Поиск по базе сайта:
Загребельний павло учитель icon

Загребельний павло учитель




Скачати 144.12 Kb.
НазваЗагребельний павло учитель
Дата конвертації01.07.2013
Розмір144.12 Kb.
ТипДокументи
1. /8 клас/_. Гнатюк.doc
2. /8 клас/_. Драч/Балада про соняшник.doc
3. /8 клас/_. Драч/Крила.doc
4. /8 клас/_. Драч/Н_ж у сонц_.doc
5. /8 клас/_ван Франко/Boa constriktor.doc
6. /8 клас/_ван Франко/Гадки на меж_.doc
7. /8 клас/_ван Франко/Гр_є сонечко.doc
8. /8 клас/_ван Франко/Дивувалась зима.doc
9. /8 клас/_ван Франко/Каменяр_.doc
10. /8 клас/_ван Франко/Моя любов.doc
11. /8 клас/_ванченко Р..doc
12. /8 клас/_лар_он Кихвський.doc
13. /8 клас/_сторичн_ п_сн_/Ой Морозе....doc
14. /8 клас/_сторичн_ п_сн_/Ой, на гор_ вогонь горить.doc
15. /8 клас/_сторичн_ п_сн_/П_сню про Байду.doc
16. /8 клас/_сторичн_ п_сн_/Розлилися крут_ бережечки.doc
17. /8 клас/А. Тесленко/Любов до ближнього.doc
18. /8 клас/А. Тесленко/Страчене життя.doc
19. /8 клас/Андр_й Малишко/Балада про комвзводу.doc
20. /8 клас/Андр_й Малишко/Балада про танк_ста.doc
21. /8 клас/Андр_й Малишко/В л_фт_.doc
22. /8 клас/Андр_й Малишко/П_сня про рушник.doc
23. /8 клас/Андр_й Малишко/Прометей.doc
24. /8 клас/Андр_й Малишко/Тесляр_.doc
25. /8 клас/Андр_й Малишко/Червоно-вишнев_ зор_.doc
26. /8 клас/Антоненко-Давидович/За ширмою (уривки).doc
27. /8 клас/Антоненко-Давидович/К_нний м_л_ц_онер.doc
28. /8 клас/Антоненко-Давидович/Слово матер_.doc
29. /8 клас/Антоненко-Давидович/Смерть.doc
30. /8 клас/Б. Гр_нченко/9 с_чня.doc
31. /8 клас/Б. Гр_нченко/Батько _ дочка.doc
32. /8 клас/Б. Гр_нченко/Без хл_ба.doc
33. /8 клас/Б. Гр_нченко/Брат на брата.doc
34. /8 клас/Б. Гр_нченко/Веснян_ сонети.doc
35. /8 клас/Б. Гр_нченко/Дзвоник.doc
36. /8 клас/Б. Гр_нченко/До прац_.doc
37. /8 клас/Б. Гр_нченко/Доки.doc
38. /8 клас/Б. Гр_нченко/Каторжна.doc
39. /8 клас/Б. Гр_нченко/П_д тихими вербами.doc
40. /8 клас/Б. Гр_нченко/Сам соб_ пан.doc
41. /8 клас/В. Малик.doc
42. /8 клас/В. Сам_йленко/Д_яч.doc
43. /8 клас/В. Сам_йленко/Ельдорадо.doc
44. /8 клас/В. Сам_йленко/Мр_я бюрократа.doc
45. /8 клас/В. Сам_йленко/На печ_.doc
46. /8 клас/В. Сам_йленко/Патр_от.doc
47. /8 клас/В. Сам_йленко/Патр_ота _ван.doc
48. /8 клас/В. Сам_йленко/Украхна.doc
49. /8 клас/В. Сам_йленко/Украхнська мова.doc
50. /8 клас/В. Сам_йленко/слова _ думки.doc
51. /8 клас/В. Симоненко/Баба Онися.doc
52. /8 клас/В. Симоненко/Вино з троянд.doc
53. /8 клас/В. Симоненко/Лебед_ материнства.doc
54. /8 клас/В. Симоненко/Ти знаєш, що ти людина.doc
55. /8 клас/В. Симоненко/Украхн_.doc
56. /8 клас/В. Стус/Весь обшир м_й...doc
57. /8 клас/В. Стус/На колимськ_м мороз_.doc
58. /8 клас/В. Стус/Присмерков_ сут_нки.doc
59. /8 клас/В. Стус/Сто рок_в як сконала С_ч.doc
60. /8 клас/В. Стус/Терпи, терпи....doc
61. /8 клас/В. Стус/Церква святох _рини.doc
62. /8 клас/В. Стус/Як добре те, .....doc
63. /8 клас/Винниченко/Кумед_я з Костем.doc
64. /8 клас/Винниченко/М_ж двох сил.doc
65. /8 клас/Винниченко/Сонячна машина.doc
66. /8 клас/Володимир Мономах.doc
67. /8 клас/Гриневичева Катря.doc
68. /8 клас/Гулак-Артемовський/Батько _ син.doc
69. /8 клас/Гулак-Артемовський/Дв_ пташки.....doc
70. /8 клас/Гулак-Артемовський/Пан та собака.doc
71. /8 клас/Гулак-Артемовський/Справжня добр_сть.doc
72. /8 клас/Гулак-Артемовський/Ц_кавий _ мовчун.doc
73. /8 клас/Карпенко-Карий/Бурлака.doc
74. /8 клас/Карпенко-Карий/Сто тисяч.doc
75. /8 клас/Коцюбинський/Дорогою ц_ною.doc
76. /8 клас/Коцюбинський/Подарунок на _менини.doc
77. /8 клас/Коцюбинський/Т_н_ забутих предк_в.doc
78. /8 клас/Л. Гл_бов/Ведм_дь-пас_чник.doc
79. /8 клас/Л. Гл_бов/Журба.doc
80. /8 клас/Л. Гл_бов/Кв_ти.doc
81. /8 клас/Л. Гл_бов/М_рошник.doc
82. /8 клас/Л. Гл_бов/Мальований стовп.doc
83. /8 клас/Л. Гл_бов/П_сня.doc
84. /8 клас/Л. Гл_бов/Соломяний д_д.doc
85. /8 клас/Л. Гл_бов/Цуцик.doc
86. /8 клас/Л_ТОПИС РУСЬКИЙ (фрагмент).doc
87. /8 клас/Л_на Костенко/Дума про брат_в Неазовських.doc
88. /8 клас/Л_на Костенко/М_й перший в_рш....doc
89. /8 клас/Леся Украхнка/Давня казка.doc
90. /8 клас/Леся Украхнка/Досв_тн_ огн_.doc
91. /8 клас/Леся Украхнка/Красо Украхни, Подолля!.doc
92. /8 клас/Леся Украхнка/На роковини Шевченка.doc
93. /8 клас/Леся Украхнка/Подорож до моря.doc
94. /8 клас/Леся Украхнка/Про Велета.doc
95. /8 клас/Леся Украхнка/Роберт Брюс.doc
96. /8 клас/Леся Украхнка/С_м струн.doc
97. /8 клас/Леся Украхнка/Скр_зь плач.....doc
98. /8 клас/М. Вороний.doc
99. /8 клас/М. Грушевський.doc
100. /8 клас/М. Рильський/Мова.doc
101. /8 клас/М. Рильський/На б_лу грудку впали....doc
102. /8 клас/М. Рильський/П_сня.doc
103. /8 клас/М. Рильський/Поле чорн_є....doc
104. /8 клас/Микитенко.doc
105. /8 клас/Назарук О..doc
106. /8 клас/Народн_ думи/Дума про Марусю Богуславку.doc
107. /8 клас/Народн_ думи/Дума про брат_в Азовських.doc
108. /8 клас/Народн_ думи/Дума про козака Голоту.doc
109. /8 клас/О. Олесь/Айстри.doc
110. /8 клас/О. Олесь/Гроза пройшла.doc
111. /8 клас/О. Олесь/Коли б я знав....doc
112. /8 клас/О. Олесь/Пот_к стол_ття.doc
113. /8 клас/О. Олесь/пекло.....doc
114. /8 клас/Олесь Гончар/Бригантина.doc
115. /8 клас/Олесь Гончар/Кресафт.doc
116. /8 клас/Олесь Гончар/Микита Братусь.doc
117. /8 клас/Олесь Гончар/Тронка.doc
118. /8 клас/П. Загребельний/Роксолана.doc
119. /8 клас/П. Загребельний/Син рибалки.doc
120. /8 клас/П. Загребельний/Учитель.doc
121. /8 клас/П. Тичина/Б_ля озера у л_с_.doc
122. /8 клас/П. Тичина/За вс_х скажу.doc
123. /8 клас/П. Тичина/Молодий я, молодий.doc
124. /8 клас/П. Тичина/На захист миру.doc
125. /8 клас/П. Тичина/Рондел_.doc
126. /8 клас/П. Тичина/Св_тає.doc
127. /8 клас/П. Тичина/Украхно моя....doc
128. /8 клас/П. Тичина/Хтось гладив ниви.doc
129. /8 клас/П. Тичина/Я утверждаюсь.doc
130. /8 клас/Павличко Д..doc
131. /8 клас/Пов_сть минулих л_т.doc
132. /8 клас/Пох_д князя _горя.doc
133. /8 клас/Р. Федор_в.doc
134. /8 клас/Руданський/Добре торгувалось.doc
135. /8 клас/Руданський/Зас_датель.doc
136. /8 клас/Руданський/Над колискою.doc
137. /8 клас/Руданський/Наука.doc
138. /8 клас/Руданський/П_сня.doc
139. /8 клас/Руданський/Павло Апостол.doc
140. /8 клас/Руданський/Павло Полуботок.doc
141. /8 клас/Руданський/Понизив.doc
142. /8 клас/С. Скляренко/Володимир.doc
143. /8 клас/С. Скляренко/Святослав.doc
144. /8 клас/Сенченко.doc
145. /8 клас/Слово о полку _горев_м.doc
146. /8 клас/Т. Осьмачка/Незм_нн_сть.doc
147. /8 клас/Т. Осьмачка/П_сня з п_вноч_.doc
148. /8 клас/Т. Осьмачка/Украхна.doc
149. /8 клас/Т.Г. Шевченко/_ван П_дкова.doc
150. /8 клас/Т.Г. Шевченко/Гамал_я.doc
151. /8 клас/Т.Г. Шевченко/Думи мох, думи.doc
152. /8 клас/Т.Г. Шевченко/За байраком байрак.doc
153. /8 клас/Т.Г. Шевченко/Л_чу в невол_ дн_ _ ноч_.doc
154. /8 клас/Т.Г. Шевченко/Минають дн_....doc
155. /8 клас/Т.Г. Шевченко/О думи мох....doc
156. /8 клас/Т.Г. Шевченко/Тополя.doc
157. /8 клас/Т.Г. Шевченко/Утоплена.doc
158. /8 клас/Тельнюк.doc
159. /8 клас/Тютюнник/Вогник далеко в степу.doc
160. /8 клас/Тютюнник/Климко.doc
161. /8 клас/Улас Самчук.doc
162. /8 клас/л_топис русикй (посилання).doc
163. /8 клас/Є. Греб_нка/Будяк та Коноплиночка.doc
164. /8 клас/Є. Греб_нка/Ведмежий суд.doc
165. /8 клас/Є. Греб_нка/Горобц_ та вишня.doc
166. /8 клас/Є. Греб_нка/Леб_дь _ гуси.doc
167. /8 клас/Є. Греб_нка/Пшениця.doc
168. /8 клас/Є. Греб_нка/Рибалка.doc
169. /8 клас/Є. Греб_нка/Украхнська мелод_я.doc
170. /8 клас/Є. Греб_нка/Човен.doc
Гнатюк Іван Новоє лєтоісчесленіє (збірка)
Іван драч балада про соняшник
Новорічна казка Через ліс-переліс
Не отблеск, отблеском рожденный, Ты по себе свой край оставь
Boa cоnstrktor повість
Ся нитка зелена, що, мов тота гадина, Отеє здовж загону снує
Грiє сонечко! Усмiхається небо яснеє
Дивувалась зима: Чом се тають снiги
Каменярi
Вона так гарна, сяє так Святою, чистою красою
Іванченко Раїса
Закон 1 І благодать 2 Про закон, Мойсеєм даний, І про благодать та істину, що були Ісусом Христом, І як закон одійшов, а благодать І істина всю землю сповнили, І віра на всі народи поширилась, І на наш народ руський. І похвала кагану 3
Ой ти, морозенку
Ой на горі вогонь горить ой на горі вогонь горить
Пісня про байду в цариграді на риночку
Розлилися круті бережечки
Любов до ближнього
Страчене життя повiсть
Андрій малишко балада про комвзводу
Андрій малишко балада про танкіста
Андрій малишко в ліфті
Андрій малишко пісня про рушник
Андрій малишко прометей
Андрій малишко теслярі
Червоно-вишневі зорі віщують погожий схід, Ти, може, мене й забула, не бачила стільки літ?
Борис антоненко-давидович за ширмою
Борис антоненко-давидович «кінний міліціонер»
Борис антоненко-давидович слово матері
Борис антоненко-давидович смерть
Вони йшли повні віри й надії
Борис грінченко батько та дочка
Борис грінченко
Борис грінченко брат на брата
Борис грінченко весняні сонети
Борис грінченко
Праця єдина з недолі нас вирве: Hумо до працi, брати!
Борис грінченко доки
Каторжна так її всі звали. Унеси дров у хату, чи чуєш, каторжна ти! кричала мачуха
Борис грінченко під тихими вербами
Борис грінченко cam собі пан
Володимир Малик фірман султана
Володимир самійленко діяч
Володимир самійленко
Володимир самійленко мрія бюрократа
Українська патріотична дума Хоч пролежав я цілий свій вік на печі
Два хлопці укупі стояли, а третій дививсь оддалі
Патріота іван що за славний патріота
Ти звеш мене, й на голос милий твій з гарячою любов'ю я полину
Українська мова пам'яті Т. Г. Шевченка Діамант дорогий на дорозі лежав
Слова І думки ми бажаєм волю дати
У баби Юнисі було три сини. У баби Онисі синів нема
Вино з троянд новели та гуморески
Лебеді материнства
Ти знаєш, що ти людина. Ти знаєш про це чи ні?
Коли крізь розпач випнуться надії І загудуть на вітрі степовім
Весь обшир мій чотири на чотири. Куди не глянь то мур, кутор і ріг
На колимськім морозі калина зацвітає рудими слізьми
Присмеркові сутінки опали, сонну землю й душу оплели
Сто років як сконала Січ. Сибір. І соловецькі келії
Терпи, терпи терпець тебе шліфує, сталить твій дух тож і терпи, терпи
Церква святої Ірини криком кричить із імли
Як добре, що смерті не боюсь я і не питаю, чи тяжкий мій хрест
Винниченко володимир з костем сталася чудна кумедія
Винниченко володимир між двох сил
Винниченко володимир сонячна машина
Всеволодом Ярославичем І Марією, дочкою візантійського імператора Костянтина IX мономаха
Гриневичева катря шоломи в сонці хата без даху І
Гулак-Артемовський Петро Батько та син
Гулак-Артемовський Петро Дві пташки в клітці
Гулак-Артемовський Петро Пан та собака
Гулак-Артемовський Петро Справжня добрість Писулька до Грицька Прокази
Гулак-Артемовський Петро Цікавий і Мовчун
Карпенко-Карий Іван бурлака
Карпенко-Карий Іван сто тисяч
Михайло коцюбинський дорогою ціною
Михайло коцюбинський подарунок на іменини
Михайло коцюбинський тіні забутих предків
Глібов леонід ведмідь-пасічник
Стоїть гора високая, Попід горою гай
Глібов леонід квіти
Глібов леонід мірошник
Глібов леонід мальований стовп
Скажіть мені добрі люди, в кого я вдалася
Глібов леонід солом'яний дід
Глібов леонід цуцик
Літопис руський (фрагмент)
Ліна костенко дума про братів неазовських
Мій перший вірш написаний в окопі, на тій сипкій од вибухів стіні
Може б, хто послухав казки? Ось послухайте, панове!
Досвітні огні ніч темна людей всіх потомлених скрила
Красо України, Подолля! Красо України, Подолля!
На роковини вірш присвячено Т. Г. Шевченку
Подорож до моря (Посвята сім'ї Михайла Ф. Комарова)
Давно, в дитячий любий вік, в далекім ріднім краю я чула казку. Чула раз, а й досі пам'ятаю
Роберт брюс, король шотландський
Посвята дядькові Михайлові
Скрізь плач, і стогін, і ридання, Несмілі поклики, слабі
Микола вороний євшан-зілля1[1]
Грушевський Михайло
Треба доглядати наш сад
На білу гречку впали роси, Веселі бджоли одгули
М. В. Лисенкові Вийся, жайворонку, вийся
Поле чорніє. Проходять хмари, Гаптують небо химерною грою. Пролісків перших блакитні отари
Іван микитенко вуркагани
Осип назарук роксоляна
Дума про марусю богуславку
Дума про трьох братів азовських
Дума про козака голоту
Олександр олесь айстри
Олександр олесь
Олександр олесь
Потік століття зносив гніт, Терпів ярмо й сваволю
Пекло, здавалось, було в ту годину… Грім божевільний стогнав і ревів
Гончар олесь бригантина
Гончар олесь кресафт
Гончар олесь микита братусь
Гончар олесь тронк а
Загребельний павло роксолан а
Загребельний павло син рибалки
Загребельний павло учитель
П. Тичина біля озера у лісі
За всіх скажу
Молодий я, молодий. Молодий я, молодий
На захист миру (на всесоюзній конференції прихильників миру в москві у вересні 1949 p.)
Іду з роботи я, з завода маніфестацію стрічать
Так тихо, так любо, так ніжно у полі. Мов свічі погаслі в клубках фіміаму
Україно моя, моя люба Вкраїно, Чим я втішу тебе, чим тебе заспокою?
Хтось гладив ниви
Я утверждаюсь я єсть народ, якого Правди сила
Нема в Рабів облич, лишень тіла, Страшні створіння ці безумислові
З богом починаєм. Отче, благослови
Слово про ігорів похід
Єрусалим на горах
Добре торгувалось
Гнався постом засідатель На чиюсь біду
Над колискою Спи, дитя моє, ти життя моє!
Дочекався я Свого святонька
Повій, вітре, на Вкраїну, Де покинув я дівчину
Павло апостол1
Павло полуботок1
П'є-гуляє у неділю На коршомці Гарасим
Книга перша син рабині розділ перший 1
Книга перша княгиня I рабиня
Діоген1
Святослав гординський слово про ігорів похід
Прозорого серця висока погода сьогодні пустила над світом плисти
Пісня 3 півночі (Колоніальні настрої в дореволюційній руській армії) Лірична поема Частина І
Шляхи мої неміряні, гори мої неважені
Було колись в Україні Ревіли гармати
Ой нема, нема ні вітру, ні хвилі Із нашої України!
Думи мої, думи мої
За байраком байрак. А там степ та могила
Лічу в неволі дні І ночі І лік забуваю
Минають дні, минають ночі, Минає літо; шелестить
О думи мої! О славо злая! За тебе марно я в чужому краю
По діброві вітер виє, Гуляє по полю
Вітер в гаї не гуляє Вночі спочиває
Грає синє море
Григір тютюник вогник далеко в степу
Григір тютюник климко
Частина перша куди тече та річка
8 клас
Гребінка євген будяк та коноплиночка «Чого ти так мене, паскудо, в боки пхаєш?»
Гребінка євген ведмежий суд
Гребінка євген горобці да вишня
Гребінка євген лебедь I гуси
Я бачив, як пшеницю мили: То щонайкращеє зерно
Хто знає Оржицю? а нуте, обзивайтесь! Усі мовчать. Гай-гай, які шолопаї!
Гребінка євген українська мелодія
Заграло, запінилось синєє море, І буйнії вітри по морю шумлять

ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ ПАВЛО

УЧИТЕЛЬ

 

Я чув цю історію вночі, під тихий шелест літнього дощу.

Ми сиділи на критій веранді станції Зелений Гай, що стоїть на 1088 кілометрі автостради Москва — Сімферополь, і розмовляли про найнезначніші речі, про які звичайно говорять подорожні, малознайомі люди.

За нашим столиком було четверо: літній агроном, який чекав машину з колгоспу, молодий чорнявий чоловік з блідим обличчям, дебелий брюнет, що відстав від харківського автобуса й ночував у Зеленім Гаю, і я.

Троє з нас уже повечеряли тим, що знайшлося в місцевому ресторані, і тепер поволі курили, а дебелий брюнет, плямкаючи, їв кавун. Він їв його чомусь з допомогою виделки, щохвилини давився кісточками і плювався, навіть не затуляючись.

Раптом погасло світло. Офіціантки принесли стеаринові свічки, поставлені в склянки з перловою крупою, але від них не посвітлішало. Ніч була темна, без єдиної зірки. Дощ спроквола шарудів по даху, в басейні, розташованому в центрі двору, на асфальтових доріжках, і хоч він йшов уже тривалий час, повітря не свіжішало, було душно і якось ніби тісно.

— Немов ватяною ковдрою тебе накрили, — пробурмотів брюнет і почав вимагати книгу скарг, щоб записати в неї про непорядки з освітленням.

Ми мовчали. Молодий чоловік задумливо постукував по столу пальцями правої руки, агроном всівся зручніше і зітхнув. В цьому зітханні чулася і втома людини, якій набридли нескінченні роз'їзди по степу, і невдоволення тим, що доводиться сидіти отак без діла й чекати, доки по тебе пришлють машину з фанерною будкою на кузові, а то й просто самоскид, і можливо, досада на те, що так багато часу витрачається марно на розглядання отаких випадкових автобусних станцій, на слухання нудного нашіптування й щебету дрібних дощових крапель чи розбійницького посвисту гарячих степових вітрів.

З другого поверху долинули звуки рояля: хтось грав «Баркаролу» Чайковського.

— Прекрасна музика, — послухавши деякий час, розчулено сказав агроном, — прекрасна і ніжна, мов весняні квіти. Але я нічого в ній не розумію. Такий жаль. В квітах розумію, а от в музиці — ні.

— Для того, щоб розбиратися в музиці, треба їсти лише редиску і чорний хліб, — сказав брюнет і, засміявшись власному дотепові, знову подавився кісточкою і знову плюнув ледве не в обличчя молодому чоловікові.

Той захистився рукою й несподівано сердито сказав:

— До чого тут редиска і всі ваші дотепи? Якщо хочете, то я вам розповім одну історію, і ви самі переконаєтесь, що не слід говорити так зневажливо про музику і про людей, які їй служать...

 

Шурхотів дощ, в напівтемряві поблискували білки великих очей юнака, і зовсім незрозуміле було, про що він хоче розповісти і яке відношення має його історія до цієї м'якої пітьми, з якою відчайдушне боролися хисткі вогники свічок, до прекрасної музики, що долинала з другого поверху, і до дебелого брюнета, який все ще мучився з шестикілограмовим херсонським кавуном, наштрикуючи скибки почорнілою ресторанною виделкою.

— Щоб вам все було цілком зрозуміло, — сказав юнак, — я почну з самого початку.

Він зупинився, немов хотів запитати, чи слід йому продовжувати.

— Це було на півдні, в маленькому місті, де море зазирає у вікна будиночків, де в повітрі завжди стоїть запах солі, йоду од водоростей і риб'ячої луски. Ніхто не знав, звідки прийшов у рибальське місто Григорій Матвійович Соболенко, але достеменно відомо, що він був немісцевий. Всі пам'ятали його вже викладачем тільки що створеного в місті музичного училища, а що він робив до того, де був раніше — ніхто не знав. Та, власне, хіба це не доля кожного з нас: тебе зовсім не помічають до того часу, поки ти не відзначишся чимось, не зробиш чогось визначного.

Отже Григорієм Матвійовичем зацікавились в місті як учителем музики. Ще більше розмов було, коли стало відомо, що він одружується з Мариною, дочкою старого боцмана Драбини, найвродливішою в місті дівчиною. Ніхто не міг зрозуміти, за що Марина могла покохати цього чудія, який тільки й вмів, що грати на скрипці, ходив у окулярах з товстими скельцями, був надто довгий, незграбний.

Коли молоді оселилися в своїй першій квартирі, все їх майно складалося з фібрового чемоданчика, утюга старовинного литва, продавленого плетеного крісла, оберемка нот і скрипки. Безтурботне, вільне життя для Марини закінчилося. В неї тепер з'явилася безліч нових обов'язків. Треба було ходити на базар, готувати обід, прибирати в кімнаті, допомагати чоловікові переписувати ноти і статті, які він час од часу надсилав до столичного журналу «Музика і революція».

В училищі Григорію Матвійовичу доводилось працювати дуже багато, бо сини рибалок, більш звичні до вільної музики моря, аніж до звуків, що виривалися з дерев'яних тіснин тендітних інструментів, поки що не виявляли особливих успіхів. А у Григорія Матвійовича була потаємна мрія про те, щоб хоч один з його учнів у майбутньому став відомим музикантом і прославив своє маленьке місто. «Бо кожне маленьке місто, — любив повторювати Соболенко, — має право на свою велику людину».

Він влаштовував додаткові заняття, довгі години просиджував у маленькій міській бібліотеці, перечитуючи старі книги про мистецтво, і часто повертався додому дуже пізно. Марина здебільшого була в квартирі сама. Коли ставало сумно від самотності, вона підсувала крісло до вікна і починала дивитись на море. Море шуміло монотонно, ласкаво, заспокійливо, і Марині ставало якось легше на душі. Так вона й засинала в кріслі біля вікна під шум хвиль. Вночі приходив Григорій, гучно тупотів ногами, гримів каструлями, відшукуючи захололу вечерю, і невдоволено говорив напівсонній дружині:

— Мене дивує, як ти можеш стільки спати! .Пам'ятаєш, що сказав Наполеон: «Чоловік мусить спати чотири години на добу, жінка — п'ять, дитина — шість, а більше сплять одні лиш йолопи!»

Марині не було ніякісінької справи до того, що сказав Наполеон. За день вона втомилася, займаючись домашніми справами, і тепер через те, що Григорій перебив їй перший сон, у неї страшенно боліла голова, але, щоб не образити чоловіка, вона сиділа в кріслі, всміхалася припухлими від сну губами і пальцями притримувала повіки, щоб не злипалися.

Подруги дивувалися Марині:

— Як ти могла покохати його? З ним же скучно!

— Ах, ви нічого не розумієте, — відповідала вона, — це ж незвичайна людина!

Потім у них появився хлопчик, такий же ясноокий, такий же сміхотливий, як і Марина. Молода мати зовсім розгубилася: вона сподівалась, що з часом у них з Григорієм почнеться нове життя, веселе, безтурботне, легке, мов літній вітер, а виходило зовсім навпаки. Григорій працював все більше й більше, він не спав ночами, не зважав навіть на вихідні дні й свята.

— Не розумію, — з подивом говорив він, — не розумію, як люди не бачать, що пропадає така сила-силенна часу! П'ятдесят дві неділі на рік, десяток свят, півсотні ювілеїв і знаменних дат! — скільки можна б прочитати книжок, зробити корисного...

Коли доводилось бувати на вечорах у знайомих і родичів, Григорій не танцював, не жартував, не сміявся, а стояв десь збоку, насупившись, стиснувши рот, і дивився на всіх з таким виглядом, ніби хотів сказати:

— Знаємо ми вас, нероб!

Спочатку Марина намагалася якось розворушити чоловіка, хоч на деякий час відвернути його увагу від дієзів і бемолів, але він вперто не хотів підкорятися дружині і незадоволено говорив:

— Дай мені, будь ласка, спокій. Ти сама бачиш, що я день і ніч працюю. Для чого ж вимагати від мене ще якоїсь жвавості, ніби я не вчитель музики, а молодий цапок?

— Але хіба життя людини — це тільки робота й робота? — шептала Марина.

— Нічого цікавого я більше не бачу, — здвигував плечима Григорій Матвійович.

Подруги мали рацію: Соболенко дійсно виявився людиною нудною й нецікавою для такої жінки, як Марина.

Куди більше підходив їй Стьопа Живодьор, гостроязикий, хвацький штурман, що час од часу з'являвся в їхньому містечку і кричав Марині:

— Маринко, попливемо в Ріо-де-Жанейро!

— Ха-ха-ха, — сміялась Марина.

— Маринко, помчимося в Буенос-Айрес!

— Ах-ха-ха, — чулося у відповідь.

— Маринко, давай гайнемо до Баб-ель-Мандеба!

І знову сміх, нестримний, розкотистий, як луна в тихому надвечір'ї.

Стьопа знав безліч таких назв, од яких могла запаморочитись голова і не в такої жінки, як Марина. Од його міцної постаті віяло подихом далеких прекрасних міст, островів і морів, в його словах вчувалися їй обіцянки нескінченного щастя, радості, благополуччя.

І одної темної осінньої ночі вона втекла з Стьопою Живодьором, лишивши сиротою ясноокого хлопчика, написавши безжалісну записку своєму чоловікові: «Не шукай. Не вернуся».

Звідки їй було знати, що щастя для людини зовсім не в тому, щоб носитись по світу, немов та суха кураїна. Та й крім того Стьопа Живодьор виявився зовсім не штурманом далекого плавання, навіть не каботажником, а був простісіньким боцманом рибальського сейнера, який ловив гостропузу, схожу на сушену сарану, барабульку.

Григорій Матвійович зрозумів, що був надто сухим у стосунках з дружиною, але тепер вже було пізно. Він готовий був жити сам і поклявся, що сина свого виховає справжньою людиною.

— Дітей треба виховувати так, як виховували Чехова, — несподівано втрутився дебелий брюнет. — А якщо виховувати не так, як виховували Чехова, то обов'язково з дитини виросте негідник і мерзотник, повірте моєму досвідові.

— А у вас діти були? — сердито спитав агроном.

— Не мав нагоди бути одруженим, — буркнув той. — Як сказав апостол Павло: одружуватись добре, а не одружуватись ще краще.

— Продовжуйте, будь ласка, — попросив агроном юнака.

— Так от, — говорив далі юнак. — Григорії Матвійович дуже страждав. Серце в нього замерзло від горя, немов ріка взимку. Тепер він ще з більшою наполегливістю взявся до своєї роботи і сина свого Юрія теж почав навчати найдорожчому, на його думку, для людини — музиці.

Та він не врахував одного. Знову його волі зіткнулася з другою. Він забув про те, що не можна нав'язувати всім людям свої уподобання, не питаючись їхньої згоди на це! Невдача з дружиною нічому не навчила Григорія Матвійовича.

Справа в тім, що його Юра зовсім не любив музики. Він проклинав скрипку і школу Беріо, за якою його навчав батько, він не міг годинами стояти перед пюпітром і розучувати гами в той час, коли за вікнами світило сонце, сяяло блакитне море і хлопці з рибальських виселків вудили на білих піщаних косах чорних опецькуватих бичків. Він не вдався в батька, а весь пішов з матір — такий же невгамовний, непосидючий, нестримний. Його завжди тягло кудись з дому, він втікав од скрипки, гам і нудних вправ і чим далі, тим частіше.

Якось по весні, коли скресає крига, хлопчаки бавилися біля водоспаду, який утворювала місцева річечка Кальчик. Гра полягала в тому, що ті, хто був у верхній частині водоспаду, пускали великі крижини, а нижні, найбільш одчайдушні, виловлювали ці крижини, демонструючи тим самим свою надзвичайну відвагу. Юра Соболенко, ясна річ, був унизу. Він упіймав найбільше крижин, і тому, коли зверху шугонула товстелезна глиба зеленого льоду, всі хлопчаки розступилися, пропускаючи до неї Юрка, бо тільки він міг би вирвати її у несамовитого потоку.

Юра нахилився, вхопивсь за край криги, але вона вислизнула з його рук і вже неслася далі. Тоді він побіг понад берегом, час од часу нахиляючись над водою і роблячи спроби затримати крижину. Ось він майже ліг на неї, і вона зупинилася, почала наближатись до берега, холодна й незграбна. Але раптом льодова глиба пірнула, хлопчик втратив рівновагу — і за шумом водоспаду ніхто не почув ні зойку, ні сплеску маленького тіла об воду, ні тріску крижини, яка розламалась навпіл і вже мчала своїми двома шматками серед піни й бризок прямо в море. Юра теж виринув на мить з води, махнув рукою, потім пірнув, виринув ще раз. Хлопці побігли берегом, кричали, безпорадно вимахували руками, але що вони могли вдіяти? Ще раз покачалася серед водяного ревища чорна крапка Юриної голови — і хлопець зник, його понесло у відкрите море.

— Який жах! — зітхнув агроном.

— На щастя, — говорив далі юнак, — поблизу були рибалки, які, почувши дитячі крики, кинулися на допомогу.

Юру витягли з води ледве живого.

Коли Григорію Матвійовичу сказали, що з його сином нещастя, він кинув лекцію і, навіть не одягаючись, без шапки, побіг через усе місто додому.

Цілий тиждень після цього дрижали у вчителя руки, і він навіть не міг взятися за скрипку.

Всі сподівалися, що тепер Григорій Матвійович вже не буде примушувати Юру вчитися музиці, але всі помилилися. Юра знову стояв перед пюпітром, знову пиляв смичком по струнах, добуваючи з них звуки, що мали дуже мало спільного з музикою.

Коли б його в той час запитали, чи буде він музикантом, Юра вигукнув би: «Що ви!» Але виявилося, що батько бачив далі, ніж син. З часом Юра полюбив музику, в нього виявилось справжнє обдарування, вже шістнадцяти років він поїхав навчатися до консерваторії, і багато хто пророкував йому блискуче майбутнє.

— То це ви, мабуть, про себе розповідаєте? — ущипливе зауважив брюнет.

— Дослухайте до кінця, коли маєте витримку, — сказав йому юнак і вів далі: — Але ніхто не здивувався, коли Юра, як тільки почалася Вітчизняна війна, пішов добровольцем на фронт. Адже він учився у свого батька, а батько понад усе цінував у людині готовність виконати свій обов'язок перед Батьківщиною.

Григорій Матвійович теж був радий вчинкові свого сина і всім знайомим говорив:

— Чули, мій Юра пішов добровільно на фронт? Піхотинцем! Прекрасний музикант, надзвичайний талант — і простим піхотинцем! Це треба розуміти...

І очі старого батька світилися гордістю за свого сина, він всім давав читати його листи з фронту. Однак листа, в якому Юрині товариші повідомили про його геройську смерть, він не показав нікому і того ж дня зник з міста.

Здавалося б, кому потрібний старий, короткозорий учитель музики, самітний, нещасний, в години великого всенародного нещастя? Де міг знайти він місце для себе в ці тяжкі дні?

Та через деякий час Григорій Матвійович Соболенко з'явився на одній з ділянок фронту.

Він був у військовій формі, з відзнаками старшого лейтенанта, і незабаром весь фронт вже знав цього незграбного й смішного на перший погляд офіцера, скрізь чекали його з нетерпінням і радістю. Бо старший лейтенант Соболенко очолював фронтовий ансамбль.

Ансамбль виступав просто на передових лініях, він давав концерти на вогневих позиціях артилерійських полків, на стоянках танкових частин, в бойових порядках піхоти. Його пісні підбадьорювали наступаючих, надавали снаги тим, хто стомився в тривалих боях, вони розповідали молодим бійцям про незвідану красу першого кохання і нагадували літнім солдатам про рідну домівку.

Соболенко збирав у свій ансамбль найобдарованіших музикантів з усього фронту, він знову не спав ночей, навчаючи своїх вихованців, — і слава його порівнялася з бойовою славою.

В одному артилерійському полку Соболенко знайшов маленького сільського хлопчика, сина полку, Юру Нечипоренка, і вмовив того перейти в ансамбль. Чи може нагадав цей тринадцятилітній хлопчик його загиблого сина, чи сподобалось Григорієві Матвійовичу те, що Юра возив з собою скрипку, просту ялинову скрипочку, яка дісталася йому від батька-партизана, але незабаром всі помітили, що Григорій Матвійович почав ставитися до Юри прихильніше, ніж до інших учасників ансамблю, чого раніше ніколи не робив.

Та ця прихильність керівника ансамблю виявилась надто важкою для маленького хлопчика. Григорій Матвійович став навчати його грати на скрипці, навчати по своїй системі, в порівнянні з якою школа Беріо, що її проклинають всі учні, здавалася іграшкою. Він мучив Юру вдень і вночі, на репетиціях і під час концертів, він не давав йому жодного дня відпустки, і тим безглуздішим здавалося все це тут, на фронті, де щохвилини якась дурна міна може урвати життя і вчителя, і його учня.

Але Григорій Матвійович був суворим начальником, і ніхто не насмілювався вказати йому на помилковість його вчинків.

Я не буду розповідати вам всього. Скажу тільки, що Юра Нечипоренко не був убитий ні міною, ні кулею, хоч не раз і не два потрапляв під обстріл, не раз і не два виступав там, де рвалися снаряди. Ні, його навіть не поранило. Григорій Матвійович теж пройшов всю війну неушкодженим і лиш наприкінці, в квітні сорок п'ятого року, ворожа куля пробила йому груди, і він довго лікувався в своєму рідному місті.

Після одужання Соболенко став директором музичного училища, а Юра Нечипоренко, як і багато інших учнів Григорія Матвійовича, пішов своїм шляхом життя.

— Банальна історія, — сказав брюнет. — Нічого цікавого. У вашого вчителя, мабуть, і ордена немає. Теж мені герой.

— Голубе, — докірливо подивився на нього агроном, — таких, як ви, й ордени не прикрашують. Їжте краще свій кавун.

— Я вже з'їв, — сказав брюнет і гучно розсміявся.

— І от останнє з цієї історії, — повільно промовив юнак. — Я вже сказав, що в учнів Григорія Матвійовича були різні шляхи в житті. Юрі Нечипоренку пощастило, мабуть, найбільше. Він став відомим скрипалем, його відзначали на багатьох музичних конкурсах в нашій країні й за кордоном, його цілував знаменитий французький скрипаль Жак Тібо, польські друзі називали його другим Венявським. Одним словом, учень Григорія Матвійовича користався славою, завойованою його старим, роботящим учителем.

— У кожного з нас був свій учитель, — розчулено промовив агроном.

— І от уявіть собі: Юра Нечипоренко раптом приїздить в місто, де живе Григорій Матвійович. Він хотів бачити свого вчителя, він задовго до зустрічі уявляв собі, як поцілує натруджені руки Григорія Матвійовича, але в той же час йому було якось соромно, ніяково через те, що от він, такий молодий, такий ще порівняно невправний, став відомим усьому світові, в той час як його вчителя знає тільки оце маленьке сонне місто на березі теплого моря.

Але всі його побоювання пропали, як тільки він побачив Григорія Матвійовича. Той зовсім не постарів і, здавалось, був ще бадьорішим, ніж кілька років тому. Короткозорість в нього змінилася на далекозорість, як це іноді трапляється в старих людей, він не носив вже більше окулярів з товстими скельцями, і очі його сяяли молодо й радісно.

— Ну що ж, — сказав він Нечипоренку, — горджуся тобою, Юро. Ти, може, й забув уже про свого вчителя, але я ще пам'ятаю, як будив тебе вдосвіта і вкладав у твої втомлені руки смичок. Ти тепер лауреат, відомий музикант, але все ж я твій учитель, і ти мусиш ще раз, можливо востаннє, позмагатись зі мною перед людьми, серед яких я прожив усе життя. Ми будемо грати з тобою разом. Згода?

— Звичайно, — відповів йому Нечипоренко.— Як ви скажете, так і буде, Григорію Матвійовичу

На цей не зовсім звичайний концерт зійшлося стільки людей, що невеличкий зал місцевого театру не вмістив і їх половини.

Першим виступав Нечипоренко, — так схотів Григорій Матвійович. Ну, лауреат грав так, як мусить грати лауреат — не гірше й не краще, вітали його, як вітають у нас лауреатів — щиро й бурхливо.

Але ось одлунали останні оплески. Нечипоренко зійшов зі сцени, сів у першому ряді і тим самим перетворився з виконавця в звичайного слухача.

Сусіди півголосом радили Нечипоренкові при появі на сцені Григорія Матвійовича підвестися з свого місця і, стоячи, зааплодувати: хай всі присутні в залі відзначать цей прояв пошани учня до свого вчителя і теж достойно зустрінуть старого музиканта.

Завіса довго не одкривалася. Коли ж нарешті вона розсунулася і Нечипоренко рвучко підвівся з свого стільця, він побачив таке, від чого в нього перехопило подих.

На сцені, вишикувавшись у п'ять рядів по вісім чоловік в кожному ряду, стояло сорок ще зовсім юних музикантів — хлопчиків і дівчаток — з скрипками в руках. В білих сорочечках і в білих блузках, з червоними піонерськими галстуками, вони стояли тихо, непорушне і всі дивилися на свого вчителя Григорія Матвійовича, який скромно притулився десь збоку.

За спиною Нечипоренка немов пронеслося якесь велике зітхання, прошумів зал: то встали всі присутні. Ще мить — і мертву тишу розбив сплеск чиїхось долонь, і шалені, нестримні овації загриміли в приміщенні.

Учитель переміг навіть без гри.

Та він не хотів легких перемог — не для того ж він усе життя йшов назустріч труднощам.

Коли в залі врешті запанувала тиша, Григорій Матвійович точним коротким рухом затиснув скрипку під підборіддям. Сорок скрипок тієї ж миті теж були затиснуті між ніжними рожевими підборіддями і червоними, як мак, галстуками. Найбільший причепа не міг би зробити жодного зауваження, побачивши цих юних музикантів. Центр ваги тіла — на ліву ступню, лікоть лівої руки — навпроти серця, гриф затиснутий великим пальцем, щоб не лягав на долоню — все так, як у найбездоганніщих маестро.

Потім Григорій Матвійович ледь помітно кивнув головою, і сорок смичків, мов сорок білих шабель, блиснули в повітрі й вдарили по струнах, і струни заплакали, немов злякалися, що от їх зараз перетнуть ці білі шаблі, а потім засміялися своїй силі й міцності і заспівали пісню, прекрасну й широку, як море.

Нечипоренко слухав до того багато прославлених квартетів, секстетів, був присутній на концертах, де виступали так звані унісони, але так він бачив уперше.

Це було торжество життя старого вчителя, торжество людської праці, це було те, що називають великим і хвилюючим словом — безсмертя...

Юнак замовк, і стало чути, як гудуть на автостраді далекі машини.

Брюнета за столиком вже не було. Він зник непомітно і тихо, немов боявся, що його затримають і примусять дослухати до кінця історію про людину, таку не схожу на нього.

Агроном якийсь час пильно дивився на юнака, потім запитав:

— А ви, пробачте за цікавість, не той самий Юра Нечипоренко?

— Яке це має значення? — усміхнувся юнак. —Я учень Григорія Матвійовича — хіба цього не досить?

 




Схожі:




База даних захищена авторським правом ©lib.exdat.com
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації