Іваненко Оксана icon

Іваненко Оксана




НазваІваненко Оксана
Сторінка1/32
Дата конвертації01.07.2013
Розмір7.95 Mb.
ТипДокументи
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   32
1. /9 клас/_. Вишенський.doc
2. /9 клас/_. Котляревський/Енехда.doc
3. /9 клас/_. Котляревський/Москаль-чар_вник.doc
4. /9 клас/_. Котляревський/Наталка-Полтавка.doc
5. /9 клас/_ван Франко/_ван Вишенський.doc
6. /9 клас/_ван Франко/Мойсей.doc
7. /9 клас/_ваненко О..doc
8. /9 клас/_ванчук Р/Мальви.doc
9. /9 клас/_ванчук Р/Манускрипт з вулиц_ Руськох.doc
10. /9 клас/А. Чайковський/За сестрою.doc
11. /9 клас/А. Чайковський/Сагайдачний.doc
12. /9 клас/Б_бл_я.doc
13. /9 клас/В. Заб_ла/В_тер.doc
14. /9 клас/В. Заб_ла/Соловей.doc
15. /9 клас/В. Малик/Горить св_ча.doc
16. /9 клас/В. Малик/Таємний посол.doc
17. /9 клас/ВЕЛЕСОВА КНИГА.doc
18. /9 клас/Г. Кв_тка-Основяненко/Конотопська в_дьма.doc
19. /9 клас/Г. Кв_тка-Основяненко/Маруся.doc
20. /9 клас/Г. Кв_тка-Основяненко/Сватання на Гончар_вц_.doc
21. /9 клас/Г. Кв_тка-Основяненко/Солдатський портрет.doc
22. /9 клас/Г. Сковорода/Алфавит или Букварь мира.doc
23. /9 клас/Г. Сковорода/Бджола та шершень.doc
24. /9 клас/Г. Сковорода/Благодатний Ерод_й.doc
25. /9 клас/Г. Сковорода/Всякому городу....doc
26. /9 клас/Г. Сковорода/Гей поля....doc
27. /9 клас/Г. Сковорода/Жаби.doc
28. /9 клас/Г. Сковорода/Зозуля та др_зд.doc
29. /9 клас/Г. Сковорода/Орел та Сорока.doc
30. /9 клас/ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКИЙ Л_ТОПИС.doc
31. /9 клас/Гуцало.doc
32. /9 клас/Кащенко.doc
33. /9 клас/Козацьк_ л_тописи/_стор_я Рус_в.doc
34. /9 клас/Козацьк_ л_тописи/Л_топис Сам_йла Величка.doc
35. /9 клас/Козацьк_ л_тописи/Л_топис Самовидця.doc
36. /9 клас/Козацьк_ л_тописи/Прокламац_я _вана Мазепи.doc
37. /9 клас/Козацьк_ л_тописи/Хмельницький _ барабаш.doc
38. /9 клас/Л. Гл_бов/Вовк та Ягнята.doc
39. /9 клас/Л. Гл_бов/Журба.doc
40. /9 клас/Л. Гл_бов/М_рошник.doc
41. /9 клас/Л. Гл_бов/Мальований стовп.doc
42. /9 клас/Л. Гл_бов/Шелестуни.doc
43. /9 клас/Леся Украхнка.doc
44. /9 клас/М. Костомаров.doc
45. /9 клас/М. Старицький/Борв_й.doc
46. /9 клас/М. Старицький/Виклик.doc
47. /9 клас/М. Старицький/Молод_сть Мазепи.doc
48. /9 клас/М. Старицький/Не судилося.doc
49. /9 клас/М. Старицький/Оборон_ Буш_.doc
50. /9 клас/М. Старицький/Останн_ орли.doc
51. /9 клас/М. Старицький/Поету.doc
52. /9 клас/М. Старицький/Талан.doc
53. /9 клас/М. Старицький/до Украхни.doc
54. /9 клас/М. Старицький/до молод_.doc
55. /9 клас/М. Шашкевич/Весн_вка.doc
56. /9 клас/М. Шашкевич/О. Наливайку.doc
57. /9 клас/М. Шашкевич/Олена.doc
58. /9 клас/М. Шашкевич/Руська мова.doc
59. /9 клас/М. Шашкевич/Слово для вчител_в....doc
60. /9 клас/М. Шашкевич/Хмельницького....doc
61. /9 клас/М. Шашкевич/Ярослав.doc
62. /9 клас/Марко Вовчок/_нститутка.doc
63. /9 клас/Марко Вовчок/Ледащиця.doc
64. /9 клас/Марко Вовчок/Маша.doc
65. /9 клас/Марко Вовчок/Три дол_.doc
66. /9 клас/Мушкетик Ю/Гетьманський скарб.doc
67. /9 клас/Мушкетик Ю/Обвал.doc
68. /9 клас/Народна драма/Вес_лля.doc
69. /9 клас/Народна драма/Коза.doc
70. /9 клас/Народна драма/Мак.doc
71. /9 клас/Народна драма/Меланка.doc
72. /9 клас/Народна драма/Подоляночка.doc
73. /9 клас/Народна драма/Просо.doc
74. /9 клас/Народна драма/Явтух.doc
75. /9 клас/Нечуй-Левицький/_ван Вишенський.doc
76. /9 клас/Нечуй-Левицький/Кайдашева с_мя.doc
77. /9 клас/Нечуй-Левицький/Хмари.doc
78. /9 клас/П. Загребельний/Роксолана.doc
79. /9 клас/П. Кул_ш/До кобзи.doc
80. /9 клас/П. Кул_ш/Заворожена криниця.doc
81. /9 клас/П. Кул_ш/Засп_в.doc
82. /9 клас/П. Кул_ш/Маруся Богуславка.doc
83. /9 клас/П. Кул_ш/Правдиве панування.doc
84. /9 клас/П. Кул_ш/Р_дне слово.doc
85. /9 клас/П. Кул_ш/Святиня.doc
86. /9 клас/П. Кул_ш/Чорна Рада.doc
87. /9 клас/Панас Мирний/Лихо давнє....doc
88. /9 клас/Панас Мирний/Х_ба ревуть воли....doc
89. /9 клас/Петренко. Небо.doc
90. /9 клас/Т. Шевченко/Мар_я.doc
91. /9 клас/Т. Шевченко/Неоф_ти.doc
92. /9 клас/Т. Шевченко/Псалми Давидов_.doc
93. /9 клас/Федькович Ю/Дезертир.doc
94. /9 клас/Федькович Ю/Лукян Кобилиця.doc
95. /9 клас/Федькович Ю/Нива.doc
96. /9 клас/Федькович Ю/Пречиста д_во....doc
97. /9 клас/Федькович Ю/Русь.doc
98. /9 клас/Федькович Ю/Сафат З_нич.doc
99. /9 клас/Федькович Ю/Серце не навчити.doc
100. /9 клас/Федькович Ю/Три як р_дн_ брати.doc
101. /9 клас/Федькович Ю/Украхна.doc
102. /9 клас/Федькович Ю/Шельвах.doc
103. /9 клас/Є. Греб_нка/Будяк та Коноплиночка.doc
104. /9 клас/Є. Греб_нка/Ведмежий суд.doc
105. /9 клас/Є. Греб_нка/Дядько на дзвониц_.doc
106. /9 клас/Є. Греб_нка/Украхнська мелод_я.doc
107. /9 клас/Є. Греб_нка/Чайковський. Частина 1.doc
108. /9 клас/Є. Греб_нка/Чайковський. Частина 2.doc
Вишенський іван послання до єпископів
Еней був парубок моторний І хлопець хоть куди козак
Іван котляревський москаль-чарівник
Іванкотляревськи й наталка полтавк а
Іван вишенський присвячую А. Кримському
Народе мій, замучений, розбитий, Мов паралітик той на роздорожжу
Іваненко Оксана
Іваничук роман
Іваничук Роман
Оповідання з козацької старовини
Книга перша побратими
Посилання на електронний ресурс
Забіла Віктор Гуде вітер вельми в полі!
Забіла Віктор соловей
Володимир Малик горить свіча
Володимир Малик Тайний посол
Велесова книга
Григорій Квітка-Основ’яненко конотопськав I д ь м а
Григорій Квітка-Основ’яненко
Григорій Квітка-Основ’яненко сватаннянагончар I в ц I
Григорій Квітка-Основ’яненко салдацькийпатре т
Розмова, звана алфавіт, чи буквар світу. Дружня розмова про душевний світ
Бджола та шершень
Благодарный еродій
Всякому місту звичай і права, Всяка тримає свій ум голова
Гей, поля, поля зелені, Зелом-квітом оздоблені!
І стрибнули разом у нього
Зозуля та дрізд зозуля прилетіла до чорного Дрозда
Орел І сорока сорока Орлові казала
Галицько-волинський лiтопис
Євген гуцало княжа гора повість
Кащенко Адріан
История русов
Вивод о гетьману Хмельницьком, хто он був і откуда; о дІтєх его і слугах значнійших; і о історику німецьком Пуфендорфію
О началі войни хмельницького
Гетьмана івана мазепи прокламація до війська І народу українського
Хмельницький та барабаш
Глібов леонід вовк та ягня
Стоїть гора високая, Попід горою гай
Глібов леонід мірошник
Глібов леонід мальований стовп
Глібов леонід шелестуни
Драматична поема
Микола костомаров
Чорне хмарище встає повагом, Заступає світ, стеле темряву
Ніч яка, господи! Місячна, зоряна: Ясно, хоч голки збирай
Молодость мазепы
Високоповажному артистові Миколі Карповичу Садовському
Історична повість з часів Хмельниччини Ой напилися і сестри і браття кривавого пива край лугу
Останні орли
Як ніч насувається туча І млою небо окрива
Присвячується вельмишановній артистці Марії Костянтинівні Заньковецькій
Моя Україно! Як я тебе любив! Твої луги, твої степи розлогі
На вас, завзятці-юнаки, Борці за щастя України
Цвітка дрібная Молила неньку
Що ся степом за димове густо закурили? Чи то мрачка осідає, стеляться тумани?
Хоть з дерева лист упав
Руська мова руська мати нас родила
Слово до чтителей руського язика
Хмельницького обступленіє львова
Ярослав1
Марко вовчок інститутка
Марко вовчок ледащиця
Марко вовчок маша із збірки «рассказы из русского народного быта»
Марко вовчок три долі
Юрій мушкетик гетьманський скарб
Юрій мушкетик обвал
Велична народна опера: у ньому завжди були три жіночі хори (дружок, світилок, свах), у деяких місцевостях один парубоцький
Коза1
Мак а
Меланка наша меланка господиня
Подоляночка а
Просо а
«Да куди їдеш, Явтуше, Да куди їдеш, мій друже?» «Не скажу?»
Іван нечуй-левицький гетьман Iван Виговський
Іван нечуй-левицький кайдашева сім'я повість
Іван нечуй-левицький хмари
Загребельний павло роксолан а
Пантелеймон куліш до кобзи
Пантелеймон куліш заворожена криниця
Удосвіта встав я… темно ще надворі… Де-не-де по хатах ясне світло сяє
Пантелеймон куліш маруся богуславка староруська поема (1620 — 1621) «Нет царства, которое не разорилось бы, будучи в обладании клириков»
Пантелеймон куліш праведне пануваннє
Пантелеймон куліш рідне слово
Мовчки струни на бандурі я перебираю
Пантелеймон куліш чорна рада
Панас Мирний Лихо давнє и сьогочасне
Панас Мирний Хіба ревуть воли, як ясла повні
Дивлюсь я на небо та й думку гадаю: Чому я не сокіл, чому не літаю
Радуйся, ты бо обновила еси эачатыя студно
Сия глаголет господь: сохраните суд и сотворите правду, приблшкибося спасение мое прийти, и милость моя открыется
Давидові псалми
Ой сів же він при столику, При світлі думав
Лук'ян кобилиця було колись в Буковині
Доки маю світом нудить, Доки маю люде гудить
Пречиста діво, радуйся, маріє!
Юрій федькович русь
Я собі вже не раз отак сиджу та гадаю: як-то, бідний світе, деякого сердешного некрута
Серце не навчити
Три як рідні брати
Юрій федькович україна
Ой та нікому так, нікому, Та як жовняру молодому
Гребінка євген будяк та коноплиночка «Чого ти так мене, паскудо, в боки пхаєш?»
Гребінка євген ведмежий суд
Гребінка євген дядько на дзвониці
Гребінка євген українська мелодія
Гребінка євген чайковский
Там родилась, гарцовала Козацькая воля

Іваненко Оксана



МАРІЯ

 

Частина перша.

 

Пам`яті дочки-друга Волічки, якій обіцяла написати, присвячую.

 

1.

Швидше! Швидше!

О боже мій милий, хай уже кінчаються оці нестерпні останні хвилини перед від'їздом.

Усе вже почуто безконечно — усі добрі напутні слова, поради, застереження, побоювання. Навіщо їх так багато? Та ще при людях, при знайомих і незнайомих.

Може, щоб бачили, який уважний, добрий чоловік і батько? Ні, ні, що я, — обриває ці думки Марія, — він не хизується, хіба я його не знаю? Він справді такий, та гадки не має, як це нудно і здебільшого недоречно.

Але зараз так — не тільки він. Вона вже швидко окинула своїм сірим зірким оком усіх, що їдуть, усіх, що проводжають. Чому це в останні хвилини усі з дбайливим виглядом, найстурбованішим тоном повторюють прописні істини про поводження в дорозі, а ті, що від'їздять, хочуть, нарешті, швидше опинитися в диліжансі, відчути рух, подорож.

Але диліжанс поки що стоїть. Скільки він стоятиме?!

І вона також хоче швидше відірватися від того життя, що промайнуло за три місяці, як за мить, закрутило, піднесло, збаламутило, обдарувало багатими скарбами і потаємно образило, бучно визнало і нишком укололо. Усе, усе вона помітила і відчула, а що мовчала на все, була завжди зовні спокійна й стримана — так це зовсім не від нерозуміння обставин, а саме тому, що зрозуміла багато. Та не до кінця. Ще треба було розібратись як слід... але було ніколи... Думала — поїду, в усьому розберусь, все вгамується. Та відчувала вже — мчить новий потік і тягне непереможно кинутись у нього. Куди він понесе? До яких берегів? Не в тім, звичайно, розумінні, що до Дрездена чи до Берліна або до якогось іншого чужоземного міста. Адже не Петербург лишає вона, а своє полохливе життя петербурзьке. А що чекає її там, за кордоном? Лікування хвороби — то лише привід, не обманюватиме ж вона сама себе.

Вона слухає чоловіка, погоджується, киває головою — знаю, знаю, ти вже казав. Ми на тебе чекатимемо, не затримуйся, будь ласка. Не турбуйся, будь ласка, не самі ж ми їдемо, все буде гаразд... Але думки її вже не з ним.

Він дивиться на її великі ясні очі, в яких раптом мигнула лукава смішинка. О, він знає, це вже вона щось помітила серед юрби, щось занотувала для себе. Може, тих пань, що квокчуть над низеньким опецькуватим чоловічком, може, того жевжика, що стоїть з таким виглядом, немов ця подорож — однаково що з Петербурга до Парголова проїхати і його тільки обурює, що диліжанс ще стоїть.

А диліжанс таки стоїть.

Вмить смішинка зникає з очей, їй хочсгься заспокійливо поглянути на чоловіка, але він знає: вона однаково зараз не з ним.

...Вона вже давно не з ним. І щоб довести наперекір усьому їй, усім, собі, головне собі, що він же її чоловік, що вона його Манічка, Маруся, Марієчка, на яку він дивився спочатку не тільки як на дружину, а як на недосвідчену дитину, яку треба освічувати, виховувати, морально наставляти, бо кожен чоловік, починаючи з Адама, хоче виліпити жінку по образу і подобію своєму, він знову напучує її...

Хіба це так давно було? Дивилась широко відкритими очима, боялась пропустити слово. Брат, усі родичі заздрили — привіз жінку-красуню, освічену, виховану, а вона так дивиться на їхнього, правда гарного, але завжди розхристаного, невибагливого до життєвих умов Опанаса, немов розумнішого і на світі нема.

Куди це все поділось? Коли?

У Немирові, коли написала перше оповідання? Ні! У Немирові разом раділи, там не було ані цієї стриманої роздратованості, ані цієї відчуженості.

Петербург?.. А що ж у Петербурзі? Слава навколо неї? Ні, ні, це було б надто просте пояснення, не така вона дурна, щоб фіміам запаморочив голову. Він-то знає свого Вовчка!

Чоловіки? Куліш, Макаров, Костомаров... Здається, усі закохались. Але ні, і це він відкидає. Він знає свою Марусю. Що ж, що ж тоді? Чого вона так змінилась до нього?

Вже й сліду нема орловської провінційної панночки, гувернантки у багатих родичів, яка наче на волю вирвалася, віддалася за нього, не роздумуючи довго, і почувалася такою щасливою, такою радою.

Вже й не та немирівська Маруся. Адже й там, він-то знає, усі колеги-вчителі, усі старші гімназисти були закохані в неї, дружину учителя молодших класів Марковича.

От іде вона з базару, на голові на тугих русявих косах хусточка квітчаста, в руках кошик, поряд і Мотря,.їхня дівчина, також з кошиком. Усі нежонаті вчителі-«паничі» харчуються разом: комуною з ними. Марія Олександрівна — господиня. І всі на неї, на його Марусю, милуються. А вже коли «Народні оповідання» вийшли — годі й казати. Він усе бачив і підсміювався тільки, особливо з соромливого, як дівчина, математика Дорошенка. Хай зітхають, хай моляться. Марусі і в голову не спадало навіть пококетувати. Така проста, мила, уважна до всіх. Як там добре було! Невже він згадуватиме Немирів, як загублений рай?

А як прагнули до Петербурга! Здавалось, там і почнеться справжнє життя. І раптом саме тут, у Петербурзі, — «чоловік Марка Вовчка». А вона — самостійна жінка, з своєю працею, з своєю професією.

І зараз їде його Маруся сама за кордон, і хай він торочить свої поради без кінця і краю, а вона, спокійно усміхаючись, покивує головою, він бачить у цьому лише поблажливість та її постійне бажання — не сваритись.

Не треба, не треба було її відпускати саму. Могла б і почекати.

...Не могла, не могла я чекати!

Я знаю, це недобре, і люди лящатимуть, та що мені люди, я була з реп'яшок — та й то не зважала на людський поговір! А Опанас — він же приїде, незабаром приїде.

— Не барись, не сумуй, ми на тебе чекатимемо. Данило Семенович тебе вирядить, усе влаштує, як і мені. Чи не так?

Сірі великі очі на Данила Семеновича Каменецького, як на доброго дядька. Він стоїть розгублений поряд з Опанасом.

— Аякже, не турбуйтесь, все гаразд буде, Маріє Олександрівно, дорогесенька ви наша. Себе тільки бережіть, одужуйте. А я коректуру вичитаю і одразу книжки надішлю.

Усе він для неї зробить. Усе. Хіба не він переписував оповідання по кілька разів, і вперше, коли Куліш помалював своїми правками, а Марія Олександрівна потім плакала: не те, не те зовсім виходить, що в мене було, хіба в мене така покора?

Опанас Васильович утішав: «Радіти треба. Перші оповідання — і так прийняли! Сам Панько Куліш загорівся, і правив, і видав».

А Марія Олександрівна як приїхала, все-таки наполягала — переписуйте, Даниле Семеновичу, як у мене спочатку було, я з Пантелеймоном Олександровичем домовлюсь.

І він — як між молотом і кувадлом.

Спробуй не послухай Куліша! Дивиться так, немов тільки він усе розуміє і знає ціну всьому. І вже як він своєю власною рукою щось допише — хай за щастя вважають!

Спробуй не послухай Марії Олександрівни. Вона так щиро, так довірливо гляне — і знаєш, що вона ж свою сердечну правду написала, отак як побачила, так як відчула, ну й переписуєш, як вона хоче! Переписуєш — і здається: пісня якась рідна лине, музика чарівна лунає, от що вона з нашою мовою робить! А то все як живе постане перед очима — наче художник пензлем змалював.

Слава богу, Тарас Григорович аж розлютився, коли дізнався, що Куліш Вовчкові оповідання править. «Та він же їх опрозить, не давай, доню». А хіба Тарасове слово не найвищий присуд?

Чи не з того казиться Куліш?

І з того також. І не тільки з того.

У кишені Данила Семеновича телеграма і листи від Куліша з Берліна:

«...З Кенігсберга послав на ваше ім'я телеграфну депешу — нема відповіді! Припустімо, що М. О. була хвора, або розстроєна, або що б там у неї не було в душі, але вам належало негайно передати її слово або ваше власне про неї... Ви всі вважаєте жартом те, що відбувається в моєму серці».

На жаль, Пантелеймон Олександрович зроду-віку жартувати не вміє і кожне своє почуття ладен, як небесне чудо, піднести.

Аякже, передати її слово і свою думку!

Скривилась, знизала плечима, промовила:

— Ну до чого це все? Яке мені діло до нього? А ще ж друг Опанаса. Помиріть їх краще з дружиною, з Олександрою Михайлівною.

Коли б це вони обоє чули! Олександра Михайлівна люттю пашить. Такого святого та божого її чоловіка ця підступна, хитра Марковичка у свої тенета заплутала, посварила, і життя їй немає... Чого тільки ображена жінка не наверзе. «Оце ще ваше божество мовчуще» — це вона так про Марію Олександрівну. Звісно, заздрість і ревнощі до того ж.

Його діло сторона. Управитель друкарні, помічник Куліша, і всі звикли не тільки по ділу, а й по всяких турботах, — і господарських, і сімейних — звертатися. Як товкач — куди тикнуть, там і товче. Марковичам він друг, от і Марія Олександрівна до нього також завжди:

— Даниле Семеновичу, я вам Богдасика надішлю, мені працювати треба.

— Данило Семеновичу, потурбуйтесь, будь ласка, щоб швидше коректуру прочитати.

— Даниле Семеновичу, перекажіть пралі, щоб зайшла. Наче справді це його обов'язки. Але потім вона так вимовить:

«Дуже вам вдячна», що він ладен увесь Петербург оббігати, все для неї зробити. Аби тільки сиділа спокійно і писала. І як вони всі не розуміють — хто вона? Перша українська жінкаписьменниця. Та й не в тому річ, що жінка. Хто до неї із чоловіків таку прозу дав, що й прозою назвати не можна? От Тарас Григорович одразу зрозумів, донею своєю назвав, чистим пророком. їй тільки б писати й писати.

Ну що ж — Опанас добрий чолов'яга, нічого не скажеш, але ж знає Данило Семенович ціну оцим його турботам на прощання. Ач, розливається! А вдома — немов звичайна єобі жінка, яка про все дбати мусить: і про його сорочки, і про обіди, і про дитину. Він, він повинен про неї дбати!

Останнім часом нервувала вона дуже. Щодня від неї прибігала Мотря з якимись записочками. Він усі записочки зберігає, на клаптиках паперу списані її стрімким, не дуже розбірливим, але таким красивим жіночим почерком. Він усі записочки зберігає, навіть мало значущі, приміром: «Карету на три з чвертю надішліть, ми прямо до Тургенева їдемо». І оцю останню, що сьогодні одержав, теж збереже:

«...Ви собі уявити не можете, як мені сумно і важко».

Це вона йому звіряється, нікому більше не скаже, але не як другові, а як дитина няньці. І це вже милість божа!

«Хоча є в мене надія, що Опанас приїде в червні, але все непевне на землі...»

Це вона від своїх думок тікає. Чого б це він не приїхав? Хоча він може й таке втнути — хай на зло моєму батькові у мене вуха мерзнуть. Може, й бевкнув щось, а тепер замазує!

Зараз диліжанс рушить, і зникне її миле, миле лице, може, й надовго. Як їй там самій з дитиною доведеться...

— Мамо, чи вже скоро? — торсає її за руку Богдась. — Татку, вже й коням набридло стояти.

— Ой, ти мій козаче любий, — обіймає хлопчика Данило Семенович. — Пиши ж мені, не забувай.

— Не забуду, — впевнено і серйозно відповідає Богдась.

Чудні дорослі! Скажуть завжди хтозна-що. Як це можна великому хлопцеві забути? Йому ж уже сьомий рік пішов, і хіба він уперше з мамою їде!

До чого добре, що вони удвох з мамою їдуть! Звичайно, він любить татка, дуже любить, та воліє бути з-мамою. З татом завжди треба бути насторожі: щось можна робити, чогось не можна, чому — невідомо, і це важко вгадувати. І тато любить довго пояснювати і дорікати, коли щось не так, і стільки казатиме, стільки казатиме, що він, Богдась, з пантелику зіб'ється і врешті заплутається слухаючи, а потім і зовсім перестане слухати, а про щось своє замріється і раптом серед довгої промови, чому завжди треба казати правду, і тільки правду, спитає: «Татусю, а як же Дніпро ціпами перетинали?»

Тоді тато розсердиться, що він його не слухає, і почне казати, що найдужчий гріх — неповага до батьків. А він його поважає, їй же богу, поважає і любить, особливо коли татусь співає старих пісень.

З мамою все просто й легко. Навіть коли вдвох на хутори ходили, і то було легко, хоч і дуже ноги боліли. При мамі він робить усе, що йому хочеться, і коли він чи сопілку з Іваном вирізує, чи малює, мама ніколи не примусить його робити щось інше. Певне, їй завжди хочеться того, що і йому, тільки їй ніколи. Розпевідає вона ще більше, ніж тато, бо вони більше вдвох бувають. І розповідає веселіше й цікавіше, усе йому зрозуміле, і він може перебивати, скільки йому треба. Вона не примушує його обов'язково виходити до гостей, казати вірші й байки. Та декого він сам дуже любить і сам з охотою розповідає все, що знає. Але коли його починають торсати різні пані і дивуватися з кожного слова:

"Ні, ви тільки послухайте, як він по-українськи розмовля", — він може сказати: "А ви така велика, а не вмієте". Тоді починають чомусь казати мамі: «Ви йому даєте надто багато волі». А ближчі родичі ще й образливіше: «Він у тебе невихований». Мама насупить брови і скаже: «Я не терплю насильства», і хоч відішле з кімнати, але Богдась знає — на нього вона не сердиться. Вони завжди розуміють одне одного і люблять одних і тих же людей.

От дядько Данило. Коли мама зайнята, можна погуляти залюбки з дядьком Данилом, зайти з ним до друкарні в різних справах, а по дорозі той обов'язково пригостить чи пиріжками, чи тістечком у кав'ярні.

Дядька Куліша він не злюбив з першого разу. Здається, коли він приходить, всі стають зовсім іншими, не такими, як завжди, і всі немов бояться, що він розсердиться, і хочуть йому догодити.

А дядько Тарас — ото найлюбіший, найрідніший дядько. Приходив він завжди до Богдася, а не до дорослих, звичайно, до нього, бо найперше усе подивиться, що Богдась покаже, і все вислухає і сам розкаже, хоч трошечки, а коли це вечір і треба уже спати, сам у ліжко вкладе. А якщо він приходив сумний чомусь і зажурений, Богдасеві не доводилось вказувати: «Не лізь, не заважай». Богдась сам собі тихенько сяде поруч або на коліна, притулиться — і нічого йому більше не треба. Йому приємно, що дядько Тарас зве маму «донею», значить, таки справді найрідніший. От тільки не розуміє Богдась, чому той був не дуже задоволений, що вони їдуть. Та врешті ж таки сказав:

«Що ж, треба вам світу побачити, може, і я чкурну колись. Вітайте, самі знаєте, про кого думаю».

Чомусь усі хвилювалися, як вони вдвох поїдуть. А вони ж не удвох, вони втрьох поїдуть!

Оцей дядько, з яким вони їдуть, — велетень, справжній велетень, — здається, добрячий дядько. Адже є велетні й добрі. Він нічого не зауважує, не забороняє. Чого це тато хвилюється, коли з ними такий велетень їде? Він усіх однією рукою одмахнути може, коли що трапиться. Хоч би вже швидше їхати!

От як славно! Богдась, мама і добрий велетень — його звуть Іван Сергійович. Так до нього звертаються і тато, і мама. Поки що сидить собі спокійно, мовчки, йому усміхнувся і нікому не заважає.

Він справді виглядав велетнем — Іван Сергійович Тургенев — серед юрби тих, що проводжали, і тих, що від'їздили. Йому треба-було трохи зігнутись, щоб увійти у диліжанс. Загальним легким поклоном він привітався з усіма, хто вже сидів, і з м'якою грацією, дивовижною для такої високої і міцної постаті, нечутно, нікого і нічого не зачепивши, пройшов до свого місця поряд з вільним біля віконця, яке мала зайняти його супутниця.

Він думав про своє. Навіть не думав, а віддавався тим відчуттям, що охоплювали його. От він їхав знову, і, здавалось, щось нове починається в житті. А може, то тільки здавалось, а нічого нового, несподіваного вже не могло дати життя? Але ж почуття суму при зміні життя, від розставання з друзями — це ж було ще почуття молоде і зв'язане з почуттям надії на майбутнє. Може, все ж таки це ще ознака молодості?

Таке почуття з'являлось у нього не раз. Здавалось — вже старий, життя закінчується (а йому ж не було ще й сорока п'яти), і раптом творчість вибухала з новою нечуваною силою і красою.

Зараз він забув на мить, що лише три місяці тому вийшов його роман, про який загомоніли рішуче всі, виривали з рук одне в одного січневий «Современник» з його «Дворянским гнездом».

Він забув на мить, що вже в своєму Спаському тепер, навесні, куди він втік від несподіваної слави, шуму і метушні, він уже креслив план нового роману і весь «персонал» його не давав йому спокою. Щиро зараз забув про це.

Він глянув у вікно і помітив, що, незважаючи на удаваний спокій, його супутниця Марія Олександрівна дуже хвилюється.

Вона ніколи не здавалась йому красивою, як вважали інші чоловіки, але щось миле, щире було в її обличчі, в розумних, інколи з такою лукавою смішинкою очах. І — талант, справжній талант, який він відчув одразу, читаючи її «Народні оповідання» і потім з радістю працюючи над їхнім перекладом. Саме це полонило його.

Він подумав, що от вона насправді ще дуже молода, вона ще вкладає свої внески в життя, і дай їй, боже, йти спокійно і вірно. Ще все у неї попереду.

Йому було приємно, що вони їдуть разом, що вона сяде поряд і їм буде легко розмовляти, легко мовчати, бо вони легко розуміли одне одного. Було щось спільне у їхньому ставленні до праці. Хотілося, щоб їй пощастило і на трудному літературному шляху, і в цій першій подорожі в чужі країни. Він радий був бути коло неї.

— Марусенько! Одразу ж напиши! І лікуйся! Лікуйся! — це вигук її чоловіка.

Нарешті диліжанс рушає. Тургенев розкланявся з вікна на прощання.

— Іване Сергійовичу, щасливо! Я на вас надії покладаю!

Він, Опанас Васильович, був вкрай засмучений, а Каменецький дивився розгублено, благально, немов молився, щоб бог зберіг у дорозі Марію Олександрівну і Богдасика.

Марія Олександрівна також розгублено усміхалась, почувалася ніяково, схвильовано.

Сюрчок, і несподівано так само підсвиснув Богдась, що вже вмостився біля віконечка. Його лукаві карі оченята сяяли від задоволення. Нарешті їдуть! Батько зробив докірливі очі. Але вони вже рушили!

Марія Олександрівна опустилась на сидіння і полегшено зітхнула.

— Нарешті їдемо!

Глянули одне на одного — вона й Іван Сергійович — і обоє всміхнулись спокійно і весело.

І Петербург з його славою, брехнею, красою, метушнею, добрими і лихими людьми відходив усе далі й далі.

* * *

Відходили все далі й далі зрадливі вітряні дні, і вже з другого ранку вони їхали царством весни — адже був кінець квітня!

Весна гомоніла навколо них, вода гоготіла, гурчала струмками по ярках і пагорках, неспокійно ворушилися ріки, немов ремствували ira береги, і, набираючи сили, раптом долали їх, свої кордони, і розливалися на всю міць, на всю широчінь, ген-ген заливаючи луки. Дерева і кущі стояли по коліна в воді, і де-не-де поодинокі рибалки плавали на своїх -маленьких човниках між тими деревами, вибираючи місце для ловів.

З дитячих років найдужче вона любила весну з її гомоном неспинної води, цвіріньканням перших пташок, жадобою цвіту, росту кожного дерева, кожного кущика, кожної билинки. І її також особливо охоплювала жадоба росту, життя.

На мить здалося — саме з цього відчуття, — вона знову дівчинка — Маша Вілінська — їде з пансіону на великодні канікули до родичів.

Степова весняна ніч. Коні чвалають по калюжах, у повітрі свіжа вогкість, де-не-де блимають далекі вогники. Хлопці-«студенти» — дядько Микола і його товариші — починають пісню. Раптом спалахує розмова, сперечання про ті віковічні світові питання, які неминуче треба розв'язати саме зараз, негайно, саме їм, і вона прислухається до них і ще не наважується втрутитися, висловити свою думку. Але палкі розмови для неї, як цей весняний дощ для першого цвіту. І вона то відчуває стільки сили в собі, то раптом проймають сумніви, навіть розпач, наче ті хмарки, що закривають, пропливаючи, молодий місяць, побачивши вперше якого, треба щось загадати, обов'язково загадати!

А хлопці сперечаються до сварки, майже до образ, уже лячно, що вони посваряться насправді. І раптом знову виринає пісня, і сміх, і жарти, поки коні не дотягнуть до якогось хуторка на перепочинок. І все ще попереду — і веселі канікули з цією галасливою молоддю у милих її серцю родичів — Писарєвих, і ще багато весен попереду, ще все попереду!

Писарєви радіють, що приїхала вона, Маша, а найдужче їй радіє брат у других, підліток Митя. Вона наче ланцюжок між ним і молоддю.

...От і зараз таке ж відчуття — ще все попереду, немов і не лишився там, позаду, Петербург.

А Митю Писарєва, тепер уже студента Петербурзького університету, випадково зустріла перед від'їздом на Невському. Раніше так і не спромоглися побачитись як слід.

Хоча про «випадковість» Митя сказав, що, за визначенням Гумбольдта, це ще не пізнаний закон, і це зовсім не випадково, що він її зустрів саме перед від'їздом. Він тепер аж ніяк не був схожий на того просто-таки ідеально вихованого хлопчика, яким вона бачила його востаннє перед своїм одруженням. Вона тоді втекла від орловської тітки Мардовіної і жила деякий час у Писарєвих, від них і вінчатися їхала. Про Митю мати і тітка казали: «Він — кришталева коробочка: усе видно, нічого приховати не може, ані слівця збрехати, когось образити». Здавалось, maman ліпила з нього все, що хотіла. Лише одне заважало, те, що й maman не могла перемогти. А може, й тоді він не був взагалі таким ідеально слухняним?

Тепер, зустрівши її на Невському, він аж злякав трохи Марію своєю несподіваною експансивністю, нестримністю, радістю і якимось розпачем водночас. Він справляв враження людини, що довго була замкнена та вирвалася на волю і хоче швидше всього зазнати. Митя щиро радів, побачивши її.

— Машо! Який я радий, Машенько! Ти ж знаєш, я про тебе статтю написав, про твої «Народні оповідання». От уже незабаром її надрукують. Я подарую тобі від себе з написом. Ти для мене просто скарб. Я ще багато про тебе напишу. Хто знав тоді у нас, який у тебе прекрасний і симпатичний талант!

Еге, він так і сказав — «прекрасний і симпатичний талант», і від його похвали Марії стало приємно і весело.

— І в тобі нема жодної писклявої, фальшивої ноти, — вів він далі. — Ти справжній художник. Для тебе виявився легким вхід у Зевсові чертоги, і ти бачиш те, «що смертним мало відкриває божество». І це моя кузина Марі! Моя улюблена сестра Машенька і до того ж чарівна красуня!

Митя дивився з захопленням.

— Коли б я не був нестямно закоханий в іншу свою кузину, я б закохався у тебе.

Це він нагадав про свою недоречну, незрозумілу з дитинства закоханість у кузину Раїсу — зовсім не варту любові такого хлопця. Це те, що й мати не могла перемогти. Але як визначити в любові вартість того чи іншого?

Марія завжди захищала хлопця перед його матір'ю. А хіба їй не докоряли, коли вона виходила заміж, хіба не закидали одні одне, а інші зовсім протилежне: «Вона його не варта» І в той же час: «За кого вона віддається!»

От і він, Митя, тоді на Невському спитав: «А ти що, з своїм Опанасом їдеш? От шкода, що я молодший од тебе на сім років, краще б ти за мене вийшла, і ми б тепер удвох їхали. Хіба він вартий, цей Опанас, тебе — королівни?»

— Ну що ти мелеш! — жартома ляснула його по руці. — Ти просто ревнуєш усіх сестер. Ти егоїст, звик, що всі жінки вдома навколо тебе крутилися і тобі догоджали. А Опанаса ти не знаєш. Він — добра, порядна, чесна людина.

— Ой, як нудно, — скривився Митя.

— Крім того, — додала вона задерикувато, — я їду з Богдасиком і... з Тургенєвим. Ara! A Опанас потім приїде. А ти мені п-иши, пиши, Митюшо, а то через свою Раїсу всіх забув. Навіть у Петербурзі — і не завітав до нас. Той візит п'ятихвилинний я не рахую.

— Ні, не через Раїсу. Я тепер ще дужче закоханий, ніж у Раїсу.

— Що ти, у кого ж?

— У мою журнальну працю.

— А наука? Хіба ти не народжений для науки?

— Уяви, це для мене тепер другорядне. Ти це повинна зрозуміти.

Маруся навіть не знала, що сказати одразу, але за мить переконано мовила:

— Уяви, я розумію тебе.

Митя, зрадівши, захоплено пояснив:

— Розумієш, ти не можеш не робити того, що робиш зарав. Ти відкриваєш перед усіма, які сили, які скарби почуття і поезії закладені в народі. Ти нищиш живим словом зло нашого життя. А я, я робитиму це, як я зможу, звичайний посередній журналіст. Інакше я не можу жити, і це в мене на першому плані, це моє місце в житті!

— Ти — посередній? Звичайний? — спалахнула Марія. — Що ти, Митюшо! Та ти ж став як вихор! Коли я читала твої перші статті, я дивувалась, не могла зв'язати тебе, такого як пам'ятала, і твої статті, навіть невеличкі. А от зараз побачила тебе і розумію. Ти зовсім інший став. Ти жити почав. Що з тобою сталося?

— Знаєш, з кожним у житті трапляється — інколи одна думка, одне слово можуть примусити оглянутись, і щось почнеш перебудовувати всередині, і тоді починаєш генеральне відкидання за борт усього непотрібного — про це довго говорити, але я певен, що це порятунок і повернення життя. Признатися, бібліографія, як це не дивно, витягла мене силоміць із закоркованої келії на свіже повітря. Я відчув гріховну насолоду і, звичайно, вже не повернуся до келії.

— Яка дурниця, що ми не побачились як слід, — з жалем зітхнула Марія. — Та я повернуся незабаром. Може, напишеш мені коли? Я ж тебе завжди люблю, Митенько! До побачення! Не забувай мене!

— І ти пам'ятай мене, Машенько!

Вона навіть обняла його на прощання там же, над каналом коло Невського, адже він їй доводиться братом і вона знає його змалку, з Богдасевих років.

їй було і радісно зустрітися з ним, і тривога якась лишилась від його раніше таких ясних, а тепер неспокійних очей, від неспокійних рухів. Але сама себе заспокоїла — то від молодості. Ач який він став гарний, високий, ставний, яке гарне чисте обличчя і русяве хвилясте волосся вибивається з-під студентського картуза. То від молодості.

Вона забула про нього. Він був далеко від її петербурзького кола. Оце тільки в дорозі раптово згадала в усіх подробицях випадкову зустріч.

І цей спогад відійшов, зник за поворотом, розтанув десь там, позаду, як і розгублений вигляд Опанаса в хвилину від'їзду, і вся накопичена й прихована за останній рік роздратованість на нього.

...Коні чвалали по калюжах, віяло весною...

* * *

У вікно станційної, досить брудної, як належить усім станціям, кімнатки видно було, як підстрибує Богдась, тримаючи за руку матір. Він засидівся в диліжансі і хоча зовсім не нудьгував у дорозі, а навпаки — усіх розважав кумедними запитаннями, веселими вигуками, наслідуючи то ґелґіт гусей, то іржання коней, то покрик ямщиків, — зараз явно зрадів, що можна розім'яти ноги. Марія Олександрівна теж не нарікала, що чекати карети доведеться кілька годин, певне, до одинадцятої ночі, а зараз не було й шостої. Іван Сергійович у думці відзначив, що в ній нема дрібних жіночих примх та вередувань, з нею легко було в дорозі. Добре, коли в подорожах зникають усі непотрібні умовності, зайві перегородки, вигадані й виплекані людьми собі на мороку.

З мить він помилувався навіть не так з її стрункої високої постаті, як із впевненої, спокійної ходи. Так тримаються люди що звикли багато ходити пішки. Потім сів до столу написати листа своїй добрій приятельці графині Ламберт. Тут, на станції Крести, недалеко від Пскова, він зустрів знайомого, який повертався до Петербурга. Він обіцяв передати листа... Івану Сергійовичу хотілося написати про настрої, почуття, думки, що опановували його в дорозі, про свою супутн-ицю, Марію Олександрівну Маркович.

Але знайомий поспішав, і Тургенев у листі пообіцяв розповісти про подорож пізніше, з Берліна, «одправивши пані Маркович до Дрездена».

Він згодом розповідав про цю подорож друзям, трохи гумористичне, трохи іронічно щодо себе, але в листах до самої Марії він не раз згадував з властивою йому ніжною ліричністю останню ніч перед кордоном.

І вона її не забувала ніколи.

Хоча, власне, що було особливого? Нічого. Тільки ніч. Розмови, навіть не пригадати про що. Мовчання..

* * *

З Ковна вони їхали самі в окремій маленькій каретці. Вона, Богдась і Іван Сергійович.

Богдась просто раював. Спочатку це виявилось ще буйніше ніж у диліжансі. Його цікавили всі куточки, щілини, він без кінця розпитував що та до чого, але, нарешті, втомився і вгамувався Хлопчик сів верхи на ступню дядька-велетня, схопив його ногу руками і, замислено дивлячись в одну точку, замугикав якусь журливу українську пісню так, як співають уже старечими втомленими голосами старі, статечні люди.

Іван Сергійович з серйозною цікавістю прислухався, покивуючи в такт головою. Враз хлоп'я несподівано, з моторністю лісового звірятка, влізло вже й не на коліно, а просто на плече і вмостилося там. Марія злякалась, хотіла зняти, та хлопчик, обнявши за шию Івана Сергійовича, притулився своєю підстриженою «по-козацьки» голівкою до посивілої так рано голови і раптом задрімав у такій неймовірній позі.

— Не займайте, хай спить, — добродушно мовив Тургенев, — для мене це нечутна вага і досить приємна.

Втім, Марії було ніяково. Таки справді Богдась справляє враження невихованого, але ж це зовсім не тому, що вона не приділяє йому уваги, не дбає про нього. Це тому, що її саму надто «виховували» в дитинстві, і не так мати, як родичі, щоб зробити зразкову панночку, і всілякі заборони, всілякі обмеження здавались їй завжди несправедливим насильством.

Тургенев зрозумів її ніяковість і, заспокоюючи, погладив її невелику руку вільною лівою рукою. Правою він підтримував малого.

Він міцно засне, і ми вкладемо його зручніше.

Марія вдячно глянула на Івана Сергійовича.

Він подумав, що Полінька, дочка, не насмілювалася ніколи так вільно поводитися з ним, як цей хлопчик, хоча він знав, дочка любить його, може, одного на світі, гарячр, але насторожено і ревниво.

Правда, в такі роки, як Богдась, вона ще не була з ним.

Дізнавшись, що у модисточки Дуні, «вільнонайманої», знайшлася від нього дитина, мати. Варвара Петрівна, взяла дівчинку до себе, і дівча тинялось поміж двірнею того жорстокого кріпацького маєтку. Потім одразу такий стрибок — у вишукану родину Віардо. Чужа мова, чужі звичаї. Зовсім чужі люди, які не стали близькими. Навпаки. Тепер, коли Поліна вчиться в пансіоні, вже швидко закінчить навчання, вона не любить приїздити до Віардо. Особливо з madame — взаємини навіть ворожі.

Зараз, на відстані від того світу, того життя, йому стало шкода маленької Поліни, хоча він виправдував велику. Навіть не виправдував — він не дозволяв і слівцем прохопитися щодо великої — Поліни Віардо.

Він подумав: «Треба буде обов'язково познайомити дочку з Марією Олександрівною. Обов'язково».

Мелькали в темряві придорожні дерева й кущі.

Колеса ляпали по весняній грязюці раз у раз, наче коні відбивали лік. Віконечко раптово замережилось краплинками дощу, і так само раптово дощ припинився. Весна збризнула трохи — і годі. Вона все розбуркувала, проймала все, незважаючи, день це чи ніч. Вночі гомін її був ще чутніший.

Мовчали, замислившись кожен про своє. Довгі паузи не обтяжували. Розмова, що виникала, зовнішньо здавалася без усякої логічної послідовності, але була якась внутрішня послідовність у всьому.

— Правда, добре? — спитала Марія. — І дощик, і ніч. У нас на Україні вже зовсім весна.

— Ви ж орловська, моя землячка, — зауважив Тургенев.

— Так, звичайно, але вже давно у мене таке відчуття, що саме Україна моя батьківщина і саме маленьке повітове містечко Немирів. Немов я там народилася. Хоча я там навіть небагато років прожила і вже дорослою, вже заміжньою, вже й Богдась був, а чомусь здається, що саме то моя батьківщина.

На якусь хвильку вона замислилась, потім промовила впевнено:

— Ні, знаю чому. Я там справді як народилась. Я там перші свої оповідання написала.

— «Народні оповідання». Я намагався зберегти всю чарівність і поезію вашої мови, хоча це було нелегко.

Що його захопило у цих оповіданнях невідомого автора та ще й жінки? Нічого схожого з жіночими романами і повістями, які тепер повінню затопили журнали. Траплялись між ними і нічогенькі, більш-менш легкі й приємні для читання, але камерні масштаби не виходили за межі особистих переживань автора, усе виростало з власних біографій і навіть кращі з них нагадували дамське tapisserie ' в затишній кімнатці.

В її ж оповіданнях — нічого з особистого життя. Рідне йому, автору «Записок мисливця», бриніло в цих, начебто спокійним тоном розказаних історіях, лаконічних, але сповнених глибокого суму і співчуття до скривджених. Цікаво, як розвиватиметься далі її талант? Що талант є, це було безперечним. Талант. Розум. Спостережливість. І ця чудесна меледійна мова.

Він сам запропонував їй перекласти нову повість «Інститутка».

— Я не приховую від себе труднощів у перекладі «Інститутки», — сказав він, — але мене вабить ваша мова. А те, що вона така близька і рідна російській, — це ще й утруднює переклад.

Вона зрозуміла, що не «її» мова, мова її оповідань, а українська.

— Ви знаєте, вів далі Тургенев, — я спитав вашого Шевченка, якого автора слід мені читати, щоб швидше вивчити українську мову, і він одразу, не замислюючись, відповів:

«Марка Вовчка! Він один володіє нашою мовою».

— Він мене просто дуже любить, — почервоніла Марія, але це їй було безмірно радісно. — Я сама не знаю, чого він так одразу полюбив і повірив у мене.

— А хто вас не полюбив? — усміхнувся Тургенев. — Шевченко, Куліш, Костомаров, Макаров — їм нєсть числа. Всі люблять, всі хвалять, славословлять.

— Ой, не плутайте грішне з праведним, — засміялась Марія. — Різні бувають похвали і різна любов. Інколи від любові і похвали втекти хочеться і сховатися, як від лиха. Та похвала Тараса Григоровича і його любов мені найдорожчі. Це як дарунок несподіваний. А втім, теж нелегкий.

— Чому?

— Чи виправдаю? Адже він захоплювався і щиро перебільшував, це я розумію... Коли починала я писати — хіба замислювалась? Ходила, придивлялась, бачила, слухала, спочатку для Опанаса Васильовича — він мене привчив. Раптом почула — не можу не написати усього, що в голові вже юрмиться. Хіба я що загадувала? Отак здуру сиділа й писала. Хіба я загадувала якісь ідеї проводити? Те, що думала, що обурювало до нестями, від чого пекло, про те й писала.

— Тому й вийшло так щиро, свіжо, як деревце, що росте само по собі. Я завжди думаю, що нам треба брати дійсність в її простоті, в її поетичності, і нічого не ідеалізувати, і не вказувати пальцем ані на свої заплакані очі, ані на ту річ, від якої треба заплакати. Мені здається, головна хиба наших письменників, і моя переважно, в тому, що ми не стикаємося з дійсним життям, себто з живими людьми. Ми звикли багато читати і абстрактно мислити. А ви, певне, любите повештатись скрізь?

— О, — підвела голову Марія, — скільки я виходила з Опанасом Васильовичем і сама пішки. Крім того, нам довелося багато тинятися по різних містах. Після Орла жили в Чернігові, Києві, Качанівці, нарешті, Немирів. У Києві один час ми мешкали на околиці, Куренівка така там є, у хаті під солом'яною стріхою, неподалечку від базару, куди приїздили селяни. Чомусь жінки і дівчата зі мною трималися просто, ділилися і радощами і горем. Мені з ними легше було порозумітися, ніж у Петербурзі з нашими панями, — засміялася вона. — А чоловік, йому їсти й пити не треба, дай тільки послухати якусь пісню та записати.

Стало трохи соромно за холодне прощання з Опанасом Васильовичем.

Він же хороший, він так любить її, Богдася. Але що трапилось між ними? Нічого, нічого не трапилось. У чім же річ? Вона згадала — Тургенев був з ним чемний, як з усіма, але особливої уваги не приділяв і не цікавився. Так — у межах загальної чемності

— Опанас Васильович такий заповзятий збирач пісень, прислів'їв, усякого фольклору, — якось сумно, тоном зовсім не відповідним тому, що говорить, мовила вона.

Хотіла додати: «Яка шкода мені, що він не поїхав зараз з нами», але замовкла, їй було соромно за прощання. А разом їхати? Швидше там бути вдвох? Ні, навіщо брехати? їй хотілось бути самій. Богдась ніколи їй не заважає, її внутрішній роботі.

...Але Опанас. Ні, вона бажає хоч спочатку побути сама, без ного пильного погляду, його постійних оцінок її вчинків і поведінки. Вона дивитиметься в музеях на картини, знайомитиметься з усіма славними пам'ятниками, а він обов'язково поглядатиме на неї — як це вона все сприймає? І це так надокучливо зв'язує!

Боже мій милий! Куди все поділося? Я ж його кожне слово сприймала, як слово судії праведного!

Ох, не хочеться зараз про це думати! Зараз вона наче на волю вирвалася, і так добре, що поруч Іван Сергійович. Він немов читає її думки, певне, і зараз розуміє її і нічого не розпитує про чоловіка, і вона вже розказує про свій милий рідний Немирів, де, нарешті, Опанас Васильович одержав у гімназії посаду вчителя географії.

Там зібралось таке хороше молоде товариство, їй господарювати довелося, дбати про всіх них, і це було приємно, весело. Бо вони ї'ї всі поважали? Ні, не те слово! Любили? Ні! Вони перед нею просто схилялись, вони її обожнювали.

— І ви були там царицею?

— О, там я була справді цариця, — весело відповіла вона. — Правда, цариця-куховарка. Усіх же годувала... з нашою дівчиною Мотрею. Мої паничі були, на щастя, не вередливі, та й я господарка не дуженька, як у прислів'ї: «Така собі господиня — три городи, одна диня». А коли писати почала, не вельми охота було господарювати. Ну, тоді мені все прощалось і всі мені допомагали. Справді, як любо, сердечно було! Кожне оповідання — ніби свято, ніби подарунок для них. Один учитель математики, Ілля Петрович Дорошенко, він так кохається у рідній мові, так добре знає її, тільки пихи в ньому ані капелиночки. — І раптом, зітхнувши, мовила зовсім іншим тоном: — Важко з людьми, які пишаються своєю обізнаністю, своїм хистом. Хіба можна цим пишатися?

— Це ви згадали того, що в Берліні зараз? — усміхнувся Тургенев.

— Його. Ну, що мені робити? — спитала з щирою досадою і одвертістю. — Як я можу його образити, коли він стільки допоміг мені? Коли ми в Немирові жили, він уже в Петербурзі був і, щоправда, дуже багато робив. Енергії йому не позичати. Звичайно, йому першому послав чоловік мої оповідання. І як же він прийняв їх! От тільки правив уже, як хотів. Ну, я не з усім погоджувалась, але до пори мовчала. Спочатку все гаразд було. Листувалися. Я з Богдасем до нього на хутір завітала, коли до Орла їздили, а він і дружина там перебували і нас дуже добре приймали... А от у Петербурзі... Вона зупинилась.

— Він закохався, а ви ні.

— Звичайно, ні. Він мені спокою не давав, — призналася вона. — Почав мене обвинувачувати, присікуватись.

— Обвинувачувати? Вас?

— Еге ж. Звичайно, не тому, що я не схиляюсь на його освідчення. Ні, він під усе підводив вищі теорії. Чому я цікавлюсь «Современником» і російською мовою також пишу, чому в мене багато знайомих і друзів не тільки між земляками, а й серед руських і поляків — Шевченкових «соізгнанників». Тарас Григорович, навпаки, радів з цього, сам знайомив. Куліш надто критикував усе моє. Він часто мав рацію; звичайно, є за що критикувати. Я й сама знаю, скільки недовершеного в моєму писанні, але ж яку ущипливість він вкладає у свою критику! Я переставала вірити. Завжди в нього якісь термінові справи до мене — то про редакцію творів, друкування чи про новий журнал, що, нарешті, наші видаватимуть. Летять записки. Бідний Каменецький з ніг зіб'ється, прийдеш до нього — боже мій милий! Людина, така геніальна людина, сам пан Куліш, гине, що його не розуміє отака маленька особа, як оця Марковичка, якій він шлях у літературу відкрив. І зараз стільки листів, телеграм і мені, і Каменецькому — неодмінно побачитися в Берліні. Я ж через Берлін їду. Ну, що мені робити? — закінчила вона тим же, що почала.

— А не треба бачитись, — мовив Тургенев. — З Берліна поїдете на Дрезден і все.

Марії раптом стало спокійно.

А справді. Хіба небо завалиться і вона перестане писати, коли не побачиться у Берліні з Кулішем? Поїде просто у Дрезден — і край.

— Поїду у Дрезден — і край! — засміялась вона. І всі ці прикрі непорозуміння і, здавалось, складні взаємини раптом зникли також за поворотом каретки.

— Шкода тільки, що ми з вами розстанемось. Шкода, що ви поспішаєте до Парижа, — призналась Марія.

— І мені шкода. У Дрездені я вас познайомлю і доручу Рейхелям, друзям Герцена. А мені треба швидше до Парижа — побачити дочку... Потім я поїду до моїх друзів Віардо на їхню віллу у Куртавнелі. Та ми зустрінемось з вами незабаром. Ви ж будете в Парижі? Я познайомлю вас з дочкою, вона подобається мені, правда, трохи лінувата, але дуже добра і мила.

— Вона схожа на вас? — спитала Марія, їй дивно було, що він каже «подобається». Хіба вона могла б сказати так про Богдася? Це був шматок її самої.

— Схожа. Висока така ж, тільки очі майже чорні. Російську мову зовсім забула, говорить з таким паризьким акцентом, а зовні звичайна російська дівчина... Я познайомлю вас обов'язково з моїми друзями Віардо...

Скільки розмов і пліток начулася вона про це в Петербурзі, про це багаторічне дивовижне кохання. Вона б ніколи не згадала б про це і не натякнула б, але Іван Сергійович так спокійно каже: «Мій друг мадам Віардо наполягала, щоб я привіз дочку у Францію, щоб вона виховувалась у неї, разом з її дітьми». Значить, нічого таємного в цьому нема, коли він так спокійно говорить. Може, це все простіше, ніж плетуть доброзичливі язики?

Ні, насправді це було далеко складніше, заплутаніше, і не можна було ні розв'язати, ні розрубати.

Смуток оповивав Івана Сергійовича щоразу, коли він їхав з батьківщини, смуток оповивав його, коли він повертався з-за кордону. Коли ж він, власне, «повертався»? Коли їхав з Парижа, з Куртавнеля до Петербурга, до Москви, у своє Спаське із здичавілим занедбаним садом, віковими липовими алеями, старим будинком, ветхі стіни якого зберігали не тільки милі дитячі, а й страшні спогади? Чи тоді, коли під'їздив до тої розкішної європейської вілли, де лишив так багато, багато свого життя?

Йому захотілося розповісти милій своїй молодій супутниці, як стискало дихання, билося серце колись, років п'ятнадцять тому, коли наближався туди, знав, що от зараз знову побачить, почує ту істоту, бажання якої, слово якої стало для нього законом. Життя було можливим тільки коло неї, в чужому будинку, в чужому парку, з чужою мовою.

А може, справді людина, як дерево, що пускає коріння в рідну землю і не має щастя поза батьківщиною? Як інколи важко відчувати, що ліпишся до чужого гнізда і не маєш свого власного.

Він сказав тільки це. Про гніздо. І вона з острахом подумала про себе.

А у неї ж є, є це гніздо? Богдась, чоловік — це ж її гніздо? Чому ж так тісно їй стало в ньому?

Вона рвучко повернулась до вікна. Богдась закуйовдився, розплющив очі. Спочатку нічого не зрозумів, де він, хто з ним.

Потім пізнав дядька-велетня. Усміхнувся напівсонною усмішкою і пробурмотів:

— А щоб вас лихо не знало! — притулився міцніше щічкою до руки Тургенева і знову заснув.

— Це Шевченкова приповідка, — пошепки пояснила Марія.

— Коли ви Шевченка згадуєте, ви зовсім іншою стаєте.

— Як ми прощалися перед від'їздом, — сказала вона, — він мені подарував переписану ним самим свою поему «Неофіти» і надписав: «Любій моїй доні». Він звав себе і рідним, і хрещеним моїм батьком. Він мені рідніший за рідного.

Вона замовкла. Замислилась. Якби хто знав, що значив Тарас Григорович у її житті!

От сказав Іван Сергійович: «Ви ж орловська, моя землячка», — а вона так переконливо довела йому, що Немирів, Україна — її батьківщина, і вона не лицемірить, коли каже, що українська мова їй рідна.

Важко людям розповісти, роз'яснити, навіть самій проаналізувати — як, коли народжується слово, образ, як з'являється поштовх, який примушує сісти за стіл. Згадалось — скривила губи Кулішиха: «Як це вона, московка, українською мовою так оволоділа — і пише?»

А вона все-таки знає, як це народилось, як з'явилось. Звичайно, Опанас теж допоміг у цьому. Та від нього був тільки поштовх. Він з такою пекучою любов'ю розповідав про свою Україну, про свій поетичний, волелюбний і скривджений край, а її душа, що не терпіла ніякого насильства, жадала волі, простору, була благодатним полем. Він розповідав про Кирило-Мефодіївське братство і про те, як з'явився Кобзар... Доки не було Тараса, для всіх проводарями були Куліш і Костомаров, але не могли вони витримати й порівняння з Тарасом! Тарас не знав меж ані в любові до народу, ані в ненависті до панів, до царя. Тому й постраждав найдужче.

— Ме.ні що, от я навіть нагороджений, бо тут, в Орлі, з вами зустрівся, — казав їй тоді Опанас.

Він був скромний, Опанас, ніколи ніде не випинався, і це дуже приваблювало щиру Марусю.

— Я принесу вам прочитати «Кобзаря».

«Кобзарем» звалася тоненька книжечка — але скільки вона важила для всіх!

Марусі було цікаво чигати українською мовою, їй вона не була чужа, адже вона вчилася в Харкові, пам'ятала — в дитинстві тато співав українських пісень, і мама знала їх, награвала на роялі сумні мелодії.

Маруся все зрозуміла в тому «Кобзарі». А головне, її полонив дух творів, співзвучний її юним пориванням. Український народ поставав у романтичному ореолі одчайдушної боротьби за волю, і в ореолі героя, борця-мученика постав образ автора. Марія не могла не любити його народ, як свій рідний.

Скрізь було важко, але, здавалось, там, на Тарасовій землі, найважче. І вона зрозуміла якось усім своїм єством: навіть пісні, вірші, перекази історії рідною мовою — це теж боротьба за права народу! До серця доходили рядки:

 

Смійся, лютий враже,

Та не дуже, бо все гине,

Слава не поляже.

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине.

От де, люди, наша слава,

Слава України.

 

Опанас говорив і сам не здогадувався, яким насінням засіває її душу, які сходи, сповнені животворних соків, зійдуть.

Прочитавши «Гайдамаки», «Гамалію», вона зацікавилась історією України, Запорозькою Січчю — цим дивовижним явищем в історії людства, про яке знала досі тільки з «Тараса Бульби». Зрозуміло, з якою радістю їхала вона з Опанасом на Україну. Після «Катерини», «Сови» їй здавалися усі дівчата, молодиці, старі жінки такими близькими, їй хотілося розмовляти з ними, дізнатися про їхні печалі і радощі не від цікавості, не зверхньо, а скромно, із щирим співчуттям, по-сестринському. Адже вона вже знала про них від Шевченка.

Боже мій, господи, як полюбила вона той край...

Він став її батьківщиною. Луки, річки, діброви з столітніми дубами і молоденькі гаї, зелені пагорби і скелі з поточками над порожистим Бугом. Це недалеко від того стародавнього невеличкого міста Немирова. А від нього, від Немирова, йшли шляхи на Тульчин, на Вінницю, на Умань. Скільки сіл виходила вона, Марія, пішки, скількох людей побачила, скільки журливих пісень та відвертих розповідей почула.

А потім, потім...

Це ж зовсім інше життя, коли сидиш, і пишеш, і поспішаєш усе викласти, і не помічаєш часу, нічого не помічаєш. Тільки відчуваєш — оце й є життя.

Ні, вона таки дуже щаслива. Що Куліш! То звичайна людина. Ну що ж, він правив, редагував, «счеркував», розбив на підрозділи, — але ж Тарас справді був її «батьком» задовго до того, як сам про це сказав, як побачились, ще тоді, коли «Народні оповідання» її прочитав, на дорозі до волі, у Нижньому Новгороді.

Що б там не сталося, як би там не було скрутно, важко, — заздрість, боротьба честолюбців, раптові години зневір'я в свої сили, в свою творчу наснагу, — з нею завжди благословення Тарасове і його напутнє слово.

І з нею її робота.

Раптом обоє помітили, що розвиднілось. Не потроху, як звичайно буває, а немов широко розкрили велетенські двері, і світанок -злетів у них. Ніч минула.

Ніч перед кордоном.

 

2

Ой чи ти мене згадаєш

Хоч разок на днину?

А я тебе ізгадаю

Сто раз на годину.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   32

Додати документ в свій блог або на сайт


Схожі:

Іваненко Оксана iconУ 16 років Оксана почала працювати вихователькою в дошкільному дитбудинку
Народилася майбутня письменниця Оксана Іваненко 13 квітня 1906 року в Полтаві. Її мати працювала вчителькою в дитячому притулку....

Іваненко Оксана iconЛєонова Кіра вірші пише з п’яти років. Переможець Всеукраїнського конкурсу «Найкращий читач-2010», телегри «Найрозумніший» «…Коли я прочитала книгу Оксани Іваненко «Тарасові шляхи»
«…Коли я прочитала книгу Оксани Іваненко «Тарасові шляхи», то написала такі вірші

Іваненко Оксана iconПро затвердження гр гр. Адамику П. М., Соболю П. Б. та Трощенковій-Іваненко О. А
Про затвердження гр гр. Адамику П. М., Соболю П. Б. та Трощенковій-Іваненко О. А. проектів землеустрою щодо зміни цільового призначення...

Іваненко Оксана iconНикулина Оксана Александровна Никулина Оксана Александровна
Выполнение практикума на компьютере с помощью электронных таблиц Microsoft Excel

Іваненко Оксана iconШурко оксана Богданівна
Шурко оксана Богданівна (14. II. 1962, Львів) – політолог, канд політ наук (Взаємозв’язок політичної діяльності та політичної культури,...

Іваненко Оксана iconКвадрат (2 класс) Долбнина Оксана Аркадьевна, учитель начальных классов моу-сош №4 г. Асино
Долбнина Оксана Аркадьевна, учитель начальных классов моу-сош №4 г. Асино Устный счёт

Іваненко Оксана icon2. 1 площею 0,1 га у власність
Про надання згоди на зміну гр гр. Адамику П. М., Соболю П. Б. та Трощенковій-Іваненко О. А. цільового призначення земельної ділянки...

Іваненко Оксана iconЖивага Оксана Василівна

Іваненко Оксана iconПрактичний психолог Беркута Оксана Олександрівна

Іваненко Оксана iconНаписание приставок пре- и при- кожухова Оксана Сергеевна

Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©lib.exdat.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи