Поиск по базе сайта:
Підсумки наукової експедиції з фахового збирання свідчень очевидців Голодомору-ґеноциду 1932 – 1933 рр студентами історичного факультету хну ім. В. Каразіна (березень – квітень 2008 р.) icon

Підсумки наукової експедиції з фахового збирання свідчень очевидців Голодомору-ґеноциду 1932 – 1933 рр студентами історичного факультету хну ім. В. Каразіна (березень – квітень 2008 р.)




НазваПідсумки наукової експедиції з фахового збирання свідчень очевидців Голодомору-ґеноциду 1932 – 1933 рр студентами історичного факультету хну ім. В. Каразіна (березень – квітень 2008 р.)
Сторінка1/3
Дата конвертації31.01.2013
Розмір0.52 Mb.
ТипДокументи
  1   2   3


Спілка Української Молоді

Харківська обласна молодіжна громадська організація «Надія Нації»

Студентське наукове товариство ХНУ ім. В. Каразіна

Студентське наукове товариство історичного факультету ХНУ ім. В. Каразіна


МАТЕРІАЛИ


науково-практичного круглого столу


«ГОЛОДОМОР 1932 – 1933 рр.: ПАМ’ЯТЬ ПОКОЛІНЬ»

(листопад 2008 р.)



Харків – 2009


Корнєв О.В.,

Голова ХОМГО «Надія Нації»,

дослідник антиукраїнського терору

кінця 1920 – початку 1930-х рр.,

старший викладач кафедри українознавства ХНУРЕ,

аспірант кафедри історії України

ХНУ імені В.Н. Каразіна


^ ЗАМІСТЬ ВСТУПУ

Підсумки наукової експедиції з фахового збирання свідчень очевидців Голодомору-ґеноциду 1932 – 1933 рр. студентами історичного факультету ХНУ ім. В. Каразіна (березень – квітень 2008 р.)

За час, що минув від початку утвердження листопадових роковин трагедії Голодомору в якості загальнонаціонального Дня Скорботи (2005 р.), з’явився величезний масив досліджень, тематичних збірок документів та свідчень очевидців, публікацій, ступінь фаховості яких часто залишає бажати кращого. При всій повазі до заходів теперішньої влади зі вшанування пам’яті жертв трагедії 1932 – 1933 рр., завдяки яким більша частина населення України змогла нарешті більшою чи меншою мірою познайомитися з історією тих страшних подій, мушу констатувати невтішні висновки: дослідження Голодомору-ґеноциду 1932 – 1933 рр. не було виведене на новий якісний рівень, скоріше навпаки. Адже, перенаситивши український інформаційний, освітній та науковий простір працями невисокої або навіть сумнівної якості, горе-дослідники підірвали довіру до УСІХ досліджень згаданої тематики як серед науковців, так і серед широкої громадськості. Не вдаючись у подробиці щодо причин, які призвели до такої неприємної ситуації (про це я написав розлогу статтю до газети), скажу лише, що однією з головних причин є фактичне усунення неприватних університетів від дослідження Голодомору-ґеноциду 1932 – 1933 рр. Звичайно, зрозуміти владу можна: збирання школярами та пенсіонерами-ентуазіастами свідчень очевидців трагедії та простенькі компіляції дослідників-аматорів коштують значно дешевше, ніж праця фахових інституцій та справжніх науковців. Однак наше сумління, попри очевидний брак уваги та практичну відсутність фінансування, не дозволяє нам бути байдужими до цієї справи.

Таким чином, після віднайдення дуже ненадійного джерела спонсорської допомоги, кафедра історії України Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна почала реалізацію амбітного проекту з фахового збирання свідчень очевидців Голодомору-ґеноциду 1932 – 1933 рр., у ході реалізації якого студенти історичного факультету мали зібрати за півроку якнайбільше свідчень з усіх населених пунктів Зміївського та Харківського районів. Після закінчення збирання свідчень очевидців трагедії 1932 – 1933 рр. планувалося видання кафедрою історії України великої меморіальної збірки, а також створення власного архіву (зокрема, з відділеннями відео- та фоно-) та музею як підрозділів майбутнього наукового Центру дослідження Голодомору-ґеноциду 1932 – 1933 рр. на Харківщині. Але на жаль, не так сталося, як гадалося. У міру наближення нових виборів для спонсора нашого проекту стало зрозуміло, що допомога у реалізації згаданого проекту є дуже невдячним напрямком для передвиборчого піару, у зв’язку з чим збирання свідчень очевидців трагедії тривало лише протягом березня – квітня 2008 р. Респондентами наших студентів були мешканці трьох сільрад у Харківському (с. Глибоке, с. Руські Тишки, с. Пономаренки) та трьох сільрад у Зміївському (с. Скрипаї, с. Нижній Бишкин, с. Тимченки) районах. Свідчення заносилися до спеціальної анкети (див. додаток) та записувалися на диктофон, більшу частину респондентів також вдалося сфотографувати. Отже, студенти-опитувачі зібрали за два місяці свідчення 129-ти респондентів, більша частина яких увійшла до Державного архіву Харківської області (ДАХО. – ФР 6459 (Колекція документів про голод 1932 – 33 рр. і 1946 – 47 рр. по Харківській області). – Оп. 2. – Спр. 36 а), частина свідчень була надрукована у книзі «Голодомор на Харківщині: окремі рядки національної трагедії» (Уклад., передм., статті О.В. Корнєв. – Харків, 2008), частина мала увійти до ненадрукованого з вини депутатів Харківської обласної ради харківського тому загальноукраїнської книги пам’яті жертв Голодомору (автор цих рядків був редактором розділу спогадів). У збиранні свідчень очевидців катастрофи 1932 – 1933 рр. брали участь студенти П. Єремєєв, Є. Захарченко, С. Петров, С. Труш, Д. Шалигіна, К. Шишко, Н. Заводовська, О. Долуда, Г. Бондаренко, К. Лапченко. Безпосереднім керівником проекту був автор цих рядків аспірант Корнєв О.В., загальне керівництво здійснював завідувач кафедри історії України Калініченко В.В.

Як бачимо, попри вкрай несприятливі обставини, а точніше фактичну відсутність умов для фахового збирання та подальшого дослідження свідчень очевидців, кафедра історії України завдяки організації наукової експедиції з фахового збирання свідчень очевидців Голодомору-ґеноциду 1932 – 1933 рр. у березні – квітні 2008 р. зробила великий внесок у справу збереження та дослідження історичної пам’яті українського народу. Але ж скільки свідчень було втрачено? Скільки людей ніколи не встигнуть розповісти свої спогади про найбільшу в історії українського народу трагедію або встигнуть, але вартість їхніх свідчень буде мінімалізована нефаховим збиранням та недбалою обробкою? Чому громадськість та можновладців обурює псування історичних артефактів археологами-аматорами, але натомість усіх влаштовує неякісне збирання та дослідження свідчень очевидців трагедії 1932 – 1933 рр.? Адже час, коли професійним історикам було заборонено вивчати «контрреволюційну» тематику подій 1932 – 1933 рр. на Україні, давно минув, але й тепер історики, які мають бажання цим займатись, не отримують жодного сприяння та об’єктивно не мають можливості здійснювати повноцінні дослідження. Самовіддана праця багатьох збирачів-аматорів та дослідників-ентузіастів радянського та, певною мірою, «допомаранчевого» періоду, безперечно, заслуговує на подяку та схвальну оцінку, оскільки тоді значна частина потенційно зацікавлених у дослідженні подій 1932 – 1933 рр. на Україні істориків була позбавлена можливості вивчати Голодомор. Але ж зараз усе інакше. То чому ж «ставку» зробили на дослідників-аматорів, які у переважній більшості не здатні нічого протиставити аргументам гарно фінансованих «братньою» країною авторитетних місцевих і тамтешніх прихильників гіпотез про «випадкові перегиби у прагненні до побудови індустріально могутньої держави» або «соціоцид селянства півдня СРСР»? Невже ж досі не зрозуміло, що нефахове збирання та дослідження свідчень очевидців Голодомору вже не відповідає вимогам часу, що від зміни чи збереження існуючої зараз ситуації залежить доведення чи недоведення тези про ґеноцид українців 1932 – 1933 рр., а отже також злам чи консервація українофобських настроїв значної частини населення України? Від розв’язання цих питань залежить багато в чому доля України, і хотілося б вірити, дуже хотілося б вірити, що ними нарешті припинять легковажити…

ОПИТУВАЛЬНА АНКЕТА (додаток)

  1. Чи можете Ви розповісти про „колективізацію” і Голодомор 1932 – 1933 рр.? Чи можете Ви назвати своє прізвище, ім’я та по-батькові?

  2. Де і в якому році Ви народилися?

  3. Яким було ставлення Вашої родини до радянської влади та „колективізації”?

  4. Яким було ставлення Ваших односельців до радянської влади й „колективізації”?

  5. Чи були у Вашому селі заможні люди („куркулі”)? Яку частину вони складали від загального населення села?

  6. Чи відомі Вам випадки антирадянських виступів у Вашому та сусідніх селах до, після або під час „колективізації” та Голодомору 1932 – 1933 рр. („бабські бунти”, діяльність „куркульських банд”, поширення антирадянських листівок)?

  7. Як ставилися у селі до „петлюрівців”? Чи була поширена агітація „за Петлюру” до, після або під час „колективізації” та Голодомору 1932 – 1933 рр.?

  8. Як ставилися у селі до О. Шумського, М. Скрипника та інших лідерів „українізації” після їхнього репресування та розгрому „націонал-комунізму” (чи мало місце співчуття?)?

  9. Що Ви можете пригадати про життя односельців та Вашої родини в часи „колективізації”?

  10. Як переживали Ваші односельці та рідні Голодомор 1932 – 1933 рр.?

  11. Чи відомі Вам прізвища та походження (місцеве чи з іншої місцевості), а також мова спілкування голів місцевої сільради, колгоспу, радгоспу (якщо був), керівників „комнезамів”, активістів, учасників „буксирних бригад” чи інших людей, які здійснювали „колективізацію” та вилучали продовольство 1931 – 1932 рр. (прізвища, посади, мова та походження – місцеве чи з іншої місцевості)? Чи застосовували ці люди насильство до Ваших односельців та родини?

  12. Якими були наслідки „колективізації” та Голодомору 1932 – 1933 рр. для Вашої родини (близьких), а також у цілому Вашого та сусідніх сіл?

  13. Чи були випадки опухання та людоїдства?

  14. Скільки людей померло у Вашому та сусідніх селах від Голодомору 1932 – 1933 рр. ? Якою є частка загиблих від Голодомору 1932 – 1933 рр. людей від загального населення села тих часів?

  15. Чи можете Ви вказати місця масових поховань?

  16. Якою мовою розмовляють у Вашому та сусідніх селах (перелічте назви)?

  17. Чи була у Вашому селі школа?

  18. Якою мовою Вас навчали? Чи змінювалася мова викладання протягом Вашого навчання?

  19. Якою була доля викладачів, котрі найбільш сумлінно дотримувалися україномовного статусу школи та найбільше симпатизували „українізації”?

  20. Чи була у Вашому селі церква (бажано вказати назву)?

  21. До якої конфесії належала церква у Вашому селі (чи була вона автокефальною? якою мовою йшла служба?)?

  22. Чи постражала церква та її служителі до, після або під час „колективізації” та Голодомору 1932 – 1933 рр.?

  23. Чи мало місце переселення людей з іншої місцевості (бажано дізнатися, з якої) до Вашого та сусідніх сіл? Якою мовою вони розмовляли?

  24. Як Ви оцінюєте події 1932 – 1933 рр.? Чи можете Ви назвати ці події геноцидом (знищенням за національними мотивами) українців?



В. Калініченко,

доктор історичних наук,

професор, завідувач кафедри історії України

ХНУ ім. В. Каразіна


^ Геноцид українського народу 1932-1933 рр.

Голодомор – геноцид 1932-1933 рр. – найстрашніша трагедія в житті нашого народу у ХХ сторіччі. Нині нема сумніву, що ця трагедія мала рукотворний (штучний) характер, що це свідома терористична акція, холоднокровно і безжально вчинена комуністичним режимом. Впродовж десятків років цей жахливий злочин замовчувався радянською владою. Нинішні адепти комуністичної ідеології цинічно і зухвало заперечують факт голодомору-геноциду, погрожують українським патріотам, хто несе правду сучасним поколінням про злочини комуністів.

Голодомор 1932-1933 років мав дві складові – соціальну і етнічну (національну).

Про соціальну складову голодомору тепер написано вже багато. Відомі і соціально-економічні причини цього рукотворного лиха – насильницька, брутально проведена колективізація і так зване розкуркулення, руйнація матеріально-технічної бази селянських господарств, жахлива безгосподарність і знеосібка, нехтування елементарною агрокультурою у наспіх створених колгоспах, безголове керівництво присланих з міста двадцятип’ятитисячників, як то писав поет, „с Лениным в башке и наганом в руке”, непосильні хлібозаготівлі і садистські методи вилучення зерна та і всіх харчів з розореного села. Відомі і демографічні наслідки голодомору (у літературі називають цифри від 3 до 10 млн. жертв) [1]. Точиться і досі серед дослідників суперечка: так скільки ж померло людей від рукотворного голоду? Останнє слово Інституту демографії НАН України (озвучене в листопаді 2008 р.) – 3,2 млн. безпосередніх (прямих) жертв. У неукраїнській пресі негайно заволали: „Смотрите! Националисты нагло врали, что умерло от голода от 7 до 10 млн., а авторитетный институт назвал цифру 3,2 млн.!” та при цьому ці недоброзичливці забувають, що 3,2 млн. – це теж жахлива цифра. Це 10% населення УСРР (у межах 1932-1933 рр.). Це кожний сьомий український селянин. Це населення таких держав, як Литва або Грузія. Це жахливий злочин, вчинений у мирний час на найродючіших чорноземах Європи.

Але була й етнічна (національна) складова голодомору-геноциду. Про цю лиховісну сторону трагедії якось сором’язливо делікатні любі мої українці воліють не згадувати або говорять скоромовкою. Коли я, кілька тижнів тому рецензуючи рукопис дослідниці голодомору з Ново-Водолазького району, спитав її, чи вона підрахувала національність жертв трагедії, вона відповіла: „А навіщо? І так всі знають, що це переважно українські селяни. А якщо я на цьому наголошу, то піднімуть ґвалт наші районні начальники, хто дав гроші на це видання: „Мол, зачем подыгрывать националистам, ведь у нас в районе есть и русские села”.

Але не даремно закон, прийнятий наприкінці 2006 р. Верховною Радою України, називає голодомор 1932-1933 років геноцидом українського народу.

Геноцид, згідно з Конвенцією ООН від 9 грудня 1948 р., - дії, вчинені з наміром знищити повністю або частково будь-яку національну, етнічну, расову або релігійну групу, навмисне створення їм таких умов життя, які спричиняють їхнє повне або часткове фізичне винищення.

Саме таке навмисне створення умов життя (тотальне вилучення комуністичною владою всіх харчів і блокування сільських районів) було влаштоване для українських хліборобів у 1932-1933 роках, що і привело до мільйонних жертв. Це і є геноцид у чистому його варіанті.

Чому ж комуністи влаштували українцям геноцид? Спробую дати відповідь.

У 1920-х роках політика українізації спричинила бурхливе національне пробудження українського народу. Передусім селяни стали сприймати себе українцями. Перепис 1926 р. виявив, що понад 80% жителів УСРР вважали себе українцями. У цьому зв’язку пригадалося свідчення О. Довженка з його повісті „Зачарована Десна”: „По Десні сплавляли плоти, а на них люди-сплавщики. Хто то пливе, спитав малий Сашко у батька. То пливуть люди руські. А ми хто? А хто зна, - відповів батько. Колись були козаками. А тепер, кажуть, хахли. Одним словом, селяни ми, гречкосії”. Спогади стосувалися національної свідомості початку ХХ ст. Та ж картина спостерігалася при статистичному обстеженні селян на Півночі Волині (на Поліссі) на початку ХХ ст. Селяни не розуміли слова „нація”. „Ми тут всі тутешні, православні”, - відповідали селяни на запитання про націю. Потім відбулася революція, пройшло кілька років українізації і ті ж самі хахли, православні гречкосії усвідомили себе окремою нацією, українцями. І не малою нацією, а 35-ти мільйонною, однією з найбільших у Європі, з потужним економічним потенціалом, з найкращими в Європі чорноземами. З’явилася і дуже талановита і національно свідома українська інтелігенція – проводир нації. Українські національні ідеї, українська самосвідомість зачепила і багатьох членів правлячої на той час партії – КП(б)У. Це так звані націонал-комуністи, найвідоміші з них – О.Шумський, М. Хвильовий, М.Волобуєв, М. Скрипник. Зокрема, М. Волобуєв у 1928 р. у журналі „Більшовик України” надрукував працю „До проблем української економіки”, де доводив, що Україна має свій „історично оформлений народно-господарський механізм”, має свій шлях розвитку і обстоював необхідність збереження економічної самостійності УСРР, доцільність дійсного керівництва всім народним господарством урядом УСРР, а не союзним центром з Москви.

Українізація, піднесення національної свідомості українського селянства – основи нації, популярність талановитої генерації нових українських письменників, поява націонал-комуністів дуже стривожили сталінське керівництво у Москві. Адже Україна, якщо і надалі так піде справа, зможе відірватися геть від Москви. Тому більшовицьке керівництво вирішило фізично знищити національно свідому українську інтелігенцію – еліту, мозок нації шляхом спровокування справи СВУ (1930 р.), Українського національного центру (1932 р.), УВО (1933 р.) тощо. В 1930 р. була заборонена і розгромлена УАПЦ, а її духовенство знищене. У 1933 р. були зацьковані М. Хвильовий і М. Скрипник. З націонал-комуністичною течією в КП(б)У покінчили. Всім пришивали ярлик „українського буржуазного націоналізму”.

У розпал голодомору, наприкінці 1932 р. більшовики заборонили проведення українізації на Кубані. Цитую документ – „Постанову ЦК ВКП(б) та РНК СРСР про хлібозаготівлі в Україні та на Північному Кавказі” від 14 грудня 1932 р.: „Немедленно перевести на Северном Кавказе делопроизводство советских и кооперативных органов „украинизированных» районов, а также все издающиеся газеты и журналы с украинского языка на русский язык как более понятный для кубанцев, а также подготовить и к осени перевести преподавание в школах на русский язык. ЦК и СНК обязывают крайком и крайисполком срочно проверить и улучшить состав работников школ в «украинизированных» районах [2].

Так більшовицькі керманичі пов’язали терор голодом з ліквідацією українізації. 15 грудня 1932 р. було прийнято „Постанову ЦК ВКП(б) і РНК СРСР про заборону українізації в інших районах країни з компактним проживанням українців”: „ЦК ВКП(б) и СНК Союза ССР решительно осуждают предложения, исходящие от отдельных украинских товарищей, об украинизации целого ряда районов СССР (например, в ДВК, Казахстане, Средней Азии, ЦЧО и т.д.). Подобные выступления могут только играть на руку тем буржуазно-националистическим элементам, которые, будучи изгнаны из Украины как вредные элементы, проникают во вновь украинизированные районы и ведут там разлагающую работу.

Поручить крайкому и крайисполкому ДВК, обкому и облисполкому ЦЧО, Казахскому крайкому и Сибкрайкому немедленно приостановить дальнейшую украинизацию в районах, перевести все украинизированные газеты, печать и издания на русский язык и к осени 1933 года подготовить переход школ и преподавания на русский язык” [3].

Одночасно розпочалося рішуче згортання українізації і на території УСРР, зокрема вже в 1932 р. заборонили заходи по українізації робітничих районів, в першу чергу на Донбасі. Розгромили і відкинули так званий скрипниківський правопис української мови як, буцімто, „націоналістичний”, скрізь по редакціях газет, журналів вивісили списки так званих „націоналістичних” слів і натомість примушували редакторів в українську літературну мову вводити слова і звороти, притаманні російській мові. Українську мову, як і за царату, стали нахабно витісняти з громадського вжитку (на виробництві, у вузах, технікумах, школах). Скрізь безцеремонно вводилася російська мова. Будь-які заперечення розцінювалися як прояв „українського буржуазного націоналізму” і такими людьми надалі „опікувалося” ДПУ.

А головне – безпощадно нищилося українське селянство – фізична основа нації. Дослідженнями встановлено: голодомор 1932-1933 рр. охопив території, населені переважно українцями. Дехто каже, що голод в 1932-1933 рр. в СРСР був і поза межами розселення українців. Так, був голод, але не було голодомору. Люди голодували, але не вмирали від голоду. Тут проходила якісна межа. Цифровий матеріал свідчить про етнічну (антиукраїнську) складову голодомору. Так, питома вага українців у складі СРСР по перепису 1926 р. складала 19,7%, а по перепису 1937 р. – 17,5% від загалу. Тобто, помітне зменшення. Зокрема, українців в межах РРФСР по перепису 1926 р. налічувалося 7,9%, а по перепису 1937 р. – 3,1%; в межах УСРР в 1926 р. – 80%, а в 1937 р. – 78% від загалу. Дані переписів 1926 р. і 1937 р. виявили в межах СРСР скорочення українців з 31,2 млн. в 1926 р. до 28,1 млн. в 1937 р., тобто фізичне скорочення на 3,1 млн. чол. [4].

Мої опоненти можуть заперечити мені: „Частина українців, які в 1926 р. визнавали себе українцями, після жахливих катаклізмів кінця 1920-х – першої половини 1930-х років записалися при переписі 1937 р. росіянами”. Напевно, так і було. Я й досі знаю своїх колег, де вони записані українцями, а їх сестри та брати – росіянами. Та про що це свідчить? Свідчить про генетичний страх, який нагнала на їхніх батьків більшовицька (комуністична) практика у вирішенні національного питання: українську національно свідому інтелігенцію, носіїв національної свідомості – тотально винищили; українському селянству – фізичній основі української нації – зламали хребет, всіх намагалися підвести під спільний знаменник нової історичної спільноти – совєтский народ (у просторіччі – совок).

Отже, немає ніякого сумніву, у 1932-1933 рр. комуністичний режим здійснив акт геноциду проти українського народу і злочинців, творців геноциду необхідно осудити, затаврувати, їхні імена не повинні носити вулиці і проспекти Харкова та інших міст.

Література та джерела.

  1. Семенюк А. Демографічна ситуація в Україні – національна трагедія. – К., 2003. – С. 8.

  2. Голодомор 1932-1933 років в Україні: Документи і матеріали. – К., 2007. – С. 476.

  3. Голодомор 1932-1933 років в Україні: Документи і матеріали. – К., 2007. – С. 480.

  4. Рум’янцев В. Українці на одвічних землях. – К., 2004. – С. 178; Население России. – М., 2000. – С. 271.



В. Білоцерківський,

доктор історичних наук,

професор кафедри історичних дисциплін

ХДПУ ім. Г. Сковороди


Українська інтелігенція і голодомор 1930 – 33 рр.

Поряд з масовим винищенням українського селянства жахливим голодом у 1930 – 1933 рр. сталінське керівництво розгортало цілий комплекс заходів по здійсненню національно-політичного, національно-культурного і інших форм антиукраїнського терору, спрямованого на знищення кадрів української інтелігенції, на розгром українізації. Відомо, що політика українізації консолідувала ряди КП(б)У, піднімала національну свідомість як членів партії, так і комсомольців, молоді в цілому. Це насторожувало Сталіна. Тому він розгортає боротьбу, спрямовану перш за все на фізичне винищення широких мас української інтелігенції, що сприяла національно-культурному відродженню України, була «душею» цього процесу, пробуджувала і об’єднувала маси навколо ідей національно-визвольного руху. Політика розгрому української інтелігенції швидко набирала обертів. Центром її став Харків, де під особистим контролем Сталіна і секретаря ЦК КП(б)У Косіора майже місяць тягнувся судовий процес над міфічною, вигаданою в кабінетах ГПУ, «Спілкою визволення України». За результатами суду отримали покарання 45 осіб, серед них академік С. Єфремов, голова Ради Міністрів УНР, керівник УНР, керівник Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ) В. Чехівський та багато інших академіків ВУАН, членів Української Центральної Ради, лідерів українських політичних партій 1917 – 1921 рр.

Уже у 1930 – 1931 рр. відбулися арешти серед спеціалістів сільського господарства, які начебто створили контрреволюційну шкідницьку організацію в сільському господарстві України, потім був «викритий» «Український національний центр», «антирадянські» військові організації, які, як правило, сфальсифіковані органами ГПУ. Цими процесами винищувалась українська інтелігенція, однак українізація все ще продовжувалась.

14 грудня 1932 р. Сталін і Молотов підписують секретну постанову ЦК ВКП(б) та Раднаркому СРСР «Про хлібозаготівлі на Україні, на Північному Кавказі та у Західній області», в якому говориться не стільки про хліб, скільки про українізацію. Вони вимагають від ЦК КП(б)У і Раднаркому України «посилити контроль» над українізацією, вигнати «петлюрівські і буржуазно-націоналістичні» елементи із компартійних та радянських організацій, тобто розгорнути проти них репресії. Цією постановою на Північному Кавказі використання української мови було заборонено, всі культурні процеси переводились на російську мову [1]. Сталінське керівництво розглядало становище на Україні так, ніби єдиною бідою в роки голоду тут стала українізація і «занадто» успішний розвиток української мови та літератури, тобто творча діяльність української національної інтелігенції. Постишев заявляв, що українізація була однією з найголовніших причин важкого стану сільського господарства («прориву» в сільському господарстві).

За це перш за все поплатився М. Скрипник, досвідчений і авторитетний революціонер, який щиро патріотично здійснював керівництво розвитком української культури, «українізації». У Харкові, як і по всій УСРР, розгортається його критика і цькування. Поряд з цим такі переслідування здійснювалися по відношенню до великої кількості його прибічників. Були арештовані і розстріляні всі письменники літературної організації «Західна Україна», а також керівники інших письменницьких організацій: С. Пилипенко – «Плуг», М. Яловий – «Вапліте» та багато інших. Піддавалися розгрому мовознавчі інститути з їх видавництвами. Арештовувалися і знищувалися члени КП(б)У, колишні діячі українських соціалістичних партій: О. Шумський, К. Максимович, А. Річицький та багато інших. Особливо намагалися винищити керівників української національної революції 1917 – 1921 рр.: В. Голубовича, П. Христюка, Ю. Тютюнника та ін.

У травні 1933 р. в Україні вже панував жахливий терор. Арештувались і винищувались тисячі інтелігентів. Центром терору і голоду продовжував залишатись Харків. На знак протесту проти цього народовбивства 13 травня 1933 р. у Харкові покінчив життя самогубством Микола Хвильовий (справжнє прізвище – Фітільов), один з найвидатніших діячів українського національного відродження 20-х рр. ХХ ст., талановитий письменник, публіцист. У передсмертній записці він писав, що не може витримати терору і репресій проти українських письменників, української інтелігенції.

Але іще вагомішим протестом проти національного терору на Україні і проти голодомору було самогубство визначного державного діяча М.О. Скрипника 7 липня 1933 р., від якого П. Постишев і його група на догоду Сталіну вимагала засудити «свій націоналістичний» ухил і капітулювати перед «новим» курсом сталінської національної політики. Самогубство обох визначних учасників і керівників українського національно-культурного відродження 20-х рр. було спрямоване також на те, щоб нове молоде покоління української інтелігенції, виховане уже в радянських умовах, могло критично сприймати сталінську національну політику. Їх самопожертвування слід сприймати як складову частину процесу загибелі десятків тисяч патріотів-комуністів, що намагались різними методами врятувати від голодної смерті селян України під час голодомору 1932 – 1933 рр.

Незважаючи на ці протести, українізація була припинена, розгромлена. Почалась шалена русифікація української школи, преси, державно-адміністративного життя. В УСРР починається занепад української національної школи, преси, державно-адміністративного життя. В УСРР починається занепад української національної культури, мови, що здійснювалося паралельно голодомору.

На початок 30-х рр. ХХ ст. припадає і розгром УАПЦ, знищення її єпископів, священників і багато тисяч віруючих. Це також було одним із напрямків антиукраїнської політики. Однак, репресії охопили і священників та віруючих інших конфесій. Всі вони більшою чи меншою мірою були представлені на Харківщині і мали трагічну долю у зв’язку з репресіями.

Слід відмітити, що голод у 1930 – 1933 рр. був не лише в Україні, а й в Росії, особливо на Північному Кавказі, в Поволжі, на Уралі, Сибіру та ін. місцях. Однак найбільш жахливо він проходив на територіях, де більшість населення складали українці, тобто в Україні, на Кубані, в Середньому Поволжі.

Голод 1930 – 1933 рр. – це безприкладна і неперевершена трагедія першого в історії людства злочину масового народовбивства у формі планово організованого винищення жахливим, нелюдським методом голодної смерті. На Харківщині вмерло майже 40% населення регіону. Неперевершеним є розмір катастрофи, якщо мова йде про кількість жертв. Багато істориків припускає, що кількість знищених голодом українців у межах тогочасної УСРР у 1930 – 1933 рр. – більше 7 – 8 млн. осіб. Частина дослідників вважає, що загинуло 10 – 15 млн. чол. У Харківській обл. в ці роки число безпосередніх жертв голоду – більше 2 млн. осіб. Ця кількість померлих від голоду в республіці страшніша, масштабніша, ніж число втрат України за роки Другої світової війни, що, за підрахунками спеціалістів, дорівнює приблизно 5,6 млн. осіб.

Одначе не можна порівнювати кількість людей, що загинули в умовах війни, цього надзвичайного часу масового винищення людей, з жертвами планового народовбивства мирного часу. До того ж, треба мати на увазі і те, що коли ведеться мова про голодомор, то йдеться лише про винищення 30 – 50% сільського українського населення (яке тоді і складало близько 80% всього населення України), а воєнні втрати становлять приблизно 15,6 %, куди входять не лише українці, а і представники інших національностей, включаючи і майже мільйон убитих євреїв. Тобто трагедія голодомору набагато перевищує всі жахи ІІ Світової війни для українців.

Слід також підкреслити, що трагедія українського народу у мирний час нікого не потрясла, крім самих українців, майже ніким не була відзначена, охарактеризована, не засуджена людством, а голокост знав і знає увесь світ, засуджує його.

Коли проводиться паралель з широко відомим людству, злочином гітлерівського керівництва проти єврейського народу у роки ІІ Світової війни, то можна побачити і багато спільного в цих акціях: і московське народовбивство українців, і гітлерівське винищення євреїв було національно-політичною акцією з метою вигублення цих націй. Це дає право говорити про геноцид українського народу у 1932 – 1933 рр.

Не можна не погодитись з тими істориками, які вважають, що голодомор 1932 – 1933 рр. – це незагоєна фізична і духовна рана українського народу, яка тяжким болем відгукується у пам’яті кількох поколінь українців. Треба говорити про минуле задля майбутнього: безпам’ятність народжує бездуховність, а вона, як ракова пухлина, роз’їдає тіло і душу нації.

Не слід забувати, що голод в Україні на початку 30-х рр. ХХ ст. – це свідома акція сталінської партійної і радянської багатонаціональної номенклатури проти українського народу. Творці голодомору не обстоювали інтересів якоїсь однієї нації, а дбали про економічні і соціальні інтереси комуністичної імперії. Помилково ототожнювати партійно-державну номенклатуру тоталітарного характеру з російським селянином, робітником чи єврейським інтелігентом, які, як дехто думає, є «винуватцями» голодомору на Україні. Голод є явищем, свідомо організованим тодішнім політичним керівництвом СРСР і спрямованим не лише проти українського селянства (це найголовніший напрямок), але і проти української інтелігенції, яку знищували відкритим фізичним терором. І терор голодом, і відкритий фізичний терор, здійснювались паралельно, щоб винищити основні сили українського національно-визвольного руху, підірвати потенційні державотворчі можливості української нації. І це їм вдалося значною мірою: нас, українців, за роки ХХ ст. значно поменшало.

Особливо слід відмітити, що голодомор сталінська група зуміла здійснити, не лише спираючись на могутній державний апарат, армію і міліцію, але і розколюючи селянство на багатих («куркулів» і «підкуркульників») і бідних (активістів, комнезамівців, ударників та ін.), а все суспільство на робітників («класово свідомий» пролетаріат) і «відсталих» селян, які начебто не хотіли працювати, утримувати своїх дітей, втікали у міста самі і сім’ї свої привозили, кидали їх там напризволяще. Частина міських жителів вірила цій демагогічній пропаганді, підтримувала сталінський курс. З усього цього випливає висновок про необхідність для українців єдності, монолітності, солідарності, елементарної людської підтримки, про відродження християнської моралі – віковічної частини всього укладу життя українського селянства.

З усього вищезазначеного випливає також висновок, що компартійно-радянська номенклатура формувала негативне ставлення населення до землеробської праці, до працівників аграрної сфери – «людей землі». У гігантських масштабах здійснювалось «розселянювання», фактичне винищення працівників тієї сфери економіки, що забезпечувала харчування суспільства. Від цих років починається занепад села. На Харківщині зникла велика кількість сіл і хуторів. Зміцнення українського села залишається одним із важливих завдань незалежної України.

^ Література та джерела.

Голодомор 1932 – 1933 рр. як величезна трагедія українського народу. – К., 2003. – С. 111 – 112.


В. Золотарьов,

член редакційної колегії Харківського тому

серії «Реабілітовані історією»

  1   2   3



Схожі:




База даних захищена авторським правом ©lib.exdat.com
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації