Поиск по базе сайта:
Лекція з всесвітньої історії 9 клас 07. 02. 2012 р. Утвердження індустріального суспільства у провідних державах світу icon

Лекція з всесвітньої історії 9 клас 07. 02. 2012 р. Утвердження індустріального суспільства у провідних державах світу




Скачати 348.72 Kb.
НазваЛекція з всесвітньої історії 9 клас 07. 02. 2012 р. Утвердження індустріального суспільства у провідних державах світу
Дата конвертації01.01.2013
Розмір348.72 Kb.
ТипЛекція


ЛЕКЦІЯ З ВСЕСВІТНЬОЇ ІСТОРІЇ 9 клас 07.02.2012 р.

Утвердження індустріального суспільства у провідних державах світу.


Тема. Формування індустріального суспільства у провідних державах Європи і в США. Науково-технічна революція кінця ХІХ ст. та її наслідки. Виникнення великих корпорацій і фінансово-промислових груп. Монополізація економіки. Нові класи і суспільні верстви. Перший і Другий Інтернаціонали. Міграційні рухи. Соціалізм. Марксизм. Утвердження демократії та громадянського рівноправ’я. Зростання ролі держави у суспільно-економічному житті.

1. ^ Науково-технічна революція кінця XIX ст. та її наслідки. Остання третина XIX ст. - це час бурхливого розвитку великого промислового виробництва. Індустріалізація найбільш розвинутих країн Європи і США розгорнулася після завершення промислового перевороту. Вона становила собою процес подальшого зростання машинної промисловості й формування на цьому ґрунті індустріальної структури господарства. Особливо стрімким був прогрес у провідних галузях: металургії, машинобудуванні, транспорті. На початок XX ст. у Великій Британії, Німеччині і США обсяг промислової продукції перевищував за вартістю сільськогосподарську. Впритул до формування індустріальної структури економіки підійшли також Франція і Росія.

Підґрунтям цього промислового стрибка стали великі науково-технічні відкриття і принципові зміни в технології виробництва. Так, англієць Бессемер винайшов конверторний спосіб виплавки сталі, що замінив стару систему пудлінгування. Перехід до бессемерівської технології дозволив значно збільшити виробництво металу і знизити вартість сталі. В останній третині XIX ст. виплавка сталі у світі зросла в 56 разів. Суттєво збільшити виробництво металу з наявних у Європі і США руд дозволили також технологічні винаходи французького інженера Мартена, англійського металурга Томаса, винахідника регенеративної печі Сіменса.



Перехід до масового виробництва сталі відкрив великі можливості для розвитку залізничного і морського транспорту. Упродовж 1871-1900 рр. залізнична мережа світу зросла в 4 рази. Старі парові машини дедалі більше витіснялись електродвигунами і двигунами внутрішнього згоряння. Виникають якісно нові галузі промисловості - електротехнічна, хімічна, літако- і автомобілебудування, продукція яких починає швидко змінювати повсякденне життя людей.

  2. ^ Виникнення великих корпорацій і фінансово-промислових груп. Новий ступінь розвитку промислового виробництва вимагав і нових форм організації індустрії. Будівництво велетенських фабрик і заводів потребувало значно більших, ніж раніше, фінансових вкладень. На зміну одноосібним підприємст вам, що належали одній людині, приходять корпорації, або акціонерні товариства. Випуск акцій дозволяв залучити для виробництва кошти тисяч людей, сприяв дедалі більшій централізації капіталу та концентрації виробництва на великих капіталістичних підприємствах.

Гостра конкурентна боротьба, що посилювалась у періоди частих економічних криз, приводила до розорення не тільки дрібних підприємців, а й власників середніх і навіть великих фірм. їх майно, як правило, переходило до рук нових господарів, у результаті на ринку залишалося лише декілька найбільших і наймогутніших компаній, яким легко було домовитися між собою. З метою уникнення зайвих витрат на конкуренцію вони почали укладати міжкорпоративні угоди, утворювати союзи, що дозволяли їм встановити повний монопольний контроль над ринком.


3. ^ Монополізація економіки. Найбільш простими і поширеними серед монополістичних об'єднань були картелі і cиндикати. Перші становили собою звичайні угоди про поділ між учасниками ринків збуту, про частку кожного у виробництві (щоб не перенаситити ринок товарами), а головне - про спільні, монопольно високі ціни, що нав'язувалися споживачу. Картелі були нетривкими союзами - легко створювались, й швидко розпадалися.

Більш міцною формою монополістичного об'єднання, поширеною, зокрема, в Росії і Німеччині, був синдикат. Він становив подібну до картелю угоду, проте його учасники втрачали комерційну незалежність. Продажем їх товарів займалася спільна, спеціально створена фірма.

У США, де велика капіталістична індустрія була порівняно молодою, а промисловий ринок наприкінці XIX ст. ще формувався, угоди між великими корпораціями (акціонерними компаніями) були поодиноким явищем. Тут набула поширення інша форма монополістичних об'єднань - трести, що контролювались однією людиною або групою співвласників. Підприємства, власники яких розорювалися, скуповувалися за без-цінь і просто включалися до складу тресту, як гвинтики у великий механізм.

Із становленням антимонопольного законодавства і юридичною забороною трестів у США, а згодом в Європі набули поширення холдинги (або концерни), що складались із формально незалежних десятків, а то й сотень фірм. Проте їх зовнішня незалежність була оманою - усі вони фінансово контролювалися з єдиного центру, належали одному монополісту, одній материнській компанії.

Активну роль у створенні монополістичних об'єднань відігравали банки, кревно зацікавлені в прибутковості вкладених у великі компанії коштів. А розвиток корпоративних зв'язків банків і великих промислових компаній привів до поступового зрощення банків-Дж. Рокфеллер із сином      ського і промислового капіталу та утворення перших фінансово-промислових груп. Лише в США дві найбільші групи - нафтового магната Дж. Рокфеллера і фінансиста Моргана - на початку XX ст. контролювали 56 % акціонерного капіталу країни і зосередили у своїх руках керівні посади в 112 найбільших промислових, транспортних, страхових та фінансових компаніях країни. Від них залежали добробут і життя десятків мільйонів людей.




4. ^ Нові класи і суспільні верстви. Індустріальний розвиток прискорив урбанізацію розвинутих держав світу, дедалі більше населення зосереджувалося у великих промислових містах. Серед городян більшу частину становили робітники. На кінець XIX ст. їхня чисельність перевищувала 40 млн чол. Становище робітників продовжувало залишатися досить важким, особливо в молодих капіталістичних країнах з великою кількістю безробітних - Росії і Німеччині. Домагатися підвищення зарплатні й обмеження тривалості робочого дня доводилось, як правило, у жорстоких зіткненнях з підприємцями, що неухильно посилювало напругу в суспільстві.

Остання третина XIX ст. характеризується значним піднесенням робітничого, насамперед страйкового, руху, активізацією профспілок, здобуттям ними законно визнаних прав на страйк і позов з наймачами. У Франції ще за часів Другої імперії було скасовано старовинний закон про заборону робітничих синдикатів, а в Англії в 1871 р. тред-юніони навіть здобули права юридичних осіб. В останній третині XIX ст. у країнах Європи завершується організаційне оформлення робітничих - соціалістичних і соціал-демократичних партій, серед яких провідну роль відігравала німецька соціал-демократія. 


5. Робітничі і соціалістичні організації багатьох країн, що знаходили­ся переважно під впливом ідей Маркса і Енгельса, у 1864 р. об’єднались у Міжнародне товариство робітників, більш відоме як І Інтернаціонал.

Його завадання полягало в згуртуванні робітників у міжнародному масштабі. Проте товариство довго не проіснувало і у 1876 р. само розпустилося. Соціалісти підняли чимало актуальних проблем, важливих для захисту трудящих мас. Їх мрії про ідеальне суспільство багато в чому були утопічні і не виправдались Пороте критика недоліків капіталізму внесла значний вклад у мобілізацію трудящих для боротьби за свої права, а згодом сприяла становленню державного соціального законодавства у передових країнах світу.

^ Утворення II Інтернаціоналу. У 1889 р. у Парижі відбувся Міжнародний соціалістичний конгрес, у ньому взяли участь соціалісти з 20 країн. Конгрес не створив організаційного центру, але поклав початок діяльності II Інтернаціоналу, періодичним міжнародним конгресам робітничих організацій, сприяв взаємодії соціалістичних партій і профспілок усіх країн. Певний час керівну роль у II Інтернаціоналі відігравали революційні марксисти, але згодом, на початку XX ст., гору стали брати реформісти, прибічники легальної парламентської діяльності.

Найбільш відомими представниками революційного соціалізму були Карл Маркс і Фрідріх Енгельс. Вони стали основоположниками марксизму, що суворо засуджував капіталізм за експлуатацію людини людиною і вбачав єдиний шлях до звільнення трудящих у революційному перетворенні буржуазного суспільства в комуністичне. Своє завдання Маркс і Енгельс вбачали насамперед у тому, щоб організувати робітничий клас для боротьби за свої права. На їх думку, лише наймані робітники – пролетаріат, позбавлений, будь-якої приватної власності, є єдиним свідомо організованим революційним класом, який здатний безкомпромісно боротися за претворення приватної власності у суспільну.


^ 6. Жіночий рух. У цей період оформлюється і жіночий рух. Пануюче місце в суспільстві, як і раніше, займали чоловіки. Вважалось, що основне місце жінки -дім, а всі її турботи мають обмежуватись відвідуванням церкви, вихованням дітей і веденням господарства. Згодом жінки стали навчатися в Цюріхському і Паризькому університетах, вищих навчальних закладах Швеції і Фінляндії.

Жінки залишалися юридично безправними громадянами своєї країни. їх права на володіння майном та спадкування значно обмежувалися. Жінки не могли брати участь у парламентських виборах. Цікаво, що королева Вікторія теж була переконана в тому, що жінка має сидіти вдома, і протестувала проти надання політичних прав прекрасній половині людства.

Однак у період промислового перевороту уява про чоловічі та жіночі ролі повністю змінилася, пануючий світогляд не відповідав історичним реаліям. У цей період жінки активно вливаються до широкого кола робітників з метою отримати додатковий прибуток для сім'ї. Великою проблемою того часу стала висока смертність серед чоловіків та їх еміграція, значна частина жінок залишалася незаміжньою. У таких умовах жінки були змушені шукати засоби для незалежного існування, щоб забезпечувати себе або своїх дітей. Однак жіноча праця порівняно з чоловічою оплачувалася набагато нижче. Британські жінки почали організовувати різні публічні виступи для свого захисту. Роль жінок у суспільстві почала зростати, зароджувався жіночий рух.

У 30-х роках XIX ст. у Великій Британії сформувалися перші жіночі політичні групи, їхньою метою була боротьба проти рабства в усьому світі. У 40-х роках з'явилися більш радикальні організації, що вимагали зрівняння чоловічих і жіночих прав. У 1868 р. було засновано Товариство жіночого виборчого права під керівництвом Лідії Беккер. Активістки товариства почали видання «Жіночого суфражистського журналу». Уже через рік товариство нараховувало понад 5 тис. членів. У 1868 р. під тиском руху парламент прийняв новий закон, що надавав право голосу незаміжнім забезпеченим жінкам у місцевих виборах.



7. Для індустріального суспільства характерні міграційні процеси. У пошуках роботи, кращих заробітків, безпеки люди покидали рідні місця і виїжджали в інші мітса країни. Мабуть, наймогутніший потік переселенців виник у XIX ст.. , і іх основна маса прямувала в США. Відбувався процес «зречення Європи». У країнах Старого Світу, в далеких слов’янських і сицилійських селах люди розповідали олдин одному міф про Америку як про країну невимовних багатств..Багатьом емігрантам довелося пережити гірке розчарування.. Часто траплялося так, що ірландські або італійські жебраки ставали американськими жебраками, але декому з цих людей вдалося досягти влади і поршани в чужій країні. Емігранти ставали дешевою робочою силою, згодні на будь-які найважчі умови праці..

8. ^ Зростання ролі держави в соціально-економічному житті. Наприкінці XIX ст. докорінно змінилась політична система провідних країн світу. У СІЛА, Франції й Швейцарській Конфедерації утвердилася республіканська форма правління, а в більшості інших європейських держав (за винятком Російської імперії) владу монархів було обмежено конституціями і діяли двопалатні парламенти. Хоча дворяни, як і раніше, продовжували посідати найвищі урядові посади, політика держав тепер скеровувалася переважно в інтересах торговельно-промислових класів.

У 50-70-х роках XIX ст. у період панування ліберальної ідеології правлячі кола дотримувалися принципу невтручання в соціально-економічне життя країни. Буржуазія в цей час не тільки не потребувала державної допомоги, а й вважала її обтяжливою. Державі відводилася роль «нічного сторожа», зобов'язаного захищати життя і майно громадян як всередині країни, так і від зазіхань ззовні.

Проте із загостренням конкуренції між великими державами на світовому ринку, з появою монополій, що душили дрібний бізнес, та із загостренням протиріч між наймачами і робітниками ситуація почала змінюватись. На вимогу підприємців у більшості європейських країн було скасовано режим вільної безмитної торгівлі і відновлено протекціоністські мита для захисту власного виробника. У США федеральний уряд попри шалений опір власників трестів змушений був вдатися до антимонопольного законодавства. А у 80-х роках XIX ст. у Німеччині, яка вважалася однією з найконсерва-тивніших країн Європи, було запроваджено державну систему страхування від виробничого травматизму і гарантовано отримання державних пенсій. Усе це свідчило про втручання держави в соціально-економічні відносини, про поступове зростання її ролі в суспільному житті.
















Тема. Криза Другої імперії у Франції. Франко-нiмецька війна 1870—1871 рр. та її наслідки. Паризька коммуна. Становлення Третьої Республіки. Політичні кризи 80-90-х років. Формування французької колоніальної імперії.



^ 1.КРИЗА ДРУГОЇ ІМПЕРІЇ У ФРАНЦІЇ. ФРАНКО-НІМЕЦЬКА ВІЙНА ТА ЇЇ НАСЛІДКИ..
1. Причини війни. Поразка Франції. Наприкінці 60-х років XIX ст. в імперії Наполеона III дедалі виразніше відчувалося наближення політичної кризи. Буржуазія відверто висловлювала невдоволення режимом, вимагаючи ширших політичних прав та можливості безпосередньо управляти державою. Падіння рівня життя і зростання податків викликали дедалі більшу стурбованість населення. У Франції наростав страйковий рух, посилювалося загальне невдоволення владою.





Особливо постраждав престиж Другої імперії від невдалої зовнішньої політики уряду. Численні війни Наполеона III, як і короткозора зовнішня політика, не приносили відчутної вигоди країні і лише збільшували державний борг. Імперія втратила всіх своїх союзників і опинилася практично в повній політичній ізоляції.

Розуміючи це, Наполеон III і його наближені вирішили вдатися до випробуваного засобу відволікання громадян від внутрішніх проблем -нової війни. Успішні військові дії проти швидко міцніючої Пруссії піднімали б міжнародний авторитет Франції і водночас зміцнили б режим імперії. Розгром Пруссії надовго затримав би об\'єднання Німеччини, а в цьому були зацікавлені як уряд, так і французька буржуазія.
Проте війни із Францією прагнула і Пруссія. Отто фон Бісмарк, канцлер Північнонімецького союзу, сподівався у ході переможної війни проти Франції не лише захопити її прикордонні території, але й домогтися остаточного об\'єднання німецьких держав на чолі з Пруссією.
У Франції не сумнівалися в легкій і швидкій перемозі. Але вже в перші дні з\'ясувалося, що французька армія, блискуча зовні, значйо поступалася німцям в боєздатності. В управлінні військами панувало безладдя, генерали нерідко не могли розшукати свої бригади, виявилися недоліки постачання, брак продовольства і військового спорядження. А головне, на початку війни, у липні 1870 р., французи спромоглися виставити лише 250 тис. солдатів проти 450 тис. німецьких вояків.
У серпні 1870 р. прусські і союзні їм війська інших німецьких держав розгромили французів під Форбахом і вступили до Лотарингії. Французькі війська виявилися розколотими на дві частини. Армію маршала Базена було блоковано у фортеці Мец, а армію маршала Мак-Магона, при якій перебував і сам Наполеон III, притиснуто до бельгійського кордону й оточено під м. Седай. Тут і відбулася вирішальна битва. Намагаючись прорватися з оточення, французи втратили понад 35 тис. чол. 2 вересня 1870 р. за наказом імператора над Седаном було піднято білий прапор - французька армія капітулювала.



2. ^ Революція 4 вересня 1870 р. і проголошення Третьої Республіки. Як тільки в Парижі отримали повідомлення про Седанську катастрофу, на вулиці вийшли тисячі городян, вимагаючи повалення імператорської влади і створення уряду національної оборони. Вони прорвалися до будівлі парламенту, і під тиском збройного натовпу депутати були змушені проголосити Францію республікою. Демократична революція 4 вересня 1870 р. покінчила з владою бонапартистів, знищила режим Другої імперії та сприяла забезпеченню демократичних прав і свобод.
Тимчасовий уряд країни, сформований з депутатів від паризьких округів, очолив воєйний губернатор столиці генерал Трошю. У першому ж зверненні до народу уряд оголосив про намір продовжувати війну, назвавши себе Урядом Національної оборони. Але при цьому він не поспішав ужити дієвих заходів щодо організації опору загарбникам, хоча мав у своєму розпорядженні чимало військ і значну кількість патріотів-добровольців. Більше того, члени уряду за спиною своїх громадян прагнули якнайшвидше укласти мир з німцями, навіть на принизливих умовах. Небезпека з боку озброєного народу лякала їх більше, ніж поразка у війні.
Тим часом, не зустрічавши опору, 170-тисячна німецька армія рушила на Париж і 17 вересня розпочала облогу міста. До кінця 1870 р. німцями було окуповано третину території Франції, а чисельність їхньої армії зросла до 800 тис. чол. На зайнятій території було встановлено жорстокий окупаційний режим. Німці систематично грабували населення під виглядом реквізицій і штрафів, зобов\'язавши жителів забезпечувати їх всім необхідним. За наказом Бісмарка непокірливі села спалювали, а все чоловіче населення страчували.
Але в країні розгорнувся масовий рух опору. Кращі представники французького суспільства виступили з полум\'яними зверненнями до населення. Патріотичне піднесення охопило весь французький народ. Жителі міст і сіл, солдати, що відстали від частин, об\'єднувались у загони «вільних стрільців». Вони нападали на штаби, підривали мости, захоплювали спорядження, обози, винищували солдатів супротивника. Деякі з них були настільки сильні, що захоплювали міста.
Непохитно трималося і населення обложеного Парижа. Місто захищали нечисленні солдатські загони регулярної армії і 350 тис. ополченців - національних гвардійців. Люди рвалися в бій. До міста майже не підвозилося продовольство, і на початку 1871 р. хлібний пайок було зменшено до 300 грамів на добу. З настанням холодів люди стали страждати від морозів. Для опалення домівок парижани вирубували дерева на бульварах.


^ 3. Поразка Франції. Початок громадянської війни в країні. Важкі умови облоги і розквіт спекуляції викликали наростаюче роздратування парижан. Особливе обурення викликали нездатність уряду організувати дієву відсіч ворогові та залаштункові спроби провести переговори. Вважаючи війну програною і побоюючись нової революції, у січні 1871 р. уряд Трошю підписав принизливе перемир\'я з ворогом за умови капітуляції Парижа. На вимогу Бісмарка в лютому 1871 р. у Франції також було проведено вибори до парламенту (Національних зборів), де більшість місць здобули монархісти. Головою виконавчої влади депутати обрали досвідченого політика Адольфа Тьєра.


Франція відмовиться на користь Німецької імперії від усіх своїх прав і домагань на території, що лежить на схід від описаного нижче кордону (далі йде опис східного кордону Ельзасу і Лотарингії).
Франція заплатить його величності імператору німецькому суму в 5 млрд франків. Протягом 1871 р. буде виплачено принаймні 1 млрд франків, виплата ж решти повинна бути проведена протягом трьох років з дня ратифікації цього договору.


У лютому 1871 р. Тьєр підписав у Версалі попередній мирний договір, умови якого були принизливі для Франції як великої держави. Вона зобов\'язувалася в трирічний термін сплатити Німеччині 5 млрд франків контрибуції і передати дві свої провінції - Ельзас і Лотарингію. До повної виплати контрибуції німецька армія перебувала на окупованій частині країни, а витрати на утримання покладалися на місцеве населення. Тьєр погодився і на тимчасову окупацію столиці, що викликало сильне обурення в Парижі. Остаточні умови миру, які надавали Німеччині додаткові переваги, було підписано у Франкфурті-на-Майні 10 травня 1871 р.
Версальський мир, підписаний Тьєром, давав йому можливість відновити порядок у країні і насамперед підкорити владі «непокірливий» Париж. На початку березня обстановка в місті стала ще напруженішою. Народ продовжував голодувати, зростала кількість безробітних, ремісники і крамарі, що заборгували лихварям, розорилися. Зубожілі за війну городяни навіть не мали можливості сплатити за житло. Невдоволення посилювалося принизливим миром і побоюванням за долю республіки (монархічні Національні збори відмовлялися визнавати республіканський лад).
Намагаючись прискорити розгром революційно настроєних парижан, уряд Тьєра припинив видачу грошового утримання національним гвардійцям, відмовився надати відстрочку для сплати квартплати і боргових зобов\'язань, почав закривати демократичні газети і чинити арешти. Частинам регулярної армії було наказано силоміць роззброїти Національну гвардію. Однак спроба захопити в ніч з 17 на 18 березня розташовані на Монмартрі гармати викликала стихійне повстання в місті. За тривогою було піднято Національну гвардію, частина солдатів перейшла на бік солдатів, у місті розпочалися вуличні бої. До вечора 18 березня 1871 р. гвардійцями штурмом було захоплено містку ратушу і влада в Парижі перейшла до рук Центрального комітету Національноїї гвардії.




Уряд Тьєра і вірні йому частини регулярної армії відступили до Версаля, де в цей час засідали Національні збори. При цьому повсталі виявили безтурботність, дозволивши Тьєру вивести з міста солдатів, не атакувавши деморалізованого ворога.
^ 4. Паризька комуна. Центральний комітет Національної гвардії розглядав себе як тимчасову владу і за традиціями Великої французької революції призначив вибори до органу міського самоврядування - Паризької комуни. її в складі 86 депутатів було обрано прямим загальним голосуванням. 28 березня 1871 р. при великому скупченні народу їй було урочисто передано владу.
Маючи всю повноту влади, Рада Комуни не поділяла її на законодавчу і виконавчу. Депутати приймали закони і втілювали їх у життя. Для колегіального управління фінансами, зовнішніми зносинами і військовими справами, розв\'язання питань праці, освіти, громадської безпеки було обрано 10 комісій, які замінили колишні міністерства.
У перші ж дні Рада Комуни провела ряд важливих реформ, що охопили всі сторони громадського життя столиці. Було оголошено про розпуск постійної армії і заміну її загальним ополченням народу. Посади чиновників ставали виборними, а їхню зарплату прирівнювали до оплати робітників. Було реформовано судову систему на основі виборності суддів, гласності суду і забезпечення обвинувачуваних захистом. Деякі заходи Комуни випередили свій час на десятки років. У їх числі - відокремлення церкви від держави, наділення громадянськими правами жінок, реформи в системі освіти.




Велику увагу комунари приділяли поліпшенню умов життя населення. Парижанам було надано відстрочку по виплатах за квартири, за боргами та векселями, безкоштовно поверталися закладені в ломбардах недорогі речі. Робочий день було скорочено до 10 год, заборонено штрафи, на вирсбництві запроваджувалася охорона праці. Декретом Ради Комуни покинуті власниками підприємства переходили під управління їхніх працівників. Діячі Паризької комуни - Ежен Варлен, Лео Франкель, Шарль Делеклюз та інші - вірили, що ціною героїчних зусиль за короткий час у Франції, а потім в усьому світі можна встановити «царство свободи і справедливості».

Проте нерішучість комунарів, їхнє небажання розпочинати громадяньку війну голова законного французького уряду Тьєр використав для впорядкування своєї деморалізованої армії. Уряд штучно розпалював серед солдатів і населення країни ненависть до парижан, що насмілилися здійняти заколот у важкий післявоєнний час. Селяни і населення інших французьких міст не підтримали виступ парижан, а спроби повстань у Марселі, Ліоні, Крезо були швидко придушені урядовими військами.
Наступ на Париж урядові війська розпочали 2 квітня 1871 р. Захисники Комуни виявляли справжній героїзм, відбиваючи запеклі атаки ворога. Проте вже 21 травня армія Тьєра вдерлася до Парижа. На вулицях міста почалися жорстокі барикадні бої. Протягом тижня комунари відстоювали кожну вулицю, кожний будинок. Особливо непохитно трималися робітничі квартали. Місто горіло, у вогні пожеж згоріло багато громадських будівель, житлових будинків. 28 травня впала остання барикада комунарів, і в місті почалися розправи над переможеними. Упродовж «кривавого» тижня (21-28 травня 1871 р.) було вбито понад 30 тис. захисників Комуни, 10 тис. чол. кинуто до в\'язниць і засуджено до каторжних робіт. Серед заарештованих було 650 дітей.


^ 5. Наслідки франко-німецької війни. Поразка у війні послабила Францію, вплинула на її міжнародний престиж. Утрата Ельзасу й Лотарингії, п\'ятимільярдна контрибуція лягли важким тягарем на країну, уповільнивши її економічний розвиток. Але проголошена під час революції 4 вересня 1871 р. республіка встояла і була конституційно закріплена в 1875р.
Скориставшись наслідками війни, Італія в 1870 р. приєднала Папську область до Риму, закінчивши об\'єднання країни. Підсумки війни дозволили Росії домогтися скасування заборони на будівництво військового флоту на Чорному морі.
Важкі умови Франкфуртського миру викликали у Франції прагнення до воєнного реваншу. Виникнення протиріч навколо Ельзасу й Лотарингії створило реальну небезпеку початку нової європейської війни.


^ 6. Становлення Третьої республіки. Поразка у війні з Німеччиною і громадянська війна в Парижі глибоко вразили все французьке суспільство, завдали сильного удару гідності й патріотичним почуттям французів. Ці події справили також помітний вплив на економічний і політичний розвиток країни.
До останньої третини XIX ст. за рівнем економічного розвитку Франція поступалася лише Англії. А на початок XX ст. у світовому промисловому виробництві вона посідала вже 4-те місце, пропустивши вперед молоді капіталістичні держави - США та Німеччину. Уповільнення темпів економічного розвитку було обумовлене низкою причин.
Величезних збитків економіці завдала невдала війна. Економічний розвиток гальмували також нестача природних ресурсів (що змушувало промисловців купувати сировину за кордоном), зростання конкуренції на світовому ринку, низька купівельна спроможність населення і технічна відсталість французької індустрії. Машини й устаткування, встановлені на підприємствах, були виготовлені здебільшого в першій половині XIX ст. і поступалися новітній техніці німецьких і американських заводів. Реконструкція промисловості вимагала великих коштів, але французька буржуазія воліла вкладати вільні гроші в іноземні позики - це приносило більший прибуток.
Проте в 1871-1900 рр. французька економіка зробила значний крок уперед. Провідне місце у промисловості країни посіли великі металургійні заводи. Поява великих підприємствах прискорила утворення великих промислових об\'єднань, багатьом з яких вдалося встановити монопольний контроль над базовими галузями промисловості. Так, у 1876 р. було утворено металургійний синдикат у Лонгві, що об\'єднав 13 чавуноливарних заводів. У 80-ті роки було створено цукровий і гасовий картелі. В автомобільній промисловості країни лідирувала компанія Рено, а головні військові, металургійні і машинобудівні заводи опинилися під контролем могутнього концерну Шнейдера в Крезо.
Проте на початку XX ст. у Франції продовжувала переважати легка промисловість з великою питомою вагою дрібних підприємств і ручної, ремісничої праці. Понад половина робітників працювала в кустарних майстернях, а Париж і Ліон залишалися центрами мануфактурного виробництва. Тоді як в інших країнах дрібні і середні підприємства витіснялися великими, у Франції вони зберігалися завдяки традиційній спеціалізації на випуску предметів розкоші (тканин, білизни, косметики, ювелірних виробів).
Франція залишалася аграрно-індустріальною країною, 40 % її населення було зайнято в сільському господарстві. Велика французька революція, знищивши феодальне землеволодіння, перетворила селян на вільних землевласників. Але дроблення впродовж сторіччя селянської власності призвело до того, що в 1892 р. 85 % усіх господарств становили дрібні наділи від 1 до 10 гектарів. За такої ситуації селяни не могли купувати сучасну техніку і добрива, а врожайність була однією з найнижчих в Європі.
Проте Франція мала значний грошовий капітал. Найбільші банки контролювали фінансову систему країни і зосередили у своїх руках багаторічні заощадження населення. Величезні кошти банки лише частково використовували для розвитку вітчизняної економіки. Вигіднішим був вивіз капіталу за кордон, при цьому значна частка надавалася європейським країнам у формі довгострокових державних позик. На початок XX ст. Франція щорічно надавала кредити до 1,5 млрд франків, поступово перетворюючись на європейського лихваря. Закордонні інвестиції приносили не тільки прибуток, але й політичних союзників. Держави-боржники, особливо Росія, були змушені зважати на інтереси свого кредитора у світовій політиці.




^ 7. Конституція Третьої республіки. Хоча Францію було проголошено республікою ще 4 вересня 1870 р., питання про визначення її політичного ладу довго не вирішувалося. Більшість у Національних зборах становили монархісти, до них належали перші президенти країни - Тьєр і Мак-Магон. На французький престол претендували відразу три династії - Бурбони, Орлеани і Бонапарти. «Республікою без республіканців» називали країну в цей час. Проте Франція виявилася більш республіканськи налаштована, ніж вважали її правлячі кола, і в 1875 р. республіка здобула нову конституцію. За Конституцією 1875 р. законодавчу владу було віддано парламенту - Національним зборам, що складалися з двох палат: палати депутатів і Сенату. Останній обирався на 9 років і кожні три роки оновлювався на одну третину. Палату депутатів Обирали на 4 роки з чоловіків, що досягли 21-річного віку і мешли у виборчому окрузі не менше ніж півроку. Виконавча влада доручалась уряду країни і президенту, що обирався Національними зборами на 7 років.
Конституція наділила президента досить широкими повноваженнями, у тому числі правом законодавчої ініціативи, призначення На вищі цивільні й військові посади, розпуску нижньої палати. Але оскільки його обирав парламент, депутати незабаром стали висувати на цю посаду малоініціативних людей з посередніми здібностями, політиків, які влаштовували всі партії і парламентські угруповання. Суперництво партій у парламенті Третьої республіки призводило також до частої зміни урядів, деякі з них перебували при владі декілька тижнів або навіть днів.


Перші ж парламентські вибори, що проходили на підставі Конституції 1875 р., принесли перемогу республіканцям. Новий уряд переніс свою резиденцію з Версаля до Парижа, гімном республіки стала знаменита «Марсельєза», а 14 липня - день здобуття Бастилії - було оголошено національним святом. У 1880 р. було прийнято закон про свободу зборів і друку, тоді ж влада амністувала комунарів, завдяки чому тисячі захисників Паизької комуни змогли повернутися на батьківщину.
Республіканці здійснили і перші серйозні кроки щодо обмеження впливу католицької церкви на громадське життя: було заборонено діяльність єзуїтських організацій, священиків видалено з армії та інших державних установ. Реформи торкнулися також сфери освіти. На початку 80-х років у Франції було запроваджено безкоштовне навчання дітей з 6-ти до 13-річ-ного віку, створено систему середньої жіночої освіти.
Аби запобігти можливості відновлення монархії в країні, у 1884 р. Національні збори прийняли закон, який забороняв розглядати в парламенті питання про перегляд республіканської форми правління. Нащадкам колись правлячих у Франції династій було заборонено балотуватися на посади президента і сенаторів.




^ 8. Політичні кризи 80-90-х років. Становлення демократичної республіки у Франції відбувалося за непростих умов. У 80-90-х роках XIX ст. країна пережила ряд політичних криз, пов\'язаних із корупцією в державному апараті, боротьбою між монархістами і республіканцями, зіткненням сил демократії і реакції.
У 80-х роках затяжна економічна криза прискорила розорення селян і дрібних міських буржуа. Невдоволення різних груп населення прагнули використати реакціонери. Вони намагалися розпалити націоналістичні настрої, пропагували реваншистську війну проти Німеччини.




У цій неспокійній обстановці розгорнув свою діяльність політичний авантюрист генерал ^ Жорж Буланже, що мав репутацію військового-демократа. Обійнявши 1886 р. посаду військового міністра, він відразу ж звернув на себе увагу різкими випадами проти Німеччини. Про нього заговорили як про особу, здатну повернути Франції Ельзас і Лотарингію, однак насправді він був людиною вкрай честолюбною і неперебірливою в засобах для досягнення поставлених цілей.
Популярність Буланже швидко зростала, генерал став розмірковувати про диктаторські повноваження. Стривожені республіканці поспішили відправити його у відставку, проте Буланже відразу ж став на чолі всіх незадоволених. Генерала таємно підтримували монархісти, сподіваючись з його допомогою повернути королівський трон.
У 1889 р. буланжистський рух досяг найбільшого піднесення. Прибічники генерала здобули низку перемог на виборах і пройшли до парламенту. Всі очікували, що Буланже здійснить державний переворот, але він не зважувався на це. А тим часом уряд почав проти генерала процес за обвинуваченням у змові проти республіки і підбурюванні армії до заколоту. Чутки про можливий арешт змусили Буланже втекти з Франції. Верховний суд засудив його заочно. Незабаром після цього буланжистський рух розпався, а сам невдалий кандидат у диктатори застрелився.
Через кілька років у Франції вибухнув новий політичний скандал, викликаний хабарництвом у державному апараті. Ще в 1880 р. з ініціативи будівника Суецького каналу Фердинанда Лессепса було створено компанію для прориття каналу через Панамський перешийок. Акції було розповсюджено серед великої кількості французів, спокушених обіцянками високих прибутків. Але будівництво затяглося,- і в 1888 р. компанія оголосила про своє банкрутство. Численні власники акцій втратили вкладені гроші. Незабаром з\'ясувалося, що із зібраних 1,4 млрд франків на будівництво каналу було витрачено лише 700 млн; решта грошей була або розтрачена керівництвом компанії, або пішла на підкуп офіційних осіб. В одержанні хабарів було викрито понад 100 депутатів, сенаторів і навіть міністрів. Розкрилися й факти підкупу відомих газет, що рекламували Панамську компанію навіть тоді, коли вже був очевидний її неминучий крах.


Країна була вражена обсягами скандалу. Підприємці, що керували компанією, опинилися у в\'язниці. Уряд був змушений зажадати суду над особливо скомпрометованими депутатами, хоча майже всіх їх було виправдано.


Не встигла Франція забути про генерала Буланже й отямитися після «^ Панамської афери», як країну струснула нова політична криза, пов\'язана зі «справою Дрейфуса». 1894 р. капіана Альфреда Дрейфуса, єврея за національністю, було обвинувачено в передачі секретної військової інформації Німеччині. Дрейфуса було розжалувано і засуджено трибуналом на довічне ув\'язнення. Серед французьких офіцерів, в основному вихідців із дворянських родин, були сильні антисемітські настрої, і «справу Дрейфуса» військове командування використало для розпалення шовінізму й антисемітизму в країні.


Через два роки новий начальник французької контррозвідки Пікар з\'ясував невинність Дрейфуса та ім\'я справжнього шпигуна - австрійського графа Естергазі. Він зажадав виправити помилку, але був усунутий з посади. Військове міністерство, намагаючись зберегти «честь мундира», воліло приховати виявлені факти, але про відкриття Пікара довідалися газети. За вимогою брата Дрейфуса і ряду депутатів у 1898 р. відбувся новий суд, але і цього разу, всупереч очевидним фактам, Дрейфуса було визнано винним.


Проти цього судового фарсу виступили відомі французькі письменники, вчені, прогресивні політичні діячі. Вони звинувачували військове командування в навмисній підробці фактів на догоду реакціонерам і клерикалам в армії. «Справа Дрейфуса» набувала політичного значення. Йшлося не просто про реабілітацію безневинно засудженого, а про захист демократичних свобод у країні. Франція розкололася на два табори - прихильників і противників Дрейфуса. Під час обговорення його справи в парламенті спалахували бійки, а в багатьох містах демонстрації дрейфу-сарів і антидрейфусарів переростали в Збройні зіткнення. У ці кризові дні в Парижі було навіть запроваджено воєнний стан.


Найдалекогляднішим політикам країни було зрозуміло, що зі «справою Дрейфуса» треба покінчити якомога швидше - Франція була на межі громаянської війни. У1899р. Дрейфуса помилував новий президент Лубе, а через сім років вирок у його справі було остаточно скасовано. Політична криза 1898-1899рр. закінчилася поразкою сил реакції, після якої вони вже не зважувалися на відкритий виступ проти демократії і республіканського ладу у Франції.
 


^ 9.Створення французької колоніальної імперії в Індокитаї
Індокитай
На Далекому Сході основним об\'єктом французьких устремлінь був Китай, а необхідним етапом на цьому шляху було остаточне підпорядкування Індокитаю. Завоюванням Індокитаю Франція намагалася створити бар'єр між британською Індією і Китаєм. Зрозуміло, Індокитай представляв для Франції і самостійне значення. Вже перші місіонери повідомляли французькому уряду про «казкових» багатства Аннама і Тонкина (Центральний і Північний В'єтнам). Хоча місіонери багато в чому і перебільшували реальні багатства Індокитаю, цього було цілком достатньо, щоб порушити апетити французької буржуазії. Там був багатий асортимент сільськогосподарської сировини, серед якого на першому місці стояв відомий своєю високою якістю індокитайський рис, а також кукурудза, просо, кунжут, різні бульбові культури. Багато представлені тропічні продукти - чай ​​різних сортів, ароматичні масла, кориця, цукрова тростина, бавовна, коноплі, індиго, опіум, а з фруктів - банани, апельсини, лимони, ананаси, манго. Багатий Індокитай і корисними копалинами, особливо його північна частина - Тонкин, до завоювання якого Франція і приступила на початку 80-х років XIX ст. У Тонкина був кам'яне вугілля, цинк, олово, свинець, вольфрам, золото, платина, мідь, марганцеві руди.
В опануванні Північним В'єтнамом були особливо зацікавлені французькі торгові та банківські установи, що зайняті комерційними та кредитними операціями в Китаї і Індокитаї. За захоплення Тонкина ратували французькі колоніальні влади в Кохінхіні, міністерства флоту, колоній і закордонних справ. Для кредитування французької торгівлі і заохочення колоніальної експансії в Індокитаї у 1875 р. найбільші банкірські будинки Франції заснували Індокитайський банк, який проіснував до наших днів, з головною конторою в Сайгоні. До кінця 1878 р. банк мав в обороті на 7 млн. фр. банкових квитків [1].
Перед експедицією в Тонкин французи вирішили закріпити свої позиції в Аннама, де військові дії велися з 1873 р. 23 серпня 1883 генеральний комісар Франції в Індокитаї Арман пред'явив імператору і уряду Аннама ультиматум. Під дулами французьких гармат Аннамскі уряд 25 серпня 1883 було змушене підписати договір про протекторат Франції над Аннамом і перебували від нього у васальній залежності Тонкина.
Намір Франції підпорядкувати Тонкин стривожило китайський уряд, яка мала на нього власні види. Китай поспішив оголосити війну Франції і ввів свої війська на територію Тонкина. Однак технічна перевага французької армії вирішили наперед швидкий результат конфлікту. Військові дії не тривали і року. 11 травня 1884 в Тяньцзіні китайські дипломати підписали конвенцію «про дружбу і добросусідство» з Францією, за якою Китай зобов'язався вивести свої війська з Тонкина і «поважати» договори Франції з Аннамом. Скориставшись вигідною ситуацією, Франція 6 червня 1884 нав'язала Аннама новий кабальний договір про протекторат.
Проте світ в Тонкина був недовгим. Незабаром франко-китайська війна розгорілася з новою силою. Китайські війська зуміли завдати серйозних поразок французам, а одне з них (при Лангшон 27-28 березня 1885 р.) навіть вирішило долю кабінету Ж. Феррі, прозваного за цю поразку «тонкінцем». Тим не менше, окремі успіхи китайської армії не могли змінити ходу війни. Феодальний Китай явно був не в силах довго протистояти натиску капіталістичної Франції. Вже 4 квітня 1885 були підписані прелімінарні угоди, а 9 червня 1885 укладено Тяньцзінскій договір, в якому підтверджувалися умови попередньої угоди від 11 травня 1884 р. і визначалася межа Тонкина з Китаєм. Тонкин остаточно переходив під французький протекторат.
^ Франко-англійські протиріччя в 80-90-х роках були одними з найгостріших у системі міжнародних відносин кінця XIX ст. Боротьба Франції і Англії за поділ світу розгорталася і в Африці (в першу чергу за володіння Єгиптом), і на Далекому Сході. У 1882 р. Англії вдалося витіснити Францію з Єгипту і окупувати країну. Не випадково Ж. Феррі писав: «Для нас ... окупація Тонкина була, перш за все, відшкодуванням за єгипетські справи» [2].
У 1884 р., коли Англія ще «освоювала» Єгипет, їй було вигідно, щоб Франція якомога глибше загрузла в Тонкина і не заважала б їй у Єгипті. Тому англійська дипломатія всіляко перешкоджала укладенню перемир'я між Францією та Китаєм. У 1885 Англія змінює тактику і навіть посредничает в переговорах про перемир'я. Головною причиною такого поворот у британської позиції була реальна загроза в початку 1885 р. англо-російської війни із-за розподілу сфер впливу в Середній Азії. Кабінету королеви Вікторії було вигідно відвернути увагу Китаю на північ з тим, щоб зіштовхнути його з Росією.
Коли загроза англо-російської війни минула, черговим завданням Великобританії в Індокитаї стало захоплення Верхньої Бірми з метою перешкодити французькому проникненню в цей район. У англійців були всі підстави побоюватися цього, так як Франція вже давно намагалася розширити межі своїх володінь на заході Індокитайського півострова. За визнанням французьких істориків, керівники Третьої республіки мріяли про те, щоб не тільки Лаос і вся Камбоджа перейшли до Франції, але і про те, що «сіамські королівство підпаде під протекторат французької влади ... і що Верхнебірманское царство стане буфером між французькими володіннями і англо- індійської державою »[3]. Однак французьким планів щодо Верхньої Бірми і Сіаму не судилося здійснитися. 1 січня 1886 Англія ввела свої війська у Верхню Бірму. Франції вдалося лише на основі угоди з Сіамом від 3 жовтня 1893 приєднати до своїх володінь в Індокитаї Лаос. Дещо раніше, в 1887 р., придбані володіння (Ганні, Тонкий, Кохінхіні і Камбоджа) були об'єднані в Індокитайський союз і там була заснована французька колоніальна адміністрація.
Китай
Після захоплення Індокитаю французька експансія на Далекому Сході розвивається в напрямку Серединної імперії, і насамперед її південних провінцій, що межують з Тонкина. У прагненні «зайняти місце» в Китаї Франція зіткнулася не тільки зі став вже традиційним англійським суперництвом, але і з загарбницькими устремліннями Японії. До франко-англійським протиріччям в Китаї додаються і франко-японські. Франція всерйоз побоювалася захоплення Японією провідних позицій в Китаї та її затвердження на морських комунікаціях біля південного узбережжя Китаю та Індокитаю. Не випадково, тому Франція втрутилася в японо-китайську війну 1894-1895 рр.. Французький уряд не тільки не бажала допустити монопольного затвердження Японії в Китаї, але і під прикриттям гасла захисту Китаю від Японії мало намір включити Південний Китай до сфери свого впливу.
Форми підпорядкування Китаю, що практикувалися в той період капіталістичними державами, були своєрідні. Це були так звані «оренди» територій, отримання концесій на розробку природних багатств і «дозволів» на будівництво залізниць. У 1896 р. «залізнична лихоманка» загострилася до краю. Європейські держави ведуть запеклу боротьбу за захоплення концесій на будівництво залізниць у Китаї. У Південному Китаї боротьба розгорнулася між Англією і Францією. 20 червня 1895 по франко-китайської конвенції про демаркацію кордону в Тонкина і торгової конвенції Франція домоглася значних пільг для своїх підданих в південних провінціях Китаю (Юньнань, Гуансі і Гуандун), отримала «дозвіл» на будівництво залізниці з Тонкина в Юньнань і Гуансі, а також придбала виключне право на розробку копалень в цих провінціях.
Франція активно бере участь і в боротьбі за оренду територій. 22 квітня 1898 за угодою з Китаєм Франція отримала в концесію терміном на 99 років територію і бухту Гуанчжоувань. Французи отримали право зводити тут військові укріплення, тримати війська, будувати залізниці з Гуанчжоуваня в інші райони Китаю. Франція змусила медичне уряд дати зобов'язання не поступатися ніякої іншій іноземній державі провінцій Юньнань, Гуансі, Гуандун і о-в Хайнань.
Такі були результати далекосхідної експансії Франції до початку XX ст.
^ Освоєння заморських володінь в Індокитаї
Індокитайський Союз
Після підкорення Тонкина французький уряд в 1886 р. об'єднало всі завойовані території Індокитаю в Індокитайський союз. Різні райони Індокитаю отримали різний статус. Так, Кохінхіні, завойована французами ще в 1863 р., відразу ж стала французькою колонією, у той час як Аннам, Тонкин, Камбоджа та Лаос були оголошені протекторати. Зазвичай протекторат встановлювався там, де завойовникам було вигідно використовувати століттями складалася тубільну феодальну владу, перетворюються в опору колонізаторів.
За конституцією, введеної французьким декретом з Парижа в 1887, протекторати Тонкин, Аннам і Камбоджа, а також колонія Кохінхіні були об'єднані в Індокитайський Союз. Кількома роками пізніше в нього увійшов Лаос. Уряд Союзу очолював відповідальний перед міністром колоній Франції генерал-губернатор, який мав широкі адміністративними повноваженнями. При ньому в 1928 був створений консультативний орган - Велика Рада з економічних та фінансових справ. Половину членів Ради становили високопоставлені французькі чиновники, представники Колоніального ради Кохінхіни і Торговій та Сільськогосподарської палат. Друга половина була утворена представниками місцевого населення. Рада розглядав проекти бюджетів Союзу та його членів, а також пропозиції щодо податкової політики.
Всі п'ять членів Індокитайського Союзу зберігали свої власні адміністративні системи і місцеві уряди. Пряме правління французьких чиновників було засновано тільки в Кохінхіні, що мала статус колонії, а не протекторату. Її губернатору, який підпорядковувався генерал-губернатору, допомагав Колоніальний рада, що включав французів і 12 корінних жителів. Кохінхіні мала також, на відміну від інших учасників Союзу, свого представника в палаті депутатів Франції. У протекторатах управління здійснювалося через місцевих чиновників, вціліли і традиційні адміністративні інститути. У Аннама і Тонкина влада уособлювали імператори, а Камбоджі - король. Лаос теж очолював монарх, але його прерогативи поширювалися лише на область Лаунгпхабанг в північно-центральній частині країни. Францію в кожному з протекторатів, де були створені консультативні асамблеї, представляв верховний резидент, в Лаосі її представник іменувався адміністратором. Судочинство в Кохінхіні здійснювалося французькими магістратами, під юрисдикцією яких знаходилися як іноземці, так і місцеві жителі. У протекторатах корінне населення було відповідально перед власними органами юстиції, а французькі суди розглядали справи іноземців. Апеляції надходили до судів вищої інстанції в Сайгоні і Ханої, що складалися з французьких юристів, яким при розборі справ тубільців асистували місцеві чиновники.
Досягнення та невдачі французів
Економічне підпорядкування Індокитаю здійснювалося в різних напрямках і поетапно. Перш за все, колоніальна адміністрація поставила за мету захопити багатющі землі та надрах Індокитаю.
До встановлення французького панування в Індокитаї верховним власником землі там була держава в особі Аннамскі імператора, який роздавав її у вічне користування своїм підданим, які, у свою чергу, сплачували за це податок до державної казни. У селі основою землекористування і землеволодіння була громада. Французький уряд оголосив себе власником усіх «вільних» земель на Кохінхіні, а в протекторатах контроль над ними поступово захопили французькі резиденти.
У 90-ті роки XIX ст. колоніальні влади починають наступ на общинні землі, в результаті чого площі цих земель значно скоротилися. До 30-х років XX ст. в Кохінхіні їх збереглося тільки 3%, в Тонкина - 21%, в Аннама - 25% від загальної кількості оброблюваних земель. Експропрійовані общинні землі роздавалися французьким колоністам, чиновникам, місіонерам і військовим. За офіційною французькою даними, до 1921 р. французи отримали в концесії близько 300 тис. га земель, у тому числі 71 тис. га в Тонкина і 186 тис. на Кохінхіні [4].
У той же час колоніальні влади намагалися не зачіпати інтересів імператорської і королівських сімей, палацової знаті і поміщиків з метою створити в їх особі соціальну опору свого панування в Індокитаї.
Велика увага з самого початку французи приділяли дорожнього будівництва в Індокитаї. З усіх позикових коштів, наданих Індокитаю метрополією в період правління генерал-губернатора Думера (1897-1902 рр..), Близько 90% були використані на будівництво залізниць.
Широка розгалужена мережа доріг була необхідна французьким колонізаторам з двох міркувань. По-перше, дороги мали для них велике економічне значення, так як дозволяли французькому капіталу проникнути в самі віддалені куточки Індокитаю. Без добре налагоджених шляхів сполучення було практично неможливо забезпечити вивіз сировини, що виробляється в шахтах і рудниках Індокитаю. Мережа залізних, шосейних і гужових доріг будувалася, насамперед, у Тонкина, де знаходився головний район видобутку корисних копалин. По-друге, дороги мали велике військово-стратегічне значення як для боротьби з повстанцями, так і для оборони французьких колоніальних володінь від можливих посягань з боку інших імперіалістичних держав. До першої світової війни протяжність залізниць в Індокитаї становила 1,5 тис. км, а до початку другої світової війни було побудовано 3 тис. км залізниць і 32 тис. км асфальтових доріг.

У перший період французького панування в Індокитаї, до початку XX ст., Вся діяльність колоніальної адміністрації була спрямована на створення найбільш сприятливих умов для французьких інвестицій в індокитайський економіку. З початку XX ст. приплив французьких капіталів в Індокитай значно посилився. Якщо за період з 1888 по 1908 р. французькі капіталовкладення в Індокитай склали приблизно 40-50 млн. золотих фр., То в 1888-1918 рр.. вони зросли приблизно до 500 млн. золотих фр. Ці капіталовкладення розподілялися наступним чином; у промисловість - 249 млн. золотих фр., У транспорт - 128 млн., в сільське господарство - 40 млн. У цілому французькі капіталовкладення досягли 492 млн. золотих фр.
Однак до першої світової війни вивіз французького капіталу в Індокитай в цілому був все ж невеликий. Коли французи захопили Індокитай, перед ними постало завдання встановити свою монополію і в торгівлі нової колонії. З цією метою колоніальні влади з самого початку проводять протекціоністську митну політику. Ще в 1874 р., тобто до завоювання Тонкина, був прийнятий закон про зниження тарифів на французькі товари на 50%. У 1887 р. був виданий указ про значне підвищення тарифів на всі іноземні товари, крім французьких, а з 1892 р. французькі товари взагалі не обкладалися митом. У результаті цих заходів іноземний імпорт в Індокитай скоротився на 56%, в той час як частка Франції та її колоній неухильно зростала. У 1879-1883 рр.. вона становила в середньому 16% загального імпорту, 1883-1888 рр.. - 30%, 1894-1898 рр.. - 37%, 1899-1903 рр.. - 47%.
Вже на початку XX ст. став явним нерівноцінний обмін Індокитаю з Францією, який виснажував ресурси Індокитаю, перетворював його в аграрно-сировинний придаток метрополії. З Індокитаю вивозилося величезна кількість дешевої сировини і ввозилося значно меншу кількість дорогих промислових товарів. Головними статтями вивозу з Індокитаю були рис, каучук, кукурудза, кам'яне вугілля, олово, цинк. Причому питома вага тих чи інших товарів коливався залежно від кон'юнктури на світовому ринку.

Французькі колонізатори заохочували ті галузі економіки, які обіцяли їм великі доходи. Прикладом можуть служити кам'яне вугілля, каучук і рис.


Домашнє завдання: опрацювати параграф 20-22.



Схожі:




База даних захищена авторським правом ©lib.exdat.com
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації