Поиск по базе сайта:
Драма «Украдене щастя» І. Франка – перлина світової драматургії icon

Драма «Украдене щастя» І. Франка – перлина світової драматургії




Скачати 182.92 Kb.
НазваДрама «Украдене щастя» І. Франка – перлина світової драматургії
Дата конвертації07.07.2013
Розмір182.92 Kb.
ТипДокументи


Міністерство освіти та науки України

Таврійський національний університет

ім. В.І. Вернадського


Факультет української філології та українознавства


Кафедра теорії та історії української літератури


Драма «Украдене щастя» І. Франка – перлина світової драматургії


Курсова робота

студентки 3 курсу

заочної форми навчання

Ковалець В.В.


Науковий керівник –

Покотило К.С.


Сімферополь

2010

ЗМІСТ

Вступ………………………………………………………………………………..…….…..3

РОЗДІЛ 1. Своєрідність творчої спадщини І. Франка……………….…..5

1.1 Творчість Івана Франка……………………………………..…….…..5

1.2 Місце театру та драматургії у творчості письменника…..…...8

РОЗДІЛ 2. Поетика п’єси «Украдене щастя» І. Франка……..……..…..17

2.1 Сюжет, тема та проблематика драми……..…………………..…..17

2.2 Система образів п’єси……..…………………………………………..20

Висновки………………………………………………………………………....……..…..25Список використаної літератури……………………………………….…….…..27


ВСТУП


Серед культурно-громадських і політичних діячів слов’янства останньої чверті ХІХ століття Франкові належить одне з найпочесніших місць. З величезної спадщини Івана Франка найбільшою цінністю є його художня творчість, яка в яскравих, барвистих картинах відбила ідеї, прагнення і почуття цілого покоління українського народу.

Осягнення велегранного духовно-творчого феномена Івана Франка в українській науці досить швидко конституювалося в окрему галузь, що її започаткував ще О.Огоновський, присвятивши доробкові свого колишнього студента чималий монографічний розділ в “Історії літератури руської” (1891), а остаточно утвердив як самостійну дисципліну академік М.Возняк.

Творчість Івана Франка була у центрі уваги таких літературознавців, як Походзіло М.У., Маляренко Л.Л., Мороз О.Н., Басс І., Худаш Л.С. та інших. Проте дослідженню драматургії Франка приділялося мало уваги. Драма «Украдене щастя» — один з найкращих творів Івана Франка. Вона займає почесне місце в українській класичній драматургії.

^ Актуальність роботи зумовлена необхідністю вирішення проблем, які досі осмислювалися частково. Саме тому, аналіз драми «Украдене щастя» І. Франка видається нам особливо репрезентативним, бо продовжує пошуки продуктивних шляхів аналізу творчості окремого митця у літературному процесі (зокрема, у розвитку нової тематики творів).

^ Метою курсової роботи є комплексне вивчення та теоретичне осмислення літературознавчих та критичних матеріалів, присвячених п’єсі І. Франка «Украдене щастя», а також ґрунтовний аналіз самого твору. Для досягнення мети у роботі вирішуються такі завдання:

  • охарактеризувати багатогранність творчої спадщини письменника;

  • дослідити драматичні твори письменника та його зв’язок з театром;

  • виявити тему та проблематику твору, спираючись на його сюжет;

  • проаналізувати систему образів у творі.

Об'єктом дослідження виступає драма І. Франка "Украдене щастя" [14].

^ Практичне значення роботи полягає в тому, що її результати можуть бути використані при вивченні історії української літератури ХІХ століття, зокрема, творчості Івана Франка.

Спостереженнями й висновками, що викладені в науковій роботі, можна скористатися при читанні вузівських лекцій, при викладанні спеціальних курсів з української літератури, теорії літератури. Допоможуть вони й на уроках з української літератури у коледжах, гімназіях, ліцеях, загальноосвітніх школах.


РОЗДІЛ 1.

Своєрідність творчої спадщини І. Франка


^ 1.1 Творчість Івана Франка

Упродовж своєї більш ніж 40-літньої творчої активності Франко плідно працював як оригінальний письменник (поет, прозаїк, драматург) і перекладач, літературний критик, і публіцист, багатогранний учений - літературо-, мово-, перекладо- й мистецтвознавець, етнолог і фольклорист. Його творчий доробок, писаний українською, німецькою, польською, російською, болгарською мовами, за приблизними оцінками налічує кілька тисяч творів загальним обсягом понад 100 томів. Усього за життя Франка окремими книгами з'явилося понад 220 видань у т. ч. більш ніж 60 збірок його оригінальних і перекладних творів різних жанрів. Лише частина спадщини великого українського письменника опублікована в 50 томах, що є лише половиною творчого доробку І. Я. Франка. Але й при цьому вражають незвичайні здобутки: 7 томів оригінальної поезії, 6 - перекладної, 9 томів оригінальної прози, 2 томи драматичних творів [19;46].


Вырезано.

Для приобретения полной версии работы перейдите по ссылке.


На основі старих українських літописів Франко написав історичну повість «Захар Беркут» (1882 р.), в якій відобразив героїчну боротьбу українських верховинців проти монголів 1241 р. До історичних творів ще належать «Герой поневолі» (1904 р.) про революцію 1848 р. у Львові та «Великий шум» (1907 р.) про скасування панщини.

Моральному розкладові «верхів» тогочасного суспільства в Галичині Франко присвятив романи «Для домашнього вогнища» (1892 р.), «Основи суспільности» (1895 р.) і «Перехресні стежки» (1899—1900 рр.). Повість «Лель і Полель» (1887 р.) має дидактичний характер. Проза Франка відзначається жанровим багатством і реалістичним зображенням життя всіх прошарків суспільства.

Драматургія франка збагатила українську літературу зразками історичної, психологічної драми, соціальної комедії, неоромантично-фантасмагоричної драматичної поеми-казки, філософського діалогу, одноактної п'єси [10;320].

Перекладацький доробок Франка охоплює величезний діапазон світового письменства та усної народної творчості від найдавніших часів до поч. ХХ ст. Письменник переклав українською мовою близько 200 авторів із 14 мов та 37 національних літератур, у т. ч. зразки вавилонської, єгипетської, староіндійської, староарабської словесності, античного письменства, ліричної та епічної поезії народів світу, твори класиків зарубіжжя. Франко перекладав з 14 мов, серед інших Гомера, Данте, Шекспіра, Ґете, Золя, Б'єрнсона. З слов'янських класиків Франко перекладав Пушкіна, Лєрмонтова, Чернишевського, Герцена, Некрасова, Міцкевича, Ґомуліцького, Асника, Гавлічка-Боровського, Яна Неруду, Махара, Халупку та інших.

Франко - вчений - автор численних наукових праць з історії та теорії літератури, літературної критики, фольклористики, етнології, мовознавства. Франко - автор ґрунтовних мистецтвознавчих студій із теорії та історії українського і світового театру. Важливе культурологічне значення мають його релігієзнавчі дослідження. Франкові належать і кількадесят економічних, соціологічних та історичних праць.

Франко - етнограф, фольклорист, дослідник. Діяльність Каменяра як фольклориста і етнографа займає особливе місце в біографії вченого. Великий внесок зробив Франко у вивчення історії Галичини, зокрема, Прикарпаття. За підрахунками академіка М. Возняка праці І. Франка з народознавчої тематики складають не менше третини всієї його спадщини. Сучасний дослідник його етнографічної діяльності О. Дей зазначає, що Іван Франко написав загалом 50 праць з фольклору, а лише на 90-і роки ХІХ ст.. припадає близько 100 народознавчих публікацій і повідомлень. Найбільші його монографії „Студії над українськими народними піснями" та виданий в 1905-1910 рр. тритомник „Галицько-руські приповідки" в основному базуються на зібраній на Прикарпатті усній народній творчості.

Франко - видавець був ініціатором, координатором та редактором видавничих серій „Дрібна бібліотека" (1878-1880), „Наукова бібліотека" (1887-1888), „Літературно-наукова бібліотека" (1889-1898), „Хлопська бібліотека" (1896-1898), „Міжнародна бібліотека" (1912-19140 та „Всесвітня бібліотека" (1914-1916) [15;152].

Художня, наукова і публіцистична спадщина Івана Франка ввійшла у всесвітню скарбницю культури і літератури, збагатила культуру безсмертними творіннями.


^ 1.2 Місце театру та драматургії у творчості письменника

Франко постійно цікавився проблемами драми як літературного роду, шляхами її розвитку в європейських літературах. Йому належить чимало теоретичних та історико-літературних розвідок про українську драматургію і театральне мистецтво. Прагнучи збагатити репертуар національного театру, він у 70-90-х роках створив низку драм з сучасного життя («Украдене щастя», «Рябина», «Учитель», «Майстер Чирняк»), романтичні драматичні поеми з часів Київської Русі («Сон князя Святослава») та опришківських змагань у ХVІІІ ст. («Кам’яна душа»), драматичний етюд для дітей («Суд святого Николая»).

Вырезано.

Для приобретения полной версии работы перейдите по ссылке.

Розчарований провалом цієї постановки, Франко, за його власними словами, «зневірився в своїй драматичній здібності і надовго покинув писати драму». Але вже через три роки (1879) він перекладає драматичну поему Байрона «Каїн», пише одноактну драму «Послідній крейцер», трьохактну сатиричну комедію «Жаби» (рукопис її загублено), задумує І починає писати комедію «Східне питання» (зберігся лише уривок). Жоден із згаданих творів не потрапив на сцену, і Франко знову на певний час відходить від театру. У 1886 р. він створює комедію «Рябина», втіливши у Драматичній формі задум, який раніше починав розробляти в прозі, тобто віддає перевагу драматургії. Перша редакція комедії також не побачила сцени. Франко знову відходить від драматургічної діяльності і поновлює її вже у 1893 р., коли пише драму «Украдене щастя», закінчує нову редакцію «Рябини». У наступному році драматург пише «Учителя», перекладає драму «Саламейський алькальд» («Війт Заламейський») Кальдерона, завершує історичну драму «Сон князя Святослава». У ці ж роки він задумує трилогію про Богдана Хмельницького. У 1895 р. Франко створює одноактну драму «Кам'яна душа», у 1896 р. – одноактну комедію «Майстер Чирняк». Якщо додати до згаданих творів ще дитячу одноактну п'єсу «Суд святого Миколая», список драматичних творів Франка цим і вичерпується. З драматичних перекладів Франка цих років слід згадати «Збиточники» («Шутники») О. Островського, «Розбитий дзбанок» Г. Клейста, «Венецький купець» та уривки в «Короля Ліра» і «Бурю» Шекспіра, першу частину «Фауста» Гете.

Знесилений боротьбою з цензурними утисками, з невіглаством І байдужістю, а то й ворожим ставленням керівників «Руської бесіди», письменник до створення оригінальних п'єс вже більше не повертається. Однак його інтерес до драматургічного жанру не зникає І в наступні роки. Він редагує і видає у 1899–1902 рр. з власними передмовами ряд творів Шекспіра у перекладах П. Куліша та Ю. Федьковича. У 1914 р. Франко перекладає всю драматургічну спадщину Пушкіна, пише до неї передмову і пояснення [18;43].

Навіть у періоди, коли Франко відходив від безпосередньої драматургічної діяльності в усій своїй творчості–у прозі, в поемах та поезіях – він виявляв яскраво відчутний драматургічний хист, своєрідне уміння організувати, побудувати художній твір «драматургічне», здатність гостро відчути і передати драматизм чи комізм певної ситуації, характеру тощо. Його романи, повісті, оповідання, поеми завжди мають в своїй основі чіткий напружений конфлікт; важливішим засобом розкриття характерів та людських взаємин є дія, першорядне місце серед інших художніх засобів посідає діалог та внутрішній монолог персонажа. Франко полюбляє прийоми гострого, контрастного зіставлення світоглядів, часто ставить своїх героїв у надзвичайні обставини, в яких найяскравіше розкривається Їх єство, не нехтуючи при цьому і випадковостями, і винятковими збігами явищ та подій.

Найхарактернішою ознакою драматизму в творчості Франка є його цілковита, ґрунтовна соціальна і психологічна вмотивованість, уміння за окремим характером, за ситуацією побачити і показати «основи суспільності» – соціальні обставини життя, рушійні тенденції доби, правдиво змалювати образи представників усіх верств тогочасної дійсності. Недаремно ряд його прозових творів та поем – «Мойсей», «Похорон», «Істар», «Іван Вишенський» та інші мають більш чи менш розвинені ознаки драматичних творів – дію, діалоги, монологи. У прозовій та поетичній спадщині Франка є чимало творів, які з успіхом перенесені на сцену («Бориславські оповідання», «Перехресні стежки», «Для домашнього вогнища» та ін.) [18;54].

Драматична творчість Франка, різноманітна за жанровими ознаками, підносить широке коло проблем. В ній можна виділити дві частини–соціально-психологічну драму з сучасного драматургові життя («Украдене щастя», «Учитель», «Рябина» та ін.) і драму романтичну, переважно з історичної тематики («Сон князя Святослава», «Кам'яна душа», «Три князі на один престол», «Послідній крейцер»). Однак непорушної грані між цими частинами не існує. Елементи реалістичні, правдиві, побутові деталі наявні в романтичній драмі Франка, і навпаки, – драматургія соціально-психо-логічна містить подекуди ситуації, побудовані на винятковому збігу обставин, характери надзвичайні (наприклад, фінал «Будки ч. 27», образ Ксенії). Твори і однієї, і другої групи часто мають своїм джерелом народну пісню, легенду. Так, в основу «Украденого щастя» покладена «Пісня про шандаря», «Кам'яної душі» – пісня «Павло Марусяк і попадя», «Сон князя Святослава» має в своїй основі фольклорну легенду про царя, що ходив красти.

Черпаючи теми і сюжети з народної творчості, з навколишньої дійсності, Франко завжди прагне дати у своїх творах глибокі картини суспільного життя. «Найвища ціль літератури, поезії, штуки, так як і науки, є чоловік, правдивий, живий чоловік» – людська одиниця і людська громада», – пише він в одній із своїх статей. Саме а таким розумінням основного завдання творчості, з метою в кожному випадку написати «твір наших часів, у котрих питання особистого життя уступили на друге місце перед питаннями суспільними» і підходить Франко до створення своїх драм.

Гостра соціальна думка, протиставлення паразитизму праці, розкошів панівних класів і народної нужди пронизує вже першу п'єсу Франка про сучасну йому дійсність – «Послідній крейцер».

«Кілько раз кусник міді, кружин, мов кров у тілі, то по високих верствах, то знов у найнижчих – у гніздах дармоїдства і розкоші, то в гніздах нужди, горя», – говорить у своєму монолозі Євгеній, який, привласнивши гроші свого опікуна, змарнував їх у гурті нероб і мусить понести кару за свій вчинок. Постановка соціальних проблем, проведена за приписами романтичної драми у палких монологах героя цієї п'єси, в дальших творах драматурга дістає дедалі глибшого і тоншого втілення, розв'язується в складних взаєминах персонажів з багатогранне змальованими характерами, тобто засобами реалістичної драми [6;145].

У комедії «Рябина» письменник показує прямих винуватців сільських злиднів, темряви, гноблення; здирщика – війта Рябину, шахрая-писаря. У другому варіанті п'єси спільно з ними виступає шинкар Цінобер. Драматург розповідає про їх знущання з селян, здирство, темні грошові махінації, сваволю. Сільським п'явкам Франко протиставляє селянина-бідняка Казидорогу, що боронить свою гідність і майно від кривди Рябини. Кази-дорогу підгримує старий селянин Бовт, уся сільська громада, навіть дружина війта Матрона. У другій редакції твору Казибродові (так тепер зветься герой твору) допомагає передовий грамотний селянин Олекса Коваль та його однодумці. Немає сумніву, що саме активні дії селян проти кривдників привернули інтерес драматурга до сюжету «Рябини», він тричі розробляє цей задум (спочатку в оповіданні, потім у двох редакціях п `єси).

Вырезано.

Для приобретения полной версии работы перейдите по ссылке.

Для втілення ідеї про єдність Русі Франко знайшов яскраві художні засоби. Письменник дав українській драматургії романтичну драму – твір своєрідного жанру, збагатив її новими засобами художньої виразності. П'єса відчутно перегукується ідейними й сюжетними мотивами з «Словом о полку Ігоревім», з «Борисом Годуновим» Пушкіна. Варто відзначити також певну співзвучність негативних персонажів твору – Осмомисла й Задави – з образами шекспірівського Макбета і леді Макбет [3;35].

Єдиний рятунок для галицького театру, на думку Франка, – в орієнтації його на широкі трудящі маси, на робітників та селян. Театр треба наблизити до селянства, що особливо потребує духовного живлення, зробити його настільки дешевим, щоб він став доступним для справді широких мас селянства, домогтися, щоб за своїм змістом театр був прогресивним, сіячем прогресивних думок.

Отже, Франко виклав цілу програму створення українського народного театру, щільно зв'язаного з трудящими масами, покликаного працювати для них, пропагувати серед них прогресивні думки її ідеали, виховувати народ у демократичному і гуманістичному дусі.

Багатогранна театральна діяльність Франка як в галузі драматургії, так і в галузі критики та розробки естетичних основ народного театру, в галузі історії театрального мистецтва є вершиною творчої і критичної думки української культури другої половини XIX – початку XX ст. Франко підсумував досвід сучасної йому драматургії та театрального мистецтва, визначив основну його тенденцію – створення народного театру.


РОЗДІЛ 2.

Поетика п’єси «Украдене щастя» І. Франка


^ 2.1 Сюжет, тема та проблематика драми

Основний сюжет у п’єсі розгортається між трьома центральними персонажами; Анною, яку брати підступно віддають за нелюбого чоловіка, Михайлом, коханим Анни, якого взяли у солдати, та Миколою, чоловіком Анни, який щиро любить її, але не може сподіватися на взаємність. Обкрадений у своєму щасті, обдурений долею і людьми кожен із персонажів проходить свій страдницький шлях, віднаходячи гідність і людяність.

Для художнього втілення проблематики драматург скористався невичерпним джерелом українських народних пісень.

У «Пісні про шандаря» Франко відчув велику людську драму, породжену ненормальними умовами суспільного життя. Вона й стала для нього одним із творчих стимулів до написання «Украденого щастя» [15;153].

Вырезано.

Для приобретения полной версии работы перейдите по ссылке.

У цій сцені, як у тугому вузлі, зійшлися всі нитки драматич­ного конфлікту, наче могутнім прожектором кинуто яскраве світло на все те, що згодом розкривається як хвилююча, сповнена глибоких людських страждань, драма.

Герої Франка часто не висловлюють своїх думок до кінця, а тільки натякають на те, що вони знають, думають або про що лише здогадуються. Однак ці недомовки не лишаються нероз­шифрованими, вони служать авторові тільки одним із засобів підсилення драматизму дії, поглиблення характеристики про­відних персонажів, психологічної зумовленості їх поведінки, вчинків [7;420].

Сильні, самобутні характери головних дійових осіб перебува­ють у постійній боротьбі, в напруженому зіткненні їх життєвих інтересів. Душевний світ героїв розкрито проникливо і повно. Мова героїв проста, забарвлена діалектизмами, правдиво відби­ває життя, працю і побут селян Підкарпаття кінця XIX ст.

Отже, як бачимо, визначальними в композиції драми "Украдене щастя" є традиційні закони народного життя, що деформуються під впливом соціальних обставин. Франко знайшов відповідну художню форму для правдивого змалювання людських характерів, драматург наголошує на виявленні соціально-правових суперечностей між представниками різних класів.


^ 2.2 Система образів п’єси

Як великий художник-реаліст, Франко не мав потреби віддавати перевагу комусь із своїх героїв. З однаковою любов`ю і сповненим болю співчуттям він малює і образ Ганни, і образи Миколи Задорожного та Михайла Гурмана, бо всі вони — представники народу, життя яких нещадно поламали важкі суспільні умови того часу.

В образі Миколи Задорожного Франко змалював галицького селянина-трудівника у типових побутових і суспільно-правових обставинах тодішньої дійсності. З розвитком подій Задорожний закономірно виходить на передній план, набуває глибокого соціального узагальнення. Усвідомлюючи свою правоту, Задорожний кінець кінцем вступає у нерівну боротьбу зі своїм мучителем-жандармом. В усіх перипетіях драми, особливо в четвертій дії, показано складний психологічний процес, зміну в настроях, психології Миколи Задорожного. Франко підкреслив у своєму герої зростання свідомості й людської гідності.

Вырезано.

Для приобретения полной версии работы перейдите по ссылке.

Складна психологічна суперечність образу жандарма, підкреслюємо — жандарма, а не Михайла Гурмана, зумовила у театральній критиці й протилежні погляди. Деякі критики, наголошуючи на досценічній біографії жандарма, теж припускають помилку, коли тлумачать постать жандарма як жертву обставин, чорних задумів злих людей; що, мовляв, і в жандарма було украдене щастя. Але ж Михайло виступає у драмі не як жертва «злих людей». Це ж читач (і глядач) знає, бо бачить, що не жандарма переслідують, а жандарм переслідує невинного Миколу.

Доведений нахабною і безкарною поведінкою Михайла до розпачу, Микола починає розуміти, що винен у його нещасті саме жандарм, він украв у нього дружину: "Це він, проклятий... він її з розуму звів, щоб посміятися наді мною" [14;64]. В жандармові він бачить запеклого ворога свого родинного спокою, і вся сила ненависті спрямована на нього.

Микола у сцені вбивства виростає у вольового месника за вкрадене сімейне щастя, за потоптану людську гідність.

Вбивство жандарма сприймається як факт, що цілковито випливає з усього розвитку подій, як заслужена розправа за його вчинки.

Пафос драматичної дії «Украденого щастя» полягає в гострому зіткненні протилежних характерів, з якого й народжується ідея твору. Образи драми «Украдене щастя» діють за логікою своїх характерів і обставин, чого кінець кінцем не заперечують і автори статей, у яких пишуть про жандарма як про «жертву».

У цій драмі тема украденого щастя виростає у своєрідний художній образ, який є наскрізним, провідним. Кожний з трьох головних героїв нещасний, кожний хоче повернути собі щастя і робить це по-своєму: Микола вбиває Михайла, Гурман відкрито кохається з Анною, зневажаючи Миколу, Анна віддає коханцеві своє серце, жіночу честь, бажаючи надолужити втрачений з нелюбом час. Та ніхто з них не став щасливим.

"А основне "прокляте" питання: хто винен всьому тому?" - запитував Франко, закінчуючи характеристику образу жінки з "Пісні про шандаря" і відповідав: "Винне нещасливе улагодження наших родинних обставин, котре не дозволяє легально розірвати зв`язок, уже фактично розірваний, котре насилує любов і серце жінки і через те скривлює їх, зводить на манівці" [14;83].

Важко однозначно назвати позитивні й негативні образи п'єси через складність їхніх. Бо кожен з цих героїв протестує і бореться за своє щастя, на яке він має право; але всі вони самотні у своїй боротьбі, не розуміють, що помиляються, вбачаючи один в одному ворога. іхто з героїв драми не вийшов із боротьби щасливим. Але трагедія, що відбулася в хаті Задорожних, зумовила глибоку зміну характерів героїв. Вона вразила всіх селян, змусила їх замислитись над питанням: «Хто тому винен?».

На фольклорно-побутовому матеріалі Франко створив психологічну соціальну драму трагічного змісту.


ВИСНОВКИ


Іван Франко по праву займає особливе місце в україн­ській літературі. Він відомий за межами України не тільки як поет, письменник, драматург, але й літературознавець, фолькло­рист, історик, перекладач. Із щедрої Франкової криниці черпають творчу наснагу нові покоління письменників, живописців, компо­зиторів. «Які прекрасні сходи дає в наші дні те насіння, що його разом з іншими сіяв і наш Франко»,— писав Олесь Гончар.

В історії українського театру І. Я. Франко відомий не лише як автор семи великих драматичних творів, п’яти одноактівок («Послідній крейцер», «Будна черга 27», «Майстер черняк», «Кам’яна душа», «Суд святого Миколая», але і як відомий дослідник історії українського театру та драматургії (близько двадцяти публікацій). Та, переживши сам у житті тричі («Тричі мені являлася любов») любовну драму, Франко залишив глибоко ліричну п’єсу «Украдене щастя», яка і нині є окрасою репертуарів багатьох театрів України (і не тільки України). Драматичні твори Івана Франка глибоко проблемні, актуальні своїми темами та ідейним спрямуванням.

Серед усіх п’єс І. Франка найвидатнішою є соціально-психологічна трагічна драма з сільського життя. У п’єсі «Украдене щастя» показано глибоку правду про гірку долю людей галицького села Ногуєвичі 70-их рр. 19 ст., поставлено питання про суспільно-політичні причини страждання народу. В образах Анни і Миколи із цієї драми виведено ошуканих суспільством, долею і рідними людей, у яких украдено найдорожче - щастя особистого життя, подружнє щастя.

Соціально-психологічна драма «Украдене щастя» (1893) написана за сюжетом народної «Пісні про шандаря». Назва чітко відбиває ідейний пафос драми, адже щастя було «вкрадене» не тільки в селянина Миколи Задорожного, а і в його дружини та її коханого – жандарма Михайла Гурмана.

Образами Миколи та Анни Франко показав, які могутні та благородні сили таїлися в народі та як жорстокий соціальний лад душив і нівечив їх.

Під таким кутом зору письменник розгортає конфлікт драми, виписує її колізії, що в кінцевому рахунку забезпечило соціальну й морально-психологічну достеменність характерів – скаліченого цісарською службою Михайла, «вічного наймита» Миколи, внутрішньо неупокореної Анни. Впадає в око вміння драматурга синтезувати поетичний світ народної пісні, колоритні картини сільського побуту й сутність народного світосприймання, що утвердилося в неписаних морально-етичних нормах.


^ СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

  1. Басс І. Художня проза І. Франка. – К.: Наукова думка, 1965.

  2. Білецький О. Художня проза Івана Франка // Слово про Великого Каменяра. Т1. – К., 1956.

  3. Білоштан Я.П. Художня майстерність Франка-драматурга // Дослідження творчості Івана Франка (випуск другий). – К., 1959.

  4. Білоштан Яків. Іван Франка і театр. — К., 1967.— С. 70—73.

  5. Гуренко Л. То хто ж в кого украв щастя? // http://ukrgazeta.plus.org.ua/article.php?ida=464.

  6. Історія української культури // За загальною редакцією Івана Крип’якевича. – К., — 2002.

  7. Історія української літератури в 2 томах. Т. 1. – К., 1954.

  8. Історія української літератури в 8 томах. Т 4. кн. 2. Література 70-90-х років ХІХ ст. – К., 1969.

  9. Історія української літератури другої половини ХІХ ст. // За ред. В.М. Поважної. – К.: Вища шк., 1979.

  10. Історія української літератури. Література другої половини ХІХ ст. – К., 1966.

  11. Матеріали до вивчення історії української літератури. Том ІІІ. – К.: Рад. шк., 1960.

  12. Мороз Н.О. І. Франко. Семінарій. – К.: Вища школа, 1977.

  13. Походзіло М.У. Іван Франко у школі. – К.: Рад. шк., 1970.

  14. Працьовитий В. Мала драматургія Івана Франка / Українське літературознавство. – 2008. Вип. 70. – С. 193-210.

  15. Українська література у портретах і довідках: давня л-ра ХІХ ст. – К.: Либідь, 2000.

  16. Франко І. Вибрані твори в трьох томах. Т.2. – К.: Дніпро, 1973.

  17. Хропко П. Українська література. Підручник для 10 класу загальноосвітніх закладів. – К.: Школяр, 2005.

  18. Худаш Л.С. Вивчення творчості І.Я. Франка в школі. – К.: Рад. шк., 1962.

  19. Чопик Р.Б. Слідами “Украденого щастя” // Літературний Львів. – 1994. – № 20 (жов­тень). – С. 8-9.

  20. Шеремета Н. Соціально-правові відносини у драмі Івана Франка "Украдене щастя" // www.ukrlit.vn.ua/article1/1323.html.





Схожі:




База даних захищена авторським правом ©lib.exdat.com
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації