Поиск по базе сайта:
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів icon

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів




НазваНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Сторінка2/14
Дата конвертації27.06.2013
Розмір2.83 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14
1. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/_НОЗЕМН_ МОВИ.doc
2. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/_НФОРМАТИКА.doc
3. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/_СТОР_Я Сборник материалов и документов по истории Украины.doc
4. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/_СТОР_Я УКРАфНИ Гетьмани украхнського козацтва.doc
5. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/_СТОР_Я УКРАфНИ.doc
6. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/_СТОР_Я.doc
7. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/_стор_я УКРАфНИ ОУН-УПА Под_х, факти, документи.doc
8. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/АДМ_Н_СТРАЦ_ф.doc
9. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/АСТРОНОМ_Я.doc
10. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/Б_ОЛОГ_Я.doc
11. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ВИХОВНА РОБОТА.doc
12. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ГЕОГРАФ_Я.doc
13. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ДИТЯЧИЙ САДОЧОК.doc
14. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ДЛЯ ДОПИТЛИВИХ.doc
15. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ДОВ_ДНИК.pdf
16. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/Для розм_щення на сайт_.doc
17. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ЕКОЛОГ_Я ТА ОХОРОНА ПРИРОДИ.doc
18. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ЕКОЛОГ_Я.doc
19. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ЕКОНОМ_КА.doc
20. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ЕТИКА ТА ЕСТАТИКА.doc
21. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ЖУРНАЛ_СТИКА.doc
22. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ЗАРУБ_ЖНА Л_ТЕРАТУРА.doc
23. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/Класному кер_вников_.doc
24. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/МАТЕМАТИКА.doc
25. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/МУЗИКА.doc
26. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/НАРОДОЗНАВСТВО.doc
27. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ОБЖ.doc
28. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ОБРЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО.doc
29. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/П_ДРУЧНИКИ.doc
30. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ПЕДАГОГ_КА.doc
31. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ПОС_БНИК.doc
32. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ПОЧАТКОВА ШКОЛА.doc
33. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/Профор_єнтац_я.doc
34. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/Р_зне.doc
35. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/РЕЛ_Г_Я ТА М_ФОЛОГ_Я.doc
36. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/РОС_ЙСЬКА МОВА ТА Л_ТЕРАТУРА.doc
37. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/СВ_ТОВА КУЛЬТУРА.doc
38. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/СЛОВНИКИ, ЕНЦИКЛОПЕД_ф.doc
39. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/СОЦ_АЛЬНА ПЕДАГОГ_КА.doc
40. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ТРУДОВЕ НАВЧАННЯ.doc
41. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/У розд_л Учись учитися.doc
42. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/УКРАфНОЗНАВСТВО.doc
43. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/УКРАфНСЬКА МОВА ТА Л-РА.doc
44. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/УЧИСЬ УЧИТИСЯ.doc
45. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/УЧИТЕЛЮ.doc
46. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/Ф_ЗИКА.doc
47. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/Ф_ЗИЧНЕ ВИХОВАННЯ.doc
48. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/Х_М_Я.doc
49. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ХУДОЖНЯ Л_ТЕРАТУРА УКР Л_ТЕРАТУРА.doc
50. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ХУДОЖНЯ Л_ТЕРАТУРА.doc
51. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ШК_ЛЬНОМУ Б_БЛ_ОТЕКАРЕВ_.doc
52. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/ШК_ЛЬНОМУ ПСИХОЛОГУ.doc
53. /_нформац_йн_-ресурси для учител_в/Шк_льному б_бл_отекарев_.doc
Іноземні мови
Викладання інформатики
П. Т. Фиров
П. Т. Фиров
Розділ учителю-предметнику (Історія України) історія україни
Розділ учителю-предметнику (Історія)
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Розділ адміністрації школи
Астрономія
Розділ учителю предметнику (Біологія) біологія
Розділ виховна робота
Викторина по географии для учащихся 7 11 классов «Индийский океан»
Методические разработки Консультация для воспитателей Занятия с детьми Документация в детском саду Игры с обучением Сказки. Песенки. Стихи
Розділ для допитливих
Занесено розділ художня література українська література Андріан Кащенко. Історичні повісті
Екологія та охорона природи
Викладання екології
Викладання економіки
Етика та естатика
Журналистика, издательское дело и сми
Зарубіжна література
Лекции для родителей, сценарии и многое другое. Класному керівникові найрізноманітніші сценарії
Веселова Олена Анатоліївна математика викладання математики авторські програми, форми навчання математики, розробки урок
Інформації про їх авторів та виконавців. До більшості пісень подані акорди для акомпанементу на гітарі, також заплановано розмістити ноти і музичні фраґменти у форматах midi та m На сайті ви знайдете корисні посилання подібної тематики
Розділ народознавство
Викладання обж
Образотворче мистецтво
Учебники по физике, химии, английскому языку, культурологии др довідник
Статті, реферати, курсові та дипломні роботи
Истории украины
Шкільні предмети
Профорієнтація
Учись учитися
Релігія та міфологія
Преподавание русского языка
Розділ учителю-предметнику світова культура
Розділ енциклопедії, словники, довідники
Http://festival. 1september ru/subjects/25
В помощь учителю
Проекты и исследования учитель ученику
Українознавство
Розділ учителю-предметнику
Розділ учись учитися
Всем, всем, всем
Викладання фізики
Фізична культура
Викладання хімії
Розділ художня література українська література
Розділ художня література художня література
Шкільному бібліотекареві
Литература по психологии Електронна бібліотека України психологія для шкільного психолога
Правила безпеки в Інтернеті для дітей подорожі з павучком-всезнайкою (Корисні поради Інтернет мандрівникам) та інші матеріали шкільному бібліотекареві

ЛЕКЦІЯ 1



ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ ВІД ЇЇ СТВОРЕННЯ ДО РОЗКОЛУ 1940 РОКУ


Створення ОУН і її мета  Діяльність українських націоналістів протягом 1930-х років  Розкол ОУН


Створення ОУН і її мета. Після Першої світової війни Західна Україна опинилася в складній ситуації. До 1923 р. вона жила надією, що західні держави позитивно поставляться до сподівань українців. Але навесні 1923 р. конференція країн Антанти «узаконила» право Польщі на Східну Галичину. Частина західноукраїнських політиків стала на шлях визнання польської влади. Ця лінія виявилася неприйнятною для сил, які у той час вийшли на політичну арену і змінювали обличчя Східної Галичини і Волині. Молодь не сприймала консерватизму старих галицьких лідерів, не довіряла парламентським методам захисту національних прав.

Ще в 1920 р. невелика група українських офіцерів створила в Празі підпільну Українську військову організацію (УВО), яка прагнула продовжити збройну боротьбу проти польської окупації. Очолив організацію полковник Євген Коновалець, командир січових стрільців в армії Української Народної Республіки (УНР). УВО являла собою військову організацію, чисельність якої збільшувалася і досягла приблизно двох тисяч чоловік. Організація таємно готувала демобілізованих ветеранів у Галичині й інтернованих солдатів у Чехословаччині до можливого антипольського повстання, а також проводила операції, спрямовані на дестабілізацію польського окупаційного режиму. УВО здійснила ряд антипольських акцій, найгучнішою з яких був невдалий замах на главу польської держави Ю. Пілсудського.

Після визнання Антантою законності польської влади в Східній Галичині, частина українців почала сумніватися в доцільності продовження збройного опору, а лави УВО стали скорочуватися. Переслідування з боку польської поліції змусили Коновальця та інших керівників військової організації, виїхати з Галичини і заснувати штаб-квартиру за кордоном.

В умовах кризи, яку переживала УВО, Коновалець звернувся за фінансовою і політичною підтримкою до іноземних держав, насамперед до ворогів Польщі – Німеччини та Литви. Коновалець і його соратники вважали, що заради національної справи можна брати гроші в кого завгодно. У Східній Галичині УВО вербує до лав організації гимназистів і студентів, налагоджує контакти з низкою таких студентських груп і організацій, як «Українська націоналістична молодь» у Празі, «Легіон українських націоналістів» у Подебрадах (Чехословаччина) і «Союз української націоналістичної молоді» у Львові.

У листопаді 1927 р. у Берліні відбулася конференція українських націоналістів, що стала першим кроком на шляху до створення єдиної організації. На цій конференції був створений керівний центр (Провід) на чолі з Є. Коновальцем. До складу Проводу входили також В. Мартинець, М. Сціборський, Д. Андрієвський і одне місце надавалося представникові від крайових західноукраїнських націоналістичних кіл. Було також вирішено видавати в Празі журнал «Розбудова нації» [27, с. 93-94]. У квітні 1928 р. в Празі відбулася друга конференція українських націоналістів. Обидві ці конференції виконали підготовчу роботу по скликанню конгресу націоналістів.

Конгрес відбувся у Відні 28 січня - 3 лютого 1929 р. В його роботі брали участь 30 делегатів, які приїхали з Чехословаччини, Німеччини, Австрії, Бельгії, Франції. Більшість учасників належала до УВО. З різних причин до Відня не змогли приїхати делегати з Югославії, Туреччини та Люксембурга. Представники Львівського студентства добиралися в Австрію нелегально через Прагу. У роботі конгресу брали участь двоє гостей, один з них був з Кубані, а другий представляв Львів.

Головним рішенням конгресу стало створення Організації українських націоналістів (ОУН), яка була покликана чинити опір антиукраїнській політиці польських колонізаторів, з одного боку, і розширенню сталінського тоталітаризму, з іншого. Керівником ОУН одноголосно був обраний Є. Коновалець. Більшу частину створеної організації складала молодь Галичини, а керівництво здійснювали: Є.Коновалець, М. Сціборський, В. Мартинець, Д. Андрієвський, Ю. Вассиян, Д. Демчук, П. Кожевніков, П. Нізола, Л. Костарєв, які перебували за кордоном. Усі вони були обрані до складу Проводу ОУН за пропозицією Коновальця [27, с. 96].

На Віденському конгресі ОУН прийняла програмну резолюцію, що складалася з 9 розділів, в якій була визначена мета організації: створення Української Самостійної Соборної Держави (УССД), « в якій селянин, робітник і інтелігенція вільно, заможно і культурно жили б і розвивалися». У документах конгресу говорилося, що вигнання всіх окупантів з українських земель «відкриє можливість для широкого розвитку української нації в межах власної держави». Порушувались питання про місцеве самоврядування, про ліквідацію поміщицького землеволодіння, про підтримку селянських господарств і сільськогосподарської кооперації, про право приватної власності, про восьмигодинний робочий день, про права профспілок тощо. ОУН мала намір запровадити обов'язкове безкоштовне державне навчання, щоправда, поряд із приватними освітніми установами. Передбачалося введення єдиної системи соціального забезпечення і загального військового обов'язку. У цілому програма діяльності ОУН передбачала вирішення політичних, соціально-економічних, культурно-національних, релігійних та інших питань.

На конгресі був прийнятий статут, відповідно до якого в організацію приймали осіб, які досягли 21 року. Вступаючі до лав ОУН писали заяву, до якої додавалися рекомендації двох дійсних членів організації. Для нових членів встановлювався шестимісячний кандидатський стаж. При ОУН створювалися юнацькі осередки для осіб від 15 до 21 року. Статут вимагав, щоб кожен член організації підкорявся рішенням керівних органів, активно поширював ідеологію націоналізму, залучав нових членів і вчасно сплачував членські внески [42, с. 342].

Керівництво ОУН підкреслювало наступність у націоналістичному русі. Член Проводу В. Мартинець відзначав, що конгрес у Відні і створення ОУН не було початком чогось зовсім нового, а це було « еволюційне продовження вже існуючої справи» [42, с. 334].

Готуючись до створення ОУН, Є. Коновалець надавав великого значення розробці ідеології нової організації. Ця ідеологія ґрунтувалася на принципах українського інтегрального націоналізму, розроблених Д. Донцовим і викладених у книзі «Націоналізм», що була видана у Львові в 1926 р. Автор підкреслював перевагу волі над розумом, проголошував націю абсолютною цінністю, а незалежну Українську державу вищою метою, для досягнення якої виправдані будь-які засоби. Ідеї Донцова були звернені, насамперед, до української молоді, для нього мав сенс «лише один закон» - «закон боротьби..., закон вічного суперництва націй».

Для популяризації своїх поглядів інтегральні націоналісти міфологізували українську історію, створювали своєрідний культ боротьби, самопожертви і національного героїзму. Інтегральний націоналізм сповідував колективізм, що ставив націю над індивідумом. Поряд з цим він закликав своїх прихильників бути «сильними особистостями», що ні перед чим не зупинилися б для досягнення тих чи інших цілей. Одна з них зводилася до того, щоб змусити народ діяти як єдине ціле, а не як різні партії, класи чи регіональні групи. Інтегральні націоналісти закликали проникати в усі сфери народного життя, «...в усі установи, спілки, групи, у кожне місто і село, у кожну родину» [71, с. 382]. Разом із прагненням монополізації всіх аспектів життя нації прийшла і нетерпимість. Переконані, що знають єдиний шлях досягнення національної незалежності, інтегральні націоналісти були готові воювати з кожним, хто стане на їхньому шляху.

Український інтегральний націоналізм містив у собі окремі елементи фашизму і тоталітаризму. Так, у майбутній державі влада повинна належати одній націоналістичній партії, стрижень якої мають складати випробувані «борці» і «кращі люди». На чолі руху буде стояти верховний лідер чи вождь, що буде наділений необмеженою владою. У 20-і роки ці тенденції поширювалися по всій Європі і мали значний вплив на країни Східної Європи. Один з націоналістичних теоретиків А. Андрієвський підкреслював: «Наш новітній націоналізм є не наслідком зусиль українського розуму, а скоріше модне захоплення європейськими зразками, а саме італійським фашизмом і німецьким націонал-соціалізмом» [72, 1990, № 22, с. 72]. Найбільш крайнім колам верхівки ОУН імпонували ідеологічні основи нацизму. Існувала навіть думка про націоналістичний рух як близький за своїм характером і змістом до фашистського. У газеті «Наш клич», що видавав Провід ОУН у Німеччині, в одному з номерів за липень 1938 року зазначалося:
«Є тепер суспільно-політичний рух, що розвивається в усьому світі. У Німеччині він проявився як нацизм, в Італії як фашизм, а в нас просто як націоналізм» [32, № 9, с. 76]. До того ж погляди верхівки ОУН на майбутній устрій української держави в основних рисах збігалися з державними засадами рейха.

Українські націоналісти відкидали демократизм своїх попередників, які створювали УНР і ЗУНР. Вони вважали, що демократизм зашкодив справі національного звільнення. Оунівці не розглядали свою організацію як політичну партію, тому що партія – це елемент парламентської демократії. В їхній державі повинна була існувати одна партія - їхня власна, на чолі з вождем.

Книга «Націоналізм» є провідною працею Д. Донцова, але не тільки критики, але і прихильники його поглядів указують, що в цій праці автор не дав завершеної ідеології українського націоналізму. Проте, книга відіграла свою роль у розвитку українського націоналістичного світогляду. Ідея «інтегрального націоналізму» Донцова, безумовно, мала вплив на формування ідеології ОУН, але деякі сучасні дослідники проблем українського націоналізму вважають, що «було б абсолютною помилкою називати його ідеологом організованого українського націоналізму. Перш за все, Д. Донцов ніколи не був членом ОУН чи навіть УВО. По-друге, спроби керівництва ОУН налагодити конструктивну співпрацю з ним у 20-х – 30-х роках не дали ніякого результату. Щойно після розколу ОУН у 1940 р. Донцов почав співпрацювати з ОУН-Б По-третє, ідеологами українського націоналізму були: Микола Сціборський, Дмитро Андрієвський, Володимир Мартинець, Євген Онацький, Олег Ольжич, Юрій Бойко, Зіновій Книш та інші, які були авторами або співавторами програм і ідеологічних положень ОУН і організованого українського націоналізму, починаючи з першого конгресу в 1929 р. Заради історичної правди варто відмітити, що не Д. Донцов був батьком українського націоналізму, а ніхто інший, як М. Міхновський, автор брошури «Самостійна Україна», виданої в 1900 р.» [56, с. 209].

У брошурі «Самостійна Україна», розробленої на основі промов автора, висувався національний ідеал самостійної і соборної України: «Одна, єдина, неподільна, вільна, самостійна Україна від Карпат до Кавказу». Міхновський підкреслював, що боротьба за Українську державу буде важкою і тривалою, тому що українцям протистоїть «нещадний і сильний ворог». Тому він закликав «узяти силою» те, що українцям «належить по праву», вийти на історичну арену для того, щоб «чи перемогти, чи вмерти». Міхновський попереджав, що кожен націоналіст повинний пам'ятати, «що коли він бореться за народ, то повинний піклуватися про весь народ, щоб цілий народ не загинув через його необачність» [61, с. 19].

Ідеї Міхновського пропагувалися в оунівських друкованих органах, провідну роль серед яких відігравав журнал «Розбудова нації». На його сторінках виступали обдаровані молоді поети Євген Маланюк, Олег Ольжич-Кандиба, Олена Теліга, Богдан Кравців. «Розбудова нації», а також «Націоналіст» і «Сурма», видавані за межами Польщі, нелегально переправлялися в Західну Україну. У Галичині нелегально друкувалися і поширювалися «Вісті», «Голос Нації», «Гомін краю», «Юнацтво», «Юнак» та інші оунівські видання.

Високо оцінюючи значення символіки організації, Провід ОУН у 1931 р. оголосив конкурс на проекти герба і гімну. На початку 1932 р. ці символи були затверджені. Гербом ОУН став український національний герб-тризуб, але його середня частина мала вигляд меча, а щит, на якому зображувався тризуб, мав синій фон. У квітні 1941 р. цей герб було скасовано. Автором гімну українських націоналістів був поет Олесь Бабій. В останніх його рядках була відображена кінцева мета організації:

«Веде нас в бій борців упавших слава.

Для нас закон найвищий та приказ:

Соборная Українська Держава

Міцна й одна від Сяну по Кавказ».

Вся діяльність ОУН з моменту її створення була підпорядкована досягненню цієї мети.


Діяльність українських націоналістів протягом 1930-х років. Роль, яку бралася виконувати ОУН, була набагато ширшою, ніж роль УВО. Як і її попередниця, ОУН залишалася підпільною організацією. Вона дотримувалась військових принципів керівництва, конспіративних методів діяльності, строгої дисципліни. ОУН проводила кампанію політичного терору проти польської держави і її представників, вона прагнула очолити всеукраїнський революційний рух. Особливу увагу націоналісти приділяли популяризації своїх поглядів, насамперед серед молоді, прагнучи опанувати всіма західноукраїнськими суспільними, політичними й економічними організаціями.

Поза всяким сумнівом, найбільшим успіхом ОУН була її здатність впливати на молодь і заручатися її підтримкою. Схильність організації до революційних дій і радикальних рішень, прагнення підготувати нову породу «надукраїнців» імпонували молоді, що була обманута польською владою, доведена до розпачу безробіттям і розчарована поразками старшого покоління. ОУН не могла розраховувати на масову підтримку мільйонів бідних і малограмотних селян Західної України. Старше покоління учасників українського національного руху, яке виступало проти радикальних методів боротьби, не примкнуло до ОУН і не підтримувало її. Більш того, представники цього покоління стали називати ОУН авантюристичною і навіть екстремістською організацією.

У такій ситуації ставка була зроблена на молодь, яка готова була йти на будь-які жертви заради досягнення кінцевої мети. ОУН залучила на свою сторону значну частину студентської та учнівської молоді Західної України. Майже в кожнім університеті й у кожній середній школі в Польщі і за кордоном, де навчалися українці, були створені осередки ОУН. У Західній Україні виділявся Академічний Дім українських студентів університету у Львові. Активним членом ОУН з початку її існування був студент агрономічного відділення Вищої Політехнічної Школи Степан Бандера.

У своїй діяльності ОУН не обмежувалася тільки територією Західної України і Польщі. Вона поширювала свій вплив і на інші країни, налагоджувала зв'язки з українськими організаціями в Європі й Америці, ініціювала створення нових організацій. До них можна віднести «Український союз» у Франції, «Українське національне об'єднання» у Німеччині, «Молоді українські націоналісти» у Канаді, «Відродження» в Аргентині та інші.

Для розширення свого впливу в Західній Україні ОУН проникала в різні господарські, навчальні і молодіжні організації, влаштовувала масові політичні демонстрації, бойкоти, учнівські і студентські протести. Прикладом таких протестів може бути шкільна акція 1933 року, підготовлена С. Бандерою. Акція полягала в тому, що учні викидали зі шкільних приміщень польські державні герби, знущалися з польського прапора, відмовлялися відповідати вчителям польською мовою, вимагали від учителів-поляків, щоб вони забиралися геть до Польщі. Оунівськая газета «Український націоналіст» повідомляла, що в селах Жидичин і Синєводсько Вижнє «діти активно виступали проти польської школи..., рвали польські книжки, знищували польські державні герби і портрети» [46, с. 333]. У Західній Україні бойкотувалися польські товари, у тому числі тютюн і горілка, на виробництво яких існувала монополія держави. Оунівці закликали: «Геть з українських сіл і міст горілку і тютюн, тому що кожна копійка, витрачена на них, збільшує фонди польських окупантів, які використовують їх проти українського народу» [36, с. 49].

Активісти ОУН організовували різні курси для молоді, проводили заходи, присвячені історичним датам, працювали в «Просвітах», «Соколах», спортивних і в інших організаціях. Ця діяльність була спрямована як на поширення ідей ОУН, так і на залучення до її лав нових членів. До кінця 30-х років в ОУН уже нараховувалося близько 20 тисяч осіб, а кількість співчуваючих була набагато більшою.

Оунівська молодь дуже швидко заявила про себе, і на початку 30-х років вона взяла у свої руки керівництво організацією на території Західної України. У 1931 р. Степан Бандера став членом Крайової екзекутиви (виконавчого органу) ОУН і очолив пропагандистську роботу на західноукраїнських землях. У 1933 р., коли Бандері було всього 24 роки, він вже був провідником (керівником) оунівського руху в Західній Україні. До регіонального керівництво також входилили Іван Малюца, Богдан Підгайний, Ярослав Стецько, Володимир Янів. Всі вони ще не досягли 25 років.

Протягом 30-х років ОУН проводила свою «війну» з польським режимом, здійснюючи напади на урядові заклади, місцеві органи влади, поштові контори, організовувала акції саботажу та вбивства. Але ОУН не вважала насильство і терор самоціллю. Її члени були переконані, що революційними засобами ведуть національно-визвольну боротьбу. Безпосередня мета такої тактики полягала в тому, щоб переконати українців у можливості опору і тримати українське суспільство в стані «постійного революційного бродіння». У 1930 р. інтегральні націоналісти пояснили свою концепцію «перманентної» революції в такий спосіб: «Шляхом індивідуального терору та окремих масових виступів ми захопимо широкі верстви населення ідеєю визволення і залучимо їх у ряди революціонерів...Тільки безперервно вдаючись до нових акцій, ми зможемо підтримати і розвинути постійний дух протесту проти властей та зберегти ненависть до ворога і прагнення остаточної відплати» [71, с. 385].

Ефективність діяльності оунівських структур багато в чому залежала від кількості коштів, що надходили до їхньої каси. Тому бойовики ОУН регулярно нападали на банки, каси і поштові контори. Тільки в липні 1931 р. були зроблені нальоти на банки в містах Бориславі та Коломиї, а в районі Перемишля була захоплена поштова машина, що перевозила гроші. Бойовикам вдалося захопити кілька десятків тисяч злотих [37, с. 24].

Крім безлічі актів саботажу і «експропріацій» державного майна і грошей, члени ОУН організували і здійснили більше 60 замахів і вбивств. У 1932 р. оунівець Ю. Березинський вбив підкомісара польської поліції міста Львова Чеховського. Відповіддю на голодомор, організований в Україні сталінським режимом, стало вбивство у Львові радянського дипломата О. Майлова. Дану акцію підготували С. Бандера і Р. Шухевич. 21 жовтня 1933 р. 18-річний студент Львівського університету Микола Лемик застрелив Майлова, після чого здався в руки польської поліції. Згодом Бандера свідчив: «Я особисто дав наказ Лемикові і подав йому мотиви й інструкції. Ми знали, що большевики будуть у фальшивому світлі представляти те вбивство і тому ми вирішили, що Лемик має віддатися в руки поліції» [49, с. 54]. На суді, що відбувся 30 жовтня того ж року, Лемик у присутності журналістів з багатьох країн Європи заявив про мотиви вбивства. Бойовика засудили на довічне ув’язнення. Суд не міг винести смертний вирок, тому що Лемику ще не виповнилося 20 років.

Ще одне політичне вбивство було здійснене 15 червня 1934 р. у Варшаві. Жертвою став міністр внутрішніх справ Польщі генерал Броніслав Перацький. Рішення про вбивство прийняло вище керівництво ОУН у Берліні. Це був акт помсти польській владі за здійснювану нею репресивну політику на українських землях. Після загибелі Перацького було арештовано і віддано до суду 12 чоловік. Бандера був арештований ще до замаху на міністра при спробі перетнути польсько-чеський кордон. М. Лебедя, який втік на територію Німеччини, заарештували німці і передали польській владі. Суд над оунівцями проходив з 18 листопада 1935 р. по 13 січня 1936 р. у Варшаві. Крім Бандери і Лебедя судили Я. Карпинця, М. Климишина, К. Зарицьку, Я. Чорнія, Я. Рака та інших. На лаві підсудних не було тільки вбивці міністра Г. Мацейка, якому вдалося уникнути арешту. У ході суду обвинувачувані відмовлялися розмовляти польською мовою, вживали вітання «Слава Україні!», вони перетворили залу суду в трибуну пропаганди ідей ОУН. Провину підсудних польський суд зумів довести завдяки тому, що до рук польської влади потрапили матеріали з архіву Проводу ОУН, які знайшла чеська поліція в Празі. На думку члена оунівського керівництва В. Мартинця, чеська поліція передала документи з так званого «Архіву Сеника» полякам і вони фігурували в матеріалах суду [42, с. 12]. 13 січня був оголошений вирок: Бандера, Лебедь і Карпинець засуджені до страти, двоє до довічного ув’язнення, інші - від 7 до 15 років ув’язнення [48, с. 396].

Процес викликав великий резонанс. Тому польський уряд не наважився виконати вирок і почав переговори з легальними українськими політичними партіями про «нормалізацію» українсько-польських відносин. Бандері, Лебедю і Карпинцю страта була замінена довічним ув’язненням. Це дало можливість організувати над Бандерою і членами Крайової екзекутиви ОУН ще один судовий процес, цього разу у Львові в 1936 р., у справі декількох терористичних актів, здійснених оунівцями. У ході нового суду до різних термінів ув’язнення був засуджений 21 член ОУН.

Націоналісти здійснювала теракти і проти тих українців, які були не згодні з політикою ОУН. Так, у 1932 р. у Львові було вбито директора української гімназії Івана Бабія, який перешкоджав роботі оунівців серед учнів і співробітничав з польською владою. До вбивства були причетні також деякі гімназисти. Це був найвідоміший випадок, коли оунівці діяли за принципом, проголошеним М. Міхновським: «Всі, хто у всій Україні не за нас, ті проти нас». Влітку 1936 р. С. Бандера в польському суді зробив заяву про причини вбивства І. Бабія. Він говорив, що директора Бабія ОУН присудила до смерті за те, що він активно співробітничав з польською поліцією і свідомо придушував українське революційне підпілля, видавав польській поліції українських гімназистів і студентів [48, с. 369]. На цей терористичний акт негативно відреагувала українська громадськість, а митрополит Шептицький у зв'язку з вбивством Бабія видав пастирське послання, в якому засудив терористів. Багато батьків були стурбовані ростом впливу ОУН на їхніх дітей, вони відкрито висловлювали свою незгоду з діяльністю оунівців, обурювалися тим, що організація штовхає підлітків на небезпечну діяльність, яка часто закінчувалася трагічно. Легальні українські партії звинувачували інтегральних націоналістів в тому, що вони давали польському уряду привід для обмеження легальної діяльності українців.

Польська влада реально оцінювала, яку небезпеку представляє ОУН. В одному з журналів писалося: «Таємнича ОУН сильніше всіх легальних українських партій разом узятих. Вона панує над молоддю, вона формує суспільну думку, вона діє в страшному темпі, щоб втягнути маси в вир революції» [36, с. 51-52].

Політика насильства, яку проводила ОУН, коштувала їй дорого. Польська влада не шкодувала сил і коштів на боротьбу зі своїми противниками, вона не зупинялася перед застосуванням крайніх засобів. У 1930 р. польська поліція ліквідувала Ю. Головинського, якого Коновалець направив у Західну Україну як регіонального керівника ОУН. 30 листопада 1932 р. у Городку під час нападу на місцеву пошту загинули 2 бойовики, а Василь Білас і Дмитро Данилишин потрапили до рук поліції. Після суду, що відбувся 23 грудня, вони були повішені у Львові. Протягом 30-х років сотні оунівців були заарештовані і віддані під суд, більшість з них утримувалась у спеціальному концтаборі Береза Картузська, що був створений у Західній Білорусії рішенням уряду Польщі відразу після вбивства генерала Перацького. Серед ув'язнених цього табору були майбутні відомі керівники повстанського руху в роки Великої Вітчизняної війни Т.Боровець, Р.Шухевич та інші.

Арешти значної кількості оунівців і крайового керівництва ОУН у Західній Україні на чолі з Бандерою були відчутним ударом для організації. Наприкінці 1934 р. і на початку 1935 р. була розпочата робота по відновленню порушених зв'язків і створенню нового крайового керівництва. Провідником ОУН на західноукраїнських землях став Лев Ребет. Влітку 1935 р. крайова екзекутива була створена і на північно-західних українських землях (Волинь, Полісся, Підляшшя, Холмщина). Очолив її Микола Кос [48, с. 438, 454].

На посаду керівника ОУН у Західній Україні Ребета призначив член Проводу Я. Барановський. Грицай, Коссак, Шухевич та інші відомі оунівці, які виходили з в’язниць і таборів по амністії, відмовлялися працювати під керівництвом Ребета. Бойкотували це призначення керівники львівської, миколаївської, стрийської районних організацій ОУН. У відповідь на це Ребет і його заступник Бігун прийняли рішення ліквідувати цей «бунт» силою «залізної руки». Почалися вбивства. І це відбувалося в той час, коли Ребет наказав припинити теракти проти представників польської адміністрації. Гасин, Коссак і Шухевич порушували перед Проводом ОУН питання про розслідування діяльності Ребета, але Барановський був проти. А після загибелі Коновальця до цієї справи вже не поверталися[49, с. 63-67].

Поряд з боротьбою проти польського режиму структури ОУН посилювали наступ на комуністичний рух у Західній Україні. До 1935 р. комуністи не в змозі були чинити опір націоналістам. Репресії польської влади проти оунівців у другій половині 30-х років західноукраїнські комуністи використовували для нанесення ударів у відповідь по націоналістах і для посилення свого впливу в регіоні. Перший виступ відбувся під час заходів, проведених у 20-ю річницю з дня смерті І. Франка. Комуністичні бойовики напали на трибуну і зірвали українські національні прапори. Наступною акцією комуністів був напад на «Просвіту» у селі Верчани біля міста Стрия, в ході якого загинув націоналіст Ярослав Барабаш. Під час такого ж нальоту на «Просвіту» в селі Настасове біля Тернополя були поранені ножами М. Лапчак, С. Кураш, М. Зозуляк і Т. Базар. Влітку і восени 1936 р. від рук комуністичних бойовиків загинуло кілька націоналістів.

У відповідь націоналісти вдалися до адекватних заходів. Так, наприклад, у липні 1936 р., у дні пам'яті по загиблих січових стрільцях на горі Маківка в Карпатах, оунівці розправилися з декількома комуністами, а в містечку Сколе вони піддали нападу житла місцевих комуністів. Подібні акції мали місце в різних районах Західної України, в ході яких загинули кілька десятків комуністів. Польська поліція схопила велику групу націоналістичних бойовиків, багато хто з них потрапив за тюремні ґрати. Акції бойовиків негативно позначилися на становищі комуністів у Західній Україні. Вони змушені були припинити свої провокації проти націоналістів[48, с. 451- 452].

Наприкінці 30-х років активізувався український національний рух у Закарпатті. Зв'язок між Проводом ОУН і лідерами цього руху здійснював Олег Ольжич. Провід був проти переходу членів організації з Галичини в Закарпаття і «втручання їх у внутрішні справи» регіону, тому що це «могло викликати конфлікт між Проводом і чеською владою». Закордонні лідери рекомендували оунівцям займатися тільки культосвітніми питаннями. Зовсім інакше думали оунівскі активісти Західної України: І. Габрусевич, З. Коссак, Р. Шухевич й інші, які вважали, що ОУН повинна активно включитися в політичне життя Закарпаття. Всупереч забороні Проводу західноукраїнські активісти прибули в Закарпаття і взяли участь у створенні армії - Карпатської Січі, яка повинна була захищати край від угорських агресорів. У штабі Карпатської Січі і на офіцерських посадах з найкращого боку зарекомендували себе Р. Шухевич, З. Коссак, Г. Барабаш, Є. Врецьона та інші оунівці з Галичини. Їхня активність дратувала лідерів ОУН, які не стали займатися постачанням армії Закарпаття зброєю. Гроші, що надходили від української діаспори зі США і Канади на придбання зброї для Карпатської Січі, осідали в касі Проводу. Нечисленна і погано озброєна армія Карпатської України не могла дати відсіч агресору. У лічені дні березня 1939 р. Угорщина окупувала Закарпаття. Події в даному регіоні показали, що в ОУН назріває конфлікт між закордонними лідерами і «революційною молоддю» Західної України.

Влітку 1939 р. Німеччина активно готувалася до агресії проти Польщі. Берлін мав намір використати оунівців для організації повстання в Західній Україні, що нанесло б додатковий удар по Польщі з тилу. З цією метою був створений «український військовий штаб » на чолі з Р. Ярим. Полковник абверу Лахузен писав: «Підготовка до організації українського повстання велася відповідно до директив «абверу-2» керівником 2-го відділу 8-ї резидентури... Початок запланованих актів саботажу, диверсій і нападів повинний був відбутися автоматично в перші дні бойових дій проти Польщі»[72, 1990, № 22, с. 76]. 1 вересня 1939 р. фашистська Німеччина напала на Польщу, але оунівці до активних дій не приступили і ніякого вкладу в розгром Польщі не внесли.

Німецькі дипломати і розвідка не скупилися на різного роду обіцянки, з метою використання сил націоналістів не тільки у війні проти Польщі, але й у перспективі. У вересні 1939 р. А. Мельник був прийнятий міністром закордонних справ Німеччини Риббентропом, а також мав зустріч із шефом німецької розвідки адміралом Канарісом. Під час цих зустрічей мова йшла про ймовірність незалежності Галицької України. Її президентом мав стати Мельник, а главою уряду Сеник-Грибівський. Андрій Мельник, який співробітничав з абвером, повірив Канарісу і наказав готувати список членів західноукраїнського уряду. Але було добре відомо, що політичне керівництво Німеччини не допускало навіть думки про можливість існування самостійної Української держави, а доля Західної України була вже вирішена в рамках пакту Молотова-Риббентропа. Реальні плани Берліна не були таємницею для оунівців. Газета українських націоналістів «Українське слово», яка видавалася в Парижі, 24 вересня 1939 р. писала, що Німеччина думала «тільки про українську територію, про українське вугілля і метал, про українську пшеницю, вона думала про Україну як про німецьку колонію». У той же час газета підкреслювала, що передача Західної України Радянському Союзу принесе їй «море крові і сліз» [33, с. 68].

Події, що відбувалися в Східній Європі восени 1939 р., прямо і безпосередньо стосувалися західноукраїнського населення. Тільки акт возз'єднання Західної України з УРСР був сприйнятий позитивно, тому що здійснилася давня мрія про єдність всіх українських земель.

Після включення Західної України до складу СРСР все життя цього краю було взято під жорсткий контроль як економічний, так і суспільно-політичний, ідеологічний, духовний. У даному регіоні були ліквідовані легальні українські політичні партії й організації, у підпіллі продовжувала діяти тільки ОУН, крайовим керівником якої був Іван Климів-Легенда. У своїй роботі оунівці не без успіху використовували негативні дії радянської влади. Особливо активно вони діяли в сільській місцевості. Використовуючи грубі помилки влади під час проведення колективізації, оунівці розгорнули активну антиколгоспну агітацію. У результаті в деяких районах Львівської і Рівненської областей з колгоспів вийшла велика кількість селян. У багатьох господарствах знизилася трудова дисципліна. Так, у Львівській області до кінця 1940 р. кожен третій колгоспник не виробив мінімуму трудоднів. Під час збирання врожаю в Дрогобицькій області в ряді колгоспів на роботу не виходило до 40 відсотків колгоспників. Аналогічні факти мали місце й в інших областях Західної України [43, с.38]. Іншим прикладом активної діяльності ОУН була її робота, спрямована на створення перешкод у проведенні виборів до Верховної Ради СРСР і Верховної Ради УРСР у квітні 1940 р., а також до місцевих рад у грудні того ж року. Оунівці схиляли виборців до відмови від голосування, здійснювали терористичні акти проти учасників виборчої кампанії.

Органи НКВС усіма способами прагнули розкрити структури ОУН, засилали до її лав різних провокаторів для її компрометації і розшифровки діяльності. Протягом 1940 р. у Західній Україні за причетність до ОУН було заарештовано 35 тисяч чоловік [58, с. 119]. У січні 1941 р. у Львові відбувся гучний судовий «процес 59-ти». Підсудними були студенти місцевого університету та учні середніх шкіл, переважно члени ОУН, яких звинувачували в «зраді батьківщини», підготовці до повстання тощо. Більшість, у тому числі 11 дівчат, були засуджені до страти, інші – до 10 років таборів. У березні 1941 р. Верховна Рада СРСР помилувалася 10 дівчат і 11 юнаків, замінивши розстріл на 15 і 25 років ув’язнення [41, с. 326].

Після розділу Польщі між Німеччиною і СРСР, прихильники Бандери приділяли велику увагу створенню мережі своїх організацій на територіях під німецьким пануванням і відновленню їх у Західній Україні. Перед місцевими організаціями ставилися завдання по збільшенню чисельності лав ОУН, зміцненню її кадрів на місцях, збору зброї [46, с. 172]. У цій роботі прихильники С. Бандери виявляли велику самостійність, що вело до загострення відносин між оунівськими масами Західної України і вищим керівництвом ОУН, що знаходилося за кордоном.

Розкол ОУН. Вище вже йшла мова про конфлікт між старшим поколінням західноукраїнського населення і молоддю, яка була втягнута в орбіту політики ОУН. Конфлікт між поколіннями мав місце безпосередньо й у самій організації, особливо в її Проводі. Керівництво рухом здійснювали досвідчені, загартовані у визвольній боротьбі Є. Коновалець, Д. Андрієвський, О. Сеник-Грибівський, М. Сціборський, Р. Сушко. Перебуваючи за кордоном, вони висловлювали сумніви щодо окремих методів діяльності ОУН і особливо вбивств, але їм часто важко було на відстані контролювати своїх підлеглих. Не відкидаючи насильство, Коновалець і його штаб, одначе, великі зусилля зосереджували на тому, щоб одержати допомогу з боку іноземних держав, особливо Німеччини. Провід українських націоналістів з 1926 р.перебував у Берліні, що вселяло певну надію на те, що Німеччина надасть підтримку ОУН. У другій половині 30-х років оунівські лідери все частіше використовували гасло: «Придбаємо соборну самостійну Україну за допомогою Великонімеччини». Деякі керівники ОУН співробітничали з німецькою розвідкою. Заступник начальника другого відділу абверу Штольц у 1945 р. свідчив, що Є. Коновалець був завербований і погодився переключити частину оунівського підпілля на боротьбу проти СРСР [20, с. 53].

Крайове керівництво ОУН у Західній Україні, до якого входили С. Бандера, М. Лебедь, Я. Стецько, І. Климів, Р. Шухевич, навпаки, дотримувалось тактики революційних дій. Всі вони були молодими людьми, що породжувало в них схильність до насильницького, героїчного типу опору, а відносна поміркованість і більш спокійний стиль життя їхніх старших колег за кордоном викликали в них підозру. Невдоволення посилилося після того, як у 1934 р. оунівські лідери Західної України потрапили до рук польської поліції. У зв'язку з цим ходили чутки, нібито їх схопили внаслідок недбалості чи навіть зради деяких членів закордонного Проводу.

Коновалець вважав, що створення суверенної Української держави є справою всього українського народу, а не справою окремої партії чи організації. Він завжди стояв на позиції національного примирення. Глава ОУН використав увесь свій авторитет і дипломатичну майстерність, щоб уникнути вибуху конфлікту в керівництві ОУН. Тому його загибель стала чуттєвим ударом для руху інтегральних націоналістів. Коновалець загинув 23 травня 1938 р. на одній з вулиць Роттердама в результаті вибуху міни з годинниковим механізмом, яку підклав агент НКВС Судоплатов [25, с. 323].

Після несподіваної смерті Коновальця перед ОУН постало складне питання: хто очолить Провід. Реально на цю посаду могли претендувати Омелян Сеник і Ярослав Барановський. Але останній заявив, що Коновалець залишив усний заповіт, що на випадок його смерті він призначає наступником на посаді глави Проводу ОУН полковника Андрія Мельника. Проти його кандидатури виступали члени ОУН у Західній Україні, про що заявив крайовий провідник Лев Ребет. Для цього були причини. По-перше, сумнів викликало існування заповіту. Статут ОУН цього не передбачав. По-друге, Мельник не був членом ОУН[ 49, с. 80-81 ]. Але вирішальне слово належало закордонним лідерам організації, які не сприймали на роль керівника ОУН С. Бандеру. Завдяки Я. Барановському, О. Сенику, Р. Ярому в жовтні 1938 р. новим керівником Проводу став А. Мельник. 27 серпня 1939 р. на конференції ОУН у Римі Мельника офіційно проголосили вождем організації. Тоді ж був прийнятий новий статут ОУН [48, с. 540-541].

Поразка Польщі принесла звільнення сотням оунівців, котрі знаходилися в польських таборах і в'язницях. У своїй автобіографії Бандера писав: «Німецько-польська війна у вересні 1939 р. застала мене в Берестю над Бугом... 13 вересня, коли становище польських військ на тому відтинку стало критичне через окрилюючі операції противника, в’язнична адміністрація і сторожа поспішно евакуювалися, і я разом з іншими в'язнями, у тому числі й українськими націоналістами, дістався на волю» [3, с. 39-40]. 20 жовтня 1939 р. Мельник звернувся з листом до активістів ОУН, які вийшли на волю. Він виявив бажання зустрітися зі Степаном Бандерою та Юліаном Вассияном. На той час Бандера був вже в Австрії. Вийшовши з в’язниці, він спочатку прибув до Львова, але залишатися довго в місті не міг. Присутність радянських військ у Західній Україні змусила його переправитися за кордон.

Зустріч Мельника з Бандерою відбулася, але не при таких обставинах, як розраховував полковник. 10 лютого 1940 р. в Кракові зібралися: Габрусевич І., Кравців М., Лебедь М., Матла З., Старух Я., Стецько Я., Шухевич Р., Ярий Р. та інші прихильники Бандери. Вони були не згодні з рішеннями Римської конференції, яка затвердила главою ОУН А. Мельника, і вирішили створити «Революційний Провід ОУН». Членами Проводу стали: Бандера, Габрусевич, Гасин, Грицай, Климишин, Ленкавський, Равлик, Стецько, Турковський, Шухевич[49, с. 120]. На конференції в Кракові був утворений «революційний» трибунал (служба безпеки під керівництвом Лебедя), який виніс смертний вирок деяким прихильникам Мельника [44, 1991, № 12, с. 78].

Оунівські лідери зустрілися на початку квітня 1940 р. в Італії. С. Бандера вручив А. Мельнику постанову Революційного Проводу. У такій ситуації полковник не став вести переговори з Бандерою. Зі свого боку Революційний Провід оголосив, що з 7 квітня Мельник «перестає займати посаду глави Проводу ОУН» [46, с. 173]. Реакція Мельника була негайною і самою рішучою. Бандеру, Шухевича та інших розкольників засудили до страти. Полковник Сушко і деякі інші члени оунівського керівництва приклали чимало зусиль, щоб не допустити кривавих розправ. Але запобігти розколу організації було вже неможливо.

Молоді західноукраїнські діячі, на чолі яких стояв С. Бандера, звинувачували емігрантських керівників ОУН в опортунізмі, германофільстві, продажності, безпринципності й організаційній бездарності. Вони висловлювали недовіру деяким членам Проводу ОУН, зокрема Я. Барановському, і вимагали його відставки. Бандерівці (ОУН-Б) стали закликати до рішучих дій і виступали за організацію партизанського руху на західноукраїнських землях, що увійшли до складу СРСР. Бандерівці вважали, що у боротьбі за самостійну Українську державу «революційна» ОУН повинна покладатись тільки на власні сили. За Бандерою пішла більша частина організації.

Мельниківці (ОУН-М), залишившись у меншості, називали бандерівців групою безвідповідальних людей, зграєю бунтівників і розкольників. Прихильники Мельника були противниками партизанської авантюри на території СРСР. Вони виступали за збереження сил на майбутнє, а в справі державотворення розраховували на підтримку Німеччини. Полковник А. Мельник рішуче відкидав вимогу бандерівців, «щоб планування національно-визвольної протибільшовицької боротьби не зв'язувати з Німеччиною, не ставити її в залежність від німецьких воєнних планів» [3, с. 42]. Мельниківці намагалися довести гітлерівській верхівці корисність їхнього руху для рейха.

Тим часом, німецькі офіційні особи не мали єдиної точки зору щодо діяльності ОУН взагалі і розколу організації націоналістів зокрема. Німецькі документи свідчать про негативне ставлення до ОУН з боку високопосадових діячів націонал - соціалістичної партії і рейха Шикенданца і Гейдріха і про позитивне з боку глави абвера адмірала Канаріса. Керівники німецької розвідки навіть робили спроби примирити між собою лідерів націоналістичних угруповань. Але в цілому німці в 1940 р. не бажали особливо детально вникати в проблеми міжусобної боротьби в ОУН і стежили за подальшим розвитком подій з боку. Вони не відмовлялися від спроб використовувати у своїх інтересах обидва угруповання націоналістів.

* * *

Підводячи підсумок першому десятиріччю існування і діяльності ОУН, можна сказати, що її створення не було випадковим. Молоде покоління українців, що не пішло по шляху визнання польського панування на західноукраїнських землях, зайняло чітко виражену антипольську позицію. Створення ОУН і її діяльність стали відповіддю на політику польського режиму в Західній Україні. Із самого початку боротьби за створення самостійної Української держави націоналістична молодь, яка становила більшість організації, зробила ставку на використання «революційних» методів боротьби, що, на її думку, повинне було розширити лави борців за самостійну Україну. Така тактика привертала підвищену увагу до ОУН, зміцнювала її позиції серед частини населення. У той же час вона породжувала в західноукраїнському суспільстві недовіру до ОУН і навіть осуд її радикальних методів боротьби. Для першого десятиліття існування ОУН були характерні: використання терористичних методів боротьби, швидке зростання лав організації, висування на провідні ролі цілої групи молодих західноукраїнських лідерів.

Початок другого десятиріччя в історії ОУН ознаменувався розколом організації. Українські націоналісти після поділу на два ворогуючі угруповання продовжували сповідати одну і ту ж ідеологію. Боротьба між бандерівцями і мельниківцями велася, по суті, не з теоретичних, а більше з тактичних питань і за те, кому очолювати ОУН. Розкол послабив сили націоналістичного руху, розбрати в організації завдали націоналізму непоправного удару. Ворожнеча між фракціями досягла такої гостроти, що вони нерідко боролися одна проти іншої з не меншою жорстокістю, ніж з ворогами української незалежності. Все це відбувалося в умовах, коли у Західній Україні змінювалася ситуація і наближалася війна, в ході якої націоналісти сподівалися створити самостійну Українську державу.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14



Схожі:




База даних захищена авторським правом ©lib.exdat.com
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації