Поиск по базе сайта:
Тема: Державотворчі процеси. Партійно політична система icon

Тема: Державотворчі процеси. Партійно політична система




Скачати 243.6 Kb.
НазваТема: Державотворчі процеси. Партійно політична система
Дата конвертації01.01.2013
Розмір243.6 Kb.
ТипДокументи

11 – клас Історія України

Тема: Державотворчі процеси. Партійно – політична система.


Державне будівництво незалежної України ускладнювалося відсутністю відповідної законодавчої бази, перш за все нової Конституції, відповідно до якої необхідно було розробляти й приймати всі інші нормативно-правові акти. Конституція УРСР 1978 р. залишалася діючою до 1996 р,, до неї в умовах розбудови самостійної держави було внесено понад 200 поправок. Закони, які приймалися, нерідко суперечили чинній Конституції, що підривало принципи законності.

Основними державотворчими подіями й процесами в незалежній Україні є:

· заміна назви «Українська Радянська Соціалістична Республіка» на назву держави «Україна» (закон від 17 вересня 1991 p.);

· визначення правового статусу населення законом від 8 жовтня 1991 р, «Про громадянство України»: громадянство України надавалося всім, хто проживав на її території, не був громадянином іншої держави і не заперечував проти прийняття українського громадянства;

· прийняття закону «Про Державний кордон України» (4 листопада 1991 p.), яким встановлювалися кордони, порядок їх охорони і перетину;

· прийняття Верховною Радою «Декларації прав національностей України» (1 листопада 1991 р.), у якій підкреслюється, що Україна гарантує всім народам, національним групам, громадянам, що проживають на її території, рівні економічні, політичні, соціальні й культурні права;

· формування Збройних сил на основі закону «Про збройні сили України» (6 грудня 1991 р.) і воєнної доктрини України (19 жовтня 1993 p.), яка базується на без'ядерному і позаблоковому статусі України, принципі розумної достатності озброєння, відмові від визнання будь-якої країни потенційним противником;

· створення Служби безпеки України (СБУ), компетенція якої полягає у захисті державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, науково-технічного та оборонного потенціалу України, у боротьбі з організованою злочинністю у сфері управління й економіки;

· затвердження Верховною Радою державної символіки України (січень—лютий 1992 p.): Державний Герб (тризуб), Державний Прапор (синьо-жовтий), Державний Гімн (музика Михайла Вербицького (1815—1870 pp.) до національного гімну «Ще не вмерла України...», текст Павла Чубинського (1853—1884 pp.); створення Національного банку України, Української фондової біржі, посольств і консульств, експортно-імпортних організацій;

· формування трьох гілок влади — законодавчої, виконавчої і судової, відповідних владних інститутів;

· формування багатопартійної системи;

· розробка й прийняття нині діючої Конституції України (1996 р.) (конституційний процес триває, внесення змін до Конституції лишається актуальним питанням).

У жовтні 1990 р. Верховна Рада, спираючись на Декларацію про державний суверенітет, створила Конституційну комісію для розробки проекту Конституції. Комісію очолив Л. Кравчук. У червні 1991 р. Верховна Рада ухвалила концепцію нової Конституції. Так розпочався конституційний процес — розробка й обговорення різних варіантів нової Конституції.


^ Конституційний процес умовно поділяють на два періоди.


У перший період (1992—1994 pp.) Конституційна комісія на чолі з Президентом Л. Кравчуком і Головою Верховної Ради І. Плющем, з ученими-правознавцями, суддями, працівниками правоохоронних органів, народними депутатами в її складі розробила два варіанти проекту Конституції, які були винесені на всенародне обговорення. Однак жоден із них не був прийнятий. Верховна Рада дванадцятого скликання (1990— 1994 pp.) намагалася обмежити вплив Президента Л. Кравчука на внутрішні справи в країні. Протистояння Президента і Верховної Ради на тлі загальної кризи й зростаючого соціального протесту закінчилося рішенням сторін про дострокове припинення їхніх повноважень. Навесні 1994 р. пройшли вибори до Верховної Ради. Головою Верховної Ради (1994—1998 pp.) став лідер Соціалістичної партії України О. Мороз. Майже третину мандатів у парламенті отримали ліві партії. Улітку 1994 р. відбулися вибори Президента України. Перемогу здобув Л. Кучма, який у другому турі набрав понад 52 % голосів виборців.

У другий період (1994—1996 pp.) Конституційну комісію очолили Президент України Л. Кучма і Голова Верховної Ради О. Мороз. Нові проекти Конституції створювалися представниками різних політичних партій. Найгострішими були питання про механізм прийняття Конституції, форму правління в Україні, питання власності, виборчої системи, державної мови і символіки. 8 червня 1995 р. між Верховною Радою і Президентом було підписано Конституційний договір, який регулював основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоуправління до прийняття нової Конституції. У лютому 1996 р. Верховна Рада почала обговорення нового проекту Конституції. Унаслідок суперечностей між Президентом і Верховною Радою Л. Кучма видав Указ про проведення у вересні 1996 р. Всеукраїнського референдуму щодо прийняття Конституції України, намагаючись прийняти Конституцію, обминувши парламент. У пошуках компромісу було створено Узгоджувальну комісію на чолі з М. Сиротою. Було розв'язано спірні питання. У ніч на 28 червня 1996 р. більшістю голосів депутатів Верховної Ради Конституцію України було прийнято. її текст підписали Президент України і Голова Верховної Ради. Був виданий Указ Президента про введення в дію Конституції України.

У діючій Конституції Україна визначена як незалежна, суверенна, демократична, соціальна і правова держава. За формою правління Україна є республікою, державного устрою — унітарною, тобто єдиною, соборною державою. Система прав і свобод людини і громадянина, гарантованих Конституцією, відповідає міжнародним демократичним стандартам. Із прийняттям Конституції завершилося формування інститутів законодавчої, виконавчої і судової влади в Україні.

Формування багатопартійної системи

Без партій, які є одним із базових інститутів демократичного суспільства, посередником між владою і народом, неможливе нормальне функціонування органів влади. Україна, відійшовши від тоталітарної однонартійності, у 1990 р, стала на шлях формування багатопартійної системи. На сьогодні в Україні існує понад 100 політичних партій. їх за традицією поділяють на праві, ліві й центристські. До правих належать націонал-радикальні партії (Консервативна Республіканська партія, Українська Національна Асамблея та інші). Ліві — партії соціалістичного і комуністичного спрямування (Селянська партія України, Соціалістична партія України, Прогресивна соціалістична партія, Комуністична партія та інші). Центристські партії — це партії націонал-демократичного, націонал-державницького, ліберально-демократичного, соціал-демократичного спрямування (Народний Рух України, Демократична партія України, Партія Зелених України, Ліберальна партія України, Соціал-демократична партія України (об'єднана) та інші). Прийняття закону «Про політичні партії в Україні» (28 квітня 2001 р.) було викликане саме потребою сприяти процесам зміцнення й консолідації політичних партій.


^ Внутрішньополітичні події після 1996 р.


У центрі політичного життя України були парламентські й президентські вибори, протистояння між парламентською та президентською владою. У березні 1998 р. відбулися чергові вибори до Верховної Ради. Вони вперше проводилися за мішаною мажоритарно-пропорційною системою. У виборах взяли участь 30 політичних партій та виборних блоків, вісім із яких подолали 4 %-й бар'єр і отримали депутатські місця.


· Комуністична партія України (24,7 %)

· Народний Рух України (9,4 %)

· Блок Соціалістична партія України — Селянська партія України «За правду, за народ, за Україну» (8,6 %)

· Партія Зелених України (5,4 %)

· Народно-демократична партія (5 %)

· Всеукраїнське об'єднання «Громада» (4,7 %)

· Соціал-демократична партія України (об'єднана) (4 %)

· Прогресивна соціалістична партія (4 %)

Головою Верховної ради було обрано О. Ткаченка.

Вибори Президента України 1999 р. закінчилися переобранням Л. Кучми на другий термін (у другому турі виборів Л. Кучма набрав 56,25 %, а лідер КПУ П. Симоненко — 37,8 % голосів виборців).

Повторне обрання Л. Кучми зумовило значні зміни в керівництві державою. Спершу Президент запропонував Верховній Раді дати згоду на повторне призначення прем'єр-міністром В. Пустовойтенка, але депутати не погодилися. Натомість кандидатура голови Національного банку 3. Ющенка 23 грудня 1999. р. була підтримана більшістю правих та центристських фракцій і навіть частиною соціалістів.

Правляче у Верховній Раді ліве крило не підтримало президентський варіант реформаторського курсу. Протистояння між Президентом і парламентом загострилося. Реакцією на політику О. Ткаченка та його однодумців стало утворення 13 січня 2000 р. нової парламентської структури — парламентської більшості. Представники одинадцяти фракцій, груп та позафракційні депутати об'єдналися. Координаційну раду більшості очолив Л. Кравчук. Протистояння призвело до роздільних засідань парламенту. Координаційна рада більшості підтримала Президента та уряд В. Ющенка і заявила про намір змінити керівництво Верховної Ради. 21 січня на засіданні Верховної Ради 242 депутати проголосували за зміни Регламенту, відкликання О. Ткаченка та А. Мартинюка з посад голови парламенту і першого заступника, 1 лютого вже 255 народних депутатів обрали головою парламенту І. Плюща, його першим заступником — В. Медведчука, заступником — С. Гавриша. Із 8 лютого реорганізований парламент у повному складі продовжив роботу в сесійній залі. Ліві фракції були усунуті від керівництва парламентськими комітетами. Парламентська більшість була сформована головним чином завдяки зовнішньому тиску президентської адміністрації, тому в ній точилася боротьба між проурядовими та пропрезидентськими фракціями. Це з самого початку ставило під сумнів можливість ефективної діяльності парламентської більшості. Створена в лютому 2000 р. у парламенті більшість у квітні 2001 р. розпалася.

Важливою подією першої половини 2000 р. став референдум 16 квітня. Згідно з указом Президента про всеукраїнський референдум за народною ініціативою, на голосування було винесено шість питань: про недовіру Верховній Раді та надання Президентові додаткових повноважень щодо розпуску парламенту, обмеження депутатської недоторканності та зменшення кількості народних депутатів до 300, формування двопалатного парламенту і прийняття Конституції всеукраїнським референдумом.

«Народна ініціатива» була нашвидкуруч організована командою підтримки курсу президента. У разі успішної реалізації задуму Президент отримував можливість або розпустити Верховну Раду і, скориставшись уже відпрацьованими виборчими технологіями, забезпечити обрання нового парламенту зі стабільною пропрезидентською більшістю, або використовувати результати референдуму як засіб тиску на Верховну Раду, змушуючи її бути більш поступливою.

Ідеї референдуму не підтримувалися лівими і частиною правих політичних партій, а багато юристів висловлювали сумнів щодо його конституційності. Указ про проведення референдуму створив серйозні проблеми на міжнародній арені, поставивши під загрозу навіть членство України в Раді Європи. Гостра реакція європейських політиків пояснювалася бажанням запобігти встановленню в Україні авторитарного режиму. Конституційний Суд України визнав неконституційними перше і шосте питання референдуму (про недовіру Верховній Раді та про прийняття Конституції всеукраїнським референдумом), що в певній мірі заспокоїло українців й іноземних політиків. На референдум було винесено чотири питання із шести запланованих. Голосування закінчилося 16 квітня 2000 р. Понад 80 % громадян відповіли «так» на всі питання. Опозиція звинувачувала владу в грубих фальсифікаціях, проте Центральна виборча комісія таких не виявила. Це був серйозний успіх Президента. Однак лише парламент має право вносити до Конституції зміни, передбачені рішеннями референдуму. Імплементація (виконання, внесення в чинне законодавство) рішень референдуму затягнулася, а після подій кінця 2000 р. стало зрозуміло, що, принаймні, цей склад Верховної Ради не зможе набрати необхідних 300 голосів для внесення відповідних змін до Конституції.

Гострота політичної ситуації в країні була значною мірою зумовлена зникненням за нез'ясованих обставин опозиційного журналіста Г. Гонгадзе. 28 листопада 2000 р. О. Мороз зробив у парламенті сенсаційну заяву, що замовником знищення Гонгадзе нібито був Президент та його найближче оточення. На підтвердження цього лідер соціалістів оприлюднив аудіозаписи розмов Президента, зроблені офіцером його охорони майором М. Мельниченком, у яких йшлося також, про хабарництво і корупцію, адміністративний тиск на хід президентських виборів, про переслідування опозиційних політиків, працівників засобів масової інформації та інші правопорушення. На початку 2002 р. американська експертиза засвідчила, що записи Мельниченка не змонтовані (щоправда, це відбувалося на тлі погіршення україно-американських відносин).

«Касетний скандал» став поштовхом до формування радикальної опозиції, головними вимогами якої стали відставка Л. Кучми і проведення позачергових президентських виборів. У грудні 2000 р. утворився рух «Україна без Кучми», у якому об'єдналися різні, навіть протилежні політичні сили. Комуністи не приєдналися до опозиційного руху, натомість розпочали власну кампанію під гаслом «Україна без Кучми і Ющенка».

17 квітня 2001 р. вперше за весь час незалежності України Верховна Рада заслухала звіт Кабінету міністрів про хід виконання програми діяльності уряду. Верховна Рада визнала роботу Кабінету міністрів незадовільною і 26 квітня більшістю голосів проголосувала за резолюцію недовіри Кабінету міністрів на чолі з В. Ющенком. 28 квітня Президент підписав Указ про відставку уряду.

29 травня 2001 р. Верховна Рада дала згоду на призначення прем'єр-міністром України А. Кінаха, який визначив завдання нового уряду:

· посилення соціальної спрямованості реформ;

· реформування податкової системи;

· підтримка та захист вітчизняних товаровиробників;

· активна структурна промислова й аграрна політика, що базувалася на інноваційній моделі розвитку;

· забезпечення рівних умов для всіх суб'єктів господарювання;

· розробка і реалізація стратегії розвитку паливно-енергетичного комплексу;

· адміністративна реформа спрямована на підвищення ефективності системи державної влади та формування громадянського суспільства.

На початку 2001 р. опозиція провела у Києві масові маніфестації. На Хрещатику за участі кількох партій було встановлено наметове містечко з антипрезидентськими гаслами. Намети простояли три тижні. За рішенням суду містечко було знесене силовим шляхом, а учасників акції тимчасово заарештовано. У різних регіонах України відбулися демонстрації і мітинги з вимогами розслідування «касетного скандалу» та відставки Л. Кучми. У відповідь влада організувала демонстрації, форуми та естрадні шоу на підтримку Президента. Кульмінацією акцій опозиції стали події 9 березня 2001 р. — у день народження Т. Шевченка, коли дійшло до сутичок з міліцією під стінами Адміністрації Президента. Міліція заарештувала понад 200 осіб, переважно студентів, більшість з яких невдовзі звільнили, але 16 членів УНА-УНСО на чолі з лідером організації А. Шкілем залишилися у в'язниці. Слідство і суд над ними тривали понад рік.

Під тиском акцій протесту влада змушена була відправити у відставку голову СБУ Л. Деркача та міністра внутрішніх справ Ю. Кравченка. Однак після березня активність опозиції відчутно зменшилася. Переважна більшість населення залишилася поза акціями протесту. Спроба започаткувати процедуру імпічменту Президента не вдалася — проект відповідної постанови, внесений у Верховній Раді 26 квітня, набрав лише 209 голосів (за необхідних 226). У другій половині 2001 р. опозиція зосередилася на парламентських виборах і розійшлася по різних виборчих блоках. Кроком до налагодження політичного діалогу між владою і опозицією стала зустріч 11 квітня 2001 р. Президента з представниками 76 партій.

Схвалений у лютому 2001 р. Верховною Радою закон «Про вибори народних депутатів України» передбачав перехід до пропорційної виборчої системи (голосування за партійними списками). Проте Президент наклав на нього вето, мотивуючи це тим, що така система порушує права громадян, які не належать до політичних партій. На думку опозиції, справжні мотиви були інші: в одномандатних округах, де голосування відбувається за мажоритарною системою, адміністративним органам легше контролювати вибори та підпорядковувати їх своїм інтересам. Досвід виборів 1998 р. свідчив, що більшість представників «партії влади» перемогла саме в одномандатних округах. Спроби подолати вето або досягти компромісу з Президентом не вдалися, і в жовтні Верховна Рада погодилася з більшістю пропозицій глави держави. Вибори, як і раніше, відбувалися за мішаною системою: одна половина депутатів обиралися в одномандатних округах, а інша — за партійними списками. У виборчих перегонах взяли участь 33 політичні партії і блоки, які досить чітко поділилися на чотири табори. Головною силою пропрезидентського табору став блок «За єдину Україну», сформований п'ятьма партіями: Аграрною партією України, Народно-демократичною партією, Партією промисловців і підприємців України, Партією регіонів та «Трудовою Україною». Блок очолив голова адміністрації Президента В. Литвин, другим номером у виборчому списку йшов прем'єр-міністр А. Кінах. На позиціях підтримки влади стояли також Соціал-демократична партія України (об'єднана), Партія Зелених України, блок Демократичної партії України і Демократичного союзу та декілька інших партій і блоків.

Десять політичних партій, серед яких Народний рух України, Український народний рух, Партія «Реформи і Порядок» і «Солідарність» утворили Блок В. Ющенка «Наша Україна», учасники якого відносили себе до поміркованої, конструктивної опозиції.

Основними силами некомуністичної опозиції стали Соціалістична партія України О. Мороза та Блок Ю. Тимошенко, до якого увійшли чотири партії: «Батьківщина», «Собор», Українська соціал-демократична партія та Українська республіканська партія. Ю. Тимошенко вдалося залучити до свого блоку відомих політиків: Л. Лук'яненка, А. Матвієнка, Г. Омельченка, В. Онопенка, Я. Головатого, С Хмару. Економічні програми соціалістів : прибічників Ю. Тимошенко істотно різнилися. Однак спільними для них були вимога імпічменту Л. Кучми та перехід до парламентської форми правління.

Опозиційність до режиму декларувала й Комуністична партія України під проводом П. Симоненка. Однак включення до її виборчого списку Генерального прокурора М. Потебенька, відомого своєю лояльністю до Президента, змусило багатьох сумніватися у декларованій опозиційності.

Загалом вибори відбулися без значних порушень, 4 %-й бар'єр подолали такі партії.

· «Наша Україна» (23,5 %)

· КПУ (20 %)

· «За єдину Україну» (11,8 %)

· Блок Тимошенко (7,2 %)

· СПУ (6,9 %)

· СДПУ(о) — (6,3 %)


У більшості одномандатних округів перемогли кандидати від блоку «За єдину Україну», переважно завдяки використанню адміністративного ресурсу, особливо на рівні обласних державних адміністрацій. Завдяки цьому блок спромігся отримати найбільшу кількість мандатів, хоч на виборах за партійними списками посів лише третє місце, що свідчило про відчутну втрату довіри населення до керівництва держави. Як і на попередніх виборах. жодна політична сила не здобула абсолютної переваги в парламенті. Головою Верховної Ради України гуло обрано В. Литвина. Однак у червні 2002 р. «Єдина Україна» розпалася на сім фракцій. Парламентські вибори 2002 р. зафіксували серйозні зрушення в політичних уподобаннях українського суспільства. Уперше комуністи поступилися лідерством блокові національно-демократичного спрямування. Фракція КПУ виявилася третьою за кількістю після «Єдиної України» та «Нашої України».

21 листопада 2002 р. новим прем'єр-міністром України став глава Донецької облдержадміністрації В. Янукович: за його кандидатуру, внесену Президентом, проголосували 234 депутати з 237 присутніх на засіданні Верховної Ради. Того ж дня Президент підписав указ про його призначення. У своєму виступі перед депутатами В. Янукович наголосив, що першочерговим завданням майбутнього уряду є подолання бідності народу, посилення середнього класу, із цією метою його уряд планує зниження податків для середнього й малого бізнесу.

У 2002 р. Президент заявив про необхідність проведення політичної реформи, яка передбачала: обрання депутатів за партійними списками; формування коаліційного уряду парламентською більшістю, яка відповідає за його роботу; наділення Президента правом розпускати парламент у разі нестворення у визначений термін більшості, неспроможності більшості сформувати уряд, неухвалення державного бюджету на наступний рік; визнання результатів всеукраїнського референдуму без затвердження будь-яким органом влади; розподіл парламенту на дві палати; перетворення України на парламентсько-президентську республіку; розмежування в часі виборів до Верховної Ради, органів місцевого самоврядування, Президента, але впродовж одного року та на один термін — п'ять років.

6 березня 2003 р. було прийнято Указ Президента «Про винесення на всенародне обговорення Проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України»».

Наближення президентських виборів 2004 р. все більше активізувало політичне життя в країні.

Декларація про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.), Акт проголошення незалежності України (24 серпня 1991 p.), підсумки Всеукраїнського референдуму (1 грудня 1991 p.), Конституція України, прийнята 28червня 1996 р., законодавство України, укази Президента України стали правовою основою для побудови незалежної та суверенної Української держави.


^ Пріоритеті напрямки державного будівництва.


1.1. Пріоритетним напрямком державного будівництва після затвердження Акта проголошення незалежності України стало прийняття Конституції України. 28 червня 1996 р. була прийнята Конституція України.

Основні принципи Конституції України:

- суверенітет;

- незалежність;

- демократизм;

- соціальна держава;

- правова держава;

- пріоритет загальнолюдських цінностей;

- поділ влади.


Конституція України закріпила принципи організації державної влади. Відповідно до Статті 5 Україна є республікою.

Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади й органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народу і не може бути узурповане державою, його органами чи урядовцями.

^ Формування трьох гілок влади: законодавчої, виконавчої, судової.

Формування трьох гілок влади: законодавчої, виконавчої, судової. Статтею 6 передбачено, що державна влада в Україні здійснюється на принципах поділу на законодавчу, виконавчу і судову.

2.1. Законодавча влада. Відповідно до Статті75 Конституції України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України. До складу парламенту входять 450 народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Народні депутати здійснюють свої повноваження на постійній основі. Верховна Рада працює сесійно; сесії проводяться у формі пленарних засідань. Повноваження парламенту визначені Статтею 85 Конституції України.

Парламентські вибори відбулися в 1994, 1998, 2002, 2006,2007 (позачергові) pp. Позачергові парламентські вибори 30 вересня 2007 р. відбулися за пропорційною системою в загальнодержавному виборчому окрузі. Прохідний бар'єр для партій і блоків становив 3% від числа виборців, що взяли участь у голосуванні.

На початок вересня 2008 р. функціонує Верховна Рада України VI скликання, обрана на позачергових парламентських виборах 30 вересня 2007 р. 4грудня 2007 р. Головою Верховної Ради України обраний А. Яценюк.

Інститут президентства. У системі владних структур України Президент як глава держави займає особливе місце. Характерним є співвідношення цього інституту з демократичним принципом поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Відповідно до чинного законодавства Президент України прямо не зв'язаний з жодною з них, але одночасно відіграє важливу роль у їхньому функціонуванні. У новітній історії України посада Президента вперше з'явилася в 1991 p., коли Верховна Рада України схвалила Постанову «Про вибори Президента Української РСР» (25 червня 1991 p.).

За Конституцією України президент є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання Конституції, прав і свобод людини.

Конституційні принципи порядку обрання Президента України встановлені Статтею 103 Конституції. Президент обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування терміном на 5 років. Та ж сама особа не може бути обраною президентом більше, ніж два терміни поспіль.

3 часу проголошення незалежності громадяни України чотири рази (у 1991,1994,1999,2004 р.) обирали Президента своєї держави.

Першим Президентом незалежної України 1 грудня 1991 р. був обраний Л. Кравчук. На других виборах Президента України 26 червня 1994 р. перемогу здобув Л. Кучма. На виборах у 1999 р. переміг діючий Президент України Л.Кучма. 26грудня 2004 р. Президентом України був обраний Е. Ющенко.

При Президенті України функціонує Рада національної Безпеки й оборони України, що координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки й оборони.

Вищий орган виконавчої влади. Вищим органом у системі органів виконавчої влади України відповідно до Статті 113 є Кабінет Міністрів (уряд України). Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України.

Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, актами Президента України. До складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри та міністр Кабінету Міністрів.

В умовах парламентсько-президентської республіки кандидатуру Прем'єр-міністра для розгляду її у Верховній Раді подає Президент України. Претендентом на що посаду, як правило, є лідер правлячої коаліції, що формується з парламентської більшості у Верховній Раді України. Верховна Рада України на своєму засіданні затверджує (чи відхиляє) кандидатуру на посаду Прем'єр-міністра України.

3 часу прийняття «Декларації про державний суверенітет України» (16 липня 1990 р.) і до вересня 2008 р. склад керівництва Кабінету Міністрів змінювався 17 разів.

Судова система. За роки незалежності в Україні сформована нова судова система. Судова система здійснюється судовими органами, які у своїй сукупності становлять судову систему України. Складовими цієї системи є Верховний суд України, загальні, арбітражні та військові суди. Нагляд за точним виконанням законів на всій території республіки відповідно до Закону України «Про прокуратуру», прийнятого 5 листопада 1991 p., покликана здійснювати Генеральна прокуратура республіки.

Конституційний суд України - єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні, завданням якого є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України. Конституційний суд здійснює нагляд за дотриманням Конституції України.

^ Створення системи законодавства. Створення системи законодавства було основним завданням державотворення. Система законодавства України базується на національному і міжнародному досвіді.

^ Створення української армії. Армія є найважливішою ознакою суверенної та незалежної держави, гарантом її захисту. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада УРСР ухвалила Постанову «Про військові формування в Україні». Відповідно до цієї Постанови всі війська, дислоковані на території України, переходили в підпорядкування Верховної Ради. Було створене Міністерство оборони, яке очолив К. Морозов. У жовтні 1991 р. Верховною Радою була прийнята «Концепція оборони і будівництва Збройних Сил України». В основу її був покладений принцип розумної достатності щодо структури, чисельності й озброєнь армії.

6 грудня 1991 р. був прийнятий Закон «Про Збройні Сили України». У жовтні 1993 р. Верховна Рада України прийняла «Воєнну доктрину України». Документ такої ваги республіка прийняла першою серед країн СНГ. 3 урахуванням трирічного досвіду він ставив завдання розбудови Збройних Сил України у трьох площинах - воєнно-політичній, воєнно-технічній та воєнно-економічній.

На початку XXI ст. на порядок денний постало питання про здійснення військової реформи. її головними складовими повинні стати: забезпечення безпеки країни і підвищення її обороноздатності; підвищення бойової готовності Збройних Сил на основі підвищення ефективності їхньої діяльності, сучасних досягнень НТР, оптимізації чисельності особового складу й озброєнь; перехід на професійну армію; забезпечення соціального захисту військовослужбовців.

Інші пріоритетні напрямки державотворення. Найважливішими пріоритетними напрямками державного будівництва з 1991 р. стали:

- створення Служби безпеки України (СБУ);

- недоторканність державних кордонів, регламентація їхнього режиму, охорона; з цією метою парламент прийняв ряд законів: Закон «Про державний кордон України» (4 листопада 1991 p.), Закон «Про прикордонні війська України»;

- затвердження Державної символіки України: 16 січня 1992 р. Верховною Радою був затверджений Державний гімн України (Державним гімном України стала пісня «Ще не вмерла України...», яку написав композитор М. Вербицький на слова П. Чубинського); 28 січня 1992 р. Верховна Рада затвердила Державний прапор України; 19лютого 1992 р. Верховна Рада затвердила Державний малий герб України, яким став золотий тризуб на блакитному тлі;


- прийняття 8 жовтня 1991 р. Закону «Про громадянство України»;

- введення у вересні 1996 р. національної валюти - гривні;

- установлення дипломатичних відносин з іншими державами.

^ Політична (конституційна) реформа.

Основні типи республіки як форми державного правління. Республіка як форма державного правління поділяється на такі основні типи:

- президентська;

- парламентська;

- змішана (президентсько-парламентська або парламентсько-президентська).

а) Президентська республіка. Президентська республіка характеризується тим, що домінуючу роль у ній відіграє глава держави - президент. Домінування виражається в тому, що президент зазвичай обирається всім народом і внаслідок цього дістає легітимність і найширші повноваження. Він не залежить від інших органів державної влади (наприклад, парламенту). Президент безпосередньо очолює виконавчу владу (уряд), самостійно (або при мінімальній участі парламенту) призначає міністрів незалежно від партійного складу парламенту; уряд несе відповідальність безпосередньо перед президентом; у деяких державах президент має право розпуску парламенту. Будучи головою виконавчої влади, президент одночасно практично стоїть над всіма органами держави і виступає в ролі арбітра між ними. На сьогодні президентськими республіками є США, Бразилія, Аргентина, Мексика, Єгипет, Сирія, ПАР та інші держави.

б) Парламентська республіка. Парламентська республіка будується на протилежних принципах від президентської. Центральну роль у житті республік даного типу відіграє парламент. Парламентська республіка характеризується такими ознаками: президент, як правило, обирається парламентом; президент не відіграє самостійної ролі, він виконує волю парламенту й уряду, несе відповідальність перед парламентом; парламент вирішує всі найважливіші питання державного життя; парламент формує уряд; уряд відповідальний перед парламентом (він може бути відправлений у відставку в результаті вотуму недовіри). Прикладами парламентських республік на сьогодні є Німеччина, Італія, Угорщина, Чехія, Індія.

в) Змішана республіка. Змішана республіка займає проміжну позицію між президентською і парламентською. Влада в ній поділяється приблизно нарівно між президентом і парламентом. Залежно від деякого пріоритетного володіння повноваженнями і визначеним лідерством у цьому питанні з боку президента чи парламенту змішана республіка може бути президентсько-парламентською чи парламентсько-президентською.

Характерними ознаками змішаної республіки є: президент, як правило, обирається всім народом і виконує свої функції, а парламент - свої; президент і парламент спільно беруть участь у формуванні уряду (наприклад президент за поданням глави уряду або самостійно пропонує кандидатури міністрів, а парламент затверджує їх); прем'єр-міністр відіграє самостійну роль, фактично є другою особою після президента у державі; уряд несе відповідальність і перед президентом, і перед парламентом (президент може самостійно відправити уряд у відставку, а парламент може висловити уряду вотум недовіри). Прикладами змішаних республік можуть служити Україна, Франція, Польща, Португалія, Фінляндія та інші держави.

^ Проголошення курсу на здійснення реформи. На початок 2005 р. Україна була президентсько-парламентською республікою. Пропозиції про внесення змін до Конституції України і формування на цій основі парламентсько-президентської республіки вносилися вже незабаром після прийняття Основного Закону країни в 1996 р. Однак зосередження значних повноважень у руках Президента було виправданим у перші роки становлення держави на основі прийнятої Конституції України. Згодом у практиці державотворення почав проявлятися дисбаланс у повноваженнях і відносинах між Президентом, парламентом і урядом.


У серпні 2002р. у телевізійному зверненні Президента України Л. Кучми до українського народу з приводу святкування 11-ї річниці незалежності України офіційно був проголошений курс на реформу політичної системи держави. Глава держави, зокрема, сказав: «Для стійкого і динамічного розвитку України необхідні рішучі зміни в її політичній системі... Для подальшого розвитку країна вимагає переходу до іншої політичної системи - парламентсько-президентської республіки... Одним із кроків у напрямку політичних реформ повинна стати реформа нашого виборчого законодавства, яке повинне відповідати вимогам парламентсько-президентської системи... Назріла потреба в адміністративно-територіальній реформі... Перехід до парламентсько-президентської моделі й посилення місцевого самоврядування - це і є наш європейський вибір... I як остаточна констатація факту: починати політичну реформу треба вже сьогодні».

Механізм здійснення реформи. Таким чином, стрижень політичної реформи полягав у трансформації президентсько-парламентської форми державного правління в парламентсько-президентську. У цьому випадку деякі повноваження від президента повинні перейти до парламенту. Але при цьому зростала і відповідальність Верховної Ради, зокрема, за формування і діяльність уряду.

Механізм цього процесу був запропонований такий: за підсумками парламентських виборів, що повинні відбуватися на партійній основі, формується коаліція депутатських фракцій, представлених у Верховній Раді, що становить парламентську більшість. 3 представників коаліції формується уряд, за діяльність якого несуть відповідальність ті політичні сили, що делегували своїх представників у керівництво Кабінету Міністрів.

Хід здійснення політичної реформи. 3 моменту проголошення ідеї здійснення політичної реформи було внесено декілька її проектів. Їхнє обговорення відбувалося в гострій політичній боротьбі.

На якийсь час питання про здійснення політичної реформи нібито «зависнуло в повітрі». До нього повернулися під час гострої політичної кризи, що вибухнула в країні в період президентських виборів 2004 р.

8 грудня 2004 p. у пакеті з іншими найважливішими законопроектами було розглянуте питання про політичну реформу, що передбачає перехід України від президентсько-парламентської республіки до парламентсько-президентської не пізніше 1 січня 2006 р. (перший етап - з 1 вересня 2005 p.). За цей пакет законопроектів проголосували 402 народних депутати. Відповідні зміни були внесені до Конституції України.

Нові Закони України безпосередньо в сесійній залі підписав Президент України Л. Кучма. Прийняття нових Законів України (у тому числі і стосовно порядку проведення повторного голосування щодо виборів Президента України) дозволило істотно стабілізував політичну обстановку в країні.

Сутність політичної реформи. 8грудня 2004 р. Верховна Рада України 402 голосами затвердила проект Закону України №4180 «Про внесення змін до Конституції України», що був попередньо схвалений парламентом у червні 2004 р. У жовтні цього ж року Конституційний суд визнав цей проект закону відповідним до чинної Конституції. Сутність нового закону полягає в переході до парламентсько-президентської форми державного правління і перерозподілі повноважень у системі вищих органів влади.

а) Кабінет Міністрів. Відповідно до прийнятого закону Кабінет Міністрів є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів несе відповідальність перед Президентом і Верховною Радою і підзвітний парламенту в межах, передбачених Конституцією.

Уряд призначається Верховною Радою. Зокрема Прем'єр-міністр призначається парламентом за поданням Президента. Кандидатуру для призначення на посаду Прем'єр-міністра Президент вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій, що становить у Верховній Раді більшість.


Міністр оборони і міністр закордонних справ призначаються Верховною Радою за поданням Президента, інші члени Кабінету Міністрів призначаються парламентом за поданням Прем'єр-міністра.

Кабінет Міністрів складає свої повноваження перед новообраною Верховною Радою.

б) Верховна Рада, Термін повноважень Верховної Ради збільшується з 4 до 5 років. За новим законом депутати працюють у парламенті на постійній основі і не мають права суміщати свій депутатський мандат з роботою в уряді, інших виконавчих органах влади, в органах судової влади тощо.

Вибори до парламенту згідно з новим законом проводяться на пропорційній основі та за партійними списками (кількість депутатських мандатів від тієї чи іншої партії повинно відповідати кількості голосів виборців у процентному відношенні, поданих за ту чи іншу партію на парламентських виборах). За результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій формується коаліція депутатських фракцій (а не окремих депутатів!), до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного. - 450 осіб - складу парламенту. Коаліція в парламенті формується протягом одного місяця з дня відкриття першого засідання парламенту.

в) Президент. Згідно з конституційною реформою президент має право достроково припинити повноваження парламенту, якщо:

-протягом 1 місяця не буде сформована коаліція депутатських фракцій;

- протягом 60 днів після відставки уряду не буде сформований персональний склад Кабінету Міністрів;

- протягом 30 днів однієї чергової сесії пленарні засідання не зможуть початися.

Рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради приймаються Президентом після консультацій з Головою Верховної Ради, його заступниками і головами депутатських фракцій і груп. Повноваження Верховної Ради не можуть бути достроково припинені Президентом в останні 6 місяців повноважень парламенту.

Зміни в Конституції передбачають, що у разі дострокового припинення повноважень Президента виконання його обов'язків покладається на Голову Верховної Ради.

За Президентом залишене право призначати голів обласних державних адміністрацій. Також Президент буде мати право припиняти дію актів уряду за мотивами їхньої невідповідності Конституції з одночасним зверненням до Конституційного суду.

Таким чином, за новим законом в умовах переходу до парламентсько-президентської республіки повноваження Верховної Ради України збільшуються, а Президента - зменшуються.



Схожі:




База даних захищена авторським правом ©lib.exdat.com
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації