Поиск по базе сайта:
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів icon

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів




НазваНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Сторінка4/14
Дата конвертації27.06.2013
Розмір2.83 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14
1. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/_НОЗЕМН_ МОВИ.doc
2. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/_НФОРМАТИКА.doc
3. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/_СТОР_Я Сборник материалов и документов по истории Украины.doc
4. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/_СТОР_Я УКРАфНИ Гетьмани украхнського козацтва.doc
5. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/_СТОР_Я УКРАфНИ.doc
6. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/_СТОР_Я.doc
7. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/_стор_я УКРАфНИ ОУН-УПА Под_х, факти, документи.doc
8. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/АДМ_Н_СТРАЦ_ф.doc
9. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/АСТРОНОМ_Я.doc
10. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/Б_ОЛОГ_Я.doc
11. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ВИХОВНА РОБОТА.doc
12. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ГЕОГРАФ_Я.doc
13. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ДИТЯЧИЙ САДОЧОК.doc
14. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ДЛЯ ДОПИТЛИВИХ.doc
15. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ДОВ_ДНИК.pdf
16. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/Для розм_щення на сайт_.doc
17. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ЕКОЛОГ_Я ТА ОХОРОНА ПРИРОДИ.doc
18. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ЕКОЛОГ_Я.doc
19. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ЕКОНОМ_КА.doc
20. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ЕТИКА ТА ЕСТАТИКА.doc
21. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ЖУРНАЛ_СТИКА.doc
22. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ЗАРУБ_ЖНА Л_ТЕРАТУРА.doc
23. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/Класному кер_вников_.doc
24. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/МАТЕМАТИКА.doc
25. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/МУЗИКА.doc
26. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/НАРОДОЗНАВСТВО.doc
27. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ОБЖ.doc
28. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ОБРЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО.doc
29. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/П_ДРУЧНИКИ.doc
30. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ПЕДАГОГ_КА.doc
31. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ПОС_БНИК.doc
32. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ПОЧАТКОВА ШКОЛА.doc
33. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/Профор_єнтац_я.doc
34. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/Р_зне.doc
35. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/РЕЛ_Г_Я ТА М_ФОЛОГ_Я.doc
36. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/РОС_ЙСЬКА МОВА ТА Л_ТЕРАТУРА.doc
37. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/СВ_ТОВА КУЛЬТУРА.doc
38. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/СЛОВНИКИ, ЕНЦИКЛОПЕД_ф.doc
39. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/СОЦ_АЛЬНА ПЕДАГОГ_КА.doc
40. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ТРУДОВЕ НАВЧАННЯ.doc
41. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/У розд_л Учись учитися.doc
42. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/УКРАфНОЗНАВСТВО.doc
43. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/УКРАфНСЬКА МОВА ТА Л-РА.doc
44. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/УЧИСЬ УЧИТИСЯ.doc
45. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/УЧИТЕЛЮ.doc
46. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/Ф_ЗИКА.doc
47. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/Ф_ЗИЧНЕ ВИХОВАННЯ.doc
48. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/Х_М_Я.doc
49. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ХУДОЖНЯ Л_ТЕРАТУРА УКР Л_ТЕРАТУРА.doc
50. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ХУДОЖНЯ Л_ТЕРАТУРА.doc
51. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ШК_ЛЬНОМУ Б_БЛ_ОТЕКАРЕВ_.doc
52. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ШК_ЛЬНОМУ ПСИХОЛОГУ.doc
53. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/Шк_льному б_бл_отекарев_.doc
Іноземні мови
Викладання інформатики
П. Т. Фиров
П. Т. Фиров
Розділ учителю-предметнику (Історія України) історія україни
Розділ учителю-предметнику (Історія)
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Розділ адміністрації школи
Астрономія
Розділ учителю предметнику (Біологія) біологія
Розділ виховна робота
Викторина по географии для учащихся 7 11 классов «Индийский океан»
Методические разработки Консультация для воспитателей Занятия с детьми Документация в детском саду Игры с обучением Сказки. Песенки. Стихи
Розділ для допитливих
Занесено розділ художня література українська література Андріан Кащенко. Історичні повісті
Екологія та охорона природи
Викладання екології
Викладання економіки
Етика та естатика
Журналистика, издательское дело и сми
Зарубіжна література
Лекции для родителей, сценарии и многое другое. Класному керівникові найрізноманітніші сценарії
Веселова Олена Анатоліївна математика викладання математики авторські програми, форми навчання математики, розробки урок
Інформації про їх авторів та виконавців. До більшості пісень подані акорди для акомпанементу на гітарі, також заплановано розмістити ноти і музичні фраґменти у форматах midi та m На сайті ви знайдете корисні посилання подібної тематики
Розділ народознавство
Викладання обж
Образотворче мистецтво
Учебники по физике, химии, английскому языку, культурологии др довідник
Статті, реферати, курсові та дипломні роботи
Истории украины
Шкільні предмети
Профорієнтація
Учись учитися
Релігія та міфологія
Преподавание русского языка
Розділ учителю-предметнику світова культура
Розділ енциклопедії, словники, довідники
Http://festival. 1september ru/subjects/25
В помощь учителю
Проекты и исследования учитель ученику
Українознавство
Розділ учителю-предметнику
Розділ учись учитися
Всем, всем, всем
Викладання фізики
Фізична культура
Викладання хімії
Розділ художня література українська література
Розділ художня література художня література
Шкільному бібліотекареві
Литература по психологии Електронна бібліотека України психологія для шкільного психолога
Правила безпеки в Інтернеті для дітей подорожі з павучком-всезнайкою (Корисні поради Інтернет мандрівникам) та інші матеріали шкільному бібліотекареві

Проголошення ОУН Акта відновлення Української Держави. 22 червня 1941 р. фашистська Німеччина без оголошення війни напала на СРСР. Вторгнення гітлерівців створювало оунівцям передумови для здійснення їхніх планів. У передових колонах вермахту наступав батальйон «Нахтігаль» імені Степана Бандери, але в боях участі він не приймав. Український підрозділ мав завдання проникнути у Львів, зайняти дороги, мости, об'єкти зв'язку і забезпечити безпечне просування німців [33, с. 160]. Разом з батальйоном рухалися представники керівництва ОУН-Б на чолі з Ярославом Стецьком. Вони стали свідками завзятого опору прикордонників і радянських військ. 25 червня з-під Краковця, що на Львівщині, Стецько писав Бандері: «Більшовики тут б'ються добре усупереч усім чеканням... Німці запитують, чи буде наше повстання – де» [44, 1991, № 13, с. 75]. Ймовірно, німці розраховували, що націоналісти піднімуть повстання в тилу радянських військ.

Масштабного повстання в тилу радянських військ не було, але бойові дії почали націоналісти-підпільники, окремі бандерівскі загони і диверсанти. Документи свідчать, що оунівці атакували відступаючі червоноармійські частини. Рядових солдатів при цьому, як правило, роззброювали, а «енкаведистів, політруків і ворожих українському народу офіцерів знищували». Першими почали дії націоналісти Львівської області. Зокрема, у Перемишлянському районі вже 23 червня 1941 р. був створений загін, у кількості 87 бойовиків. У боях з червоноармійцями і частинами НКВС він знищив 35 і взяв у полон 188 чоловік. У Радехівському районі 24 червня бандерівці ліквідували 50 енкаведистів і міліціонерів [58, с. 115, 117].

Український батальйон під командуванням Р. Шухевича увійшов у Львів вночі 30 червня, випередивши на кілька годин фашистські війська. Вранці бійців «Нахтігаля» і представників керівництва ОУН-Б зустрічали учасники бандерівського підпілля. Я. Стецько прибув з візитом до митрополита греко-каталицької церкви Андрея Шептицького і виклав йому погляди бандерівського керівництва і плани дій. 30 червня 1941 р. у Львові в будинку «Просвіти» відбулися поспішно скликані збори української громадськості, на яких були присутні також німецькі офіцери Кох і Айкерн. Я. Стецько виголосив промову й оголосив Акт відновлення Української держави. Наведемо цей документ повністю.


Акт відновлення Української Держави

Львів, 30 червня 1941 р.


1) Волею Українського Народу, Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління кращих синів України.

Організація Українських Націоналістів, яка під проводом її творця і вождя Євгена Коновальця вела в останніх десятиліттях кривавого московсько-більшовицького поневолення завзяту боротьбу за свободу, взиває весь український народ не скласти зброю так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Українська Суверенна Держава.

Суверенна Українська Влада запевнить українському народові лад і порядок, всесторонній розвиток усіх його сил та заспокоєння всіх його потреб.

2) На західних землях України твориться Українська Влада, яка підпорядковується Українському Національному Урядові, що створиться в столиці України - Києві з волі українського народу.

3) Відновлена Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціалістичною Велико-Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації.

Українська Національна Революційна Армія, що творитиметься на українській землі, боротиметься далі спільно із союзною німецькою армією проти московської окупації за Суверенну Соборну Українську Державу і новий справедливий лад у цілому світі.

Хай живе Українська Суверенна Соборна Держава, хай живе Організація Українських Націоналістів, хай живе Провідник Організації Українських Націоналістів Степан Бандера.

Слава Україні! Героям Слава!

Ярослав Стецько.


Бажання бандерівців створити самостійну державу можна зрозуміти. Але ніяк не можна виправдати їхню готовність співробітничати з фашистами і схвалення створюваного гітлерівцями «нового ладу». Що являє собою цей лад, багато народів Європи вже випробували на собі, і цього не могли не знати бандервські лідери. Але вони наївно вважали, що «новий порядок» буде на благо українському народові.

Збори затвердили головою уряду Я. Стецько, який напередодні був призначений на цю посаду С. Бандерою. До складу уряду ввійшли І. Климів, М. Лебедь, В. Лисий, В. Петрив, Л. Ребет, В. Стахів та інші відомі діячі ОУН. Цей уряд розглядався як перехідний, тимчасовий орган. Плюралізм влади забезпечувався тим, що з 26 міністерств 11 очолили безпартійні, 11 – члени ОУН-Б, а інші – представники партії соціалістів-радикалів [76, с. 399]. Учасники зборів направили вітання С. Бандері, А. Гітлеру і митрополиту А. Шептицькому. Учасники зібрання гаряче вітали присутніх у залі німецьких офіцерів. Їхня присутність була сприйнята як факт лояльності офіційного Берліна до «Акта 30 червня». Сам же капітан Кох виступив з промовою, що пролунала дисонансом. Вітаючи українців і говорячи, що вони «мають тепер Україну», офіцер попередив, що українці не повинні займатися політикою, і поки йде війна, тільки Гітлер може приймати рішення.

Ввечері 30 червня львівська радіостанція повідомила про прийняті рішення і передала звернення до українців, які воювали в лавах Червоної Армії, переходити на службу новій українській владі. По Львову були вивішені українські національні прапори, у місті розквартирувався батальйон «Нахтігаль» і розмістився керівний штаб ОУН, формувалася народна міліція, підпорядкована міністерству внутрішніх справ. Організатором міліції був член Проводу ОУН Іван Равлик. Шляхом різних маніпуляцій бандерівці й особисто Стецько, який скрізь заявляв, що ОУН-Б виступає від імені всіх українських сил, домоглися від старого і хворого митрополита Шептицького заяви про підтримку проголошення української державності. У своєму Посланні до віруючих митрополит підкреслював, що «почалася нова епоха в житті Соборної Самостійної України» [ 49, с. 203].

Через кілька днів у Львові зібралися збори городян, на яких було обрало склад Ради Сеньйорів під почесним заступництвом митрополита А. Шептицького і під керівництвом К. Левицького. Рада повинна була стати дорадчим органом при уряді Я. Стецька, а також вирішити питання примирення двох фракцій ОУН. У другій половині липня Рада Сеньйорів була перетворена в Українську Національну Раду, до якої входило близько 30 чоловік.

Те, що відбулося у Львові 30 червня, не було випадковим. Бандерівці втілили в життя план, який був намічений у травні 1941 р. В одному зі своїх документів ОУН-Б записала, що на випадок війни «... на звільнених від московсько-більшовицької окупації територіях української землі без зволікання ОУН проголошує відтворення Української держави» [35, 1993, 14 V, с. 3].

Звістка про проголошення у Львові Української держави застала Мельника, Сціборського, Сушко й інших керівників ОУН-М у Кракові. Для них це було несподіваним. Мельник заявив, що якщо дана інформація підтвердиться, то ОУН повинна «стати на службу Українській державі» [46, с. 277]. Але і після такої заяви мельниківці не підтримували «революційних» дій бандерівців і продовжували лінію на співробітництво з німцями. 6 липня 1941 р. Мельник направив Гітлеру листа, в якому просив дозволити «взяти участь у хрестовому поході проти більшовицького варварства...» Разом з легіонами інших європейських держав ОУН хотіла б йти з «визволителями і мати можливість створити з цією метою українські збройні формування» [33, с. 123]. Стримано до проголошення Української Держави ставився керований Кубійовичем Український Центральний Комітет у Кракові.

Виклад подій, що відбувалися у Львові, буде неповним, якщо не зупиниться на оцінках дій батальйону «Нахтігаль» у період з 1 по 6 липня 1941 р. У радянській літературі читаємо: «... почалися масові розправи над мирними громадянами. Спеціальні команди, створені з особового складу «Нахтігаля», розгорнули справжнє полювання за радянськими працівниками, особами польської і єврейської національності. З 1 по 6 липня 1941 р. у Львові було вбито три тисячі поляків і євреїв» [72, 1990, № 23, с. 69]. У деяких публікаціях стверджується, що списки жертв складали М. Лебедь, І. Климів, Є. Врецьона за допомогою довоєнного телефонного довідника, а організаторами арештів називаються Оберлендер, Лебедь і Шухевич. Відзначається також, що жертвами гестапівського й оунівського терору у Львові стали десятки відомих діячів науки, техніки, літератури і мистецтва. Серед закатованих були почесний член багатьох Академій наук світу Казимир Бартель, видатний письменник Тадеуш Бой-Желенський, вісімдесятилітній академік Соловій, професор Ян Грек, ректор університету, професор Серадзький, академік Антоній Цешинський, професор Тадеуш Островський і багато інших» [17, с. 43].

Протилежну точку зору виклав відомий дослідник української історії професор із Сорбони Володимир Косик. У своїй книзі «Україна в роки другої світової війни (1939-1945)» він пише, що батальйон «Нахтігаль» виконував тільки охоронні функції й не приймав участі в розстрілах у Львові. У ході Нюрнберзького процесу радянська сторона обвинувачувала в злочинах проти мирного населення у Львові тільки гестапо. На адресу «Нахтігаля» в СРСР до жовтня 1959 р. ніяких обвинувачень не висували. Восени 1959 р. у Німецькій Демократичній Республіці почалася кампанія проти міністра ФРН Оберлендера, який був відомий своєю антикомуністичною й антирадянською політикою. Москва і Берлін почали збирати проти міністра компромат, обвинувачувати його в нацистських злочинах, в тому числі й в розстрілах у Львові. Так як Оберлендер у 1941 році був офіцером «Нахтігаля», виникла ідея висунути обвинувачення і проти солдатів та офіцерів українського батальйону. Але судові органи ФРН не знайшли підстав для притягнення до відповідальності Оберлендера. Отже, на думку Косика, немає підстав обвинувачувати батальйон «Нахтігаль» в злочинах, яких він не робив [33, 160-162]. У наукових працях цього вченого наводяться відомості про розстріл фашистами в перші дні окупації Львова 7 тисяч євреїв [34, с.158].

Наведені точки зору з одного і того ж питання є протилежними, і віддавати перевагу одній з них, немає підстав. Істина, швидше за все, знаходиться посередині.

Вище вже говорилося, як абверівський офіцер Ганс Кох відреагував на рішення зборів націоналістів у Львові. Для нього й інших офіцерів самим несподіваним було рішення про створення уряду Стецька. Вони навіть вважали, що націоналісти діють із санкції вищих урядових кіл. До початку війни з ОУН мав справу переважно абвер, а інші нацистські органи, в тому числі Управління державної безпеки, знали оунівців погано. Так, в повідомленні зі Львова в Берлін навіть говорилося, що уряд організував «якийсь Пантера». Самі ж бандерівці через свого представника в Берліні В. Стахіва передали Риббентропу листа, в якому повідомлялося про створення українського уряду.

На відновлення Української держави Берлін відповів швидко і жорстко. Вже 1 липня 1941 р. служба безпеки і гестапо притягли до відповідальності Ганса Коха – «фахівця» з українських справ і підполковника Айкерна, оскільки вони були присутні на зборах націоналістів. А 2 липня начальник поліції безпеки і СД Г. Гейдріх видав наказ про створення у Львові «незалежного управління містом». Він також зазначав, що «готуються подальші заходи проти групи Бандери й особливо - проти самого Бандери. Вони будуть якнайшвидше реалізовані» [45, с.5].

3 липня заступник держсекретаря Кундт прибув у Краків, де зустрівся з провідними діячами Українського національного комітету, а також з Бандерою. Власне кажучи, це був справжній допит у присутності судді фон Бюлова, доктора Феля і полковника Бізанця. Насамперед, Кундт заявив: «...Фюрер – єдиний, хто керує боротьбою, і ніяких українських союзників не існує». Він підкреслив, що Німеччина є завойовником радянських територій. Берлінський чиновник дав зрозуміти, що створювати український уряд і вирішувати все, що буде відбуватися в Україні, може тільки «фюрер, що завоював цю країну». Як видно з протоколу цієї «виховної» розмови, записаної німецькими стенографістами, Бандера не квапився погоджуватися з Кундтом. Він підкреслював, що ОУН вступила в бій з більшовизмом, щоб боротись за незалежну і вільну Україну. Він заявив, що керувався «мандатом, отриманим від українців», а не якимись наказами чи згодою німців. Лідер ОУН-Б повторював, що «будівництво й організація українського життя можуть бути здійснені тільки українцями».

Про події в Західній Україні Гітлеру підготували інформацію, в якій говорилося: «Усупереч німецьким планам, у Львові створений західноукраїнський крайовий уряд. Українці, що приймали в цій справі участь, повинні бути відправлені в Берлін і піддані арешту» [35, 1993, 22 V, с.12]. По «львівській справі» в ставці фюрера відбулася нарада, на якій були присутні Кейтель, Риббентроп, Гіммлер, Канаріс. Адмірал Канаріс переконував фюрера, що бандерівці – це фанатичні борці, і до ідеї української незалежності не слід відноситися легковажно. У відповідь Гітлер наказав Гіммлеру навести порядок з «цією бандою». Арешти ропочалися 5 липня. У Кракові заарештували Бандеру і депортували в Берлін. У Польщі були затримані Горбовий і Янів. 9 липня у Львові були арештовані і відправлені в Берлін Стецько та Ільницький. Український уряд був розігнаний, його міністри під загрозою арештів припинили активну діяльність. У Берліні чинили тиск на Бандеру і Стецько з метою відкликання Акта про відновлення Української держави, але вони відмовилися це зробити.

Чинячи тиск на українських лідерів, німецьке керівництво не враховувало навіть того, що бандерівці 30 червня заявили про готовність боротися далі разом з «союзною німецькою армією проти московських окупантів». Позицію Берліна не пом'якшило і те, як ОУН рекомендувала українцям зустрічати німецькі війська. Місцевим оунівським осередкам Провід направив вказівки: «Подбати, щоб усюди на території, звільненій від московських військ, були прикрашені негайно села українськими і німецькими прапорами. На кожній українській хаті повинен гордо майоріти український прапор. На головних вулицях виставляти негайно на честь німецької армії тріумфальні арки з українськими і німецькими прапорами і написом: «Слава Україні» [26, с. 67].

У липні 1941 р. міністерство закордонних справ рейха заявило, що проголошення української держави було «самовільним вчинком відомої честолюбної й активної групи Бандери», що проголошений у Львові Акт, «не має ніякого державного значення». У відповідь на це керівництво ОУН Бандери видало декларацію під назвою «До ситуації у Львові». У ній говорилося, що проголошення Акту 30 червня вже «є історичним фактом», подібно Акту від 22 січня 1918 р., яким було проголошене об'єднання Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки. ОУН-Б підкреслювала, що Акт 30 червня 1941 р. «стане символом нинішньої визвольної боротьби української нації» [35, 1993, 22 V, с.12].

Тим часом Берлін показав, що надії націоналістів одержати єдину Українську державу є даремними. 1 серпня 1941 р. було оголошене рішення про розділ України і приєднанні Галичини до Генерального губернаторства, а Північної Буковини до Румунії. 20 серпня декретом Гітлера був утворений рейхскомісаріат «Україна» з центром у Рівному. Націоналісти відреагували на ці рішення Берліна негативно, а Бандера і Стецько, які перебували під домашнім арештом, направили протест німецькому керівництву. Глава українського уряду писав: «Вся українська нація здивована й глибоко вражена приєднанням Галичини до Генерального губернаторства». Бандерівці і мельниківці організували збір підписів протесту. ОУН-Б вимагала від німецької влади звільнення Бандери і Стецька [34, с.133-134].

На якийсь час Бандера і Стецько були звільнені з-під арешту, але вони не могли залишати Берлін без дозволу гітлерівців. До кінця літа оунівскі лідери вже не виявляли колишньої активності в захисті Акту 30 червня, але вони продовжували переконувати фашистське керівництво в тому, що ліквідація українського уряду не на користь відносинам України і Німеччини. Непоступливість бандерівців стала причиною нових арештів. У вересні 1941 р. Бандера, Стецько, Ребет та інші лідери ОУН-Б стали в’язнями концтабору «Заксенхаузен». Брати Бандери Олександр і Василь були кинуті в концтабір Аушвіц, де і загинули в 1942 р.

У деяких публікаціях називається інша причина арешту Бандери. При цьому автори посилаються на свідчення заступника начальника 2-го відділу абвера Штольца, які він давав радянській контррозвідці в 1945 році. Абверівський офіцер стверджував, що в 1940 р. Бандера одержав від абвера велику суму грошей для фінансування підпілля й організації розвідки, але намагався привласнити ці гроші і переказав їх в швейцарський банк, що і стало причиною його арешту [20, с. 54].

Після арешту керівників ОУН-Б організацію очолив М. Лебедь. Був сформований новий Провід, в якому провідну роль відігравали І. Климів, І. Гриньох, Д. Ребет.

Націоналістичний рух і його підпілля в умовах фашистської окупації. У той час, коли гітлерівці придушували спроби оунівців створити Українську державу, націоналістичні загони вели боротьбу з відступаючими частинами Червоної Армії і тим самим допомогали фашистам. Протягом червня-липня 1941 р. бої велися на території Дрогобицької, Львівської, Волинської, Тернопільської і Рівненської областей. Націоналістичні групи і загони ліквідовували представників органів радянської влади, офіцерів, захоплювали мости і залізничні станції, знищували склади боєприпасів. Силами націоналістичного підпілля від радянських військ було звільнене місто Вишневець на Волині, міста Козова і Теребовля в Тернопільській області. Архівні документи свідчать, що в ряді випадків оунівці координували свої дії з наступаючими німецькими військами й одержували від них підтримку артилерійським вогнем. Взятих у полон червоноармійців передавали німцям. У роззброєнні і полоні радянських солдатів приймали участь селяни [58, с. 116-117]. Партизанська і підривна робота на території Західної України доставляла багато турбот Червоній Армії і радянському апарату.

Влітку 1941 р. гітлерівці досягли значних успіхів по всьому фронту. У ході швидкої окупації України оунівці більше не потрібні були німцям і до деякої міри стали навіть шкідливі своїм прагненням до утвердження Української держави. Гауляйтер Е. Кох заявляв, що «немає ніякої України», а українська пшениця «важить більше», ніж українська державність.

Тим часом бандерівці, незважаючи на переслідування їхніх лідерів, діяли відповідно до власних планів. Поруч з німецькими передовими частинами, а часом і випереджаючи їх, на схід рухалися похідні групи націоналістів. В їхньому складі нараховувалося від 3 до 5 тисяч чоловік, розділених на три великі групи: «Центр» (керівник Микола Лемик), «Північ» ( керівник Микола Климишин, а після його арешту Дмитро Мирон), «Південь» ( керівник Зенон Матла) [49, с. 174]. Багато учасників похідних груп у формі вермахту з необхідними документами, що забезпечували широкі права і повноваження, разом з військовослужбовцями окупаційної армії входили в українські міста і села. Учасники цього походу вели пропаганду ідеї самостійності України і намагалися організовувати українську цивільну адміністрацію на окупованих німцями територіях. Частина членів похідних груп перебувала на службі в німців і активно допомагала фашистам встановлювати «новий порядок». Тому населення часто, особливо в Східній Україні, сприймало оунівців як союзників гітлерівських загарбників, хоча далеко не всі такими були. Формуванню негативного ставлення до членів похідних груп сприяли дії радянської влади і більшовицького підпілля. Професор Косик наводить дані про те, що на окупованій території поширювалися листівки і газети, в яких викривалося «зрадництво» ОУН, засуджувалися її зв'язки з німцями. Оунівців називали «агентами німецького фашизму», «смертельними ворогами українського народу», що хочуть відновити владу великих землевласників і буржуазії [33, с.149]. Більшовицькі листівки закликали населення не співробітничати з націоналістами, а надавати підтримку партизанам. Ці заклики були підтримані населенням Лівобережної України.

Інакше складалася ситуація на Правобережній Україні. Тут позиції націоналістів були більш міцними, ніж на Лівобережжі. Німці знали про існування похідних груп, а також про їхні цілі і завдання. Фашистам стало відомо, що похідна група ОУН-Б має намір створити в Києві національний уряд, так як це було у Львові. Окупаційні власті не приховували від Берліна, що вплив ОУН-Б на зайнятій німецькими військами Павобережній Україні постійно зростає, а тон її заяв - «антинімецький». Наприкінці серпня 1941 р. служба безпеки доповідала в Берлін, що мають місце виступи під гаслом «Геть німецьку окупацію! Ми хочемо вільної України без німців, без поляків, без росіян». У районах Ковеля, Луцька, Рівного, Дубно «все сильніше виявляється прагнення до незалежності і звільнення від німецького впливу», а місцеве населення підтримує оунівців [33, с. 593-594].

Члени похідних груп ОУН Бандери розгорнули свої дії в районах Житомира, Вінниці, Бердичева, Умані, Могилева-Подільського. У першу чергу вони створювали підпільну мережу ОУН. Так, наприклад, тільки в Кіровоградській області в 31 сільському та в 2 міських районах було організовано 12 районних проводів ОУН. У 15 містах та 543 селах у 1942 р. діяло близько 1100 підпільників [50, c. 4]. Члени похідних груп створювали муніципалітети, міліцію, різні установи господарського і культурного характеру. У повідомленні штабу 213-й німецької дивізії говорилося, що бандерівці «намагаються проникнути в політичну адміністрацію і роблять спроби розбудити серед населення тягу до ідеї незалежної і суверенної України». Підкреслювалося, що бандерівці мали чітку економічну і соціальну програму і «підривали авторитет німецького вермахту». Німецька влада перешкоджала цій діяльності, переслідувала націоналістів, заарештовувала їх і висилала «назад у Львів» [34, с. 526]

В останні роки стали виходити друком наукові праці, в яких досліджується діяльність похідних груп в окремих регіонах України, зокрема, на Дніпропетровщині [69]. У Дніпропетровську діяв центр похідної групи «Південь» під керівництвом З. Матли-Святослава Вовка. Вона нараховувала близько 1000 чоловік і підрозділялася на 6 підгруп, які охоплювали такі міста: Дніпропетровськ, Запоріжжя, Кривий Ріг, Миколаїв, Одеса, Херсон.

Націоналісти прибули в Дніпропетровськ наприкінці серпня 1941р., а 3 вересня провели першу нараду проводу південноукраїнських земель. Основну увагу бандерівці зосередили на створенні органів управління і народної міліції. Главою Дніпропетровської обласної адміністрації став професор Б. Олійниченко, а його заступником – В. Регей. Згоду на створення цієї адміністрації дав військовий комендант фон Альберті. У Кривому Розі міську управу очолив член ОУН інженер С. Шерстюк. Члени ОУН займали високі посади в місті Дніпродзержинську: А. Самійленко-голова міської управи, В. Шульга – директор азотно - тукового комбінату, В. Корнієнко – начальник міської поліції, С. Когутницький-директор коксохімічного заводу, С. Гладков – директор театру ім. Шевченка й інші. Подібна картина спостерігалася в багатьох районних центрах і селах. У містах і районах стали видаватися газети: «Вільна Україна», «Дзвін», «Промінь», «Кам’янські вісті» [62, с. 49-52].

Активна діяльність націоналістів стала причиною репресій з боку гітлерівської служби безпеки. Арешти бандерівських підпільників почалися у вересні 1941р. і не припинялися протягом усього часу окупації Дніпропетровщини. Фашисти заарештували Шерстюка, Потапенка, Пронченка, Максимця, Ричку, Потічного, Самека і багатьох інших. Більшість членів похідних груп ОУН-Б першої хвилі були розстріляні чи кинуті у в'язниці і концтабори. Через тотальні репресії з боку німців керівний центр націоналістів змінював місця свого розташування, а Зенон Матла змушений був перебратися в Одесу. Відновлення бандерівського підпілля почалося у лютому 1942 р. після прибуття до Кривого Рога таких відомих бандерівців, як Тарас Онишкевич, Іван Клим, Євген Стахів [69, с. 54-55].

Документи німецького походження підтверджують, що конфлікт між окупаційною владою і бандерівцями поглиблювався. У повідомленні поліції безпеки і СД від 12 вересня 1941 р. дана наступна характеристика похідних груп: «Члени цих похідних груп задали айнзацкоманді-6 багато роботи і сьогоднішнє положення не задовільне». Діяльність оунівців була названа шкідливою для Німеччини. Одночасно в цьому документі відзначалися достоїнства націоналістів і вказувалося, що «Посланці ОУН відрізняються цілеспрямованістю, скромністю і старанням, які може народжувати тільки справжній ідеалізм. Вони справляють цілком гарне враження» [35, 1993, 22 V, с. 12].

Діяльність членів ОУН Бандери на окупованій території України була об'єктом постійної уваги фашистів. У жовтні 1941р. у Миколаєві було арештовано 16 членів похідної групи. У ході слідства гестапо провело нові арешти, захопило важливі документи про структуру, завдання і склад цієї підпільної організації. Керівники даної похідної групи Мацилинський, Войтович, брат і сестра Лехитські були страчені. Арешти і страти бандерівців відбулися також у Херсоні. У цьому місті похідна група була досить активною, на зборах, які вона проводила, часто збиралося до 2 тисяч чоловік. Дана група мала зв'язок з бандерівською агентурою, яка проникла в муніципальну адміністрацію Херсона. Гітлерівцям вдалося вийти на слід націоналістів у Криму, де вони займалися пропагандою і намагалися створити сильну організацію. За німецькими даними зі Львова на півострів було спрямовано шість груп по шість осіб кожна. Перший арешт бандерівців на півострові відбувся в грудні 1941 р. в районі Сімферополя [34, с. 190-191, 550-551].

Похідні групи створювала також фракція Мельника, а серед керівників груп були такі авторитетні діячі ОУН-М як Сціборський, Сеник-Грибівський, Кандиба-Ольжич, Капустянський та інші. Похідні групи ОУН-М чисельністю понад 800 чоловік у липні 1941 р. вирушили з Північної Буковини на Галичину. У Городенці (сучасна Івано-Франківська область) вони злилися в один загін, названий Буковинським куренем. Очолив його Петро Войнович. Звідси ополченці попрямували до Кам'янця-Подільського, а потім взяли курс на Київ. Під час переходу невеликі групи залишалися в українських селах, створювали там місцеві самоуправи, відновляли роботу шкіл, медичних установ, відкривали церкви. Була в них ще одна мета – створити на цих землях націоналістичну підпільну мережу.

Одна з похідних груп діяла у Миколаєві. Ще до приходу в місто німців тут була створена місцева самоуправа, видавалася газета, бургомістром Миколаєва був обраний поет Орест Масикевич. Активна українізація дратувала фашистів, які вдалися до репресивних дій. Масикевича заарештували і присудили до розстрілу. Багато хто з його соратників теж поплатилися життям.

Основна група Буковинського куреня дійшла до Києва й активно включилася в налагодження українського життя. У романтичному пориві ці люди вірили, що історична ситуація дозволить проголосити утворення Української держави. Але окупанти розвіяли ці ілюзорні наміри. Багато ополченців загинули в Києві. Керівництво ОУН-М розпорядилося, щоб ті, хто залишився в живих, повернулися в Західну Україну.

Німці були стурбовані ростом націоналістичного руху на Галичині. Вони мали намір закрити кордон між Західною Україною й іншою українською територією, щоб націоналістичний вплив не поширювався в центральну і східну частину України. Одночасно фашисти почали арешти членів похідних груп. 7 вересня 1941 р. був арештований і кинутий у концтабір керівник похідної групи «Північ» Микола Климишин. У середині вересня поліція, абвер, гестапо і СД провели масові арешти бандерівців на всій окупованій території України і за її межами. У доповідній записці Українського штабу партизанського руху Центральному Комітету КП(б) України зазначалося: «Передбачаючи серйозну небезпеку з боку оунівців і почуваючи їх нещирість до себе, німецько-фашистські власті почали репресії щодо оунівців і насамперед прибічників Бандери як найбільш небезпечних своїх «друзів» [30, с. 120-121].

ОУН-М не поділяла поглядів бандерівців і намагалася використовувати переслідування своїх конкурентів з метою зміцнення позицій своєї фракції. У деяких публікаціях наводяться приклади співпраці мельниківців з гестапо на самому початку війни. Члени ОУН-М Гординський, Соколовський, Чучкович сприяли проведенню арештів бандерівців у Львові в липні 1941 р. Зокрема, Чучкович видав гестапівцям Ярослава Стецька [50, с. 13, 15].

У серпні-вересні 1941 р. конфронтація між мельниківцями і бандерівцями привела до кривавих зіткнень і численних жертв. Так, 30 серпня, у Житомирі були вбиті провідні діячі ОУН-М Сціборський і Сеник-Грибівський. Виконавцем теракту був названий бандерівець Кузій. Поетеса Олена Теліга з цього приводу писала: «Ми ввесь час хотіли вірити, що люди, які стали на шлях бунту, нехай найгіршим шляхом, але все-таки йдуть до тієї мети державного будівництва. Але сталося те найстрашніше, що розвіяло наші сумніви. Житомирське звірство зриває маску з обличчя Бандери, його спільників, з обличчя національних зрадників, що в таку важку для України хвилину бачать своє завдання, свою революційну місію, про яку стільки кричать, в знищенні найкращих елементів українства» [15, 1992, 13 X, с.7].

Після того, що сталося у Житомирі, вбивства і взаємні доноси німцям у жорсткому конфлікті двох фракцій ОУН стали звичайним явищем. Такі відносини всередині ОУН були на руку фашистам, а згодом і радянським партизанам. Деякі дослідники вважають, що подібні акції свідомо готувалися спецслужбами Німеччини. Так, голова правління «Меморіалу» Є. Гринів вважає, що «вбивство Сціборського і Сеника-Грибівського було запланованою провокаційною акцією гестапівських спецслужб. Ціль ставилася одна: поглибити розкол національних сил, закріпити позицію тих, хто відверто орієнтувався на співробітництво з німцями. Так і сталолося: обвинувачення впало на бандерівців, а певна частина патріотів зі Східної України зайняла ще більш непримиренну позицію у відносинах з оточенням С. Бандери» [9, с. 163]. Інші дослідники історії ОУН не виключають, що вбивство цих відомих діячів ОУН було справою рук радянського агента [50, с. 221].

На співробітництво з гітлерівцями були налаштовані мельниківці, позиції яких до осені 1941 р. були міцними. З урахуванням лояльного ставлення ОУН-М до окупаційного режиму, гітлерівці терпимо відносилися до її діяльності. Але незабаром арештам стали піддаватися не тільки бандерівці, але і мельниківці.

Наприкінці літа 1941 р. фашистське командування визначилося стосовно батальйонів «Нахтігаль» і «Роланд». 7 липня «Нахтігаль» був виведений зі Львова і передислокований у Проскурів. Під німецьким командуванням батальйон брав участь у боях на Вінничині. У середині серпня «Нахтігаль» був відправлений на територію Німеччини і роззброєний, а ті його солдати й офіцери, які активно підтримували Бандеру, були арештовані. У жовтні 1941 р. з колишніх двох батальйонів німці створили один батальйон охоронної поліції на основі особистого контракту кожного бійця на один рік. Цей підрозділ знаходився на території Білорусії і брав участь у «пацифікації населення». У листопаді 1942 р. особовий склад батальйону прийняв рішення не продовжувати контракт з вермахтом. На раді командирів було вирішено переходити в підпілля і взяти участь у створенні українських збройних сил [32, № 9 с. 79]. Німці розформували батальйон, офіцерів-українців під конвоєм доставили у Львів. Шухевич і деякі інші офіцери здійснили втечу і перейшли на нелегальне становище [33, с. 162].

Восени 1941 р. фашистське керівництво заявило про своє відношення до України. Гітлер підкреслював, що Україна – це колонія з величезними ресурсами: «Де ще існує регіон, – говорив фюрер, – в якому виплавляли б залізо вищої якості, ніж українське залізо? Де можна знайти більше нікелю, вугілля, марганцю, молібдену? [34, с. 535]. Окупаційний режим почав демонструвати всю свою жорстокість з перших тижнів і місяців перебування німців в Україні. У відповідь на репресії вереснева конференція ОУН-Б прийняла рішення про видання нелегальної преси, посиленні антифашистської пропаганди, роз'ясненні населенню справжніх цілей німців. Конференція бандерівців закликала населення ховати від фашистів продовольство і вести збір зброї. Організація переходила на нелегальне становище. На такі зміни в тактиці бандерівців звернув увагу штаб партизанського руху України. В одному з його документів говорилося, що репресії німців проти націоналістів у Києві і непомірний грабіж українського населення викликали серед значної частини українських націоналістів озлоблення гітлерівською політикою. «На цьому ґрунті значна частина оунівців стала йти в підпілля, організуючи свої сили на боротьбу з окупантами » [62, с.17].

Рішення вересневої конференції ОУН-Б і перехід бандерівців у підпілля дозволили гітлерівцям зробити висновок, що ОУН-Б готується до збройного повстання. У ході допитів керівника ОУН-Б Житомирського району Семена Марчука гітлерівці переконалися, що «ці плани вже мають неоднозначну спрямованість проти Німецького рейха». У Київ, Дніпропетровськ, Миколаїв, Житомир, Рівне, Вінницю й інші міста був направлений наказ про арешти оунівців. Після «ґрунтовних допитів» їх необхідно було таємно знищувати «як грабіжників». Служба безпеки 8 грудня 1941р. направила з Києва у Берлін доповідь, в якій говорилося, що ОУН-Б, з урахуванням ослаблення Німеччини у війні проти СРСР, має намір «скористатися цією ситуацією». Бандерівці можуть створити армію, що «зможе завдати остаточного удару по німецьких збройних силах і створити незалежну Українську державу». У доповіді зазначалося, що створенню цієї держави «не зможе перешкодити і Росія, знесилена після поразки у війні проти Німеччини» [34, с. 547]. Висновок служби безпеки про те, що бандерівці постараються скористатися ослабленням Німеччини, був обґрунтованим. Разом з тим ця служба перебільшувала можливості ОУН-Б створити армію, здатну завдати вирішального удару по німецькій армії.

Виконання листопадового наказу про боротьбу з оунівським рухом супроводжувалося посиленням репресій проти обох фракцій ОУН. Особливу активність у налагодженні українського культурного життя в Києві демонструвала група молодих поетів, літераторів і журналістів мельниківської орієнтації. Зусиллями поетеси Олени Теліги й інших була створена спілка письменників і почалося видання журналу «Литаври». Під керівництвом журналіста Івана Рогача в Києві виходила газета «Українське слово», в якій співробітничали Штуль, Лащенко, Ситник, Олійник та інші оунівці. Діяльність цієї газети йшла в розріз з політикою третього рейху і не могла довго продовжуватися в окупованому Києві. Наприкінці 1941 р. редакція газети була розгромлена, а Рогач, Олійник і деякі інші співробітники були арештовані і незабаром розстріляні. На початку лютого 1942 р. гестапо схопило близько 200 членів похідної групи «Північ» (переважно – мельниківців), а 9 лютого німці заарештували близько 40 членів української письменницької організації на чолі з О. Телігою. 21 лютого вони були розстріляні в Бабиному Яру [56, с. 123-125].

Мельниківці ініціювали створення в Києві Української Національної Ради (УНР) - всеукраїнського представницького органа, до складу якого ввійшов 61 представник з різних міст України. УНР була створена у листопаді 1941 р. на чолі з професором Величківським, Дрюком і Бойдуником. Одним з організаторів Ради був поет Олег Ольжич. Своє завдання її діячі бачили в тому, щоб представляти український народ в органах окупаційної влади. Українська Національна Рада ініціювала відкриття українських шкіл, гімназій, поновлення роботи Київського університету, Політехнічного інституту й Академії наук. Рада сприяла випуску української преси (всього в містах і деяких райцентрах України видавалося 100 газет). У січні 1942 року на адресу Гітлера був надісланий меморандум з підписами Величківського, Шептицького і Мельника, в якому заявлявся протест проти німецької політики в Україні. Одночасно Гітлера запевняли в тому, що керівні кола України прагнуть до тісного співробітництва з Німеччиною, щоб об'єднаними силами німецького й українського народів завершити боротьбу проти загального ворога і запровадити в життя новий порядок в Україні. Але на запевняння в дружбі німці уваги не звернули. Українські діячі потрапили в немилість, а Українська Національна Рада на початку 1942 р. була розпущена [41, с. 404].

Берлін, як правило, на звертання українських організацій не реагував. Меморандум, про який ішла мова вище, був не першим. У Німеччині знаходилося контрольоване Мельником Українське Національне Об'єднання (УНО). Керівник УНО Т. Омельченко 1 січня 1942 р. направив Гітлеру і Риббентропу листа, в якому нагадав, що Україна візьме участь в будівництві нової Європи тільки тоді, коли Німеччина буде сприяти створенню самостійної Української держави і гарантувати її незалежність. Відповіді на цей лист не надійшло.

Ліквідувати оунівське підпілля до кінця 1941 р. німцям не вдалося, воно продовжувало діяти. У грудні 1941 р. було визначене стратегічне завдання підпілля: «Готуватися до тривалої, затяжної і завзятої боротьби з німецькими окупантами і дотримуватись тактики нагромадження сил». Вести цю підготовку доводилось в умовах безперервних арештів і страт. Протягом лютого-березня 1942 р. гестапо заарештувало десятки оунівських підпільників у Житомирі, Києві, Кременчуці, Полтаві, Херсоні й інших містах. Вівся наступ на українську пресу. Так, у березні в Рівному СД вилучило 21 тисячу примірників газети «Волинь», були розгромлені редакції газет «Світанок» у Бердянську, «Українська думка» в Миколаєві, «Донецький вісник» і інші [2, с. 6].

Невдоволення «новим порядком», який впроваджували окупанти, наростало. У доповідній записці Українського штабу партизанського руху Центральному Комітету Компартії України говорилося, що невдоволення серед українських націоналістів росте тому, що обіцяна колись німцями «Самостійна Україна» знаходиться в руках у німців, і немає ніякої надії на те, що в керівництві будуть оунівці. Гітлерівці засмутили й образили націоналістів тим, що «вивішені на початку окупації на всіх сільських і районних управах України «жовто-блакитні» прапори за наказом німецької влади були зняті і замінені прапорами зі свастикою». У цьому ж документі підкреслювалося, що в боротьбі з німцями оунівці використовують бандуристів, яких розсилають по окупованій території України, і вони «проводять серед населення агітаційну роботу за створення «Самостійної України», творячи, таким чином, націоналістичні кадри для боротьби з окупантами» [62, с. 18]. Таким чином, керівництво партизанського руху УРСР констатувало, що українські націоналісти починали боротьбу з окупантами.

На «нетрадиційні» форми діяльності оунівців вказувало також керівництво німецької поліції безпеки в Україні. В одній з доповідей про боротьбу з націоналістами, що була відправлена в Берлін у липні 1942 р., відзначалося, що «з'явився новий вид пропаганди у формі гумору за назвою «Що люди говорять». Відчувається вплив на настрої населення бандерівської пропаганди, яка має надзвичайно ненависницькі і ворожі щодо німців тенденції» [30, с. 103].

Фашисти періодично здійснювали чистки українських органів самоврядування, а також у структурах окупаційної адміністрації, виявляючи в них антинімецькі настроєних українців. Навесні 1942 р. у Полтаві були арештовані бургомістр міста і декілька співробітників міської управи. Провина полтавського мера полягала в тому, що він проводив у мерії «збори прихильників Бандери, у ході яких він пропагував ідею створення української армії для боротьби з німецьким вермахтом» [34, с. 559]. Були арештовані бургомістри Сталіно, Острога і мер Києва професор Багазій. Київська мерія без згоди німців створила товариство соціальної допомоги полоненим і склала картотеку на 60 тисяч осіб. Воно також займалося налагодженням торгівлі. Робота товариства була нетривалою, тому що це не входило в плани німців. Військовий комендант Києва зовсім не рахувався ні з міською управою, ні з районними управами, і в тому випадку, коли яке-небудь рішення управи його не задовольняло, він скасовував його. В одному з документів штабу партизанського руху України говорилося: «Якщо діяльність керівників управ не задовольняє німців, вони знімають їх з роботи, а в окремих випадках заарештовують» [62, с. 20]. З органів управління Києва нацистські власті вигнали багатьох українців, а мер міста В. Багазій був ростріляний.

Навесні 1942 р. окупаційна влада почала проводити набір робочої сили. Планом передбачалося переправити до Німеччини 327 тисяч промислових робітників і 290 тисяч сільськогосподарських. У директиві вказувалося, що якщо не вистачить добровольців, то робітників слід «брати силою». ОУН-Б у квітневому «Бюлетені» заявляла, що за дев'ять місяців війни в Україні не відбулося особливих змін. Замість радянського тоталітаризму прийшов тоталітаризм націонал-соціалістський, котрий грабує Україну. Друга конференція ОУН-Б, що відбулася в квітні 1942 р., підтвердила курс на створення Української Держави, висловлювалася за встановлення зв'язків з поневоленими Німеччиною народами для співробітництва в боротьбі проти окупантів [34, с. 561]. У листівках, розповсюджуваних на Волині і Поділлі, розповідалося про рішення конференції, викривалася реакційна політика окупантів.

Діяльність бандерівського підпілля активізувалася в зв'язку з першою річницею Акта 30 червня 1941 р. Цій даті присвячувалися листівки, проводилися бесіди серед населення, пояснювались цілі ОУН. Керівник оунівського руху Західної України Дем’ян Дмитрів опублікував заяву до всіх організацій ОУН. Роз'яснюючи суть і значення Акта 30 червня, Дмитрів підкреслював, що українці вмирали в боротьбі проти «старих і нових окупантів». Він закликав «готувати себе і готувати весь народ» до боротьби за Українську самостійну державу [34, с. 571]. На Рівненщині до рук німецької служби безпеки потрапила листівка за назвою «Слово українських націоналістів до 1-ї річниці проголошення самостійності Української держави». Серед іншого в ній говорилося: «Ти маєш завоювати українську державу або загинути у боротьбі за неї. Україна жила і буде жити. Щоб не відбулося на Україні, які б орди не проходили по нашій землі, за які б ідеї та теорії не вішали нас чужоземці - ніколи український народ не зійде з правильного шляху. Україна ще не вмерла» [30, с. 108]. Гітлерівська служба безпеки приходила до висновку, що листівки, розповсюджувані бандерівською організацією, демонструють « вороже ставлення цього руху» до Німеччини [34, с. 571].

Видання і розповсюдження листівок широко практикувалося бандерівським і мельниківським підпіллям. У багатьох містах України гестапо знайшло багато нелегальних видань, що носили антинімецький характер. Так, наприклад, у листівці, знайденій німцями на Житомирщині, говорилося, що відбувається в Україні після приходу на її територію окупантів: «Розграбована Вітчизна, голод та безробіття, неповажання нашого народу, насильства та заслання тисяч місцевих жителів - от що зробили з нашою країною загарбники. Боротися проти цього - велика та свята справа, ява варта того, щоб за неї віддати своє життя і свою кров» [30, с. 112]. За видання, поширення листівок і збереження агітаційних матеріалів арешти оунівців відбулися у Житомирі, Запоріжжі, Гайсині, Києві, Кіровограді та інших містах.

Діяльність оунівського підпілля проти фашистів зовсім не означала, що українські націоналісти перестали вороже ставитись до радянської влади. «Більшовики» і «Москва» в усних виступах і листівках оунівців, як і раніше, називалися ворогами українців, на що звертали увагу навіть німці. В одному з документів поліції безпеки говорилося про те, що керівник «Просвіти» в Харкові «поставив перед організацією завдання боротися проти більшовизму і підтримувати німецьку армію аж до повалення радянської влади. Після цього, стверджував він, необхідно вести боротьбу проти німців для того, щоб усунути їх». Серед населення оунівці поширювали листівки, зміст яких був спрямований проти радянських партизанів. В одній з них говорилося, що поки «на сході стоять ще мільйонні більшовицькі армії, будь-яка наша збройна акція проти німців була б допомогою для Сталіна» [26, с. 67-68]. Навіть після того, як ОУН-Б випробувала на собі, що таке фашистський «новий порядок», вона залишала своїм головним пріоритетом боротьбу проти радянського ладу і комунізму. Ця думка знаходить своє підтвердження в бандерівських документах, захоплених німцями у першій половині 1942 р. У них керівництво ОУН-Б орієнтувало членів організації на боротьбу «тільки проти Москви».

У своїй діяльності на окупованій німцями території України оунівці відводили значну роль «Просвітам», особливістю яких було те, що вони діяли легально. Більше всього інформації збереглося про просвітянські організації Харкова і Харківської області. Харківська «Просвіта», в якій головував професор історії Дубровський, нараховувала кілька сотень осіб. Вперше ця «Просвіта» заявила про себе на свято Різдва 7-8 січня 1942 р. Відбулися урочисті збори, святкова ялинка, колядування й обід. Стіни прикрасили українськими рушниками, портретами Т. Шевченка, С. Петлюри, І. Мазепи. З промовами виступили: міський голова професор Крамаренко, редактор газети «Нова Україна» Сагайдачний, голова «Просвіти» Дубровський та інші. Різні заходи були організовані в дні пам'яті Т. Шевченка і С. Петлюри. Проведення дня пам'яті С. Петлюри стало причиною напруги у відносинах з окупаційною владою. Гітлерівці прямо дали зрозуміти, що особистість Петлюри їм не імпонує, оскільки він «брав участь у вигнанні в 1918 р. кайзерівських військ з України».

Поступово харківська «Просвіта» стала об'єктом уважного вивчення німецьких спецслужб. Начальник поліції безпеки і СД Харкова в серпні 1942 р. зазначав, що вплив «Просвіти» у суспільстві посилювався і поряд з цим спостерігалося бажання вислизнути з-під спостереження поліції. На думку поліцейського начальника, харківські просвітяни налаштовувались на боротьбу «не тільки проти більшовизму, але і проти німців з метою усунення німецького впливу». Гітлерівці всерйоз були стурбовані «самостійницькою», а тому і «антинімецькою» діяльністю «Просвіт» у Дніпропетровську, Запорожжі, Києві, Полтаві й інших містах [31, с. 12].

Гітлерівські служби безпеки не припиняли боротьбу з оунівським підпіллям протягом всього 1942 р. У другій половині року в різних містах України були схоплені і страчені не тільки рядові оунівці, але і багато керівників районного й обласного рівнів. У тому числі керівник ОУН-Б Овруцького району Житомирської області Юлій Трощук, керівник оунівської організації Чернігівського району Дюбко, керівник ОУН Сумської області Сапрун. 4 грудня 1942 р. у Львові були арештовані Ярослав Старух - Синій і заступник М. Лебедя в керівництві ОУН-Б Іван Климів - Легенда, якого вже 6 грудня німці стратили. У Миргороді, на Полтавщині, був розстріляний керівник похідної групи Микола Лемик. З осені 1941р. фашисти вели розшук керівника Проводу ОУН-Б «небезпечного і озброєного» злочинеця Миколу Лебедя [34, с. 284-285].

У Києві загинув керівник ОУН-Б Центральної і Східної України Дмитро Мирон-Орлик. На його смерть бандерівська організація відповіла вбивством двох членів айнзацкоманди у Києві, а також видала і стала розповсюджувати брошуру, присвячену Мирону - Орлику. Повідомляючи в Берлін про зміст даної брошури, начальник поліції безпеки і СД зробив висновок, що вона «має мету зробити з цього застреленого партійного лідера національного героя». Бандерівці у своїй брошурі підкреслювали, що Орлика не зламала польська в'язниця, його не змогли піймати органи НКВС, він загинув від рук «жорстокого окупанта України», який, запаморочений перемогами, і не бачить, що його божевільна політика «поневолення, насильств і вбивств веде його до власної катастрофи» [34, с. 599-600].

Йшов другий рік війни, і бандерівське підпілля не приховувало своєї ворожості до окупантів. З Рівного і Києва в Берлін йшли доповіді про те, що ОУН-Б діє «надзвичайно радикальними засобами» і «поширила свою роботу на всю Україну». Вона виявляє найбільшу «ворожість до німців». Начальник поліції безпеки наводив цитати з листівок ОУН, в яких говорилося, що українці ніколи не скоряться «іноземним загарбникам». Він також відзначав активізацію ОУН Мельника, але вона «поводиться більш обережно». Разом з тим високопоставлені поліцейські чини дійшли висновку, що «беручи до уваги її пропаганду і цілі, її варто поставити поруч з рухом Бандери» [33, с. 644]. СД провело розслідування діяльності ОУН-М у Києві і Рейхскомісаріаті Україна. Арешти подпільників-мельниківців пройшли в Києві, Миколаєві, Кіровограді та в інших містах. Серед арештованих у Києві був керівник пропаганди В. Кузьмик-Петренко. Під час допитів він признався, що в 1942р. ОУН-М провела три таємні наради. У підсумку гітлерівці зробили висновок, що в Києві мельниківці часом діяли активніше ніж бандерівці [34, с. 287].

Якщо говорити про активізацію Проводу ОУН-М, то вона виявилася в складанні Мельником чергового меморандуму на адресу Розенберга. Сталося це в серпні 1942 р. Лідер ОУН-М підкреслював, що Гітлер і його уряд повинні визнати право України на власне національне життя, повернути Україні області, включені в Генеральне Губернаторство, і приєднати їх до Рейхскомісаріату «Україна». Мельник порушував питання про «відділення України від Росії», про «союз з Німеччиною», про право на «створення української армії» [34, с. 576]. Але і на цей маніфест, як і на всі попередні, Провід ОУН-М відповіді не одержав.

Іншим прикладом деякої активізації дій мельниківців може бути їхня спроба провести в серпні 1942 р. у Києві з'їзд українських націоналістів. Мельник ставив завдання залучити на з'їзд націоналістів і прихильників незалежності України «по обох берегах Дніпра», тих, хто раніше брав участь у повстанській боротьбі і тих, хто виріс в умовах радянської влади. Люди Мельника стали шукати шляхи до взаєморозуміння з бандерівським підпіллям у Києві для «обговорення актуальних справ і налагодження співробітництва в сфері оборони перед німцями і більшовицькою агентурою» [44, с. 222]. Але ця спроба закінчилася невдачею, бандерівці відповіли, що це співробітництво нереальне.

Існування оунівського підпілля по всій Україні не здивувало німецькі служби безпеки, але наявність його на території рейху приводила фашистів у лють. У другій половині 1942 р. – січні 1943 р. гестапо виявило і заарештувало в різних містах Німеччини сотні оунівців. Арешти пройшли у Брауншвейзі, Магдебурзі, Франкфурті-на-Майні, Дрездені, Потсдамі, Лейпцизі, Кенісберзі. У Ганновері гестапо заарештувало 55 чоловік, а в Берліні тільки в січні 1943 р. – 135. Арешти в Берліні дозволили вийти на явки
ОУН-Б у Львові і заарештувати там значну кількість націоналістів. Під час допитів арештованих гестапо встановило, що Львів є центром по керівництву бандерівським підпіллям, якому підпорядковані територіальні правління. Служба безпеки встановила, що існує кілька територіальних правлінь: «для областей Східної України в Києві; для областей Західної України – у Львові; для Волині і Полісся – у Рівному чи Луцьку; для Угорщини і Румунії – у Чернівцях чи Одесі; а також для областей німецького рейха – у Берліні» [30, с. 113].

Ніякі репресії німців не в змозі були ліквідувати націоналістичне підпілля. З-під пера виконуючого обов'язки наркома внутрішніх справ УРСР Савченка з'явився такий важливий документ, як «Спецповідомлення про діяльність ОУН на території східних областей України». У даному документі є таке визнання: «Незважаючи на масові репресії, проведені німцями серед оунівців, зокрема серед прихильників Бандери, останні не тільки не згорнули своєї роботи, а навпаки, перейшовши в підпілля, значно підсилили її. Встановлено, що ОУН поширила свою діяльність по всій окупованій території України. В усі області УРСР ОУН направляє своїх емісарів, створює підпільні організації, центри і легіони, закладає склади зброї, боєприпасів і друкарні, готує необхідні кадри для збройної боротьби» [62, с. 7-8].

* * *

З початком війни Німеччини проти СРСР, ОУН Бандери розпочала боротьбу з радянською владою на всій території Західної України. Створені перед війною підпільні групи і загони вели бойові дії проти відступаючих військ, чим надавали підтримку гітлерівським окупантам. Цю боротьбу підтримувало місцеве населення, настроєне проти радянського ладу, який, за неповні два роки існування в західних областях, масовими репресіями і насильницькою радянизацією сформував до себе негативне відношення.

Аналіз документів радянського і фашистського походження дозволяє зробити висновок, що антифашистське оунівське підпілля було створене і діяло по всій території України. Воно виникло в зв'язку з відмовою керівництва Німеччини визнати право українського народу на створення власної незалежної держави, проведенням на території України політики поневолення і насильства, а також в умовах масових репресій німців проти ОУН. Антифашизм ОУН був значною мірою вимушеним, тому що німці власноручно загнали оунівців у підпілля, не бажаючи йти на будь-які компроміси в питанні самостійності України.

Націоналістичне підпілля існувало поряд з радянським підпіллям, але, маючи загального ворога, ці підпілля обрали різну тактику своїх дій. У своїй діяльності підпільні організації ОУН робили наголос на пропаганді ідеї самостійності України. Найбільшого успіху в цьому вони домоглися на Правобережній Україні, де мережа оунівських організацій була більш розгалудженою, ніж у південних і східних областях УРСР. Дій, які б завдавали німцям серйозний економічний чи військовий збиток, підпілля ОУН не здійснювало, проте нацистські окупаційні власті нарощували зусилля по ліквідації націоналістичного руху. Результати роботи підпілля могли б бути більш відчутними, якби обидва угруповання ОУН дійшли згоди і припинили кровопролитні зіткнення, що були вигідні противникам оунівського руху.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14




Схожі:




База даних захищена авторським правом ©lib.exdat.com
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації