Поиск по базе сайта:
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів icon

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів




НазваНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Сторінка9/14
Дата конвертації27.06.2013
Розмір2.83 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14
1. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/_НОЗЕМН_ МОВИ.doc
2. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/_НФОРМАТИКА.doc
3. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/_СТОР_Я Сборник материалов и документов по истории Украины.doc
4. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/_СТОР_Я УКРАфНИ Гетьмани украхнського козацтва.doc
5. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/_СТОР_Я УКРАфНИ.doc
6. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/_СТОР_Я.doc
7. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/_стор_я УКРАфНИ ОУН-УПА Под_х, факти, документи.doc
8. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/АДМ_Н_СТРАЦ_ф.doc
9. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/АСТРОНОМ_Я.doc
10. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/Б_ОЛОГ_Я.doc
11. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ВИХОВНА РОБОТА.doc
12. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ГЕОГРАФ_Я.doc
13. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ДИТЯЧИЙ САДОЧОК.doc
14. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ДЛЯ ДОПИТЛИВИХ.doc
15. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ДОВ_ДНИК.pdf
16. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/Для розм_щення на сайт_.doc
17. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ЕКОЛОГ_Я ТА ОХОРОНА ПРИРОДИ.doc
18. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ЕКОЛОГ_Я.doc
19. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ЕКОНОМ_КА.doc
20. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ЕТИКА ТА ЕСТАТИКА.doc
21. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ЖУРНАЛ_СТИКА.doc
22. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ЗАРУБ_ЖНА Л_ТЕРАТУРА.doc
23. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/Класному кер_вников_.doc
24. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/МАТЕМАТИКА.doc
25. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/МУЗИКА.doc
26. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/НАРОДОЗНАВСТВО.doc
27. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ОБЖ.doc
28. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ОБРЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО.doc
29. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/П_ДРУЧНИКИ.doc
30. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ПЕДАГОГ_КА.doc
31. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ПОС_БНИК.doc
32. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ПОЧАТКОВА ШКОЛА.doc
33. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/Профор_єнтац_я.doc
34. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/Р_зне.doc
35. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/РЕЛ_Г_Я ТА М_ФОЛОГ_Я.doc
36. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/РОС_ЙСЬКА МОВА ТА Л_ТЕРАТУРА.doc
37. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/СВ_ТОВА КУЛЬТУРА.doc
38. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/СЛОВНИКИ, ЕНЦИКЛОПЕД_ф.doc
39. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/СОЦ_АЛЬНА ПЕДАГОГ_КА.doc
40. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ТРУДОВЕ НАВЧАННЯ.doc
41. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/У розд_л Учись учитися.doc
42. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/УКРАфНОЗНАВСТВО.doc
43. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/УКРАфНСЬКА МОВА ТА Л-РА.doc
44. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/УЧИСЬ УЧИТИСЯ.doc
45. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/УЧИТЕЛЮ.doc
46. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/Ф_ЗИКА.doc
47. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/Ф_ЗИЧНЕ ВИХОВАННЯ.doc
48. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/Х_М_Я.doc
49. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ХУДОЖНЯ Л_ТЕРАТУРА УКР Л_ТЕРАТУРА.doc
50. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ХУДОЖНЯ Л_ТЕРАТУРА.doc
51. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ШК_ЛЬНОМУ Б_БЛ_ОТЕКАРЕВ_.doc
52. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ШК_ЛЬНОМУ ПСИХОЛОГУ.doc
53. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/Шк_льному б_бл_отекарев_.doc
Іноземні мови
Викладання інформатики
П. Т. Фиров
П. Т. Фиров
Розділ учителю-предметнику (Історія України) історія україни
Розділ учителю-предметнику (Історія)
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Розділ адміністрації школи
Астрономія
Розділ учителю предметнику (Біологія) біологія
Розділ виховна робота
Викторина по географии для учащихся 7 11 классов «Индийский океан»
Методические разработки Консультация для воспитателей Занятия с детьми Документация в детском саду Игры с обучением Сказки. Песенки. Стихи
Розділ для допитливих
Занесено розділ художня література українська література Андріан Кащенко. Історичні повісті
Екологія та охорона природи
Викладання екології
Викладання економіки
Етика та естатика
Журналистика, издательское дело и сми
Зарубіжна література
Лекции для родителей, сценарии и многое другое. Класному керівникові найрізноманітніші сценарії
Веселова Олена Анатоліївна математика викладання математики авторські програми, форми навчання математики, розробки урок
Інформації про їх авторів та виконавців. До більшості пісень подані акорди для акомпанементу на гітарі, також заплановано розмістити ноти і музичні фраґменти у форматах midi та m На сайті ви знайдете корисні посилання подібної тематики
Розділ народознавство
Викладання обж
Образотворче мистецтво
Учебники по физике, химии, английскому языку, культурологии др довідник
Статті, реферати, курсові та дипломні роботи
Истории украины
Шкільні предмети
Профорієнтація
Учись учитися
Релігія та міфологія
Преподавание русского языка
Розділ учителю-предметнику світова культура
Розділ енциклопедії, словники, довідники
Http://festival. 1september ru/subjects/25
В помощь учителю
Проекты и исследования учитель ученику
Українознавство
Розділ учителю-предметнику
Розділ учись учитися
Всем, всем, всем
Викладання фізики
Фізична культура
Викладання хімії
Розділ художня література українська література
Розділ художня література художня література
Шкільному бібліотекареві
Литература по психологии Електронна бібліотека України психологія для шкільного психолога
Правила безпеки в Інтернеті для дітей подорожі з павучком-всезнайкою (Корисні поради Інтернет мандрівникам) та інші матеріали шкільному бібліотекареві
Діяльність ОУН-УПА наприкінці 1940-х – першій половині 1950-х років. Наслідки кривавого протистояння в Західній Україні. Нова обстановка, що складалася у західних областях, несприятливі умови для ведення відкритих боїв з великими силами радянських військ вимагали від керівництва ОУН-УПА змінити тактику, перейти в глибоке підпілля, вдатися до глибокої конспірації. Завдання і тактика діяльності ОУН-УПА обговорювалися на конференції Проводу УПА в червні 1946 р., у ході якої було заявлено, що сталінському режиму «не вдалося ні знищити революційний рух і ОУН, ні замучити народ репресіями і змусити відмовитися від участі в революційній боротьбі». Конференція вирішила перейти від повстанської тактики до підпільної. Члени руху повинні були займатися «поширенням революційних ідей і закликів серед українського й інших поневолених народів», вести організаційну і політико-пропагандистську роботу так, щоб без необхідності не «провокувати репресії».

Виходячи з цього, проводилася реорганізація груп і куренів УПА, які розформовувалися, а їхні люди вливалися в підпільні організації (проводи) ОУН. Тільки в Карпатах, на Поліссі й у Закерзонні (Лемківщина, Холмщина, Підляшшя) продовжували діяти великі формування УПА. Частина повстанської армії була демобілізована, інша частина на чолі з М. Лебедем з боями пішла у Німеччину й одержала статус «Закордонних частин ОУН». Для роботи в підпіллі залишилися найбільш стійкі і морально витримані оунівці. Командуючий УПА і керівник ОУН на західноукраїнських землях генерал Тарас Чупринка в зв'язку з реорганізацією УПА проголосив «Відозву» до повстанської армії, в якій писав:
«Я певний, що ви, незламні борці-герої, вміло засвоїте собі нові зразки боротьби з ворогом, так як скоро і вміло опанували мистецтво партизанити... З притаманною вам відчайдушністю і витривалістю, про які ходять легенди по цілому світу, будете продовжувати і далі славні традиції УПА, виховувати будете своїми геройськими діями нове підростаюче покоління... Ви докажіть ворогові, що невдовзі прийде час чергового переходу до широких повстанчих дій, які завершаться вже повною перемогою - створенням Української Самостійної Соборної Держави» [11, 1994, № 6, с. 103].

Виходячи з вимог нової тактики боротьби, у 1946 р. ОУН провела реорганізацію структури підпілля. Всі обласні проводи були ліквідовані: західні області організаційно розділені на три крайові проводи - Прикарпатський («Захід-Карпати»), Подільський і Волинський. Прикарпатський провід ОУН охоплював Станіславську, частково Дрогобицьку області, Закарпаття і Буковину і був безпосередньо зв'язаний із закордонним бюро Центрального Проводу ОУН. До Подільського проводу відійшли Львівська і Тернопільська області. Волинський крайовий провід діяв на Волині і Рівненщині. До складу крайових проводів входили окружні проводи, які поділялися на кілька надрайонних. Кожен надрайонний провід містив у собі 4-5 районних проводів, в які переносився центр підпільної діяльності ОУН. Реорганізація підпільних і сільських структур йшла по шляху застосування тактики боротьби з таємних сховищ: бункерів і схронів. Їх облаштовували у важкодоступних місцях, у лісових масивах, у горах, а також під будинками, сараями, на горищах, у підвалах. Для спорудження схрона підбирали місце, до якого зручно і потай можна було б добиратися, а поблизу була вода.

Щоб не допускати розкриття підпільних структур і системи зв'язку, низові організації не вступали у безпосередні контакти з керівниками вищого рівня, а використовували при цьому так званий «мертвий зв'язок». Для цього підбирали зручні для потайного підходу і спостереження місця, де закладався тайник, куди підпільники одні залишали, а інші забирали записки – «грипси». Роботу з «грипсами» виконували спеціальні зв'язкові. Вони ж і переправляли отримані на «мертвих пунктах» документи за призначенням. І ще для конспірації старшого керівництва підпільних штабів (проводів) від агентури НКВС-МДБ, кожному учаснику підпілля присвоювався іменний псевдонім. При спілкуванні підпільники не мали права користатися своїми справжніми іменами. Керівники проводів, крім декількох іменних псевдоімен, мали ще і цифрові. Ними користувалися тільки в переписці між підпільними організаціями. Вищі керівники підпільних організацій, починаючи від окружного, у зв'язках користувалися кодом і шифром.

Центральне оунівське керівництво направило підпільним структурам директиву, в якій містилася вимога: «У кожному районному центрі створити спецбоївку, яка має спецзавдання (індивідуальні акти терору, саботажу і т.п.). У сільрадах продовжувати знищувати книжки, списки, документи. Головам сільрад і міськрад перешкоджати в управлінні. Не допустити існування в селах клубів. Торжества, гуляння, мітинги повсюдно розганяти. На шкільну молодь впливайте від малого, вчіть їх боротися, заставляйте бойкотувати піонерські і комсомольські організації.» [32, № 10, с. 70].

Велика реорганізація УПА завершилася до середини 1947 р. Бійці і командири повстанської армії влилися в підпільну мережу і одержали нові завдання і функції. Треба відзначити, що цей процес викликав певні тертя в лавах повстанців. Старшини і рядові бійці не завжди розуміли свої нові політичні, організаційні, пропагандистські, господарські й інші функції, які вважали «цивільними». Низові осередки УПА були за продовження збройної боротьби колишніми методами і неохоче переключалися на підпільну боротьбу. Головне командування УПА і керівництво підпілля ОУН докладали великих зусиль, щоб форми і методи боротьби більше відповідали новим умовам. У другій половині 1947 р. у документах ОУН-УПА вже мало використовуються поняття «відділи» і «підвідділи» УПА і все частіше фігурують нові поняття «повстанці» і «підпільники». Вище вже відзначалося, що великі формування УПА збереглися тільки в деяких регіонах.

Причини внутрішніх непорозумінь під час реорганізації були психологічного характеру, а тому прийняття зустрічних заходів носило такий же характер. Щоб усунути упередження бійців УПА до «підпільників», Українська Головна Визвольна Рада 30 травня 1947 р. ухвалила: поширити порядок нагородження учасників УПА «на учасників українського революційного підпілля – членів ОУН і безпартійних українських патріотів і на всіх цивільних осіб, які відзначилися геройством у боях і присвятили себе визвольній справі». У 1948 р. УГВР заснувала «медаль за боротьбу в особливих умовах». Вирішувалося також питання про старшинські і підстаршинські звання для повстанців і підпільників. Положення про нагороди і проекти орденів і медалей розробив художник Ніл Хасевич [73, с. 164].

У другій половині 40-х років оунівське підпілля велику увагу приділяло проведенню політичних акцій. У 1946-1947 роках на одному з перших місць була акція допомоги голодуючим у центрі і на сході України. По-перше, оунівці закликали населення Західної України надавати допомогу тисячам людей, які прибули в західні області з голодуючих регіонів у пошуках хліба. По-друге, серед прибулих у Західну Україну проводилися роз'яснювальні бесіди про причини голоду в УРСР і його винуватцях. Підпілля ОУН підготувало велику кількість листівок і поширювало їх по всій території України. До числа значних політичних акцій варто віднести боротьбу проти насильницької колективізації. Діяльність ОУН-УПА не могла зупинити насильство над селянством, але нанести значних втрат колгоспному ладу було в її силах. Бандерівці настроювали селян проти вступу в колгоспи, розправлялися з тими, хто добровільно вступав у колективні господарства, вбивали голів, бригадирів, активістів колгоспного руху. Повсюдно знищувалося майно колгоспів і МТС.

Велику увагу ОУН-УПА приділяла друкованому слову. Видання нелегальної літератури здійснювалося як у підпільних друкарнях, так і в рукописному вигляді. Крім листівок на злободенні теми, виходили газети, журнали, брошури і навіть художні твори. Великою популярністю користувалися видання для молоді: «На зміну», «За волю України». Василь Волош-Василенко підготував збірник поезій «Мої повстанські марші». Видавали свої твори й інші автори: Петро Дума, Яків Бусел, Петро Полтава, Марта Гай, Богдан Світлик. У 1948 р. оунівське підпілля підготувало п'ять випусків серії «Слідами Героїв». Кожний з випусків був присвячений життю і боротьбі провідних представників ОУН-УПА: В. Андрусяка, Ю. Березинського й інших. До політичних акцій варто віднести заходи оунівців, спрямовані проти набору молоді в школи ФЗУ, залучення школярів і молоді в піонерські і комсомольські організації, проти використання російської мови тощо. Будь-яку політичну і пропагандистську акцію в друкованому чи усному вигляді підпільники ОУН називали «далекобійним обстрілом» тилу більшовицької системи [73, с. 173-174].

Окрему сторінку історії УПА складає її боротьба на захист українського населення так званого Закерзоння. Це – етнічні українські території: Холмщина, Підляшшя, Надсяння, Лемківщина, які потрапили до складу Польщі ще наприкінці 1919 р. У вересні 1944 р. між СРСР і Польщею була досягнута домовленість про прийняття лінії Керзона польсько-українським кордоном. Таким чином, окупація поляками 15 % усіх західноукраїнських земель була узаконена. На цій території проживало понад 600 тисяч українців. Уряд УРСР підписав з польським комітетом національного звільнення угоду про обмін населенням. В офіційних документах уряду проголошувалося, що це добровільне переселення. З 15 листопада 1944 р. по 1 березня 1945 р. в Україну переїхала 81 тисяча чоловік, що опинилися за лінією Керзона. Це були в основному родини, які втратили свої господарства під час війни, і ті, котрим загрожували дії польської влади. Згодом добровільний виїзд українців став припинятися.

Припинення добровільного переселення підштовхнуло польський уряд до початку насильницького виселення українців. Спеціальні польські загони нападали на українські села, грабували, палили, вбивали людей, щоб терором примусити їх їхати з рідних місць. Цим загонам допомагала польська міліція, служба безпеки, прикордонники. В антиукраїнських акціях поряд з польськими військами брали участь частини військ НКВС СРСР [51, с.252] У такій обстановці УПА закликала українців до опору. Захищаючи населення, загони УПА стали наносити удари по ворожих комунікаціях, підривали мости, руйнували залізничні колії, пошкоджували лінії зв'язку. У вересні 1945 р. курінь поручика Прута провів вдалий бій у селі Прибишів на Лемківщині. У цьому бою було вбито близько 60-ти польських та радянських військовослужбовців і 12 поляків потрапило у полон. Повстанці захопили багато гвинтівок, три кулемети і кілька автоматів. Населення дякувало бійцям УПА за оборону Лемківщини [40, с. 81]. Бандерівці розбили польські гарнізони в Тисовій, Жогатині, Кристинополі й інших селах, а також ліквідували кілька переселенських комісій. Всі ці дії в значній мірі заважали реалізації польського плану переселення українців у 1945 р.

Весну 1946 р. українські вояки зустріли новими гучними перемогами. Загони УПА на Лемківщині під командуванням Хріна, Мирона, Дідика розбили кілька територіальних гарнізонів і польських прикордонних застав. Так, 20 березня була розбита застава в Яселку, а 79 прикордонників потрапили в полон. 25 квітня загони УПА з боєм взяли польське село В’язовницю на Ярославщині і ліквідували 500 польських бойовиків. Вдало для бандерівців завершився напад на польське місто Грубешов 28 квітня 1946 р. Детальний виклад подій на Лемківщині та Холмщині знаходимо на сторінках громадсько-політичного журналу «Державність» за серпень 1992 року.

Нова переселенська акція розпочалася в травні 1946 р. і продовжувалася до початку липня. Проти українського населення був кинутий корпус польських каральних військ. Вони проводили масові облави, виловлювали людей, палили села і ліси. Підпільний журнал «Самостійність» відзначав, що «Лінію Керзона було видно здалеку - уночі вона палала пожежами, вдень здавалася широким цвинтарем» [68, с. 150]. У ході цієї акції українське населення повністю було виселено з районів Перемишля і Ярослава, незначна кількість українців залишишалася на Белзчині і Грубешівщині. З вересня 1945 р. по липень 1946 р. польському уряду вдалося насильницьким шляхом виселити в УРСР 260 тисяч чоловік, а за увесь час переселенської акції, з листопада 1944 р. - 482661 чоловіка.

Питання про примусове виселення 150 тисяч українців, що залишалися на південному сході Польщі, польська влада стала проробляти відразу після закінчення переселенської акції в 1946 р. Цього разу українське населення виселялося вже не в УРСР, як це було раніше, а на захід, на колишні німецькі землі, переважно в Ольштинське воєводство. Це обумовлювалося планами польської національної політики того часу, основною метою якої було прагнення до повної ліквідації українського питання в національній і територіальній формах. Одночасно ця акція мала мету позбавити УПА можливості забезпечувати себе продуктами, можливості поповнювати свої лави і, таким чином, фізично розправитися з повстанцями. Крім того, ліквідація УПА, якій приписувалися численні злочини і масові вбивства, виправдовувала владу перед власним суспільством, її насильницькі дії і негуманні вчинки стосовно українців.

У січні 1947 р. штаб польської армії почав підготовку до переселення українців. Складалися списки не тільки українських, але і змішаних польсько-українських родин, які проживали в південно-східних воєводствах і підтримували УПА й українське підпілля. Це примусове переселення українців відомо як операція «Вісла». Заступник начальника генштабу генерал С. Моссор запропонував виселяти українців «окремими родинами, розсіюючи їх по всіх повернутих Польщі землях, де вони швидко асимілюються» [1, с. 6]. 29 березня політбюро ЦК польської робітничої партії затвердило рішення про виселення українців. При цьому підкреслювалося, що необхідно домагатися максимального розсіювання українських родин і селити їх не ближче, ніж 100 кілометрів від кордону. Політбюро ухвалило погодити проведення акції з урядом СРСР і Чехословаччини. Польське партійне керівництво прийняло злочинне рішення про створення для «підозрілих українців» табору в Явожно, що знаходився на території філії колишнього концтабору Освенцім у Краківському воєводстві.

На стадії підготовки операції «Вісла» УПА не припиняла своїх акцій проти польського населення, поліції й армії Польщі. 28 березня 1947 р. на шосе між Балигородом і Тисною бійці сотень Стебельського - Хріна і Стаха влаштували засідку, в яку потрапив заступник міністра оборони генерал К. Сверчевський. Генерал і його охорона загинули. Смерть Сверчевського не була причиною антиукраїнської акції, але вона розв'язала руки польській владі, підштовхнула її до початку цієї акції.

28 квітня почалася операція «Вісла». Оперативна група у складі шести дивізій під командуванням генерала Моссора, оточивши українські села, приступила до примусового виселення українців у північні і західні воєводства Польщі. Радянські війська і прикордонні частини Чехословаччини блокували кордони своїх держав. Протягом трьох місяців, за даними Генерального штабу польської армії, було виселено 140573 українці і членів змішаних польсько-українських родин, що проживали на території трьох воєводств. У тому числі з Краківського воєводства – 10510 чоловік, Ряшівського – 85339, Люблінського – 44726. Їх розселили у 71 повіті 9 воєводств. Якщо врахувати українців, які на момент завершення операції «Вісла» знаходилися в таборі Явожно, то загальна чисельність виселеного українського населення досягала 150 тисяч чоловік [1, с. 6].

Всі деталі проведення операції «Вісла» добре відомі вже давно. На жаль, в окремих публікаціях головний зміст цієї злочинної акції не показується зовсім, а читачу пропонується тільки один з її фрагментів: дії польських, радянських і чеських військ проти УПА. В одному з видань читаємо: «У березні 1947 р. бойовики УПА вбили відомого польського генерала, замміністра оборони Кароля Сверчевського. Його смерть стала сигналом для рішучих спільних дій польських і радянських військ проти оунівців. У травні 1947 р. власті Польщі почали операцію під кодовою назвою «Вісла». Близько 30 тисяч польських солдатів за підтримкою чеських і радянських військових оточили загони УПА, які дислокувались у прикордонних районах ПНР і в декількох боях покінчили з оунівським підпіллям. Правда, деяким націоналістам вдалося вирватися з «котла». Дехто з них перебрався через Чехословаччину в американську й англійську зони окупації, дехто пішов на територію СРСР і приєднався до Шухевича» [60, 1998, 19 IX, с. 3]. Як бачимо, події викладені таким чином, що в читачів може скластися думка, що операція «Вісла» проводилася тільки проти УПА, а не проти українського населення.

Зрозуміло, що в ході акції «Вісла» польські війська проводили бойові операції проти підрозділів УПА. Військо Польське мало величезну чисельну і технічну перевагу, до операції проти повстанців залучалася навіть авіація. Але загони і групи УПА мужньо боролися з польськими військами. Сотні Біра, Стаха і Хріна 30 червня прорвали блокаду і з боями пішли на територію УРСР. Значна частина загонів УПА змогла вирватись з оточення і під командуванням майора П. Миколаєнка-Байди пішла через Чехословаччину в Німеччину. Про 1500-кілометровий рейд українських повстанців повідомили газети і радіо багатьох країн. По маршруту, прокладеному людьми Байди, пройшли також групи Бурлаки, Громенка, Мара. Спроби чеської влади перепинити українцям шлях на Захід відчутного результату не дали. У доповіді міністра оборони Чехословаччини генерала Свободи парламенту країни говорилося, що «у боях проти УПА чехословацькі війська втратили 125 чоловік, у тому числі 39 убитими, 81 пораненими і 5 зниклими без звістки. Втрати УПА склали близько 300 чоловік» [73, с. 161].

Кілька загонів УПА діяли в Закерзонні і після завершення операції «Вісла». У 1947-1949 роках вони робили рейди в Закарпаття, Румунію і Східну Прусію. Рейд на пруські території мав мету ознайомитися з умовами, в які потрапило виселене з території Закерзоння українське населення. Поступово загони і групи повстанців ішли через Чехословаччину на територію Німеччини й Австрії. Після 1949 р. по цьому маршруту з України і в Україну ходили зв'язкові УПА й оунівського підпілля.

Слід зазначити, що серед українців знаходилися зрадники, які служили польській владі і надавали допомогу в боротьбі з
ОУН-УПА. У першу чергу - це господарський референт 1-го округу ОУН Ярослав Гамівка-Вишинський. За деякими даними, він у травні 1947 р. добровільно розкрив польським військовим структуру ОУН-УПА, псевдоніми керівників, шифри, вказав місця, де зберігалася зброя і продовольство. Крім того, у липні 1947 р. Гамівка ініціював створення псевдозагону УПА за назвою «Чота Чумака». Головним завданням цього підрозділу було: схопити провідника ОУН Закерзоння Ярослава Старуха. Я. Старух загинув у бою 20 вересня 1947 р. [1, с. 6-7].

Польський план ліквідації підрозділів УПА не досяг мети, але повстанський рух зазнав істотних втрат. У підсумковому звіті командування операцією «Вісла» відзначалося: «протягом 20 квітня-24 липня 1947 р. УПА втратила 1335 бійців, у тому числі 519 убитими і 564 полоненими. З 17 командирів сотень 10 загинуло, 4 засуджені на смерть». Українці гинули не тільки на полі бою, але й у польських таборах і в'язницях. Протягом 1947 р. смертні вироки були винесені 372 українцям. У тому числі 173 – військовим судом. Не робили виключення навіть жінкам. Так, 25 травня 1947 р. розстріляли Розалію Минько, 9 червня – Парасковію Баб’як, а 11 червня – Галину Горак. Близько 4 тисяч українців утримувалися в таборі Явожно, у тому числі 707 жінок і 27 священників. Останним часом стало відомо, що військові суди у Варшаві, Кракові, Любліні, Ольшині, Ряшеві і Щецині протягом 1945-1950 р. засудили до страти 570 українців [1, с. 6-7].

Якщо для польської адміністрації українці були чужими, то для радянської влади вони такими не були. Масові репресії проти мирного населення Західної України продовжувалися кілька років. Рішення про виселення родин членів ОУН-УПА приймалися на рівні уряду УРСР і уряду СРСР. Тільки з 1944 р. по 15 травня 1947 р. із Західної України у північні і східні райони СРСР було вивезено 14728 родини, а за станом на 15 травня було розглянуто і затверджено на виселення ще 13280 справ [64, с. 589]. За 1944-1947 р. у в'язниці і табори було відправлено 100300 членів ОУН-УПА. Могутня хвиля виселень за рішенням Ради Міністрів СРСР від 10 вересня 1947 р., прокотилася по західноукраїнських областях у вересні - жовтні. За станом на 27 жовтня 1947 р. вивезено 26682 родини (76192 чоловіки). Всього з 1944 р. по 1952 р. включно з Західної України влада виселила близько 200 тисяч родин українців, що складало близько 800000 чоловік. Загальна чисельність арештованих, засуджених і відправлених у в'язниці і табори членів ОУН-УПА в 1952 р. вже складала 171566 чоловік [24, с. 335-336].

З другої половини 1946 р. на перший план у визвольній боротьбі проти радянського ладу висунулося збройне підпілля. Збройним його називали тому, що всі підпільники, навіть ті, хто виконував цивільні функції, були озброєні. Головне командування УПА не ставило завдання домогтися збройної перемоги над СРСР. Для цього її сили були занадто слабкими. У новій ситуації
ОУН-УПА могла здійснювати тільки акції, спрямовані на дестабілізацію положення в Україні. З літа 1946 р. по літо 1949 р. таких акцій було проведено більше трьох тисяч.


А. Збройні акції УПА і збройного підпілля з 1.07.1946 р. по 30.06.1949 р.

Області

Проведено акцій

Брестська

17

Волинська

354

Дрогобицька

506

Житомирська

75

Закарпатська

22

Кам'янець-Подільська

15

Київська

3

Львівська

485

Рівненська

189

Станіславська

890

Тернопільська

578

Чернігівська

3

Чернівецька

56

Всього

3193


Б. Рід збройних акцій

Оборонні бої і зіткнення

1689

Наступальні акції

336

Терористичні акти

320

Саботажні акції

515

Акції проти колгоспного руху

131

Інші політичні і пропагандистські акції

202

Всього акцій

3193


За даними деяких літописців УПА в цих акціях повстанці втратили 965 чоловік убитими і 38 пораненими. Тоді як Червона Армія, війська НКВС і держбезпеки втратили вбитими 2608 і пораненими – 923 чоловік [73, с. 176-180].

Усього з 1944 р. до середини 50-х років ОУН-УПА провела близько 15 тисяч різних акцій.

Як видно з наведених вище даних, повстанці і підпільники змушені були, в основному, вести оборонні бої, у ході яких УПА втратила велику кількість провідних керівників і командирів повстанського руху. У боях проти сил державної безпеки і міліції загинули десятки офіцерів: Дмитро, Охрім, Орленко, Остап, Кармалюк, Лицар, Смок, Чорний, Федір і багато інших. Найбільшою втратою стала загибель у 1949 р. в бою зі спецгрупою МДБ Василя Сидора-Шелеста. З 1946 р. Шелест був членом Проводу ОУН, крайовим провідником ОУН Карпатського краю і генеральним суддею ОУН. Загальні втрати ОУН-УПА у зазначений вище період, безумовно, були більшими, ніж ті, що показані у наведеній таблиці. Особливо сумнівними є дані про кількість поранених, як у бандерівців, так і з боку радянських військ.

При будь-якій зручній нагоді підрозділи УПА здійснювали наступальні акції, у ході яких наносився великий збиток народному господарству і соціальній сфері. У ході нальотів і індивідуальних терористичних актів націоналісти ліквідували сотні і тисячі партійних працівників і державних службовців, офіцерів держбезпеки і міліції, дільничних міліціонерів і активістів, комуністів і комсомольців, вчителів і лікарів. Список жертв
ОУН-УПА дуже довгий. За деякими даними, у післявоєнні роки націоналісти вбили не менше 2 тисяч вчителів і лікарів, 580 голів сільрад, 267 голів колгоспів, більше 2600 партійних працівників [19, с. 4]. Тільки за осінь 1947 р. підпільниця Оля, яка діяла в Кременецькому районі, ліквідувала 32 співробітника органів держбезпеки і «істрибків» [61, с. 294]. Таких фанатично відданих ідеям ОУН-УПА людей було немало.

23 жовтня 1949 р. був убитий письменник Ярослав Галан, після чого на найвищому рівні знову заговорили про ліквідаційну акцію. У Західну Україну були перекинуті додаткові сили міністерств державної безпеки і внутрішніх справ, які наприкінці 1949 р. і протягом 1950-1951 р. блокували значну територію і проводили акцію за акцією. Тільки на Львівщині у жовтні-грудні 1949 р. було проведено 120 операцій, у ході яких було вбито 395 підпільників, виявлено і зруйновано 63 бункери. У Дрогобицькій області за цей же час відбулося 132 операції: вбито 290 учасників підпілля, захоплено 320 чоловік, виселено 430 родин [11, 1994, № 6, с. 107].

У черговому зверненні до оунівців пропонувалося припинити всякий опір і з'явитися з повинною. Тим, хто складе зброю добровільно, обіцяли не притягувати їх до кримінальної відповідальності, надати їм право вільного вибору місця проживання, допомагати їм із працевлаштуванням і повернути їхні родини із заслання до колишніх місць проживання. Всім, хто «знає бандитів і підтримує з ними зв'язок», було обіцяно не притягувати їх до кримінальної відповідальності, «якщо вони припинять зв'язок з оунівським бандитським підпіллям і повідомлять, де знаходяться бандити шляхом заяв, анонімних листів чи іншим способом». Оунівців попереджували, що якщо вони не скористаються цим зверненням, то «український радянський народ» розправиться з ними і «їхня загибель неминуча». Зміст цього звернення підтверджував, що ОУН-УПА ще не знищена, що вона діє і має підтримку з боку значної частини західноукраїнського населення.

Заклики радянської влади не вплинули на збройне підпілля, в якому залишилися вже давно тільки ті, хто бажав перемогти чи загинути. У цей час оунівське підпілля було стурбоване іншим. Кур'єри, які прибули з Німеччини, повідомляли, що в українській еміграції почалася ворожнеча, посилилися партійні розбіжності, що прямо загрожувало розвалом українському визвольному руху. У цьому зв'язку наприкінці 1949 р. з'явилося «Звернення Воюючої України до українців за кордонами України», яке підписали члени Української Головної Визвольної Ради в Україні: Т. Чупринка, Р. Лозовський, В. Коваль, Г. Зелений, П. Полтава, Д. Сокіл, М. Дубовий та інші. У ньому велася мова про збереження єдності серед націоналістів.

Збройне підпілля зберігало струнку організацію нетривалий час. Тяжким ударом для нього стала смерть генерала Тараса Чупринки. Він загинув 5 березня 1950 р. у селі Білогорщі біля Львова. Смерть командуючого УПА, глави Генерального секретаріату УГВР стала підставою для уряду УРСР заявити, що «збройний опір у західних областях України ліквідованій». Але це не відповідало дійсності. В червні 1950 р. відбулася чергова конференція ОУН, на якій була розроблена нова інструкція для збройного підпілля. Посади глави Генерального секретаріату УГВР і головнокомандуючого УПА зайняв полковник Василь Кук - Коваль. Боротьба підпілля продовжувалася, хоча вести її ставало все важче. Керівництво ОУН намагалося за будь-яку ціну зберегти підпільні проводи від остаточного розгрому. Воно вимагало від підпільників посилення конспірації і створення нових організацій молоді. Бандера тоді писав: «Найважливішим і єдино цінним є збереження мережі чисельно навіть меншої, але територіально всеохоплюючої. Вирішальна ставка на молодь... На сьогоднішній день нам необхідно зосередити увагу на двох проблемах: молодь і Схід. Все інше – на другий план. У противному випадку може наступити катастрофа» [11, 1994, № 6, с. 108].

Підпілля намітило низку заходів по активізації роботи з молоддю і підготовці людей для відправки їх у східні області України з метою проведення там національно-революційної роботи. Зокрема, у Вінницьку, Київську, Одеську, Миколаївську, Харківську й інші області. В інструкції ОУН на 1950 р. містилася заборона на використання молодих людей у поширенні листівок і проведенні терористичних актів, а юнакам, які йшли на службу в армію, заборонялося проводити антирадянську агітацію і не виявляти своєї причетності до українського підпілля. Ці заходи були спрямовані на збереження молоді для майбутньої боротьби. Для роботи у Східній Україні відбирали кращих підпільників, які перед відправленням на Схід проходили відповідну підготовку. Всього було підготовлено кілька десятків таких груп. Крайовий провід «Захід-Карпати» підготував біля десяти груп. Але закріпитися в східних областях змогли тільки деякі групи, тому що місцеве населення важко сприймало оунівську пропаганду, боялося її.

Органи МДБ-МВС тримали під своїм контролем навчальні заклади, молодіжні організації, церкви, мали «своїх» інформаторів і вели боротьбу з юнацтвом. Так, у 1950 р. була розкрита молодіжна організація в селі Гусятичі Дрогобицької області, якою керував І. Івановський-Крук. У селі Настасів Тернопільської області у лютому 1951 р. органи безпеки ліквідували організацію, в якій були навіть комсомольці: Бакулинська, Баран, Дорошевський, Яцишин. Вони проводили серед молоді пропагандистську роботу, поширювали листівки, здійснили теракт проти дільничного уповноваженого. Поширенням листівок займалися кілька учнів школи № 1 м. Тернополя. Тільки арешт перешкодив їм завершити роботу з випуску підпільного журналу «Боротьба і праця». Підпільні організації були знешкоджені в педагогічному технікумі і вечірній школі у місті Хуст на Закарпатті, а також у Мукачівському кооперативному технікумі, де керівником підпілля був секретар комсомольської організації технікуму Штень. У квітні 1952 р. Міністерство державної безпеки УРСР підготувало довідку про розкриття молодіжних оунівських організацій. З 1 липня 1951 р. по 20 квітня 1952 р. у шістьох областях Західної України було розкрито 35 організацій і груп, в яких нароховувалось 155 учасників. Серед них було 16 студентів вузів і 36 комсомольців [64, с. 849-850].

Незважаючи на глибоку конспірацію у діяльності керівників націоналістичного підпілля, органам Міністерства держбезпеки вдавалося вистежувати керівні центри ОУН і ліквідувати їх. Тільки з 20 по 28 жовтня 1950 р. у Прикарпатті було ліквідовано 25 підпільних проводів, вбито 18 і захоплено 6 повстанців, у тому числі оргкерівника крайового проводу Василя Савчака-Сталя. 18 листопада 1950 р. у Калуському районі проводилася операція за участю 300 солдатів по ліквідації бункера керівництва нового складу крайового проводу «Захід-Карпати». Серед загиблих під час бою були: крайовий провідник Охрім, Слободян, Дарунок, Духович і інші керівники. У Станіславській області влітку 1951 р. був виявлений бункер Карпатського проводу ОУН. Одинадцять годин війська тримали схрон в оточенні, вели переговори з підпільниками, сподіваючись взяти їхній живими. Переговори вів особисто полковник Костенко – начальник управління безпеки області. Але підпільники відмовилися здатися і застрелилися. Серед загиблих у бункері виявився керівник крайового проводу Микола Твердохліб-Грім і його дружина. У Дрогобицькій області були повністю ліквідовані Дрогобицький окружний і Самбірський надрайонний проводи, а також Стрілківський, Турківський, Бориславський, Старосамбірський, Дублянський, Жидачівський, Крукеницький районні проводи [11, 1994, № 6, с. 109].

Підпіллю ОУН-УПА були нанесені значні втрати. Проте керівництво МДБ СРСР було незадоволене роботою Міністерства держбезпеки України по виконанню вказівок ЦК ВКП(б) про ліквідацію націоналістичного підпілля у західних областях УРСР. Міністр держбезпеки СРСР С. Ігнатьєв підкреслював, що з 1 серпня 1951 р. по 1 липня 1952 р. у Західній Україні «була провалена велика кількість операцій, у результаті чого було упущено більше 250 бандитів», за цей же час органи МДБ втратили вбитими і пораненими 112 чоловік. У липні 1952 р. питання про боротьбу з оунівським підпіллям стало предметом обговорення на засіданні політбюро ЦК КП(б) України, яке прийняло рішення про зняття з роботи, виключенні з партії і притягненні до кримінальної відповідальності декількох офіцерів МДБ. Міністру держбезпеки М. Ковальчуку була оголошена догана, його заступники Поперека і Шевченко теж одержали догани і були зняті з займаних посад [74, с. 9].

Збройне підпілля зазнавало величезних втрат, але воно не здавалося. У жовтні 1952 р. відзначалася десята річниця існування УПА. У цьому зв'язку командуючий УПА В. Кук видав спеціальний наказ. До ювілейної дати був випущений «Альманах», в якому крім статей і спогадів публікувалися також списки нагороджених бійців, командирів УПА і членів підпілля. Окремі невеликі групи повстанців продовжували боротьбу ще кілька років. Між ними рвалися останні зв'язки, а головне командування вже не могло координувати їхню діяльність. 23 травня 1954 р. по дорозі з Поділля на Волинь був арештований Василь Кук-Коваль – останній головнокомандуючий УПА. За даними органів держбезпеки остання боївка збройного підпілля була ліквідована в Карпатах у 1956 р.

Ареною кривавої боротьби стала величезна територія, принаймні, 10 областей загальною площею в 150 тисяч квадратних кілометрів, на якій проживало 15 мільйонів населення. ОУН-УПА також вела активні дії на українських етнічних землях, які відійшли до Польщі. Події, що відбувалися в Західній Україні, набули значних масштабів, їм були притаманні деякі характеристики громадянської війни. Метою боротьби, яку вела ОУН-УПА, було «створення на місцях під керівництвом ОУН нелегальної національно-державної структури, яка могла б протистояти органам радянської влади. Майже на всій території, де діяло оунівське підпілля і загони УПА, було фактично двовладдя (підпілля ОУН і ради)» [54, с. 10].

У західноукраїнському регіоні розігралася велика трагедія, жертвами якої стали сотні тисяч людей. Як видно з доповідної записки секретаря ЦК КП України М. Підгорного від 25 вересня 1956 р., підготовленої для ЦК КПРС, протягом 1944-1956 р. було вбито більше 150 тисяч повстанців. А ще близько 104 тисяч учасників ОУН-УПА і «інших націоналістичних елементів» – арештовано [47, с. 7]. Очевидно, в це число входило і багато людей, які не брали в руки зброї, але були запідозрені як такі, що чи допомагали «лісовим братам», чи просто симпатизували їм. До цього варто додати сотні тисяч людей, висланих на спецпоселення в Казахстан, Сибір, Комі й інші північні регіони без суду і слідства – в «якості заходів у відповідь на бандитські прояви». Перебуваючи в засланні та концтаборах, члени ОУП-УПА не припиняли боротьби з режимом (див. ж-л «Державність», 1992р., № 3, с.73-77).

Великих жертв зазнала й інша сторона. У боях з повстанцями загинуло близько 30 тисяч енкаведистів, червоноармійців і бійців «винищувальних» загонів. Впали жертвами десятки тисяч мирного населення: переважно – партійні, радянські і комсомольські працівники, місцеві активісти, голови сільрад і колгоспів, агітатори і депутати різних рівнів, фахівці народного господарства. Гинули ні в чому неповинні люди, у тому числі і діти. У деяких областях Західній Україні з ініціативи громадськості були організовані виявлення і поіменний облік жертв. За деякими даними у Волинській області встановлено 25700 жертв, у Рівненській – 27000, Львівській – понад 40000 [75, с. 83]. Немає сумніву, що багатьох з них ліквідувала служба безпеки націоналістів. Але, як ми вже знаємо, багато місцевого населення загинуло і від рук радянських органів безпеки, фіктивних загонів і спецгруп, які, маскуючись під українських повстанців, чинили страшні злочини, щоб скомпрометувати УПА в очах місцевого населення, підірвати до неї довіру.

Багато злочинів, вчинених у Західній Україні, не мали ніякого відношення до ОУН-УПА. Вони на совісті тих, хто був посланий боротися проти повстанців і підпільників, тобто НКВС-НКДБ. Але ці злочини звичайно перекладалися на бандерівців, хоча імена тих, хто їх скоював, були відомі партійним і радянським органам. Так, у закритій постанові Тернопільського обкому партії від 23 листопада 1944 р. констатувалося, що 22 жовтня 1944р. у селі Кривеньке, перебуваючи у нетверезому стані, майор Полянський і молодший лейтенант Молдаванов розстріляли ні в чому не винних громадян у віці від 60 до 80 років у кількості 10 чоловік і спалили 45 будинків з надвірними будівлями і домашнім майном і великою кількістю хліба. Серед вбитих п'ять родин – червоноармійські... З 45 спалених будинків близько 20 – червоноармійські [64, с. 165]. Подібним чином розправився з родиною червоноармійця Парфенюка дільничний уповноважений Порицького району Волинської області Воротніков. Розстрілявши шість чоловік, він підпалив будинок і сарай Парфенюка. Повернувшись у районний центр, Воротніков пояснив, що «нібито з будинку Парфенюка в нього стріляли бандити» [66, с. 6]. Жахливу розправу влаштували енкаведисти та «істрибки» в селі Любань Малий. У день Різдва 7 січня 1945 р. вони спалили 35 будинків і декілька десятків чоловік.

Факти порушень законності і злочинів, вчинених органами держбезпеки і партійними працівниками, постійно називалися на нарадах по боротьбі з ОУН-УПА. На нараді у Львівському обкомі партії 20.02.1945 р. у присутності М.С.Хрущова виступаючі говорили, що дуже шкодить авторитету партії те, що багато партпрацівників, які їздять у села, там погано поводяться: порушують законність, знущаються із селян і навіть «стріляють у безневинних людей». На нараді в Дрогобицькому обкомі перший секретар обкому Алексєєнко говорив: «У нас є такі, що в порядку помсти безрозсудно розстрілюють людей. Це не наш метод... Треба допомогти сім’ям, які постраждали від бандерівців і наших дурнів». На цій же нараді в Дрогобичі наводилися приклади злочинних дій начальника Підбузького райвідділу НКВС Кабакова, який у селі Кропивник особисто розстріляв декілька громадян і підпалив їхній будинок. Серед порушників законності у західних областях називалися: начальник Миколаївського райвідділу НКВС Алексєєв, секретар Кам’янка-Бузького райкому партії Ахтирський, секретар Кам’янка-Бузького райкому комсомолу Дем’янцов, секретар Дрогобицького обкому партії Богданов, старший упорядник райземвідділу Кам’янка-Бузького району Добровольський, який на очах у матері зґвалтував її п'ятнадцятирічну дочку [11, 1993, № 7-9, с. 93-95].

Злочини здійснювали не тількі окремі посадові особи, але й навіть підрозділи військ НКВС. Так, наприклад, на початку 1946 р. голова Підгайовецького райвиконкому Тернопільської області Рибальченко інформував М. Хрущова про грабежі та вбивства, які вчинили енкведисти. Він повідомляв, що військовослужбовці військової частини, якою командував Шоломков, у Підгайцях «зруйнували 30 будинків, забрали вікна, двері, розвалили печі, спустошили повністю місто» [64, с. 426].

Деяке уявлення про кількість такого роду зловживань і злочинів може дати статистика, яка наводиться в сучасних публікаціях. За 11 місяців 1945 р. військовими трибуналами західних областей УРСР було розглянуто 237 справ про «порушення революційної законності». По них засуджено 326 працівників органів НКДБ і НКВС. Дані органи стали виходити з-під контролю партії. Прокурор УРСР Руденко доповідав Хрущову про злочинні дії співробітників правоохоронних органів по відношенню до населення. Серед тих, хто порушив закон, називалися: начальник райвідділу міліції Білаш, дільничний міліціонер Левченко та інші. Справа зайшла так далеко, що в 1945 р. політбюро ЦК КП(б) України було змушене приймати постанову «Про факти грубих порушень радянської законності в західних областях УРСР». У постанові підтвержувалася наявність жахливих фактів беззаконня, а від обкомів партії та органів внутрішніх справ вимагалося вжити «негайних заходів по усуненню вказаних недоліків» [64, с. 234-238, 301]. Але на ділі мало що змінилося на краще. Всі ці «порушення» вважалися дріб'язком у порівнянні з тим благом, яке принесла радянська влада в західноукраїнський регіон. Виступаючи на нараді секретарів обкомів партії по пропаганді член політбюро ЦК КП(б) України Д. З. Мануїльський демагогічно стверджував: «Ми прийшли в Галичину, ми маємо недоліки і, ймовірно, їх багато (подекуди червоноармієць поведеться не так, як треба, - це дріб'язок, десь наш районний працівник іноді вип'є й скомпрометує нас - це все дрібниці). Але ми прийшли, маючи із собою програму соціалістичної індустріалізації» [32, № 10, с. 73].

У боротьбі проти ОУН-УПА радянські структури використовували будь-яку можливість, у тому числі і голод 1947 р. Органи безпеки впроваджували в групи голодуючих, які прямували з центра України в західні області, своїх агентів і розвідників, котрі збирали відомості про настрої населення, про місця перебування повстанців і підпільників. Були також і провокатори, які намагалися настроїти західноукраїнське населення проти приїжджих. Так, наприклад, 29 червня 1947 р. у селі Бунів Краковецького району був пійманий агент Омелян Войцов, група якого повинна була під виглядом голодуючих здійснити теракти проти місцевого населення, а також вбивати голодуючих під маскою українських повстанців. Група Войцова встигла вбити кількох жителів сіл Наконечне і Селиська, а також одну дівчину з голодуючих. У кожнім випадку агенти НКВС дозволяли деяким наміченим для вбивства жертвам втікти, щоб «випадково врятовані» могли розповісти про «бандерівських вбивць» [73, с. 170].

У грудневій блокаді 1945 р. районів Гоща, Межиріччя, Корець на сході Рівненської області органи НКВС застосували новий метод: відправили в села загони провокаторів під виглядом українських повстанців, які нападати на села і хутори і нещадно грабували населення, знущалися з людей за те, що «недостатньо» підтримують УПА. Підпільна мережа бандерівців найчастіше встигала попереджати населення про дійсне обличчя «псевдозагонів» повстанської армії. Тоді НКВС кидав свої підрозділи проти власних загонів, щоб довести населенню, що в даному випадку має справу з дійсними загонами повстанців [73, с. 125].

Незабаром спецзагони і спецгрупи НКВС були створені по всій Західній Україні, їхня кількість досягла 150. Тільки у Тернопільській області спецгрупи «перелицьованих» позбавили життя біля трьох тисяч чоловік. За ці «заслуги» багато енкаведистів одержали високі нагороди, а майора Соколова предтавляли до звання Героя Радянського Союзу. Начальник Коломийського райвідділу держбезпеки підполковник Захаров навіть фотографувався зі своїми «героями» після чергової операції [67, с. 16].

Вже в роки незалежності України стала надбанням гласності доповідна записка військового прокурора військ МВС Українського округу полковника юстиції Кошарського, надіслана 15 лютого 1949 року на ім'я М.С. Хрущова. [64, с. 699-706]. У ній мова йде про факти «грубого порушення радянської законності в діяльності т.зв. спецгруп МДБ». Прокурор повідомляв, що «Міністерством Держбезпеки Української РСР і його Управліннями у західних областях України, з метою виявлення ворожого українсько-націоналістичного підпілля широко застосовуються т.зв. спецгрупи, які діють під виглядом бандитів «УПА». Цей дуже гострий метод оперативної роботи, якби він застосовувався розумно, по-справжньому конспіративно й чекістськи підготовленими людьми, безсумнівно, сприяв би якнайшвидшому викорчовуванню бандитського підпілля.

Однак, як показують факти, грубо провокаційна і нерозумна робота ряду спецгруп, свавілля та насильство збоку їхніх учасників над місцевим населенням не тільки не полегшують боротьбу з бандитами, але, навпаки, ускладнюють її, підривають авторитет радянської законності і, безперечно, наносять шкоду справі соціалістичного будівництва в західних областях України».

Далі військовий прокурор навів низку прикладів злочинної діяльності спецгруп, які працювали «під бандерівців». От один з них: «У березні 1948 р. спецгрупа, очолювана агентом МДБ «Крилатим», двічі відвідувала будинок жителя с. Грицьки, Дубровицького району, Рівненської області - Паламарчука Гордія Сергійовича, 62 років, і, видаючи себе за бандитів «УПА», жорстоко катувала Паламарчука Г.С. і його дочок Паламарчук А.Г. і Паламарчук З.Г., звинувачуючи їх у тому, що нібито вони «видавали органам МДБ українських людей». «Крилатий і учасники його групи піддали катуванням Паламарчук А.Г. і Паламарчук З.Г., підвішували, виливали їм у ніс воду і, тяжко б'ючи, змусили Паламарчук А.Г. і Паламарчук З.Г. дати показання, що вони з органами МДБ зв'язані не були, а, навпаки, були зв'язані з учасниками українського націоналістичного підпілля...

На підставі отриманих таким провокаційним шляхом «матеріалів» 18 липня 1948 р. Дубровицьким райвідділом МДБ Паламарчук З.Г і Паламарчук А.Г. були зарештовані, при чому, як заявили арештовані, співробітники райвідділу МГБ під час допитів їх також били, змушували тривалий час стояти на ногах і вимагали, щоб вони дали показання про зв'язки з бандитами».

Полковник Кошарський робить висновок, що дії так званих спецгруп носять «яскраво виражений бандитський антирадянський характер» і вони не можуть бути виправдані ніякими оперативними міркуваннями. Відповіддю на доповідну записку військового прокурора стала постанова політбюро ЦК КП(б) України. Від Міністерства державної безпеки та військової прокуратури вимагалося детально «розслідувати всі факти грубого порушення радянської законності, а винних суворо покарати» [64, с. 707].

Щоб залякати місцеве населення, каральні органи нерідко влаштовували у селах і містах публічні катування і страти повстанців, на які зганяли навіть дітей. А жорстокість, зрозуміло, породжувала жорстокість. Націоналістична служба безпеки теж не дуже церемонилися з тими, кого запідозрювали в прислужництві радянській владі чи зраді. Таким чином, смерть носилася по замкнутому колу, несучи все нові і нові жертви.

Майже десять років після вигнання гітлерівських окупантів з української землі ОУН-УПА боролася за здійснення своєї мети. У цей час С. Бандера, Я. Стецько. Л. Ребет і інші лідери націоналістів перебували за кордоном. У 1945 р. Бандера і Стецько були обрані членами бюро Проводу ОУН. З 1946 р. Стецько був головою Антибільшовицького блоку народів, а Бандера з 1947 р. по 1959 р. очолював Провід ОУН. Органи державної безпеки СРСР тримали в полі свого зору лідерів українських націоналістів. У 1957 р. агент КДБ Б. Сташинський вбив Л. Ребета, а 15 жовтня 1959 р. у Мюнхені він убив С. Бандеру. Я. Стецько, який очолив ОУН у 1968 р., помер у Мюнхені у 1986 р.

* * *

Аналіз подій, що відбувалися у західних областях України в післявоєнні роки, дозволяє зробити висновок, що в цьому регіоні розігралася кривава драма, яка мала окремі ознаки громадянської війни. Хоча радянські війська на своїх прапорах несли гасла волі, соціалізму, інтернаціоналізму, однак в уявленні широких верств населення Західної України при наближенні «совєтов» виникли більш реальні картини недалекого минулого: примусова радянізація, супроводжувана масовими репресіями, депортаціями, розпаленням «класової боротьби». ОУН-УПА, підтримувана західноукраїнським населенням, чинила радянському ладу фанатичний, хоча і безглуздий, опір, який продовжувався біля десяти років. Дії націоналістів по організації опору радянській владі дорого коштували населенню Західної України. Воно страждало як від насильства з боку влади, так і від репресій з боку оунівців. Терор радянської влади проти населення підштовхував ОУН-УПА до запеклого опору. Терор, розв'язаний оунівцями проти частини свого ж народу, розвіював у людей останні ілюзії щодо цілей ОУН-УПА.


1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14



Схожі:




База даних захищена авторським правом ©lib.exdat.com
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації