Поиск по базе сайта:
Сценарій християнсько-просвітницького заходу про життя і служіння Митрополита Володимира Стернюка icon

Сценарій християнсько-просвітницького заходу про життя і служіння Митрополита Володимира Стернюка




Скачати 289.26 Kb.
НазваСценарій християнсько-просвітницького заходу про життя і служіння Митрополита Володимира Стернюка
Дата конвертації01.02.2013
Розмір289.26 Kb.
ТипСценарій


ЛЬВІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ОБЛАСНИЙ ЦЕНТР

НАРОДНОЇ ТВОРЧОСТІ І КУЛЬТУРНО-ОСВІТНЬОЇ РОБОТИ


ДОРОГОЮ ВІРИ, ПРАВДИ, НАДІЇ


(Сценарій християнсько-просвітницького заходу

про життя і служіння

Митрополита Володимира Стернюка)


Автор: М. Грицик

Редактор: В. Квітневий


Львів – 2008

У фойє розгорнуто виставки: книжкова, творів народного мистецтва, фотографій з життя та служіння Митрополита Володимира Стернюка.

Оформлення сцени: Хрест, портрет і дати життя (1907-1997) Митрополита Володимира, атрибути національної символіки. З правої сторони сцени напис:

«Кожен по-справжньому великий потребує

не звеличення, а розуміння його джерел і святинь.»

Євген Сверстюк

До проведення заходу залучені:

ведучі (юнак і дівчина в українському національному строї),

майстри художнього читання,

учасники вокального ансамблю.

Використовується екран для показу слайдів, або відеофільму.

^ Розпочинається вечір звучанням музичного твору М. Березовського «Святий Боже». На екран, відповідно до тексту, проектуються відеокадри:

церков, монастирів, Святих місць; портретні зображення відомих українських Провідників Греко-Католицької Церкви; визначні місця, пов’язані з працею і перебуванням священиків, монахів та монахинь в період діяльності підпільної УГКЦ; приїзд Папи Івана Павла ІІ та проголошення блаженними мучеників УГКЦ; служіння і побут монарших згромаджень, навчальну і духовну працю студентів Католицького університету, Богословської академії, семінарії в нинішній час та інші цікаві ілюстрації.

^ Також радимо залучити очевидців, які знали, чи співслужили з Митрополитом Володимиром.


Читець. «…Кожній свідомій людині України треба знати про нашу минувшину, про ясні й темні сторони життя, про наші успіхи й невдачі, треба осмислити пройдений шлях, даючи належну оцінку людям і подіям минулих років. Об’єктивна картина історичного шляху не лише збагатить наші знання, але й укріпить нашу віру, сприятиме піднесенню духу…»

^ Петро Дужи


Ведучий. В історії кожного народу є яскраві Постаті, що без них немислиме його минуле, сучасне і майбутнє. Тому дуже важливо віддати належне тим, хто у надзвичайно складний і суперечливий час запалював досвітні вогні Правди, Добра, Справедливості й Милосердя.


Ведуча. Життя людини Господь Бог вплітає в історичний процес вселенної і кожному відводить властиве місце у бутті людства, щоб кожен міг сповнити певну місію. Декому доручено стати символом цілої епохи, цілого відрізку історії.


Ведучий. Так стається, що саме лиш ім’я чи прізвище конкретної людини символізує собою цілу епоху чи визначну подію в житті людства. Саме таким людям дається визначення – Постать, бо через них Господь Бог в особливий спосіб творить історію.

Ведуча. Здебільшого трапляється, що, живучи поряд з такими людьми, ми не завжди є здібні і не завжди є готові побачити в їх особі особливе покликання, і ще за їхнього життя належно їх пошанувати. На превеликий жаль, лише з плином часу ми мудрішаємо і починаємо розуміти: з ким ми мали нагоду жити поруч, спілкуватися, чи працювати.

^ У запису звучить «Мелодія»

композитора М. Скорика


Ведучий. Якщо б довелось зобразити історію Української греко-католицької Церкви в ХХ ст., мабуть, вона була б розмальована багряним кольором. Химерні ідеї комунізму про побудову суспільства без Бога породили незліченну кількість мучеників нашої Церкви. Боротьба з Церквою стала державною ідеологією безбожної комуністичної влади. Як наслідок – знищення греко-католицьких храмів, переслідування священиків, переповнення ними концентраційних таборів та багато іншого.


Ведуча. Разом з тим історія УГКЦ в минулому столітті – це не лише час її переслідування, але й історія мужньої боротьби, незламності Духа і величезної сили віри, яка була одинокою зброєю тих, хто таки наважився сказати своє «НІ» тоталітарному режиму, дочекавшись світлого празника Воскресіння своєї Церкви.


Читець. Коли довкола ніч є чорна,

життя важке неначе жорна,

а серце з болю мліє,

приходиш ти,

надіє.

Приносиш ясний усміх долі,

хвороба гоїться поволі,

обнова в серці спіє.

О нам світи,

надіє.

Коли розпечені в нас чола,

душа отруєна та квола,

твій свіжий холод віє.

До нас лети,

надіє.

Іде на манівці дорога,

не бачиш сонця з-за порога,

зневіра в серці тліє,

приходиш ти,

надіє,

дочко Бога!

(«Надія», Богдан-Ігор Антонич)


Ведучий. Загальновизнаною є та велика роль, яку відіграло греко-католицьке духовенство у формуванні глибокої релігійності та національної свідомості українського народу на рідних землях і в країнах поселення. Зберігаючи та плекаючи кращі традиції українського священства часів Київської Русі та пізніших епох, провідні греко-католицькі священики у своїй душпастирській та культурно-просвітній діяльності завжди слугувалися принципом: «Де стадо, там і пастир».


^ Ведуча. До таких сподвижників Церкви належить і Постать Митрополита Володимира Стернюка.


Ведучий. В нашій уяві Митрополит Володимир постає, як символ нескореного духу нації, її працелюбності, терпеливості, незламності, мудрості.


Ведуча. Його життя – приклад страдника нескореного народу, великий взірець служіння Богові. Добре і завжди пам’ятав слова Святого Письма: «Не бійся нічого, що маєш витерпіти… Будь вірний до смерти, і дам тобі вінець життя.» (Апокаліпсис 2, 10).


Ведучий. Особа Митрополита Володимира належить до тих, Постать яких виростатиме з плином часу. Його життя – це життя ісповідника, мученика за віру, апостола-місіонера, богослова, мужнього оборонця прав своєї Церкви, харизматичного провідника свого люду. Його жертовне життя стане найдорожчим скарбом на Престолі Отця і незаперечною цінністю всієї Вселенської Церкви.


Ведуча. Не легко щось сказати чи написати про священика, який більшу частину свого душпастирського служіння провів у підпіллі, пройшовши більш аніж півстолітні репресії вчинені опору тоталітарній системі СРСР. Мабуть, кожен, хто був із ним хоча б знайомим, засвідчить непересічність тієї великої людини, життя якої вимагає глибокого пізнання, всебічного осмислення та благоговійного ставлення для прикладу молодому поколінню священиків.


Ведучий. Нехай штрихи його біографії будуть для кожного нагодою спробувати й зрозуміти, чого Господь хоче навчити нас через досвід мучеництва наших попередників. Тих, які ще недавно були з нами.

^ Звучить «Благослови, душе моя, Господа…»


Ведуча. Пригадаймо основні періоди із біографії Владики Володимира. Дитинство. Юнацькі роки. Навчання.


Ведучий. Народився майбутній Владика 12 лютого 1907 року в сім’ї греко-католицького священика в Пустомитах на Львівщині. Батько був деканом Стрийського деканату. 12 лютого – свято Трьох Святителів: Василія Великого, Григорія Богослова та Івана Золотоустого. І, майбуть, саме ті троє святих влили в душу і серце хлопчика глибоке розуміння і почуття обов’язку, витривалість, світлу і непохитну віру в Божу Присутність, Божу Правду і Боже Милосердя.


Ведуча. Проте, ще до свого народження Владика Володимир мав глибоко закладений генетичний код релігійного і патріотичного виховання. Його батько – отець Володимир і батькові брати Петро і Мирон, були греко-католицькими священиками. У родині Стерників діти виростали в атмосфері глибокої релігійності та свідомого українського патріотизму.

Ведучий. Родина Стернюків мала близькі зв’язки з відомими представ- никами української інтелігенції: дружиною батькового брата була сестра всесвітньо відомої співачки Соломії Крушельницької. А мати Євгенія походила з роду Коновальців і була рідною сестрою батька, Євгена Коновальця, що був відомим діячем ОУН і став однією із найвідоміших постатей української історії першої половини ХХ століття.


Ведуча. Усіх дітей в родині отця Володимира та Євгенії Стернюків було четверо. Найстаршою була дочка Віра-Оксана, Володимир, Євстахій (Остап), який також став греко-католицьким священиком. Четвертою дитиною була Ірена (Орися), якій вдалося у час війни емігрувати на Захід і таким чином оминути переслідувань.


Ведучий. Перші два роки навчання малого Володимира пройшли у Пустомитівський школі, ще два роки початкової школи при Народному домі у Львові. З тих часів найбільше запам’яталась участь цілого його класу у велелюдному похороні Івана Франка в травні 1916 року. А початок Володимирового навчання в українській академічній гімназії збігся з великим українським національним зривом – Листопадовим чином 1918 року.

^ У запису звучить пісня «Родимий краю»

сл. С. Мидловського, муз. В. Матюка.


Ведуча. Закінчивши чотири класи гімназії у м. Львові, поважний і побожний чотирнадцятилітній юнак залишає Галичину, рідний дім, та під опікою отців редемптористів, а особливо протоігумена о. Схрейверса, переїжджає до Бельгії. (Редемптористи, як чернечий чин, були засновані в 1732 р. Учителем Церкви Альфонсом Лігорієм у Неаполі для проповідницьких місій і духовних вправ. Слово «редемпторист» походить від латинського «redemptor», що в перекладі означає «відкупитель», «ізбавитель». Звідти і назва українською мовою: «Чин Найсвятішого Ізбавителя»). Там він продовжує гімназійне навчання у навчальному закладі отців редемптористів у маленькому містечку Есхен біля Антверпена. Був тоді 1921 рік – грізний час українсько-польської війни та польської окупації Галичини.


Ведучий. Здобувши гімназійну освіту у Бельгії, Володимир Стернюк вступає до монастиря Чину Найсвятішого Ізбавителя , тобто редемптористів. На той час він уже досконало володіє французькою мовою і глибоко знає латинську.


Ведуча. У 1926 р. після року новіціату брат Володимир складає чернечі обіти і вступає на богословські студії. Два роки вивчає філософію, чотири – теологію. У 1934 р. канадський греко-католицький єпископ Василь Ладика у храмі бельгійського міста Лювен висвячує ченця-редемпториста Володимира Стернюка на греко-католицького священика.


Ведучий. У 1932 р. на заклик Митрополита Андрея Шептицького, молодий двадцятилітній ієромонах-редемпторист повертається на рідну землю, щоб у невпинній проповідницькій праці та місіях допомагати рідній Церкві та рідному народові. Перебував у монастирях Чину Найсвятішого Ізбавителя (ЧНІ) у Львові, Станіславові, Тернополі, а також був місіонером на Волині.

^ Звучить «За всіх ти молишся, благая.»

(Молебні стихири до Пресвятої Богородиці)


Ведуча. Служіння о. Володимира Святій Церкві і народові.

В час німецької окупації о. Володимир перебував серед ченців-редемптористів у монастирі св. Климентія у Львові, що по вул. Зибликевича (тепер вул. Івана Франка). При монастирі діяла невеличка Церква Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії (діюча в наш час), де о. Володимир відправляв св. Літургії, проповідував, здійснював Св. Тайни. Однак за розпорядженням радянської влади Ц у 1946 р. Церква була закрита, а всі ченці відселені біля Львова до монастиря Матері Божої Неустанної Помочі, що у Збоїськах.


Ведучий. 11 квітня 1945 р. був заарештований митрополит Йосиф Сліпий, який очолював Львівську Митрополію після смерті Митрополита Андрея Шептицького. Тоді ж заарештували і всіх інших галицьких єпископів: Микиту Будка, Миколая Чернецького, Григорія Хомишина, Івана Лятишевського. У Польщі були арештовані Перемишлянськім єпископи: Йосиф Коциловський і Григорій Лакота. Усі греко-католицькі єпископи були засуджені на довготривале відбування покарання у тюрмах і концтаборах. Таким чином більшовицькою радянською владою було позбавлено українців-католиків Галичини церковної ієрархії.


Ведуча. Почалися незвичайно жорстокі масові переслідування і репресії католицьких священиків, монахів та вірних. Усі греко-католицькі храми з усім майном передано Російській Православній Церкві.. Греко-католицькі монастирі розпущено, майно пограбовано, чернецтво або заарештовано, або виселено в Сибір.


Читець. Тріщали предвічні зруби,

летіли Гонти, як пір’я,

руйнували дерев’яне чудо

людської праці та віри.

І, вписані в лагідні гори,

в останнє хиталися бані,

вмирали ясно і гордо,

так, як вмирають останні.

Це умирали століття,

це помирало прекрасне…

З розпуки дробилися на дровіття

золоті грона іконостасу.

І шукали між бур’янами

вічний спочинок ікони.

І плакала в недотрощеній рамі

гуцульська мадонна.

І Юр, в невідомім двобою

втративши руку і списа,

пів розтятою головою

востаннє навкруг дивився,

як довго стояв ще реквієм

і як він лягав на трави,

на осиротілі смереки

густим непрозорим трауром.

(«Церква», Ігор Калинець)


Ведучий. Та УГКЦ – духовна твердиня України, не здавалась. В Галичині створюється катакомбна Церква зі своєю ієрархією і вірними. Живучи під загрозою постійних переслідувань, арештів, облав, вивозів, нічних несподіваних обшуків та викликів на допити в органи НКВД, штрафів та побоїв, священики почали таємно виконувати свої душпастирські обов’язки.


Ведуча. З початком жорстоких переслідувань УГКЦ о. Володимир категорично відмовився підписати «перехід на православ’я». Не маючи змоги душпастирювати легально, о. Стернюк влаштувався на світську роботу, лаборантом у бібліотеці Львівського держуніверситету ім. І. Франка. Саме там 18 червня 1947 р. його було заарештовано і звинувачено у зв’язках із націоналістичним підпіллям.


Читець. «Мені закинули те, що я сповідав підпільних вояків УПА. Їх спіймали … вони призналися, що я їх сповідав. Ніякою націоналістичною роботою я не займався, інших закидів у мій бік не було. Судив мене особливий трибунал у Москві. Потім другий раз судили за те, що виповнив своєю рукою переселений лист жінці брата Степана Бандери. Це теж доповнило звинувачення, хоча я пояснив, що зробив це не з якихось націоналістичних міркувань, а тому, що вона була вагітна і я хотів цим допомогти їй. Вона народила дитину в шпиталі, я цю дитину ще охрестив, і на цьому моя причетність скінчилася. ‹…›Тяжко мене катували, спати не давали, били, але більше літ кари не додали. І так серед блощиць, які пили нашу кров вночі, та праці лісоруба вдень я відбував свою кару.

‹…›Каторжна праця була важкою, виснажливою, але ще більше допікало знущання кримінальних елементів…»


Читець. Ось фрагмент із споминів сестри Герарди Крупи, згромадження Сестер Милосердя св. Вікентія.

«…Це була дуже мужня і принципова особа…Не любив оповідати про терпіння, яких зазнавав у тюрмі…

…Лиш одного разу… Було це вечором в сутінках, Владика розповідав як жахливо з ним поводилися в тюрмі. Більше місяця безсонних ночей, бо вночі були допити, а потім напівживого заносили до камери та кидали на долівку. Заставляли стояти в холодній воді, а на голову падала крапля по краплі води. Владика сказав тоді, що від того можна було збожеволіти. Та Господь Бог допоміг йому перебути ці тортури, й вони не зломили його Духа…»


Ведучий. Отця Володимира було засуджено на п’ять років виправних робіт, які він відбував у таборі в Єрцево Архангельської області. «Трудовий» табір, у який призначили о. Володимира, займався лісорозробкою – вирубуванням лісу і заготовленням деревини.


Ведуча. Від непосильної каторжної праці на лісорозробках врятував о. Володимира співв’язень – добрий лікар і благородна людина. Він домігся переводу ув’язненого на роботу санітара, який повинен був постійно перебувати з в’язнями під час робіт у лісі і допомагати у випадку травм і поранень.


Ведучий. В табірних умовах о. Володимир намагався виконувати і свої священичі обов’язки: відмовляв молитви із Часослова, які знав напам’ять і, як тільки була нагода відокремитись, відправляв Св. Літургію.


^ Ведуча. Послухаймо фрагмент спогадів Митрополита Володимира, які записав Олександр Кіцера. Львів. 18 квітня 1996 року Божого.


Читець. «За вікнами митрополичої палати сутінки малюють у темно-синій колір стрункі обриси ялин митрополичого парку… Ті самі, що на них зупиняв свій погляд Слуга Божий Андрей.

Владика Володимир сидить в обтягнутому вишневим плюшем фотелі. Світло ще не увімкнуте. Розпливаються контури образів на стінах кабінету.

Час додому… Проте дивна притягальна сила митрополичих покоїв та їх мешканця затримує мене. А на уста тиснуться чергові запитання.

- То невже ж, Владико, можна сповідатися не навколішках, - запитую, продовжуючи розпочату розмову.

- Можна, - відповідає Високопреосвященний,

- Можна, - повторює ще раз, - аби лиш каяття було щирим. Він часинку мовчить, здається, дрімає. Але ні… Владика Володимир згадує… Так, каже Владика перегодя. Якщо каяття щире, від усього серця, сповідатися можна навіть лежачи…

Це – коли людина тяжко хвора – здогадуюся.

- Та ні. Бувало, що і я, сповідник, і каянник лежали на нарах, тісно притиснувшись один до одного, сповідалися так тихенько… ніхто не мав права чути… Я і Службу Божу правив лежачи.

- Як це – лежачи ???

- А так… ніби гріючись до сонця. Служба, розуміється, була читана, а радше - шептана.

- А Найсвятіші Тайни?

- Уявіть собі, там, у царстві вічного снігу, я мав навіть вино… літургійне вино!

- Звідкіля, Владико?

- А то, знаєте, було так, - Владика всміхається далекому-далекому спогадові. Посилаючись на слабке здоров’я: хворе серце, мовляв вимагає родзинків, а недужий шлунок – білих сухариків, випросив я у табірного начальства дозвіл на посилку. Отримав: тоненько нарізані плястерки білого хліба, акуратні, висушені, а ще полотняну торбинку родзинків. Сухарики сховав до бляшанки, щоби щурі не дісталися, а родзинки замочив. По кількох днях розім’яв , кожен зосібна, засипав до більшої пляшки і залив водою з цукром, що його пришпарував з арештантської пайки, а ще виміняв за махорку. Зав’язав горло пляшки шматиною і заховав в теплому місці. Коли вино переферментувало, процідив зо два рази і сховав.

Перший раз освятив Найсвятіші Тайни у тайзі, на свіжо зрубаному пеньку, що слугував мені за престіл.

І я уявив собі сибірську тайгу, маленький майданчик, витоптаний у снігу лісорубами і «зека» у ватянці та валянках, що шанобливо схилився над широкогорлим флаконом від ліків. Ніби почув тихесенький шепіт посинілих, пошерхлих від морозу губ:

- «Прийміть, їжте, це єсть тіло Моє, що за вас ламається на відпущення гріхів.»

- Чаша… Чашу я випив до дна. Було в ній зо дві чайні ложечки вина, літургійно перетвореного на Кров Христову Нового Завіту і уламочок сухарика – Тіло Спасителеве.

- А як же ви, Владико, потрапили до лісу?

- О, я тоді був майже доктором (хитрувата посмішка), докладніше – зеківським санітаром, ну і «урядово», так би мовити, ходив по лісорозробках… Пам’ятаю такий випадок. Зек-кримінальник закінчив клинувати ліс на вагоні і недбалим рухом кинув сокиру… позад себе, не дивлячись, куди вона летить. Лезо ковзнуло по шиї іншого зека. На щастя, не пошкодило сонну артерію. А то я б не добіг. Перев’язав, відіслав до санчастини. Там зашили рану… Потім я організував маленький літургійно-катехитичний гурток…

- З неофітів?

- Ні, то були християни, лише не практикуючі. Хрещені, а як же! Тому я опускав цілу ектенію оглашенних… Був один лікар і ще двоє, здається, теж медиків. Тоді я вже клав до чаші чотири кусники сухаря… Відправляв лежачи. Ми прилягали на осонні, перед бараком, близенько один до одного, колом. «Шептана» Служба і Причастя із-за пазухи… з Чаші широкогорлого флакона від ліків.

- Владико, а в бараку Ви Службу відправляли?

- Ні, ні, то було надто ризиковано, хіба що сповідав. Та й то, якийсь сексот зауважив і доніс. Допитували кагебісти в опер відділі. Били палицями по ногах… Знову ж, одного разу в тюрмі підійшов до мене в’язень. «Отче, мене чекає смерть, - він мовив це так спокійно, виважено, - Отче, висповідайте мене…» Провокатор, думаю, підіслали… Але ж не відмовиш! Бо якщо правда, то він помре без сповіді! Лягай на нари, сину! Ми лежали в темряві і він вишептав мені на вухо всі свої гріхи. То… була генеральна сповідь. І дістав відпущення. Його таки скарали… на смерть.

Якийсь час ми сиділи в одному бараку з Вільгельмом Габсбургом – Василем Вишиваним… Розмовляли виключно по-французьки. Якось, під кінець тижня, домовилися, що в неділю буде Сповідь і Святе Причастя. В суботу Василя Забрали. Так ми більше і не зустрічалися. З’ясовується, до бараку підсадили французького філолога…завербованого. Ще пригадую, в нашому таборі сидів єпископ Лятишевський. Потім його перевели до іншого лягру. А по-сусідству. Через дротяну огорожу, була дружина генерала Чупринки…

  • Тяжко було, Владико?

  • Та ж не легко! Христові хіба було легко!?

Легких доріг немає у житті, які ведуть із темряви до світла. Скільки впало нас на дорозі до волі.»

^ Звучить «Єдинородний сину».


Ведучий. Так проминуло п’ять довгих, тяжких табірних років неволі.

13 червня 1952 р. в’язня-каторжника Володимира Стернюка було звільнено і дозволено повернутися у рідне селище, Пустомити Львівської області і там приписатися. Але це ще не була справжня воля: колишнього політв’язня-священика на роботу не приймали.


Ведуча. Тож після фізичного ув’язнення настало моральне. Людина, котра володіла кількома мовами і була обізнаною у філософії і теології, на рідній землі свої знання могла застосувати, хіба що будучи державним сторожем, обліковцем, санітаром, фельдшером… Та Володимир Стернюк не чекав вибачення за своє понівечене таборами життя.


Ведучий. Дальше життя о. Володимира склалося так: - офіційно працював у Львівському Тресті зеленого господарства, сторожем у парку «Залізна Вода», обліковцем у Скнилові, а згодом – санітаром на станції «Швидкої допомоги». Окрім цього навчався на заочному відділенні Львівського медучилища № 1. В час навчання і до пенсії був фельдшером «Швидкої допомоги».


Читець. «… Львів …Друга половина ХХ ст. Вузькими вулицями міста мчить «Швидка допомога». У ній тяжко хворий середніх літ чоловік. Йому необхідна негайна операція. Над хворим нахиляється добре, усміхнене обличчя фельдшера. Вичікуючи, коли дзенькіт трамваїв заглушуватиме розмову, питає: «Може ви хотіли б висповідатися? Я – священик.»

Хворий притакує головою. Нахилившись низько над обличчям хворого, священик вислуховує сповідь, дає розгрішення. Стогін хворого рідшає. «Швидка під’їжджає до ургентної лікарні. Там лікарі заопікуються хворим. А священик, монах-редемпторист, і в той же час фельдшер Володимир Стернюк, свою духовну місію виконав.

‹…› Ніч. Тишина огорнула лікарняні палати і коридори. Подекуди тільки вчувається стогін тяжкохворих. Коридором прямує людина в білому халаті з невеликою торбиною в руках, а поруч згорьована, заплакана постать жінки. Вмирає батько… Отець Володимир Стернюк прийшов підготовити хворого в ту нелегку, але неминучу дорогу. Сповідь, Тайна Єлеопомазання, Св. Причастя під одним видом з маленької дароносиці…»

«…В тому часі, коли я був на державній роботі, у вільні від праці хвилини, чи то вдень, чи вночі, я потайки подавав духовну поміч вірним, котрі зверталися до мене: прощав гріхи, давав Св. Причастя, сповідав і єлеопомазував хворих по приватних домах, по шпиталях. Коли вечорами лікарі йшли на відпочинок, я тоді закрадався до хворих, щоб їм уділяти духовну поміч. Ходив ночами по селах, щоб ніхто не видів, хто мене попросив чи то хрестити, чи шлюб давати, чи Службу Божу відправити, а чи іншу духовну поміч уділити…»


Ведуча. Праця на «Швидкій допомозі» з особливим розкладом робочих і вихідних днів та ночей давала о. Володимиру можливість багато часу віддаватися підпільній душпастирській праці; поїздкам у райони та села; а в пізніші роки працювати над підготовкою підручників для підпільної духовної семінарії; займатися організаційними справами Церкви та безпосередніми зустрічами-заняттями із кандидатами до священства.


Ведучий. У липні 1964 р. о. Володимира підпільно хіротонізують і він стає єпископом УГКЦ. Владика Василій Величковський уділив єпископську хіротонію о. Стернюку, як своєму наступникові. Це було ще одним доказом Божої опіки над українською Церквою.


Ведуча. Не легко було в 1964 р. зважитися прийняти єпископський сан, коли Церкву загнано в підпілля, а всюди було повно агентів, готових послужити безбожному урядові, видаючи невинних, щоб таким чином прислужитися можновладцям.

З 1972 р. Владика Володимир очолив ГКЦ в Україні, як місцеблюститель митрополичого престолу.


Ведуча. З того часу увесь тягар відповідальності за паству катакомбної Церкви в Україні та на підневільних землях Союзу лягає на плечі вже не молодого, 65-літнього єпископа Володимира Стернюка.


Читець. Молитва упокорення Слуги Божого Митрополита

Володимира Стернюка


Я вірю, мій Боже, в Твою безконечну доброту.

І не тільки в доброту, що охоплює цілий світ,

але також в ту особливу і особисту доброту,

котра відноситься до мене,

нужденного створіння, і котра все уладнує

для мого більшого добра.

Тому, мій Господи, хоча я не бачу, не розумію, не відчуваю,

я вірю тому, що стан, в якому я перебуваю,

як і все, що зі мною діється, є твором Твоєї любові.

Я ж усією силою моєї волі волію, не понад все інше,

котре було б більш приємне, але котре

походило менше від Тебе.

Мій Боже, віддаюся в Твої руки:

роби зі мною все, що бажаєш.

Лиш прошу Тебе, дай мені тільки силу,

щоб у всьому бути Тобі слухняним.

^ Звучить «Символ Віри».


Ведуча. У постійній напруженій праці, присвяченій забезпеченню всестороннього функціонування підпільної Церкви в незвичайних умовах жорстокого переслідування, проходили роки життя Владики Володимира Стернюка.


Ведучий. З боку радянської влади предстоятель Катакомбної Церкви зазнавав систематичного тиску: обшуки, конфіскації, стеження, допити й «профілактичні» розмови, прослуховування помешкання.


Ведуча. Особливу «опіку» органи КДБ розгорнули над Владикою Володимиром з кінця 60-х і в 70-х рр. Його постійно викликали то в міліцію, то до уповноваженого у справах релігії, випитували, вимагали звітувати хто до нього приходить та про що розмовляли; куди Владика ходить і з якою метою; з ким зустрічається, в кого буває.


Ведучий. А що ж могли зробити страдники греко-католицького катакомбного духовенства в таких жорстоких нелюдських умовах, не маючи можливості відкрито з амвонів у Церквах і храмах протидіяти тому сатанинському впливові, не маючи достатнього поповнення з молодих ревних самовідданих священиків?!. Залишались лише лісові галявини, довірені люди, які віддавали свої квартири, доми, інші приміщення для греко-католицьких богослужінь, для катехизації дітей, вінчання молодят, для парастасів за покійниками. І всім тим мусів керувати і спрямовувати в єдине і хоч трохи безпечне русло голова Церкви і її керівник Владика Володимир Стернюк.

^ Звучить «Боже, ущедри нас і благослови нас…»

(другий воскресний антифон)


Ведуча. Сповнений любов’ю і самопосвятою до свого народу і Церкви, до того ж обдарований незвичайною мужністю, Митрополит Володимир віддавав себе повністю на службу народові і Церкві, незважаючи на всі погрози і переслідування з боку ворожої безбожницької влади.

«…І на той страшний застійний час у нас діяли підпільні духовні школи, відбувалися монаші постриги і висвячення священиків. Діяли підпільні видавництва і друкарні. Віруючі отримували релігійну літературу; журнали, листівки…»


Ведучий. Боже провидіння вибрало його на керівника нашої Церкви в найтяжчі для неї часи. Але Митрополит терпеливо і мужньо ніс архіпастирське служіння, подаючи найкращий приклад усім тим, котрі йшли за ним: підпільним священикам, монахам та мирянам, які твердо трималися віри батьків і прадідних християнських традицій. Як освічена людина він робив все, щоб зберегти ієрархічну єдність і апостольське насліддя своїх духовних попередників – Митрополита Андрея Шептицького та Патріарха Йосифа Сліпого і це було не легко.


Ведуча. Будучи пастирем і харизматичним лідером підпільної Церкви, Архієпископ Володимир керував нею з однокімнатної комунальної квартири, де кухня і ванна були спільними з сусідами.


Ведучий. Маленька, аж жалюгідна квартира Митрополита Володимира на вулиці Калова, 30, кв.19а площею 14 кв. м. у спільній комунальній квартирі стала і штабом боротьби за виживання Церкви, і храмом, і канцелярією підпільної духовної семінарії, і єпископською палатою, убогою і скромною.


Ведуча. Навіть улюбленої своєї бібліотеки, усіх своїх книжок Митрополит Володимир не зміг тримати в себе, бо під час обшуків і несподіваних частих наскоках органи безпеки і КДБ щоразу забирали у нього все: книжки, ризи, Хрест, підпільний літургійний посуд, молитовники, Часослов, образки, не кажучи вже про кореспонденцію чи які записи.


Ведучий. Жорстоке переслідування підпільної УГКЦ вимагало глибокої конспірації її діяльності. Необачний вчинок верховного ієрарха, його арешт і заслання могли б призвести до зруйнування канонічної структури самої Церкви. Присутність правлячого ієрарха в Україні в умовах переслідувань давала змогу зберігати апостольську спадкоємність УГКЦ та очолити процес виходу з підпілля і розбудови церковних структур наприкінці 80-х років минулого століття.

^ Звучить «Достойно є…»


Ведуча. Ось так відважно наближався Владика Володимир до переможного кінця: свободи нашої Церкви. І вона настала. Йому довелось приймати рішення, куди спрямовувати кроки, які робила наша Церква після падіння тоталітарного режиму в СРСР.


Читець. Згодом, у своїх споминах Владика ствердить:

«Я робив те, що я міг. І більше я на ніщо не дивився…

Це – післанництво Боже. Він покликав мене на цей шлях, аби я сповнив Його волю тут, на Землі, і працював над спасінням людських душ. І я, не зважаючи ні на що, виконував свої обов’язки після можності, яку мав. В тім поклику найважливішим було те, що церковна влада вказувала мені, що робити як священикові, пізніше – єпископові. Я старався ті закони Божі і церковні заховувати, щоби приносити спасіння людським душам. Інакшого ідеалу у своєму житті я не мав.

‹…›Якби я знав наперед, які терпіння мені суджено, хто знає, чи витримав би. Бог не показав мені їх наперед, але дав мені сили для того, щоб їх перенести.

‹…›Правда, я свідомий того, що є українцем і належу до великого народу, який постав не з якоїсь чужої волі, а, вважаю, з волі Божої. Кожному народові Бог призначив його завдання. Яким воно є для українців? Мені наразі тяжко відповісти вповні, не обдумавши ще цілого ряду подій, але безсумнівно те, що ми, українці, гостинні, добрі для всіх, хто до нас приходить, усіма дорожимо. Навіть приказка українська каже: гість в дім – Бог з ним.

‹…›Шістдесят літ у священстві – це майже вік життя людини. Були радісні, приємні і прикрі хвилі, повні терпінь. Це трапляється в життя кожного, і ми мусимо це приймати і з цим годитися, бо таким є наше життя на Землі. Але ми повинні також в першу чергу славити Бога і дякувати йому за ті добродійства, які він зіслав на кожного зокрема і на цілий український народ. Разом з тим народом хочемо жити і славити Бога тут, на Землі, щоб пізніше можна було з чистим серцем йому сказати: от ми були тут, на Землі, Ти нас поставив, ми сповняли Твої бажання і заховували твої заповіді, а поза тим ми – непотрібні раби, Ти міг вибрати інакших людей, але вибрав нас, і ми за це вдячні і славитимемо Тебе повік-віки, аби тільки змогли перейти щасливо з цього життя до вічного з чистим сумлінням.

‹…› Я хотів би довічно служити своєму народові, пробуджувати в ньому віру і національну свідомість. Бог не вимагає від людини більше, ніж вона здатна зробити в межах людських можливостей. Бог благословляє ті труди і терпіння, що приносять людям спасіння душ. Я стараюся працювати, як можу, і надалі благословлятиму нарід на добрі діла. До мене звертаються люди з Прибалтики, Росії, Білорусії, з діаспори заморської і я допомагаю їм заспокоювати свої християнські потреби.

‹…›Перетерплю всі труднощі і прикрощі за цей нарід, аби лише Україна прийшла до єдності, щоб розвивалася Божа слава в Україні, як це було за часів святих Володимира і Ольги. Це моя мета. Якщо люди наберуться тієї духовної єдності, тішуся, що був до того причетний більше, ніж якби став політиком. Те, що ми можемо зробити, мусимо старатися звершити.»


Читець. Високопреосвященному Митрополитові Володимиру Стернюку.

Владико наш, Митрополите!

Від нас, дітей, ти десь прийми

Це слово, щирістю налите,

Немудре ще, бо ж діти ми.

Через Твої ласкаві руки

Молитву Господу шлемо,

Щоб зглянувсь на Вкраїни муки,

Щоб з Батьківщини зняв ярмо!

І дякуємо Богу щиро

За ласку, дану нам з небес,

За наш народ, за нашу віру,

За рід наш, що з руїн воскрес!

Усім дідам, бабцям, рідним

Уклінно дякуємо ми,

Що вистояли гордо й гідно,

Що не злякались і тюрми,

Що в катакомбах, у нарузі

Батьків виховували нам

У вірі предків, що у тузі

Не занедбали світлий храм.

Великий Боже! Дай нам сили,

Любові, єдності нам дай!

Дай, щоб серця нам не остили,-

І ми прославим рідний край!

(^ В. Щурат-Глуха)

Звучить «Блаженні»


Ведучий. Усе життя Митрополита Володимира було випробуванням та складанням іспиту вірності Творцеві, що він успішно довершував.

^ Показ на екрані слайдових ілюстрацій.


Ведуча. Знаменитий 1990-й рік.

«Яка краса: відродження країни!

Ще рік, ще день назад тут чувся плач рабів,

Мовчали десь святі під попелом руїни,

І журно дзвін старий по мертвому гудів».

(Олександр Олесь)


Ведучий. Митрополит Володимир вважав, що завжди є Божий час і треба «сповняти Боже діло у Божому часі».


Ведуча. 1990 рік був багатий на події, пов’язані з національним відродженням українського народу, відродженням УГКЦ. Не зважаючи на зайнятість церковними справами, Митрополит Володимир встигав побувати на багатьох заходах загальнонародного характеру, відгукувався на важливі події дня: бував на святочних академіях у театрах, освячував школи та вищі навчальні заклади, хори, колективи і приміщення заводів та фабрик, причинявся своїм словом та присутністю до започаткування будівництва нових храмів.


Ведучий. Завжди особливою турботою Митрополит огортав молодь і часто говорив: «Християнин має бути веселим». Вважав, що саме

молодь і своїм життям, і творчою працею у кожній ділянці суспільного життя в Україні повинна відновити усе «в Христі», щоб Україна була завжди вірна тим зобов’язанням, які прийняла з Хрещення у благословенних водах Дніпра.


Ведуча. Багато зусиль в умовах тоді ще тоталітарної держави Митрополит Володимир присвятив організації і відкриттю Львівської духовної семінарії.

У зверненнях до вірних Митрополит розкривав значення храму у формуванні духовного обличчя християнина: «Храм Господній не в силі були зруйнувати бурі світу, ні сила війська, ні підступ зла і неправди. Храм Господній – це вічна скеля, перед якою меркне все мирське: корона, слава, царство, влада».


Ведучий. «…В дні радості ми не маємо права ні на мить забути про хресну дорогу Церкви, про тернистий шлях сповідництва її ієрархів, про тяжкі муки тисяч священиків, монахів і монахинь і мільйонів її віруючих мирян. Нині настав час згадати про них, прославити їх, бо вони без вагань складали на вівтар Всевишнього, жертву благоуханну і приємну, яка утримала нашу Церкву від безбожницької заглади і цілковитої руїни.»

^ Звучить «Отче наш».


Ведуча. Весною 1991 р. Митрополит Володимир на запрошення церковних і світських діячів діаспори побував у Канаді і Сполучених Штатах Америки, був почесним гостем на урочистому святкуванні 100-ліття українського поселення в Канаді; зустрічався з журналістами української та іншомовної преси, з представниками різних релігійних конфесій, політичних організацій та студентами університетів.


Ведучий. Колегія одного з найстарших американських католицьких університетів у місті Еммітсбурзі запросила Митрополита для вручення йому почесного титулу доктора святого Богослов’я, якого він удостоївся за надзвичайне і хоробре життя та неоціненну працю у церковному служінні.


Ведуча. У липні 1991 р. Архієпископ Володимир Стернюк відзначав 60-ліття своїх ієрейських свячень. Словами поваги і вдячності вітали Митрополита священики, монахи і монахині, що перебували разом з ним у підпіллі, терпіли переслідування і гоніння, але залишались, як і він, відданими Христові і народові.


Ведучий. З 1991 р. Владика Володимир відійшов на пенсію, але не на відпочинок: по 1997 р. він був діючим Єпископом УГКЦ та Владикою предстоятелем папського Престолу. З його участю відбувалося і відродження молодіжного християнського руху у Львові: за благословенням Владики розпочався ХХУ (перший після падіння радянської імперії) з’їзд «Українська молодь – Христові».

^ Звучить «Пресвятая Богородице, спаси нас».


Ведуча. Та сталося непоправиме: земне життя Архієпископа Володимира закінчилося на світанку - 29 вересня 1997 р. на 91-ому році життя. Брама вічності відчинилася, щоб прийняти у свій простір того, хто так ревно вірив і через страждання утверджував свою віру.


Ведучий. Історики ще досліджуватимуть діяльність Архієпископа, літератори описуватимуть його мирський шлях. Бо лиш по смерті ми здатні оцінити життя з повною відповідальністю.

^ Тихо звучить «Хвали, душе моя, Господа».


Ведуча. Владика Ігор у своїй проповіді з нагоди відзначення 100-літнього ювілею від дня народження Владики Володимира Стернюка відзначив:


Читець. «Стоїмо у Церкві, поріг котрої переступали ноги нашого Архієрея Володимира. Тут, при цьому святому Престолі він молився до Бога за свій нарід і за себе. Тут він висвячував дияконів та священиків, голосив слово Боже, закликав до покаяння та освячення душ. Він голосно любив співати із народом, що збирався у Церкві, бо дуже любив своїх краян, з котрими разом страждав за вірність Христові та своїй Церкві. Життя його не було встелене лаврами, хоч народився у сім’ї священика, як молодий юнак, маючи всього чотирнадцять років, далеко від дому, від батька та матері, залишивши сестер та брата, здобував потрібну освіту та виховував свій характер, стійкість та мужність котрого спостерігалися аж до самої смерти. Доля не бавила його… Прожив майже ціле 20-те століття, бо народився 1907 р., а розлучився із життям на землі 1997 року. Господь дарував йому довгий вік, мимо пережитих двох воєн, Загнання Церкви в укриття, арешту і заслання, катування та довгих років мовчазного страждання за свою Церкву та народ. Хто може зрозуміти його терпіння, коли він був свідком, як совєтський режим нищив нашу Церкву, нищівно розправлявся з її вірними та духовними, арештував невинних людей, вбивали, навіть дітей; везли у брудних та холодних вагонах у далекі російські необжиті простори. Ті, хто знав цю особу ближче, пам’ятають його велику любов до людей, котра проявлялася навіть у картанні когось, а з цього можна розуміти, як краялося його серце, коли він був свідком розправи із любленим народом.

‹…›Чому ми так багато говоримо про цього Божого чоловіка? Адже немало є таких людей, котрим виповнюється столітній ювілей від дня народження, що залишили теж по собі добрий слід життя? Тому, що це був добрий чоловік, доброту котрого можемо написати з великої букви… Свою близькість до вірного люду він показував, одягаючи вишивану сорочку, брав участь у скромних забавах, співав з тими, хто сидів при столі… Дбав про свою Церкву…»


Ведуча. Своїми спогадами ділиться ієромонах студит Севастіян Дмитрух, доктор богослов’я, якого у 1984 р. висвятив Владика Володимир. Він згадує:


Читець. «Скільки в тій людині було оптимізму, віри, надії. То муж сили Духа. Перебувати з ним – це була велика радість,.. ми втішались ним, як кимсь найріднішим. Це була, напевно, більша радість, аніж перебувати з рідними батьками… Здавалось, що ми вже у вічності, у небі, бо велика потіха, радість і надія випромінювалась з преосвященного Владики… Я чуюсь дуже щасливим, що мав такого харизматичного святителя.

‹…›Ми переживали глибоке, святе відчуття відповідальності в ісповідуванні віри, у присязі служінню Христові, його Церкві; відданості у праці для рідного народу. Рукоположення, яке здійснював Владика, – це було велике душевне і духовне торжество. Того не можливо передати, це слід пережити особисто.»


^ Ведуча. А це спогади Володимира Гаюка, директора музею історії релігії, що у м. Львові.


Читець. «Владика Стернюк – «це святий чоловік, до якого спокійно можна молитись»… Владика «фактично врятував нашу Церкву», коли демонстративно залишив засідання чотиристоронньої комісії, кажучи: «Це наша земля, і ми самі собі справу тут вирішимо. Ні Рим, ані Москва не мають права нам тут диктувати умови.» Пригадує, як у Москві, куди Владика поїхав на захист УГКЦ, він виступав перед представниками уряду українською мовою. На пропозицію перейти на російську, бо з української не було перекладача, перейшов на французьку мову і здивував усіх досконалим володінням цією мовою.»


Читець. Блажен той муж, воістину блажен,

котрий не був ні блазнем, ні вужем.

Котрий вовік ні в празники, ні в будні

не піде на збіговиська облудні.

І не схибнеться на дорогу зради,

і у лукавих не спита поради.

І не зміняє совість на харчі, -

душа його у Бога на плечі.

І хоч про нього скажуть: навіжений, -

то не біда, - він все одно блаженний.

І між людей не буде одиноким,

стоятиме як древо над потоком.

Крилаті з нього вродяться плоди,

і з тих плодів посіються сади.

І вже йому ні слава, ні хула

не зможе вік надборкати крила.

«Давидові псалми», Псалом 1.

Ліна Костенко

Ведучий. Будуймо кращу долю у своїй Батьківщині так, як би того бажав собі наш незабутній Митрополит Володимир Стернюк.


^ Ведуча. Нехай живе у пам’яті вірних велетень Духа нашої Церкви – високо преосвященний Архієпископ Володимир.


Ведучий. Нехай живе у пам’яті нашого народу його блаженне ім’я та подвиги його життя.


Ведуча. Вічна йому пам'ять і блаженний упокій.

^ Всі учасники вечора виконують «Вічная пам'ять» і «Молитву за Україну»,

муз. М. Лисенка, сл. О. Кониського.

Наостанок символічно тричі звучить дзвін.

__________________________________________________________________


Використана література:


  1. «Благослови, душе моя, Господа». Молитовник. Львів: Свічадо, 1996.

  2. 100 років від дня народження Владики Володимира Стернюка.- Прес-служба Львівської архиєпархії, 12. 02. 2007.

  3. Ієрм. С. Дмитрух. Життя як подвиг для Христа.- Львів: Свічадо, 1996.

  4. О. Турій. Церква мучеників.(Упор. Турій О.) – Львів: Свічадо, 2002.




Схожі:




База даних захищена авторським правом ©lib.exdat.com
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації