Поиск по базе сайта:
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів icon

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів




НазваНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Сторінка5/14
Дата конвертації27.06.2013
Розмір2.83 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14
1. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/_НОЗЕМН_ МОВИ.doc
2. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/_НФОРМАТИКА.doc
3. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/_СТОР_Я Сборник материалов и документов по истории Украины.doc
4. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/_СТОР_Я УКРАфНИ Гетьмани украхнського козацтва.doc
5. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/_СТОР_Я УКРАфНИ.doc
6. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/_СТОР_Я.doc
7. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/_стор_я УКРАфНИ ОУН-УПА Под_х, факти, документи.doc
8. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/АДМ_Н_СТРАЦ_ф.doc
9. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/АСТРОНОМ_Я.doc
10. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/Б_ОЛОГ_Я.doc
11. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ВИХОВНА РОБОТА.doc
12. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ГЕОГРАФ_Я.doc
13. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ДИТЯЧИЙ САДОЧОК.doc
14. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ДЛЯ ДОПИТЛИВИХ.doc
15. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ДОВ_ДНИК.pdf
16. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/Для розм_щення на сайт_.doc
17. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ЕКОЛОГ_Я ТА ОХОРОНА ПРИРОДИ.doc
18. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ЕКОЛОГ_Я.doc
19. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ЕКОНОМ_КА.doc
20. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ЕТИКА ТА ЕСТАТИКА.doc
21. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ЖУРНАЛ_СТИКА.doc
22. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ЗАРУБ_ЖНА Л_ТЕРАТУРА.doc
23. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/Класному кер_вников_.doc
24. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/МАТЕМАТИКА.doc
25. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/МУЗИКА.doc
26. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/НАРОДОЗНАВСТВО.doc
27. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ОБЖ.doc
28. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ОБРЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО.doc
29. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/П_ДРУЧНИКИ.doc
30. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ПЕДАГОГ_КА.doc
31. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ПОС_БНИК.doc
32. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ПОЧАТКОВА ШКОЛА.doc
33. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/Профор_єнтац_я.doc
34. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/Р_зне.doc
35. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/РЕЛ_Г_Я ТА М_ФОЛОГ_Я.doc
36. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/РОС_ЙСЬКА МОВА ТА Л_ТЕРАТУРА.doc
37. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/СВ_ТОВА КУЛЬТУРА.doc
38. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/СЛОВНИКИ, ЕНЦИКЛОПЕД_ф.doc
39. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/СОЦ_АЛЬНА ПЕДАГОГ_КА.doc
40. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ТРУДОВЕ НАВЧАННЯ.doc
41. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/У розд_л Учись учитися.doc
42. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/УКРАфНОЗНАВСТВО.doc
43. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/УКРАфНСЬКА МОВА ТА Л-РА.doc
44. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/УЧИСЬ УЧИТИСЯ.doc
45. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/УЧИТЕЛЮ.doc
46. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/Ф_ЗИКА.doc
47. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/Ф_ЗИЧНЕ ВИХОВАННЯ.doc
48. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/Х_М_Я.doc
49. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ХУДОЖНЯ Л_ТЕРАТУРА УКР Л_ТЕРАТУРА.doc
50. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ХУДОЖНЯ Л_ТЕРАТУРА.doc
51. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ШК_ЛЬНОМУ Б_БЛ_ОТЕКАРЕВ_.doc
52. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ШК_ЛЬНОМУ ПСИХОЛОГУ.doc
53. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/Шк_льному б_бл_отекарев_.doc
Іноземні мови
Викладання інформатики
П. Т. Фиров
П. Т. Фиров
Розділ учителю-предметнику (Історія України) історія україни
Розділ учителю-предметнику (Історія)
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Розділ адміністрації школи
Астрономія
Розділ учителю предметнику (Біологія) біологія
Розділ виховна робота
Викторина по географии для учащихся 7 11 классов «Индийский океан»
Методические разработки Консультация для воспитателей Занятия с детьми Документация в детском саду Игры с обучением Сказки. Песенки. Стихи
Розділ для допитливих
Занесено розділ художня література українська література Андріан Кащенко. Історичні повісті
Екологія та охорона природи
Викладання екології
Викладання економіки
Етика та естатика
Журналистика, издательское дело и сми
Зарубіжна література
Лекции для родителей, сценарии и многое другое. Класному керівникові найрізноманітніші сценарії
Веселова Олена Анатоліївна математика викладання математики авторські програми, форми навчання математики, розробки урок
Інформації про їх авторів та виконавців. До більшості пісень подані акорди для акомпанементу на гітарі, також заплановано розмістити ноти і музичні фраґменти у форматах midi та m На сайті ви знайдете корисні посилання подібної тематики
Розділ народознавство
Викладання обж
Образотворче мистецтво
Учебники по физике, химии, английскому языку, культурологии др довідник
Статті, реферати, курсові та дипломні роботи
Истории украины
Шкільні предмети
Профорієнтація
Учись учитися
Релігія та міфологія
Преподавание русского языка
Розділ учителю-предметнику світова культура
Розділ енциклопедії, словники, довідники
Http://festival. 1september ru/subjects/25
В помощь учителю
Проекты и исследования учитель ученику
Українознавство
Розділ учителю-предметнику
Розділ учись учитися
Всем, всем, всем
Викладання фізики
Фізична культура
Викладання хімії
Розділ художня література українська література
Розділ художня література художня література
Шкільному бібліотекареві
Литература по психологии Електронна бібліотека України психологія для шкільного психолога
Правила безпеки в Інтернеті для дітей подорожі з павучком-всезнайкою (Корисні поради Інтернет мандрівникам) та інші матеріали шкільному бібліотекареві

ЛЕКЦІЯ 4



УКРАЇНСЬКІ ВІЙСЬКОВІ ФОРМУВАННЯ НА ОКУПОВАНІЙ ТЕРИТОРІЇ УРСР


Повстанські формування Т. Боровця-Бульби і їхня діяльність у роки окупації  Військова політика ОУН-М


Повстанські формування Т. Боровця-Бульби і їхня діяльність у роки окупації. Німецька окупаційна політика, спрямована на розчленування території України, масові репресії фашистів викликали справедливе обурення з боку українських національних сил і широких верств населення, які стали готуватися до збройної боротьби. Ще навесні 1939 р. колишні петлюрівські офіцери, які служили в польській армії, розробили проект партизанської армії, яку сподівалися створити після нападу Німеччини на СРСР. В основу проекту була покладена концепція Т. Боровця, відповідно до якої передбачалося розташувати повстанську базу в поліських лісах. У червні 1940 р. на секретному засіданні у Варшаві президент УНР в еміграції А. Левицький затвердив план Боровця.

Тарас Боровець у серпні 1940 р. прибув на Волинь для організації антибільшовицького повстанського руху і разом зі своїми соратниками розробив схему військово-революційної організації - УПА, до складу якої повинні були входити територіальні формування під назвою «Січі». З початком Великої Вітчизняної війни Боровець став командуючим повстанської армії і діяв під псевдонімом: «отаман Т. Бульба». Швидко розгорнути УПА було нелегко, вдалося створити тільки Поліську Січ. Тому на початку повстанську акцію коротко називали «Поліська Січ». Деякий час активних дій бульбівці не вели, а займалися збором зброї, боєприпасів, різного військового майна і створювали склади.

У своїх спогадах Боровець пише, що УПА була перетворена в «міліцію» з центром у місті Сарни на Рівненщині. Гарнізони цієї міліції були створені в різних районах області, а під її контролем знаходилася значна територія Полісся. За твердженням Боровця, німці ніяких перешкод створенню цих формувань не чинили і намагалися використати їх «для своїх цілей». Легалізація діяльності даної міліції стала можливою завдяки успішним переговорам Т. Бульби з німецьким генералом Кіцингером. Німців влаштовувало те, що бульбівці очищають територію Полісся від солдатів і офіцерів Червоної Армії, які опинилися в тилу фашистських військ. Дозволяючи Бульбі створювати загони міліції, німці були проти створення української армії. Сам же Боровець вважав свої формування армією, яка влітку 1941 р. «прагнула використати своє привілейоване положення» для того, щоб «вчити кадри, добувати зброю й очищати Полісся від російсько-комуністичних диверсантів» [9, с. 80].

Якщо з озброєнням своїх бійців Боровець проблем не мав, то з кадрами командирів у нього були великі ускладнення. Крім того, бульбівці зіштовхувалися з протидією з боку бандерівців. Щоб вирішити ці і деякі інші питання, Бульба наприкінці липня 1941 р. їде у Львів і намагається налагодити стосунки з бандерівцями. У ході переговорів із членами Проводу ОУН-Б він просить надати допомогу офіцерськими кадрами, а також не чинити перешкод бульбівським формуванням у їхній діяльності. Бандерівці готові були допомагати Боровцю, але домагалися, щоб він і його сили підкорилися ОУН-Б. Т. Бульбі потрібно було зробити вибір між урядом УНР, з яким Поліська Січ мала постійний зв'язок через сотника Раєвського, і революційною ОУН Бандери. Вибір був зроблений не на користь бандерівців, що стало причиною припинення переговорів.

Там же, у Львові, 5 серпня Боровець мав зустріч із представниками Проводу ОУН-М Сціборським, Сеником-Грибівським та іншими. Переговори дали позитивний результат. Сторони прийшли до згоди, що УПА Боровця буде підкорятися тільки уряду УНР, а до її лав відкритий доступ військовим кадрам ОУН. Лідери мельниківської фракції обіцяли поповнювати Поліську Січ офіцерськими кадрами і прийняли рішення направити в УПА свого постійного представника. До кінця літа 1941 р. чимало офіцерів колишньої західноукраїнської армії вже знаходилися в розпорядженні Боровця [9, с. 83-84].

У процесі створення УПА штаб отамана Т. Бульби підготував текст політичної платформи з 26 пунктів, яку передбачалося поставити в центр пропагандистської роботи серед населення. Вона одержала назву «За що бореться Українська Повстанська Армія». У даному документі УПА була названа «надбанням всього українського народу», до лав якої «мають право вступати всі українці». Підкреслювалося, що вона не підкоряється ніякій партії і бореться за консолідацію серед українців і мобілізує їхні сили проти зовнішніх ворогів України. Повстанська армія виступала за право кожного народу мати свою суверенну державу і заявляла, що «бореться за загальний революційний фронт усіх народів, поневолених московською компартією чи якоюсь іншою імперією» [9, с. 90]. УПА визнавала основи демократії, відстоювала рівноправність усіх громадян незалежно від національності, визнавала право на існування різноманітних форм власності. Оцінюючи цей документ, Т. Боровець зазначав: «Ця скромна платформа дуже подобалася як нашим бійцям, так і всьому населенню по обидва боки колишнього радянсько-польського кордону. Люди знали, за що повинні боротися... Багато принципів цієї платформи відразу ж почали вводити в життя цілі громади і райони, що були під впливом і контролем Поліської Січі» [9, с. 92].

Українською міліцією в Сарнах Боровець керував недовго. 20 серпня він передав цю посаду Діткевичу, а сам став командувати УПА. Ще раніше отаман Бульба налагодив тісні контакти з аналогічними формуваннями в Білорусії, якими командували В. Родзько і М. Вітушка. Білоруська самооборона виконувала такі ж завдання, як і бульбівці на українському Поліссі. Командування української УПА і білоруської самооборони погодили свої дії по витисненню на Схід залишків радянських військ, що знаходилися на території Полісся. За даними Боровця в тилу фашистських військ було не менш 15 тисяч червоноармійців і офіцерів під командуванням генералів Клінова і Кулика [9, с. 97]. Українські і білоруські формування почали наступ 20 серпня і по закінченню операції повинні були з'єднатися в районі білоруського міста Мозир. В акції по «зачищенню» Полісся брали участь до 10 тисяч бульбівців. 21 серпня вони з боєм зайняли місто Олевськ на заході Житомирської області. Успішному просуванню на схід сприяло те, що бійці УПА добре знали місцевість, на якій велися бойові дії. У ході наступу бульбівські загони поповнювалися солдатами-українцями, які вирішили порвати з Червоною Армією. Поки продовжувалося це «зачищення», німці придивлялися до «нечуваної в історії воєн операції». З цієї акції німці мали для себе практичну вигоду, а для УПА її проведення забезпечувало легальне існування.

Після взяття Олевська просування бульбівців далі в східному напрямку припинилося. Зайняте місто і його околиці являли собою «окрему, абсолютно суверенну українську національну республіку», що проіснувала до середини листопада 1941 р. На території «Олевської республіки» була створена і діяла українська адміністрація, існувала своя армія, працював суд, була налагоджена господарська діяльність. Три місяці німці не з'являлися на території «республіки» [9, с. 103-106].

Але в листопаді 1941 р. окупаційна адміністрація прийняла рішення про ліквідацію «Олевської республіки». На той час фронт був далеко, Полісся очищене від «окруженців», і німці рішуче вимагали від Боровця розпустити збройні формування. Ліквідація Поліської Січі відбувалася в грудні шляхом розділу її на дві частин. Частина особового складу УПА розійшлася по домівках. Чимало офіцерів перейшло на службу в німецькі установи і поліцію, де виконували завдання, поставлені штабом УПА. Наприклад, сотник Кабайда працював перекладачем у штабі німецької поліції в Києві. Інша частина УПА, за твердженням Боровця, після грудня 1941 р. перейшла до рейдових партизанських дій [9, с. 110]. Сам Боровець прикладів рейдових дій не наводить. Якщо вони і були, то не проти німців, а проти польського населення.

Наприкінці грудня 1941 р. отаман Т. Бульба, маючи фальшиві документи, відбув у Варшаву, де представив звіт про діяльність Поліської Січі президенту УНР Левицькому. У своїй доповіді командуючий УПА наводив факти жорстокості фашистського «нового порядку» і запропонував почати збройну боротьбу проти «деспота Гітлера». Згодом Боровець напише, що в ході наради в Левицького його пропозиція не одержала підтримки. Але наступного дня в особистій бесіді Левицький сказав Боровцю: «Як тільки Гітлер дійде до Волги, починайте бити, але не загальним повстанням, а окремими загонами» [9, с. 112]. Фашисти до Волги дійшли, але наказ про початок збройної боротьби проти гітлерівців від керівництва УНР так і не надійшов.

У другій половині січня 1942 р. Боровець повернувся до керівництва своєю армією. Штаб УПА був розташований у Корецькому районі Рівненської області в п'ятьох кілометрах від автошляху Київ-Рівне, що дозволяло легко зв'язуватися з Києвом і з Рівним. Свідомо поширювалася чутка, що штаб Бульби знаходиться в Пінських болотах, і в це вірили німці. З березня повстанська армія готувалася до дій, а в її штабі був розроблений Закон українського партизана. У ньому підкреслювалося, що український партизан буде всіма силами і засобами боротися з кожним окупантом України так довго, поки не одержить своєї абсолютно ні від кого незалежної держави – самостійної України. Була складена спеціальна інструкція «Як трактувати ворогів», в якій говорилося: «Головними нашими ворогами є не мобілізовані бійці регулярних армій Німеччини і Росії, а нацистська і комуністична партії та їхня злочинна служба безпеки, партійні війська НКВС і есесівці» [9, с. 121].

До квітня 1942 р. була завершена реорганізація УПА і вироблені нові основні положення її діяльності. Бійці, які залишили загони у листопаді 1941 р. знову були покликані до лав армії Боровця. Йшло створення загонів чисельністю до 100 бійців. Сотні УПА повинні були діяти в першу чергу проти цивільної окупаційної адміністрації. У відповідь на терор проти мирного населення командування УПА 16 квітня 1942 р. видало наказ про початок першої фази збройної боротьби проти гітлерівців. Наказ вимагав блискавично провести операції контртерору проти представників німецької цивільної адміністрації. Такі операції проводилися за підтримки з боку населення й у контакті з українською поліцією, яка допомагала бульбівцям зброєю і боєприпасами, а також повідомляла про плани карателів. Після бойових операцій летючі загони УПА розсипалися на дрібні групи, з якими німцям важко було боротися. Навесні 1942 р. з різних регіонів в адміністрацію гауляйтера Е. Коха надходили повідомлення про бойові акції «бандитів», якими керує якийсь «бандит Пульпа» [9, с. 125].

Тарас Боровець відзначав, що активність демонструвала тільки його повстанська армія, а бандерівці під керівництвом М. Лебедя були противниками збройної партизанської боротьби. При цьому він посилався на одну з бандерівських листівок, датовану червнем 1942 р. У ній було заявлено, що їм з партизанами не по шляху, і головним завданням ОУН-Б є пропаганда ідеї національно-визвольної революції мільйонів українців [9, с. 127]. Дійсно, бандерівці на той час організаційно ще не були готові до партизанських дій, але це не означало, що вони відмовлялися від такої боротьби. Листівка, на яку посилався отаман Бульба, могла відображати точку зору якоїсь окремої бандерівської групи, а не всієї ОУН-Б.

Перша фаза збройної боротьби бульбівців проти німецької окупаційної адміністрації була не тривалою, про що свідчить лист керівництва УПА, направлений гауляйтеру Еріху Коху в липні 1942р. У ньому підкреслювалося, що дії українців були «відповіддю на злочинну політику і бандитизм» німців, який «виразився у формі репресій проти цивільного населення України». У листі також говорилося, що УПА не буде заподіювати німцям шкоди, якщо ті припинять терор і грабіж. Керівництво УПА пропонувало німцям нейтралітет. Копії цього листа поширювалися серед населення, а також були направлені в органи окупаційної адміністрації різних міст Правобережної України[9, с.126].

На це зухвале послання німці відповіли новими репресіями: продовжувалися реквізиції продовольства, молодь силоміць вивозили в Німеччину, знищувалися цілі села. Командування повстанської армії видало наказ своїм загонам почати другу фазу військової акції. Це мали бути вже не удари по адміністративних органах, а удари по пунктах воєнно-стратегічного значення, і особливо по системах транспорту. У першу чергу належало нападати на потяги, що йдуть з вантажами на фронт, а також на потяги, у яких вивозили молодь на роботу в Німеччину. Скільки таких операцій бульбівці провели, і яка була їхня ефективність, судити важко.

Сам же Т. Боровець як приклад ефективних бойових дій наводить Шепетівську операцію, проведену в ніч з 18 на 19 серпня 1942 р. Головний удар бульбівці нанесли по залізничній станції Шепетівка. Одночасно проводилися відволікаючі операції на значній відстані від Шепетівки. За оцінками гітлерівців в акції брало участь кілька тисяч націоналістів. Про напад було негайно повідомлено начальнику поліції рейхскомісаріата «Україна» есесівському генералу Гальтерману, штаб якого знаходився в Києві. Німці не мали достатньої кількості своїх сил, щоб кинути їх проти бульбівців, і вони змушені були звернутися за допомогою до командування угорських частин. У район Шепетівки терміново була відправлена угорська дивізія, але коли вона прибула на місце, то бульбівці вже відійшли, а станція була зруйнована [9, с. 134].

Наприкінці серпня 1942 р. командування УПА направило нового листа Е. Коху, в якому підкреслювалося, що «нові диверсійні акти УПА - це відповідь на злочинну політику фізичного знищення цілих націй». У листі говорилося, що якщо німці перейдуть на «методи нормальної військової окупації, припинять всі свої масові репресії, ми будемо строго дотримуватись нейтралітету в їхній війні проти червоної Москви» [9, с. 134]. Реакція на цей лист була іншою, ніж на перший. Кох видав наказ своїм підлеглим почати переговори з УПА Боровця. Отаман Бульба вважав, що на німців подіяло і те, що до них дійшла інформація про переговори бульбівців з радянськими партизанами.

У жовтні 1942 р. гітлерівці запропонували командуванню УПА почати переговори, право вибору місця їхнього проведення залишалося за українцями. Ведення переговорів Кох доручив рівненському гебітскомісару Бейеру і шефу служби безпеки Волині і Полісся есесівському офіцеру Пютцу (за іншими джерелами – Піцу). Зустріч делегацій проходила на Рівненщині в листопаді. По визначенню німецької сторони «...переговори переслідували мету - досягнення домовленості і спільної роботи з Боровцем по боротьбі з більшовицькими бандитами і досягнення умиротворення в районах Костопіль-Сарни». Неспокій у цих районах Пютц пов'язував з «бандитським життям» і «розбійними нападами» Боровця і його загонів, який до того ж «дотримувався з більшовицькими бандитами доброзичливого нейтралітету» [30, с.116]. Не приховували своєї мети в ході переговорів і бульбівці. Вони домагалися, щоб фашисти «... визнали суверенну Українську республіку».

Про хід переговорів, взаємних вимогах і пропозиціях свідчать німецькі документи і документи штабу УПА Боровця. Якщо узагаль-нити зміст переговорів, то ми одержимо уявлення про позиції сторін.

Німецькі пропозиції, викладені Пютцем:

  1. припинити ворожнечу й антинімецьку пропаганду українців, а перенести її вістря проти Росії і комунізму;

  2. припинити нелегальну діяльність УПА і перетворити її в напівполіцейські українські формування в системі німецьких поліцейських військ;

  3. допомогати німцям у боротьбі з радянським підпіллям і партизанами й у підтриманні порядку в тилах німецької армії. Сприяти, щоб у цю роботу включалося населення.

Гітлерівський офіцер підкреслював, що якщо штаб Боровця позитивно сприйме дані пропозиції, то репресії проти населення будуть припинені, а після закінчення війни німецька сторона підтримає ідею створення Української держави.

Штаб Боровця висунув свої контрпропозиції:

  1. припинити репресії проти цивільного населення і звільнити з в’язниць усіх українських політичних ув'язнених;

  2. визнати суверенну українську республіку з власною внутрішньою і зовнішньою політикою й армією;

  3. ліквідувати в Україні цивільну німецьку адміністрацію, передити всю владу українській адміністрації;

  4. припинити економічне пограбування;

  5. УПА проти перетворення її в напівполіцейські формування і буде підпільною армією.

Принципові розходження в цих пропозиціях і контрпропозиціях були настільки істотні, що переговори не дали бажаного результату нікому, і тому наприкінці грудня 1942 р. були перервані. Незважаючи на відсутність позитивного результату, доктор Пютц сказав на адресу бульбівців наступне: «Це не бандити, а справжня армія патріотів. Як шкода, що вони не з нами» [9, с. 150].

У другій половині 1942 р. бульбівці вели переговори не тільки з німцями. У цей час на Полісся вже було закинуто кілька радянських розвідувальних і диверсійних груп і загонів. У районі Рівного активно діяв загін полковника Д. Медведєва. Зупинити закидання нових груп бульбівці не могли, їм приходилося виробляти нову тактику. Боровець писав: «Нам залишалося маневрувати між москалями і німцями так, щоб було менше жертв серед нас і цивільного населення» [9, с. 137]. Радянські партизани першими стали виходити на контакти з бульбівціми, а в червні 1942 року вони запропонували провести переговори. Головний штаб УПА прийняв цю пропозицію.

Переговори почалися в перших числах вересня. До складу радянської делегації входило п'ять офіцерів на чолі з підполковником А. Лукіним. На початку переговорів Лукін привітав керівників УПА і поздоровив бульбівців з успіхами в боях з німцями. Офіцер заявив, що радянське командування може допомогти УПА особовим складом, командирами і зброєю. Штабу повстанської армії були передані конкретні пропозиції радянського командування:

  1. Забути колишні образи і ворожнечу, а тих, хто мав гріхи, радянська влада готова амністувати;

  2. УПА повинна координувати свої дії з планами радянського командування;

  3. Повстанській армії пропонувалося припинити антирадянську пропаганду;

  4. Загони Боровця повинні вести постійну партизанську боротьбу проти німців, а не обмежуватися проведенням окремих операцій [9, с. 138-139].

Керівництво УПА не поспішало з відповіддю на ці пропозиції, бажаючи відтягнути якнайдалі початок активних дій радянських партизанів і тим самим відвернути небезпеку від місцевого населення. Крім того, отаман Бульба своїми діями не хотів зміцнювати позиції партизанів на Поліссі. Поки готувалася відповідь, Лукін і члени його делегації перебували в розташуванні бульбівців. Тільки в листопаді 1942 р. штаб отамана Бульби в письмовій формі виклав свої контрпропозиції і вручив їх Лукіну.

Командування УПА заявило:

  1. що повстанська армія не має потреби в амністії, тому що її бійці є громадянами Української Народної Республіки, а не СРСР;

  2. що УПА може піти на союз з радянськими військами, але тільки після того, як СРСР визнає УНР. У даній ситуації повстанська армія буде дотримуватися нейтралітету;

  3. масову партизанську війну УПА не почне, поки не буде відкритий другий фронт [9, с. 140].

Під час другого раунду переговорів, що почався наприкінці листопада 1942 р., Лукін передав Боровцю відповідь Москви. У ній говорилося, що Москва визнає суверенітет УРСР і готова шляхом переговорів усувати протиріччя. У Москві позитивно поставилися до нейтралітету УПА Боровця, але радянське командування продовжувало наполягати на активізації партизанських дій проти німців. У відповіді було зазначено, що повстанська армія може діяти самостійно. У ході вересневих і листопадових переговорів підполковник Лукін наполягав на вбивстві Е. Коха, що повинно бути сигналом до загального повстання. У грудні обидві сторони зрозуміли, що переговори зайшли в безвихідь. Радянське командування переконалося, що підкорити собі УПА не вдасться. Переговори були припинені. Єдиним позитивним результатом переговорів можна вважати нейтралітет, який обидві сторони зберігали з кінця літа 1942 р. до середини лютого 1943 р.

Щодо причин розриву нейтралітету існують різні думки. Деякі автори вважають, що підполковник . Лукін припинив відносини з Боровцем після того, як довідався, що останній одночасно веде переговори з німцями [73, с. 32]. Сам же отаман Боровець заявив, що нейтралітет був розірваний з вини радянських партизанів, які мали наказ знищувати українські військові формування. Так, 19 лютого 1943 р. група командирів і начальник штабу УПА Леонід Щербатюк-Зубатий потрапили в руки партизанів і були розстріляні, а потім кинуті в колодязь. Щербатюк, який одержав шість ран, вижив і розповів про те, що сталося. У цей час акції проти бульбівців були проведені у багатьох місцях. Тому, як писав Боровець, з 20 лютого 1943 р. «УПА офіційно вступила у відкриту боротьбу на два фронти - проти двох соціалізмів: німецького і радянського». З цього часу бульбівці вели бої з дрібними групами радянських партизанів, а великі загони вони «пропускали», щоб з ними «воювали німецькі збройні і поліцейські сили».

Залишається нез'ясованим: чи був наказ партизанам знищувати українські формування. Відомо тільки, що в березні 1943 р. перший секретар ЦК КП(б) України М.С. Хрущов направив листа командирам партизанських загонів України. Звертаючись до С. Ковпака, С. Руднєва й інших партизанських командирів він писав: «Відповідаю на поставлене Вами питання про наше ставлення до націоналістичних партизанських формувань. У нашому відношенні до українських націоналістичних партизанських загонів ми повинні завжди пам'ятати і розрізняти: перше, що керівники українських буржуазних націоналістів – це німецькі агенти – вороги українського народу; друге, що деяка частина рядових учасників у цих загонах щиро бажає боротися з німецькими окупантами, але вони обмануті буржуазними націоналістами, які пролізли до керівництва цими формуваннями». Хрущов ставив завдання: «Усіма способами викривати керівників цих формувань – буржуазних націоналістів, як ворогів українського народу, німецьких агентів. Не вступати в контакт із цими загонами. Не виступати збройно проти цих загонів, якщо вони самі на Вас не нападають, що зараз нашим головним й основним завданням є розгром фашистської Німеччини і вигнання німецьких окупантів з нашої території» [26, с. 69-70].

У цьому листі немає прямого наказу про знищення українських збройних формувань. Відомо, що Хрущов рекомендував партизанським командирам утримуватися від конфронтації з українськими формуваннями, але не виключено, що деякі командири сприйняли лист Хрущова як наказ.

Окремо варто зупинитися на такому питанні, як протистояння УПА отамана Т. Бульби і польських військових формувань у місцях спільного проживання українців і поляків. Причини конфлікту мали глибокі корені. Фашистська адміністрація і спецслужби в своїх інтересах розпалювали українсько-польську ворожнечу. Гауляйтер України Е. Кох доводив своїм підлеглим: «Нам треба домогтися, щоб поляк при зустрічі з українцем бажав його убити; щоб українець, побачивши поляка, теж горів бажанням його убити. Якщо ж по дорозі вони зустрінуть єврея й уб'ють його, то це буде те, що нам потрібно» [38, с. 73]. Окупанти діяли винахідливо: створювали польську поліцію і при її допомозі здійснювали каральні акції в українських селах. У свою чергу польські націоналісти, що мали зв'язки з емігрантським урядом у Лондоні, створили збройні формування: «Таємна армія польська», «Польська організація військова», «Армія Крайова», які чинили опір німцям і здійснювали терористичні акції проти українського населення.

Загони Боровця були першими українськими збройними формуваннями в Західній Україні, тому вони раніше бандерівців вступили в зіткнення з поляками. Збройні виступи проти окремих польських сіл на Волині були викликані тим, що їхні жителі стали допомагати німцям у репресіях проти українців, і підтримували червоних партизанів. Треба визнати, що польське населення особливо активізувало свою боротьбу проти українців на Волині після того, як місцева українська поліція масово стала переходити на сторону УПА. Це дало привід полякам створити спеціальні польські підрозділи допоміжної поліції, руками яких фашисти організовували систематичні погроми українського населення. Не можна не враховувати і ту обставину, що частина західноукраїнського населення затаїла образу на поляків ще з часів панування Польщі на західноукраїнських землях.

Українсько-польське протистояння призвело до кровопролиття в значних масштабах. Домогтися перемоги в цій боротьбі ніхто не міг, тому з літа 1942 р. по зиму 1943 р. бульбівці і поляки намагалися налагодити контакти і домовитися про припинення кровопролиття. УПА отамана Бульби в ході переговорів з поляками переслідувала певні цілі: припинити українсько-польську ворожнечу, тому що обом націям загрожує знищення; налагодити боротьбу з загальними ворогами; встановити контакти між УПА й Армією Крайовою.

Пропозиції командування УПА не знайшли позитивного відгуку з польської сторони, яка зайняла позицію, що створювала серйозні перешкоди веденню переговорів. По-перше, польське підпілля вважало Західну Україну частиною Польщі і не хотіло йти на переговори з «зрадниками Польщі». По-друге, вони називали збройні формування Боровця «бандою», які заміряються на цілісність Польщі [9, с.157-158]. У березні 1943 р. бульбівці знову намагалися встановити контакти з поляками, але і ця спроба завершилася невдачею. Позитивним результатом цих переговорів було лише те, що під час переговорів припинялися збройні зіткнення. Такий стан зберігався кілька місяців.

З весни 1943 р. співробітництво радянських партизанів з польським населенням посилилось. Поляки стали почувати себе впевненіше, і відкрито стали воювати з бульбівцями і бандерівцями. Відповідь була негайною. Жертвами бульбівського терору стали польські родини, збройні загони, хутори і цілі села. Влітку 1943 р. ці акції стали масовими. У документах штабу партизанських загонів Житомирської області й Українського штабу партизанського руху зафіксована велика кількість даних про антипольські акції, а також є відомості про звірства загонів Боровця. У ході нальотів були спалені Галинськ, Карачук, Катеринівка, Сахи, Янівка та багато інших польських сіл, від рук бульбівців загинули сотні поляків [62, с. 52, 72]. У доповіді секретарю ЦК КП (б) України Хрущову від 21 квітня 1943 р. зазначалося: «У Цуманському районі Волинської області сотні націоналістів було наказано до 15.04.43 р. знищити поляків і всі їхні населені пункти спалити. 25.03.43 р. знищено населення і спалені населені пункти Заулек, Галинувка, Мар’янівка, Перелисянка та ін. 29.03.43 р. у с.Галинувка зарубано 18 чоловік поляків, решта пішла в ліс... У с. Пендики розстріляно близько 50 чо-ловік поляків. Рятуючись від звірств націоналістів, поляки концентруються у великих таборах, які охороняються місцевими польськими партизанськими загонами». У таких таборах збиралося польське населення з багатьох сіл. У таборі Гута-Степанівська на Рівненщині нараховувалося біля двох тисяч поляків [30, № 2-3, с. 128].

Бульбівці становили найбільшу небезпеку для польського населення. Одночасно вони створювали проблеми радянським партизанам і доставляли занепокоєння німцям. У документах німецької окупаційної адміністрації і радянського партизанського руху зафіксовані окремі факти бойових операцій УПА Боровця проти німців у 1943 р. Так, у травні генерал-майор Сабуров повідомляв, що в результаті одного нападу на німецький гарнізон бульбівці знищили тридцять гітлерівців. У розвіддонесенні № 62 Українського штабу партизанського руху від 14 липня 1943 р. говорилося про бої бульбівців за Степань на Рівненщині. У цьому ж документі вказувалися конкретні місця дислокації окремих загонів, а також їхній кількісний склад і керівники: «Береза» – 400 чоловік, «Легенда» – 450, «Єромщень» – 325, «Орел» – 100, «Махорко» – 300. У районі Цуманських лісів розташовувалися кілька бульбівських загонів загальною чисельністю до 1000 чоловік. У донесенні відзначалося, що місцеве населення сприяє цим загонам [62, с. 11].

Узагальнені дані про діяльність українських формувань на території Рівненської області виклав у травні 1943 р. генерал-майор О. Федоров. Оцінюючи чисельність УПА отамана Т. Бульби, партизан-ський генерал доповідав, що вона об’єднує в своїх лавах до шести тисяч чоловік і контролює чотири райони області [30, № 4, с. 94]. Дані про чисельність армії Боровця можна зустріти й у німецьких документах, що відносяться до травня 1943 р. Гітлерівці зробили висновок, що за короткий термін отаман Бульба може збільшити свою армію до 23 тисяч чоловік [62, с. 228]. Таким чином, партизанське командування й окупаційна влада вказували на існування багатотисячних збройних формувань бульбівців, які користувалися підтримкою українського населення.

Правомірним буде питання: чи міг Боровець у травні 1943 р. зібрати під свої прапори до 23 тисяч чоловік? Швидше за все, що ні. На той час вже набрала силу УПА бандерівців. Боровець вступив з ними в контакт і запропонував об'єднати зусилля для боротьби з радянськими партизанами. Бандерівці погодилися, але при цьому спробували підпорядкувати собі бульбівців. Однак у ході переговорів між представниками бульбівців і бандерівців, які відбулися 22 лютого і 9 квітня 1943 р., угода не була досягнута.

З цього приводу Боровець писав: «Я вів переговори в напрямку об'єднання своїх людей, партизанів-бандерівців і мельниківців. Місцеві керівники ОУН під керівництвом Мельника і їхні збройні загони приступили до співробітництва зі мною, хоча безпосереднього контакту з Мельником я не мав. ОУН-бандерівців погодилася в основному на створення єдиної УПА за умови, що я буду працювати відповідно до її лінії. Я не міг погодитися з такою політичною лінією. У зв'язку з цим виник конфлікт між мною і бандерівцями. Я перейменував свої збройні загони, що називалися УПА, в УНРА (Українська народно-революційна армія), продовжував працювати і далі у встановленому мною політичному напрямку. У цьому плані зі мною співробітничали загони ОУН-мельниківців» [75, с. 79].

З ініціативи командуючого УПА, полковника Дмитра Клячківського влітку 1943 р. відбулися нові переговори представників трьох українських військових формувань про об'єднання, але досягти повної згоди не вдалося. До складу УПА Бандери влилася тільки частина загонів Боровця. Один загін чисельністю дві тисячі чоловік залишився з отаманом Бульбою, і на його основі у липні 1943 р. була проголошена Українська народно-революційна армія.

Незабаром між УПА бандерівців і бульбівською УНРА почалися зіткнення. В одному відкритому листі до бандерівців отаман Т. Бульба звинувачував їх у ворожому ставленні до його загонів і наводив як приклад випадок зіткнення в селі Орв’яниця, Домбровицького району, де бандерівці хотіли роззброїти загін бульбівців, а коли останні відмовилися скласти зброю, хотіли винищити весь загін. Тільки та обставина, що в цей час на бандерівців напали партизани Ковпака, врятувало бульбівців від знищення, писав у листі Боровець. 18 серпня 1943 р. підрозділи УПА силоміць роззброїли і приєднали до себе загони Боровця і Мельника. З цього моменту повстанська армія перетворилася в єдине формування, контрольоване бандерівцями.

Частина бійців отамана Бульби діяла під його командуванням до листопада 1943 р. У листопаді Боровець налагодив зв’язки з абвером, сподіваючись, що німці допоможуть у боротбі з радянськими партизанами. Його запросили на переговори в Рівне, але почалися вони тільки після переїзду до Варшави. З Варшави Боровець погодився переїхати до Берліна, де і був арештований. Разом з іншими українськими націоналістами він знаходився в концтаборі «Заксенхаузен» до середини жовтня 1944 р.

Після арешту Боровця УНРА командував отаман Щербатюк-Зубатий. Народно-революційна армія проіснувала до приходу в Західну Україну радянських військ.

Військова політика ОУН-М. Другою силою, що мала військові формування, була ОУН мельниківської фракції. На самому початку Великої Вітчизняної війни ОУН-М робила ставку на керівництво похідними групами, яким було доручено формувати збройні підрозділи. Але яких-небудь відчутних результатів мельниківці не продемонстрували, більш того, полковник А. Мельник і його оточення не були прихильниками загострення відносин з фашистською окупаційною адміністрацією, тому що вони розраховували на допомогу Німеччини в створенні Української держави. У 1941 р. своїх збройних загонів вони не створили, але надали допомогу отаману Т. Боровцю офіцерськими кадрами. Після переговорів, які провели у Львові Сціборський і Сеник-Грибівський з Боровцем, ОУН-М відправила до складу Поліської Січі групу офіцерів.

Трохи активніше діяли мельниківці у 1942 р. До літа вони створили кілька партизанських таборів – один на півдні Кременеччини (під керівництвом поручика «Блакитного»), другий – на Волині (під керівництвом поручика «Білого»), третій – на Рівненщині (під керівництвом поручика «Волинця»). У червні 1942 р. ОУН-М провела конференцію в Почаєві на Тернопільщині, у ході якої обговорювалося питання про тактику в умовах фашистського терору по відношенню до мирного населення. Учасники конференції прийшли до висновку, що «не відповідати на німецькі звірства не можна», але воювати з німцями недоцільно, тому що це на руку більшовикам. У той же час було визнано, що відкрите зіткнення з німцями неминуче і до нього «треба готуватися» [46, с. 288]. Практичні результати цієї «підготовки» були мало помітними. У 1943 р. мельниківські збройні формування мали тільки п'ять загонів, яких було вкрай недостатньо, щоб відігравати помітну роль у повстанському русі. Але окремі операції вони вже проводили. Так, наприклад, у березні був зроблений напад на в'язницю в Дубно і звільнені в’язні [68, с. 37].

Одним з відомих мельниківських загонів був загін під командуванням М. Недзвецького – Хрона, що діяв у районі Кременця. Сам Хрон, за оцінками офіцерів, був командиром слабким, але його загін, який нараховував кілька сотень чоловік, діяв активніше інших. 1 травня 1943 р. даний загін зробив напад на село Кути, яке контролювали озброєні фашистами поляки. Без важкого озброєння мельниківцям не вдалося взяти костьол, в якому засіли поляки, але вони спалили село, залишивши тільки цілим будинок української родини. Вдало для цього загону завершилася акція в районі сіл Лишня і Стіжок на Кременеччині, де 9 травня в засідку мельниківців потрапила колона німецьких карателів. Німці в ході бою втратили близько 90 чоловік убитими і пораненими. 8 червня дві сотні загону Хрона під командуванням Журби і Лисенка змусили втікати німців і поляків, які готувалися спалити село Лишня [68, с. 97, 108]. Цими прикладами й обмежувалася історія збройної боротьби мельниківців з гітлерівцями.

Особливе місце в діях загону Хрона зайняла операція 4 липня 1943р. у Вишневці. Гарнізон гітлерівців у складі 120 чоловік не зважився вступити в бій з переважаючими силами мельниківців і заховався в місцевій фортеці. Тим часом бійці Хрона зайняли без бою містечко, завантажили 200 возів різним майном, продовольством, медикаментами і пішли з Вишневця. Метою нальоту на Вишневець було не нанесення удару по гітлерівцях, а захоплення необхідного майна. Під час відходу колона мельниківців зіштовхнулася з партизанами з'єднання генерала С. Ковпака. Після нетривалого бою між ними почалися переговори, які були вигідні мельниківцям, тому що їхній загін значно уступав радянським партизанам по кількості людей і озброєнню. Комісар Руднєв і інші командири намагалися переконати людей Хрона, що їхнім загальним ворогом є німці, але досягти згоди на спільну боротьбу проти гітлерівців їм не вдалося. У ході переговорів мельниківські командири передали ковпаківцям цінну інформацію про розташування фашистів у районі Вишневця. За розпорядженням Хрона партизанам було виділене борошно і цукор [68, с. 118].

Загони мельниківців постійно відчували на собі сильний тиск з боку бандерівців, які вважали тільки себе єдиним політичним і військовим центром. Бандерівці силоміць підкоряли собі формування мельниківців, захоплювали їхні бази, забирали зброю і майно. Так, наприклад, 6 липня 1943 р. загін Хрона був оточений бандерівцями Енея, і під загрозою розстрілу змушений був роззброїтися. Основна маса загону Хрона розійшлася по домівках, а бажаючі воювати під бандерівським командуванням, відразу були зараховані до складу УПА. На перехід до бандерівців погодилися деякі офіцери: Гаркавенко, Лисенко, Скорупський, Орлик, Хрон.

Роззброєння загону Хрона негативно позначилося на боєздатності і єдності інших загонів ОУН-М. Сотенний командир Яровенко уник переслідувань бандерівців і якийсь час діяв самостійно. Восени 1943 р. Яровенко перейшов до УНРА Боровця, але незабаром був схоплений бандерівською службою безпеки і страчений. Мельниківські командири, які перейшли в УПА, констатували: «У даній ситуації бандерівці були сильнішими... і простій людині важко йти проти них» [68, с. 129]. Націоналістично настроєне українське населення, яке було свідком боротьби між ОУН-Б і ОУН-М, було засмучене і говорило, що «коли наші хлопці між собою б'ються, то України не буде» [68, с. 127].

Після роззброєння мельниківських підрозділів, їхні невеликі загони ще продовжували діяти. До числа таких можна віднести загін поручика Малого, який діяв у районі Дубно. Деякі представники ОУН-М на місцях з метою захисту мирного населення прийняли рішення зблизитися з німцями. У листопаді 1943 р. вони провели в Луцьку переговори з гітлерівцями і домоглися права на створення збройних підрозділів для боротьби з радянськими партизанами і польськими терористами. У селі Сапанів Кременецького району був створений загін під назвою «Український Легіон», що почав боротьбу з поляками на Кременеччині, а потім і в районі Луцька. Сотні цього легіону діяли біля Цумані і Грубешова [68, с. 202].

Залишившись без своїх збройних підрозділів, керівники
ОУН-М наприкінці 1943 р. визначили план дій в умовах наближення до Західної України радянських військ. Мельниківці взяли курс на «революцію в народі», а не на «революцію в лісі», як це робили бандерівці. Полковник Мельник бажав своїм опонентам удачі, але не вірив у їхній успіх [46, с. 232].

Керівництво ОУН-М пропонувало свої послуги німцям стосовно участі в спільній боротьбі проти більшовиків, але гітлерівці зневажливо відмахувались від «союзників». Так продовжувалося до початку 1943 року, коли стало ясно, що поповнювати втрати за рахунок одних німців Німеччина вже не може. Тільки з 1 листопада 1942 р. по 31 березня 1943 р. втрати фашистів убитими, пораненими і зниклими без звістки, склали більше 960 тисяч чоловік. Після поразки під Сталінградом німці відкинули «расовий» принцип формування дивізій СС. Вони пішли на створення таких з'єднань у Латвії, Естонії, Боснії і Герцоговині. Обергрупенфюрер Бергер говорив: «Німецька мати не буде плакати за загиблим чужоземцем» [33, с. 352]. Під егідою гітлерівців були створені: югославська гірська дивізія СС «Хандшар», албанська гірська дивізія СС «Скандербег», голландська танкова дивізія СС «Нидерланде», французька стрілецька дивізія СС «Шарлемань», дві стрілецькі дивізії СС «Латвія». Були також створені туркестанські, кавказькі, румунські і болгарські батальйони [70, с. 5].

У лютому 1943 р. полковник Мельник звернувся до начальника генерального штабу вермахту генерал-фельдмаршала Кейтеля з пропозицією швидше «сформувати боєздатне українське військо», він пропонував себе «у розпорядження верховного командування збройних сил» [17, с. 49]. Подібна пропозиція надходила також від керівника Українського Центрального Комітету професора Кубійовича. Звертаючись до Кейтеля, Мельник розумів, що остаточне рішення буде приймати не начальник генерального штабу, а фюрер. Тому в березні 1942 р. він направив телеграму особисто Гітлеру, в якій писав, що створення української визвольної армії й української держави зміцнить оборону Європи від більшовиків і запобіжить «московську небезпеку» [33, с. 353]. Гітлер Мельнику не відповів, але через якийсь час фюрер схвалив пропозицію губернатора Галичини Вехтера про створення української дивізії. При цьому високопоставлені гітлерівські чиновники підкреслювали, що українці «не стануть союзниками, і ми не будемо з ними на «ти» [34, с. 360]. Щоб не будити в українцях ідею незалежності, Берлін поставив умову: дивізія повинна називатися не «українська», а «галицька». В її склад передбачалося включати тільки жителів тієї частини України, яка входила раніше до складу Австро-Угорщини.

Про рішення Гітлера створити дивізію СС «Галичина» Вехтер оголосив 28 квітня 1943 р. У той же день він разом з Кубійовичем видали відозву до молоді вступати до лав дивізії. Рішення, прийняте фюрером, Кубійович розцінив як «особливу честь» для українців. Він говорив про активне співробітництво з німецькими державними органами «аж до переможного закінчення війни». Акцію по створенню дивізії «Галичина» підтримали митрополит Шептицький і Мельник. Останній вважав її зародком української армії в складі вермахту за прикладом легіону січових стрільців часів Першої світової війни.

Для організації набору в дивізію у Львові був створений Військовий комітет, керівником якого німці призначили полковника Бізанця. Формальним творцем українського з'єднання був УЦК, але фактично всю роботу взяли у свої руки німці. На середину липня 1943 року кількість добровольців досягла 62 тисяч чоловік [33, с. 402]. Називаються й інші дані. Так, канадський українознавець Субтельний пише, що кількість добровольців перевищила 82 тисячі чоловік [64, с. 410]. Але не всі дослідники згодні з тим, що в список потрапили винятково одні добровольці. Ще влітку 1943 р. німці відзначали, що молоді українці не дуже охоче йшли до лав «союзників», їх відштовхував той факт, що створювалася дивізія СС, а не дивізія вермахту. У підсумку виявилося, що один з полків був створений у результаті облав і арештів, залякувань і погроз. Значну агітаційну роботу проводила греко-католицька церква. У травні-липні 1943 р. на честь створення «Галичини» проводилися богослужіння, у ході яких священики закликали молодь вступати в ряди дивізії, а тим, хто не виявляв бажання надягти військову форму, загрожували відправленням на примусові роботи в Німеччину. Дивізія тільки формувалася, але вже були випадки дезертирства, на які німці реагували негайно і дуже жорстко. Командир дивізії бригаденфюрер СС Фрейтаг заявив: «Хто залишає нас – той боягуз. Боягузи – це зрадники, які заслуговують тільки смерті» [16, с. 31].

На відміну від мельниківців, Провід ОУН-Б і командування УПА виступали проти створення дивізії і називали вступ до її лав «капітуляцію перед німцями». Бандерівці говорили: «Український народ не хоче і не буде своєю кров'ю рятувати Німеччину». Керівництво ОУН-Б вважало, що план німців по створенню дивізії «Галичина» використовують більшовики, щоб показати, що український національний рух створюється і підтримується німцями [33, с. 404]. Одночасно бандерівцям вдалося залучити до лав УПА частину «дивізійників», які не бажали воювати під німецьким командуванням.

Формування дивізії зайняло кілька місяців. 13 тисяч українців стали її рядовими бійцями, а командні посади були зайняті винятково німецькими офіцерами. Після навчання в спеціальних таборах в Австрії і Франції, дивізія була перекинута на Східний фронт під місто Броди на Львівщині. До участі в боях на фронті два курені дивізії разом з німцями приймали участь в акціях проти радянських і польських партизанів на Холмщині. 17 липня 1944 р. «Галичина» вступила в бій проти радянських військ і через п'ять днів була розбита. Її втрати вбитими і пораненими склали 7-8 тисяч чоловік, сотні солдатів пішли в загони УПА [33, с. 493]. Частина особового складу дивізії відступила з німцями і згодом склала основу нової української дивізії, сформованої на території Чехословаччини. У березні 1945 р. командир цієї дивізії генерал Шандрук наказав називати її «Перша українська дивізія». Німці не протестували проти цього, хоча продовжували вживати стару назву. В останні дні війни українська дивізія здалася союзникам і була інтернована в Італію [33, с. 514].

У той час, коли дивізія «Галичина» готувалася до участі в боротьбі проти радянських військ, учасники її формування – мельниківці потрапили в немилість до фашистів. На початку 1944 р. німці заарештували А. Мельника і його дружину у Відні, Є. Онацького в Римі, Д. Андрієвського в Берліні, В. Мартинця і Д. Квітковського у Львові і т.д. Усі вони стали в’язнями таборів «Заксенхаузен» і «Брецу». Арештованих утримували роздільно, але під час прогулянок вони могли бачитися між собою, а також бачити Бандеру, Стецька, Боровця. Незабаром вони довідалися про загибель у «Заксенхаузені» Олега Ольжича. Справи арештованих мельниківців вів гестапівський полковник Вольф. Він звинувачував оунівців у тому, що, знаходячись на території Німеччини, ОУН продемонструвала вороже ставлення до німців, незважаючи на те, що німці воюють з ворогами України. Вольф домагався від мельниківців видачи архіву ОУН [46, с. 193].

Восени 1944 р., коли німці відступали з України, вони спробували створити антибільшовицький фронт, в якому лідери ОУН могли відіграти важливу роль. У Берліні було прийняте рішення про звільнення українських націоналістів з концтаборів. Кальтенбруннер намагався схилити їх до зближення з генералом Власовим, відводячи останньому роль об'єднувача всіх антирадянських сил, але лідери українського націоналістичного руху рішуче відхилили пропозицію гітлерівського генерала [33, с. 499].

Наприкінці вересня і в жовтні 1944 р. Бандера, Стецько, Боровець, Бойдуник, Онацький, Андрієвський, Мартинець, Мельник із дружиною й інші оунівці вийшли на волю. Д. Андрієвський писав, що перед звільненням з ними зустрівся полковник Вольф і сказав наступні слова: «Хоча поведінка оунівців проти Німеччини була нелояльною, але і німецька політика проти українців теж була помилковою на 50%. Тепер німці усвідомили собі це, хотіли б виправити свої помилки і дати українцям можливість організуватися на національній основі. А щоб показати свою добру волю українській громадськості, вони вирішили звільнити членів ОУН і видатних українців» [46, с. 199-200].

Вийшовши на волю, українські лідери обговорювали пропозицію німців про співробітництво. На нараді, в якій брали участь А. Левицький, П. Скоропадський, С. Бандера й А. Мельник, полковнику було доручено вести переговори з представниками німецьких урядових кіл. Приступаючи до переговорів, А. Мельник висунув перед німцями такі умови:

  1. Переговори будуть відбуватися безпосередньо з німецьким міністерством закордонних справ.

  2. Німецький уряд підпише й оголосить декларацію, що Німеччина раз і назавжди відмовляється від будь-яких претензій на українські землі і визнає право українського народу на самостійну державу.

  3. Буде створений Український Національний Комітет як представник українців у Німеччині, нічим не зв'язаний з російським Комітетом Власова.

  4. Буде створена Українська Національна Армія під українським командуванням.

  5. Негайно будуть звільнені з концтаборів і арештів всі українці, арештовані з політичних і національних мотивів [46, с. 251].

Коли німецька сторона не прийняла цих умов, полковник Мельник відмовився від подальших переговорів. У лютому 1945 р. лідери ОУН-М виїхали з Берліна, а в квітні вони вже перебували в американській зоні окупації.

* * *

Повстанська армія Т. Боровця була першим великим військовим формуванням у Західній Україні. План її створення був розроблений ще до Великої Вітчизняної війни, а на початку війни розгорнулася практична робота по формуванню армії. Наприкінці літа 1941 р. вона вже вела бої з частинами Червоної Армії, які потрапили в тил фашистських військ на українському Поліссі. У відповідь на фашистський терор проти мирного населення, бульбівські загони в 1942 р. стали проводити операції проти цивільної окупаційної адміністрації, а також наносити удари по пунктах воєнно-стратегічного значення. Одночасно Т. Боровець проводив переговори з німецьким командуванням, і в обмін на припинення терору проти населення та визнання української державності, обіцяв німцям дотримуватись нейтралітету. У залежності від ситуації він часто міняв орієнтири і намагався дістати вигоду з контактів з гітлерівцями, бандерівцями, мельниківцями та радянськими партизанами. Особливу жорстокість загони отамана Бульби продемонстрували по відношенню до польського населення Західної України, жертвами їхнього терору стали багато тисяч мирних громадян.

Не являючись членом ОУН, Тарас Боровець не вступав у співробітництво з нею, що обмежувало його можливості, і скорочувало опору серед західноукраїнського населення, яке підтримувало бандерівців. У підсумку повстанські формування Боровця капітулювали перед УПА бандерівців. Співробітництво з фашистами не допомогло Боровцю зберегти свою повстанську армію, а сам отаман став в'язнем фашистського концтабору.

У роки Великої Вітчизняної війни Провід ОУН-М і особисто Андрій Мельник своїми діями показали, що військове питання не було головним у їхній політиці. Нечисленні збройні формування мельниківців у роки війни нічим себе не проявили. Вони не заподіяли великої шкоди гітлерівським окупантам, не вступали в збройні зіткнення з радянськими партизанами, уникали конфліктів з польським населенням. Мельниківські загони не в змозі були протистояти бандерівцям і припинили своє існування.

Провід ОУН-М і полковник Мельник наполегливо пропонували керівництву Німеччини послуги своєї організації як союзника в боротьбі з більшовизмом. Мельниківці взяли активну участь у створенні дивізії «Галичина», але так і не змогли переконати німецький уряд у корисності оунівського руху для рейху.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14



Схожі:




База даних захищена авторським правом ©lib.exdat.com
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації