Поиск по базе сайта:
Тема. Михайло Коцюбинський. Життя і творчість письменника icon

Тема. Михайло Коцюбинський. Життя і творчість письменника




Скачати 183.53 Kb.
НазваТема. Михайло Коцюбинський. Життя і творчість письменника
Дата конвертації01.01.2013
Розмір183.53 Kb.
ТипДокументи

Українська література, 10 клас


Тема. Михайло Коцюбинський. Життя і творчість письменника.

Психологічна новела „Intermezzo”. Автобіографічна основа твору.

Проблеми душевної рівноваги, повноцінного життя, специфіка творчого процесу.

Теорія літератури. Імпресіонізм


Знати основні події життєвого і творчого шляху письменника, зміст новели„Intermezzo”, автобіографічну основу твору, мати поняття про імпресіонізм.


Вміти: визначати проблематику новели,пояснити її глибокий символізм, визначати особливості композиції, імпресіоністичну поетику.


Усі, хто мав щастя зустрічатися з Михайлом Коцюбинським, в один голос відзначали його щире, добре серце, яке випромінювало любов до людей.

Літературознавець Михайло Мочульський зауважував, що славетний письменник ніби й був створений для того, щоб його любили. У стосунках з людьми завжди був милим, привітним, делікатним. Зовнішнім виглядом, манерою триматися «являв собою тип європейця в повному значенні цього слова... Вдумливе обличчя оживляли і робили особливо привабливим очі: невеликі, чорні, блискучі, як гарячі вуглинки. Зросту він був високого, худощавий».

Фольклорист Володимир Гнатюк, згадуючи дні, проведені разом з Коцюбинським у Гуцульщині, відзначав закоханість письменника в природу: «Квіти — це була його пристрасть і розкіш, і треба було бачити, як його очі іскрилися і гуляли з утіхи, коли переходив царинкою, засіяною сотками різних родів квітів, що миготіли та виблискували до сонця всякими знаними барвами». Про це ж розповідав і Максим Горький, підкреслюючи, що Коцюбинський, маючи солідні знання ботаніка, говорив про квіти як поет. Побачивши під стіною рибальського будиночка на Капрі «блідо рожеві мальви,— весь засвітився усмішкою і, скинувши капелюх, сказав до квітів: — Здоровенькі були! Як живеться на чужині?»

Тому й писав Максим Горький з неприхованою ніжністю: «Прекрасна, рідкісна квітка відцвіла, ласкава зірка згасла»,— дізнавшись про смерть українського письменника.


^ ЛЮДИНА ВИСОКОЇ ДУХОВНОЇ КУЛЬТУРИ

Михайло Михайлович Коцюбинський народився 17 вересня 1864 р. в м. Вінниці у сім'ї дрібного службовця. «Батько мій,— згадував пізніше письменник.— був сангвінік, з вічними фантазіями, які ніколи не здійснялися, запальний, але добрий чоловік. Мати з більш сталим характером, з складною, тонкою і глибокою душевною організацією, добра, незвичайно любляча, здатна на самопожертву. ..» Виховання хлопця й відбувалося під впливом матері — жінки з добрим естетичним смаком, обізнаної з мистецтвом. Саме їй завдячував він «нахил до всього гарного та любов і розуміння природи».

^ Початкову освіту Михайло дістав удома. З 1875 р. навчався спочатку в останньому класі Барської початкової школи, а згодом упродовж п'яти років — у Шаргородському духовному училищі. Звичайно, навчання було позначене схоластикою, однак серед учителів траплялися й такі, що орієнтували учнів на читання і науково-популярної, і художньої літератури. Коцюбинський познайомився тут з творчістю Тараса Шевченка і Марка Вовчка, захопився лірикою Генріха Гейне. Він мріяв скласти іспити за гімназійний курс, вступити до університету, але у зв'язку зі звільненням зі служби батька, втратою матір'ю зору юнакові потрібно було думати про утримання сім'ї, де було ще четверо молодших.

Упродовж десяти років (1882 — 1892) Коцюбинський займається репетиторством у сім'ях чиновників у Вінниці та в навколишніх селах, зокрема в с. Лопатинці Ямпільського повіту. З місцевими селянами поводився як рівний з рівними, завжди розмовляв з ними українською мовою. У цей час він підтримував зв'язки з членами підпільних народницьких організацій, які діяли в Кам'янці-Подільському та Немирові.

Надаючи художньому слову великого суспільного значення, Коцюбинський у середині 80-х років пише оповідання «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма», «Дядько та тітка», позначені оголеною тенденційністю та публіцистичною прямолінійністю. Тільки у 1890 р. у львівському журналі «Дзвінок» побачив світ його вірш «Наша хатка». А через рік з'являються дитячі оповідання «Харитя», «Ялинка», що засвідчили народження нового письменника.

З 1892 р. Коцюбинський працює у філоксерній партії, яка вела боротьбу з виноградними шкідниками у молдавських селах. Тут він входить до нелегального політично-культурного товариства «Братство тарасівців», очоленого Віталієм Боровиком. У своїй програмі «тарасівці» обвинувачували царизм за політику асиміляції народів, нищення націй, висували ідею українського національного відродження. Члени товариства закликали порушувати питання «права вкраїнської нації» «скрізь, де тільки можливо», зокрема й у літературі. До «Братства тарасівців» входили такі відомі українські письменники і громадські діячі, як Борис Грінченко, Володимир Самійленко.

Відпрацювавши рік в житомирській газеті «Волинь», Коцюбинський з 1898 р. оселився у Чернігові, влаштувавшись у земській управі, з 1900 до 1911 р. працював у статистичному бюро губернського земства. Починається новий період у творчій і громадській діяльності письменника

Щопонеділка вечорами в будинку Коцюбинських збиралися чернігівські інтелігенти — письменники Борис Грінченко з дружиною Марією Загірньою, Микола Чернявський, Михайло Могилянський, Володимир Самійленко, Микола Вороний, Григорій Коваленко, художник Михайло Жук, вчителі, лікарі. Тут жваво обговорювалися пекучі громадські питання, аналізувалися твори, надіслані до запроектованих альманахів, складалися програми літературно-музичних вечорів. Коцюбинський активно листується з українськими письменниками і вченими — Іваном Франком, Іваном Нечуєм-Левицьким, Володимиром Гнатюком, Андрієм Чайківським, Іваном Стешенком, Михайлом Грушевським, Гнатом Хоткевичем, Євгеном Чикаленком, Михайлом Могилянським, Федором Вовком.

Коцюбинський як член Чернігівської губернської ученої архівної комісії побував у Полтаві на святі відкриття в 1903 р. пам'ятника Іванові Котляревському. Там зустрівся з Панасом Мирним, Михайлом Старицьким, Лесею Українкою, Василем Стефаником, Оленою Пчілкою.

Багато вражень дала письменникові подорож 1905 р. до країн Центральної та Західної Європи — Австро-Угорщини, Німеччини, Італії, Швейцарії. Повернувшись додому, він бере активну участь у громадських акціях, обурюється крутійською політикою царизму. Обраний головою чернігівської «Просвіти»,

Займатися творчою працею було нелегко, адже кращі години дня відбирала нудна служба в статистичному бюро. Сучасники згадують постійні нарікання Коцюбинського на втому від нецікавої, майже механічної роботи. З кожним роком усе сильніше дошкуляло хворе серце, і все ж письменник, долаючи недугу, багато читав, цікавився малярством, музикою, театром.

Останні роки життя Коцюбинського позначені приятелюванням з Максимом Горьким. Він познайомився з ним в Італії, куди тричі (в 1909 — 1912 рр.) приїжджав на лікування, Жив на віллі російського письменника на острові Капрі, мав з ним майже щоденні зустрічі, розмови на літературно-мистецькі теми. Польський поет Леопольд Стафф з щирою теплотою згадував українського письменника, з яким познайомився на Капрі. Коцюбинський із захопленням говорив про Італію, яка дала людству Данте і Петрарку, Мікеланджело і Леонардо да Вінчі.


Повертаючись влітку 1910 р. з Італії, Коцюбинський заїхав у карпатське село Криворівню, зупинився в ньому на два тижні, вивчаючи побут, звичаї, мову, фольклор гуцулів. Цей край видався йому якимось казковим куточком, де все — від мальовничої природи до первозданного побуту мешканців гір — захоплювало у чарівний полон. Задумавши написати твір про карпатських горян, Коцюбинський уважно студіює п'ять томів фольклорно-етнографічного дослідження Володимира Шухевича «Гуцульщина», зібрані Володимиром Гнатюком «Народні оповідання про опришків», перечитує твори Юрія Федьковича.

Влітку 1911 р. він вдруге відвідує Гуцульщину, піднімається в гори до пастухів, вивчає життя селян. Ці спостереження і враження було покладено в основу повісті «Тіні забутих предків» (1911). Влітку 1912 р. Коцюбинський з сином Юрком знову відвідує Гуцульщину, маючи намір зібрати матеріал для другого твору з життя горян, та хвороба порушила плани.

Повернувся з Карпат зовсім немічним. Кілька місяців (жовтень 1912 — січень 1913 р.) письменник лікується в університетській клініці проф. Василя Образцова в Києві, та медицина була безсилою. Але й у ці важкі дні Коцюбинський, за спогадами лікаря Миколи Стражеска, залишався цікавим співрозмовником: «В м'яких, сердечних тонах він завжди говорив про людей. Найбільш любив говорити про Україну, про її природу, про український народ, сумував з приводу його малописьменності, але був переконаний, що незабаром все зміниться...»

Не стало письменника 25 квітня 1913 р. Поховано його в Чернігові на Болдиній горі, в гаю Троїцького монастиря, улюбленому місці відпочинку за життя. «Як тут гарно,— говорив Коцюбинський своєму приятелеві художникові Михайлові Жуку.— Якби помер, то кращого місця і не треба для вічного спочинку». Це його бажання було виконане.

Панас Мирний у некролозі в газеті «Рада» писав у ті сумні дні: «Поліг великий майстер рідного слова, що в огненному горні свого творчого духу переливав його в самоцвітні кришталі і, як великий будівничий, виводив їх, свої мистецькі твори, повні великого художнього смаку, глибокої задуми і безмірно широкої любові до людей...»

Народ шанує свого сина. Його твори видаються і перевидаються, вивчаються, досліджуються. У Чернігові та Вінниці функціонують літературно-меморіальні музеї письменника, встановлено йому пам'ятники. Ім'я Коцюбинського носять школи і бібліотеки, воно прикрашає вулиці' багатьох українських міст і сіл.


^ СТАНОВЛЕННЯ ПИСЬМЕННИКА


Потяг до художнього слова, до творчості у Коцюбинського виявився дуже рано, але його перші проби пера не збереглися. Не віддавав він до друку й оповідання «Андрій Соловійко» (1884), «21 грудня, на Введеніє» (1885), «Дядько та тітка» (1886) через істотні художні прорахунки у втіленні традиційних для нашої прози тем про недолю хлопчика-сироти, злигодні бідняків, зокрема настирливість дидактичних настанов, схематичність ситуацій.

Тому дебютом Коцюбинського в літературі стали його дитячі оповідання «Харитя», «Ялинка» (1891), «Маленький грішник» (1893), позначені щирою симпатією автора до своїх малолітніх героїв, намаганням заглибитися у їх внутрішній світ. Водночас на стильовій манері Коцюбинського відчутне захоплення яскравою образністю Івана Нечуя-Левицького, його вмінням спостерігати характерне в природі, побуті, зовнішності людини. Панас Мирний був захоплений «чистою, як кринишна вода, народною мовою», якою було написано оповідання «Харитя».

У традиційному ключі написані й оповідання з життя селянства: у «П'ятизлотнику» (1892) порушується морально-етична проблема допомоги старого подружжя голодуючим людям, а в «Ціпов'язі» (1893) через долю братів Семена і Романа Воронів розкривалися соціальні антагонізми в селянському середовищі.

Казка «Хо» (1894) дає можливість глибше зрозуміти ідейно-художні пошуки Коцюбинського в період перебування у «Братстві тарасівців», коли «молоді українці» різко виступили проти «старих українофілів», котрі не стільки діяли, як говорили

людей, які не наважуються сміливо подивитися в очі часто ними ж перебільшуваній небезпеці.

Певною мірою тема народницьких «малих діл» порушується також в оповіданні «Для загального добра» (1895), але розв'язується в іншому ключі — у показі ідейного банкрутства народницької теорії. Водночас оповідання розширює тематичні горизонти української прози, змальовуючи зруйнування господарства молдавського селянина Замфіра, показуючи страждання його родини.

Як бачимо, твори Коцюбинського першого періоду повністю присвячені опрацюванню тем сучасності. Є в нього тільки одне оповідання — «Дорогою ціною» , яке змальовує події часів панщини, але й у ньому порушується злободенна соціальна проблема. Показуючи протест Остапа і Соломії проти кріпосницької наруги, автор створив метафоричний образ народу — буйного тура, якому на шию було накладене ярмо соціальної неволі.

Роки перебування Коцюбинського на урядовій службі в Молдавії і Криму дали життєвий матеріал для його творів “Для загального добра”, “Пе-коптьор”, “Посол від чорного царя” , “Відьма” , “В путах шайтана” , “Дорогою ціною” , “На камені” , “У грішний світ”, “Під мінаретами”

Багата творчими здобутками п'ятирічна служба у філоксерній комісії стала періодом інтенсивного зростання письменника Залишивши роботу в комісії, він після безуспішної спроби влаштуватися на роботу в Чернігові, де жила сім'я, їде до Житомира і займає різні посади в редакції місцевої газети “Волынь”. На початку 1898р. Коцюбинський нарешті дістає роботу в чернігівському земстві.

Дещо окремо в доробку Коцюбинського стоять твори на теми з минулого українського народу — “На крилах пісні” і “Дорогою ціною” . Їх єднає романтично-піднесена, героїчна тональність.

До теми “Цвіту яблуні” Коцюбинський повертається ще не раз (цикл мініатюр “З глибини”, поезія в прозі “Пам'ять душі”, незавершений твір “Павутиння”, новели “Intermezzo” і “Сон”)..

У п'ятиліття перед революцією 1905 — 1907 рр. Коцюбинський написав і опублікував оповідання “Fata morgana” (Киевская старина, 1904), в якому вловив ті головні зрушення у свідомості селянства і нові тенденції в еволюції соціальної психології села, які на повну силу виявилися під час революції. Революція остаточно відкрила світові нове село, а Коцюбинський без будь-якого втручання в текст оповідання продовжив його як другу частину повісті. Друга частина повісті “Fata morgana” (опублікована в квітневому номері “Літературно-наукового вісника” за 1910р.) належить до найвизначніших творчих досягнень Коцюбинського, пов'язаних з подіями першої російської революції.

Провідним жанром малої прози Коцюбинського після 1901р. стає соціально-психологічна новела.

У 1906 — 1912 рр. крім другої частини “Fata morgana” М. Коцюбинський створює новели “Сміх”, “Він іде” , “Невідомий”, “Intermezzo”, “В дорозі” , “Persona grata”, “Як ми їздили до Криниці” , “Дебют”, “Сон”, “Лист” , “Подарунок на іменини”, “Коні не винні”, образки-етюди “Хвала життю!”, “На острові” , а також повість “Тіні забутих предків” .

Під час поїздок на острів Капрі письменник часто зустрічався з Горьким, взимку 1911 — 1912 рр. навіть жив у нього і написав там “Коні не винні” та “Подарунок на іменини”.

Художні нариси “Хвала життю!” й “На острові”, написані влітку 1912р., — останні твори М. Коцюбинського. Пафосом торжества життя над смертю пройнятий нарис “Хвала життю!”. Лейтмотивом нарису “На острові” також є ідея безперервності, вічності людського буття.

Мовна практика Коцюбинського — один з яскравих прикладів широкого підходу до розвитку літературної мови. Не заперечуючи ваги різних стилів української літературної мови, слів-новотворів, оригінальних виразів, конструкцій, він головним джерелом збагачення мови літератури вважав загальнонародну розмову.

Творчість Коцюбинського служить художнім прикладом уже не одному поколінню українських письменників.


^ Поняття про імпресіонізм.


Імпресіонізм як мистецький напрям виник у французькому живописі і був характерний тим, що відтворював не саму дійсність, а те, як вона впливає на людину. Ті емоції, душевний стан. Тобто, імпресіоністам було важливо простежити, як людська душа відгукується на добро і зло, на красу і потворність, на будь-які подразники зовнішнього.


Імпресіонізм напрям у мистецтві, основним завданням якого є витончене відтворення особистих вражень та спостережень, мінливих миттєвих відчуттів та переживань. Назва пішла від картини К. Моне «Імпресія. Схід сонця» (1873).

Першими представниками імпресіонізму у світовій літературі були брати Гонкури, Гі де Мопасан, А. Чехов, І, Бунін та ін. Наприкінці XIX ст. риси імпресіонізму проникають в українську літературу, яка дедалі більше тяжіє до психологізму, до таких художніх прийомів, якими найглибше передаються людські настрої і стани. Імпресіоністичне письмо властиве творам Стефаника, Кобилянської, Косинки, окремим Хвильового, Винниченка, Головка.


Його ознаки — заглиблення у внутрішній світ людини, відтворення яскравими зоровими і слуховими образами, промовистими художніми деталями найтонших змін у її настроях і в природі. Навколишній світ імпресіоністи змальовують так, щоб це допомагало краще зрозуміти, що робиться з людською душею).

Імпресіоністичне письмо нелегке, воно вимагає неабиякого таланту, особливої чутливості від митця, вміння сказати образно, переконливо й лаконічно. Таким майстром і став Коцюбинський. Услід за багатьма шанувальниками його таланту Валерій Шевчук захоплено пише: "Ніхто ніколи ні до Коцюбинського, ні після нього не створював пластикою слова такого виключного враження, і саме в тому нам бачиться немеркнуча велич його художніх тканин".


Історія написання новели . Її автобіографічний характер


Новела "Intermezzo" написана Коцюбинським у 1908 році. Це був час реакції — жорстоких розправ російського самодержавства з революціонерами та бунтівниками. Тюрми переповнилися вчорашніми правдошукачами, поліція та жандарми, військово-польові суди чинили розправи, а то й самосуди: стріляли, вішали, били. У листі до Чернявського Коцюбинський пише: "Ви не можете уявити собі, що я пережив, бачачи те все на власні очі, і який це вплив мало на мої хворі нерви. Мені тепер ще гірше, ніж було: не можу ані спати, ані їсти. Ледве пишу до Вас" (18 листопада 1905 року). А ось думки, які висловлює письменник у листі до Володимира Гнатюка: "Взагалі переживаються підлі часи. Суспільність, забита, залякана, втомлена, сидить над розбитим коритом і апатично, без мрій, дивиться на мур, що стоїть перед нею".

Вкрай виснажений службою, громадською роботою, політичними обставинами, знесилений хворобами, Коцюбинський мріяв про відпочинок. У цей складний час він переживає ще й особисту драму: несподівано до нього, людини сімейної, прийшло кохання. Це не було ні мимовільним захопленням, ні грою в почуття. Олександра Аплаксіна, молода співробітниця статистичного бюро, ввійшла в його життя і цілковито заволоділа серцем та думками. Але в найкритичніший момент їхніх стосунків, коли треба було вибирати між сім'єю і коханою жінкою, Коцюбинський промовив: ,Я не залишу сім'ї, якщо навіть доведеться переступити через себе". (Аплаксіна пережила письменника на кілька десятків років, але так і залишилася самотньою). Відмовлятися від кохання було нелегко. Михайло Михайлович замкнув у грудях своє нестримне серце, від чого воно боліло ще сильніше. Нескінченні "треба" і безконечні "мусиш" додавали муки.


Справжнім порятунком стали Кононівські поля відомого мецената і друга Коцюбинського Євгена Чикаленка, в будинку якого письменник провів кілька благодатних тижнів улітку 1908 року (демонструється фото будинку).

Отже, утома — це стан не лише ліричного героя, а й самого автора "Intermezzo".

Написав цей твір М. Коцюбинський, людина, яка любила життя, світло, яку називали «сонцепоклонником». Так, природа — це те, що додавало натхнення виснаженій душі письменника. Будучи з дитинства хворобливою дитиною, він дуже цінував життя, прагнув знайти у ньому лише прекрасне, навіть там, де важко. Син у спогадах про батька напише: «Він був людяним, не втрачав цієї риси протягом усього життя, любив добро, вірив у його переможну силу».

За словами П. Тичини, письменник залишив нам найвищий заповіт: ніколи не розминатися з людиною. Саме людина стоїть на вершині кожного твору автора, для неї і Він, на перший погляд, хоче втекти від людей, усамітнитись, відійти далеко-далеко. І ми маємо з'ясувати: чи тікає герой від суспільства, чи це був лите тимчасовий перепочинок на Кононівських полях, під час якого герой очищає душу, приймає в неї золотий засів.


Прочитайте новелу і оскільки учні в основному важко розуміють її зміст, опрацюйте дослідження змісту.


^ Хід дослідження змісту


Справа, в тому, що дія твору відбувається в душі ліричного героя — це і є однією з рис імпресіонізму. У Коцюбинського дійові особи — це не люди, а почуття, вірніше, символи суперечливих почуттів, які постійно ведуть боротьбу в душі героя.

Автор прагне показати не стільки зовнішній перебіг подій (втеча з міста, приїзд у село, мандрівка серед поля), скільки суперечливу душевну боротьбу за право і можливість повернення до людей. Чим більше герой переповнюється негативними емоціями і почуттями, тим чіткіше і виразніше простежується його зневага до людини, її проблем. І, навпаки, позитивні почуття наближають його до суспільства. Отже, дія твору відбувається в душі героя.

Як імпресіоніст Коцюбинський вихоплює із життя героя лише хвилинні враження, настрої, що виникли тільки в певний момент і, можливо, більше ніколи не з'являться. Він прагне відкрити перед читачем усю душу свого героя, не оминаючи навіть стану депресії і стресу.


Серед образів твору ми можемо виділити зорові і слуховіОбрази твору символізують складну боротьбу в душі ліричного героя, допомагають зрозуміти, як поступово зникає роздвоєння його особистості, як повертаються до нього душевна рівновага, готовність до виконання свого громадянського обов'язку. Один із головних образів новели — образ «моєї утоми». В «Intermezzo» є багато й інших образів-символів:

• «Білі мішки» — це образ повішених, яким перед стратою накидали на голову мішки.

• «Залізна рука города» — потяг і саме місто, неспокійне, шумливе, постають у новелі страшним металевим монстром.

• «Зозуля» — народний образ-символ, що втілює надію на життя.

• Образи трьох вівчарок - теж символічні: самозакохана Пава — дворянство, Трепов - жандармерія (кличкою цього пса стало прізвище міністра внутрішніх справ Трепова, який підписував смертні вироки повстанцям), «дурний Оверко» — принижене й темне селянство, якому досить дати хоч трохи волі — і воно не кинеться вже ні на кого.

• «Жайворонок» — символ творчої наснаги.

• «Сонце» — символ вічності, космічної енергії, сили.

У новелі велику роль відіграє колористика, за допомогою вдало підібраних барв автор передає дивовижну красу природи.

Так, ми можемо говорити про Коцюбинського як про майстра пейзажу, який, до речі, автор подає через сприйняття героя і будує на постійній взаємодії від чуттєвих вражень: «тихо пливе блакитними річками льон», пшениця «біжить за вітром, немов табун й блистять на сонцехвилясті хребти»; герой гладить соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі, і просто під ноги лягає «співуча арфа». У новелі природа виступає не тлом і не контрастом до зображуваних подій, а як одна з дійових осіб, що рухають розвиток сюжету. Пейзажні малюнки психологічно вмонтовують закінчення твору — повернення героя до людей.


Спробуймо відновити всі переживання, думки ліричного героя. Знову пройти його стежками.


Що ж стомило героя, в чому його трагедія?

Уже на початку новели ми бачимо, що ліричний герой перебуває у стані втоми, яка ось-ось має спричинити стрес і депресію. І, що цікаво, сам герой усвідомлює причини своєї втоми: «мене втомили люди», «мені надокучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушиться і смітять», «я чую, як чуже існування входить у моє, мов повітря крізь вікна і двері, як води притоків у річку». Отже, сам герой дає нам відповідь.

Так, душа переповнена людським горем, вона більше не спроможна сприймати і відчувати чужу істоту. А трагедія ліричного героя полягає в тому, що він стомився від людей, але водночас не може бути без них. Він, мов гумка, вбирає в себе людське страждання. «А врешті — хіба я знаю, де закінчується власне життя, а чуже починається?» Для нього немає власного «Я» — є лише одне ціле. Тому так важко, залишивши все, втекти від людей.

Герой навіть починає заздрити планетам, бо кожна з них має свою орбіту і ніщо не стає їм на дорозі.

Чи була це втеча? Після перших рядків важко сказати. Здається, ніби справді герой тікає, тікає якнайдалі, щоб про все забути. Йому важко слухати розмови в потязі, важко чути постійне «треба, треба». Отже, тікає! Але перші враження можуть бути оманливими. Давайте простежимо далі.


Що ж ми помічаємо в душі героя? Не просто втому, а стрес. З чого це видно?


Згадаймо перші хвилини перебування героя у кімнаті. Він збайдужів до людей: звістку про повішених заїдає стиглою сливою (це досить вагома деталь для імпресіоністичного твору). «...Так взяв, знаєте, в пальці чудову сочисту сливу... і почув у роті приємний солодкий смак», — зізнається сам ліричний герой. А довідавшись про страту людей, лише ліниво позіхнув. «Проходьте», — говорить він до невидимих істот. Душа вже перенасичена стражданнями, вона нічого не може вбирати в себе, інакше — загине.


Згадайте перші хвилини приїзду. Що здивувало героя?

Героя здивувала абсолютна тиша, коли він почув навіть калатання власного серця. Не може бути такої тиші! Ні, вона є! Ось вона! Нарешті знайдено те, чого так бажалося в останні дні. Приходить заспокоєння, «утома» повільно залишає героя, зникає і нервове виснаження. «Так було тихо, що мені соромно стало калатання власного серця».

Отже, серед нив приходить заспокоєння. Але абсолютного зцілення поки що немає. В якому епізоді твору це помічаємо, що змусило насторожитись?Це сталося серед нив. Ліричний герой милувався стиглим колоссям, слухав спів жайворонка, простягав долоні до сонця. І раптом несподівана тінь на землі. Невже це знову людина знайшла його і тут? Відкрита душа для вбирання проміння сонця раптом щільно зачинила свої дверцята. І з якою полегкістю зітхнув ліричний герой, переконавшись, що це лише тінь від хмарини. І знову спокійні дні потекли серед степу.


Цей твір новела, для якої характерний динамічний сюжет, несподівані повороти дії. Все це ви побачили в «Intermezzo». Але тут є і символічні образи. Головне місце серед яких займають сонце і жайворонки. Герой дякує їм. За що?

«На небі сонце, серед нив я», — думає герой. Він кохається в сонці, вдячний йому, бо саме воно сіє в душу золотий засів, наповнює її теплом і щирістю. Його проміння здаються материнським молоком, яке ставить на ноги дитину, воно лікує знервовану душу, вносить заспокоєння.

Картина степу набуває максимальної озвученості там, де з'являється жайворонок — одна з дійових осіб. І цій пташині вдячний митець, бо вона натягує струни, єднає небо і землю. Якщо струни натягнуті, вони породжують прекрасну музику без жодної фальшивої нотки. Жайворонок натягнув і струни душі, яка вже співає, веселиться. Світ природи, мов струмені чистої води, змивають з душі бруд і сміття буденщини, втому і депресію.


Отже, можна зрозуміти, що душа героя заспокоїлась, настала рівновага.


Яскравим доказом цього може бути зустріч з людським горем (селянином). Вони зустрілися, стояли мовчки і хвилину дивилися один на одного. Ліричний герой ніби перевіряє свою готовність повернутися до людей, випробовує наше терпіння. Здавалося, треба тікати, адже знову до митця зближаються страждання. Йому самому не віриться, що він може знову перейматися людським горем. Не віриться і нам, бо ще зовсім недавно була «стигла слива», «легке позіхання», «тінь від хмарини». Але раптом лунають слова: «Говори, говори. Розпечи гнівом небесну баню. Покрий її хмарами твойого горя, щоб були блискавка й грім... Погаси сонце й засвіти друге на небі. Говори, говори...»


Так, справді, ліричний герой після зцілення повертається до попереднього життя. «Душа співає, струни натягнуті...» Гармонії досягнуто. Отже, це була не втеча, а інтермецо — тимчасовий перепочинок, під час якого приходить заспокоєння.

Отже, як бачимо, інтермецо займає в цьому ланцюжку центральне місце. До нього є утома, стрес, і лише після цього приходить рівновага. У природі ми повинні шукати перепочину, душевну гармонію. Природа — це спокуса для тих, хто втратив віру у власні сили, віру в життя. І герой не тікає від суспільства, без якого його життя втратить будь-який сенс, він лише набирається сил.


Отже, характерним для Коцюбинського – імпресіоніста є:

• поглиблений психологізм у змалюванні образів;

• відтворення найтонших змін у настроях людини і природи;

• ліризований психологічний пейзаж;

• розмаїття художніх засобів і прийомів (внутрішній монолог, промовиста деталь, зорові й слухові образи, лаконічні уривчасті фрази тощо); культивування красивого, світлого.


Підсумовуючи,можна сказати,що Михайло Коцюбинський, великий сонцепоклонник, написав оду життю, сонцю, природі. Він зумів глибоко пізнати суперечності людської душі, знайти правильний вихід. У цьому творі розкрилася майстерність Коцюбинського як імпресіоніста і як новеліста. Він ще раз підкреслив неможливість втечі від суспільства. І сам автор ніколи не тікав від людини, навпаки, йшов їй назустріч, відкривав для неї свою душу, через те так рано пішов із життя.

Подивіться ще раз уважно на картини, що перед вами. Зверніть увагу: тут багато сонця, яке сіє в душу тепло, надію, щирість. Впустіть це проміння в свою душу, хай і для вас сьогоднішня мандрівка стане своєрідним інтермецо, хай і ваші душі співають без жодної фальшивої нотки.


^ Перевірте свої знання


1. Твір присвячено:

а) Кононівським полям;

б) дружині письменника;

в) сонцю і жайворонкам.


2. Кому найбільше заздрить герой?

а) землі;

б) небу;

в) планетам.


3. Як герой відреагував на звістку про повішених («про ряд білих мішків»)?

а) розлютився;

б) вийшов з кімнати;

в) заїв стиглою сливою.


4. З чим автор порівнює «теплий зцілющий напій», який дарує сонце?

а) з материнським молоком;

б) з гарячою ранковою кавою;

в) з поглядом коханої людини.


5. Кого мав на увазі ліричний герой, сказавши наприкінці твору «Ми таки стрілися»?

а) людину;

б) жайворонка;

в) сонце.


6. Для якого жанру літератури характерні такі ознаки: напружений сюжет, несподіване закінчення, стислість, відображення внутрішніх почуттів людини, загострений конфлікт?

а) оповідання;

б) новели;

в) балади.


7. Чого найбільше боявся герой, перебуваючи серед нив?

а) приїзду друзів;

б) зустрічі з людським горем;

в) залишитися самотнім.


8. Вибери рядок, у якому всі названі твори є новелами:

а) «Харитя», «Intermezzo», «Цвіт яблуні»;

б) «Intermezzo», «Коні не винні», «На острові»;

в) «Інститутка», «Дорогою ціною», «Коні не винні».




Схожі:




База даних захищена авторським правом ©lib.exdat.com
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації