Поиск по базе сайта:
Міністерство освіти І науки україни головне управління освіти І науки харківської облдержадміністрації управління освіти ленінської районної у місті харкові  icon

Міністерство освіти І науки україни головне управління освіти І науки харківської облдержадміністрації управління освіти ленінської районної у місті харкові




Скачати 133.7 Kb.
НазваМіністерство освіти І науки україни головне управління освіти І науки харківської облдержадміністрації управління освіти ленінської районної у місті харкові
Дата конвертації21.06.2013
Розмір133.7 Kb.
ТипДокументи

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ГОЛОВНЕ УПРАВЛІННЯ ОСВІТИ І НАУКИ
ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛДЕРЖАДМІНІСТРАЦІЇ


УПРАВЛІННЯ ОСВІТИ ЛЕНІНСЬКОЇ РАЙОННОЇ У МІСТІ ХАРКОВІ РАДИ

ХАРКІВСЬКА ЗАГАЛЬНООСВІТНЯ ШКОЛА І-ІІІ СТУПЕНІВ №67 ХАРКІВСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ВСЕУКРАЇНСЬКА ІСТОРИКО-КРАЄЗНАВЧА АКЦІЯ УЧНІВСЬКОЇ МОЛОДІ "ШЛЯХАМИ ПОДВИГУ І СЛАВИ"

"СЛОБОЖАНСЬКІ ДЗВОНИ ПЕРЕМОГИ"

НАПРЯМ: "ВИВЧЕННЯ ІСТОРИЧНИХ ПОДІЙ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ"


У ВІЙНИ НЕ ЖІНОЧЕ ОБЛИЧЧЯ...


ВИКОНАЛИ:

БУРДАЙ ВІКТОРІЯ ВАЛЕРІЇВНА,

ЗАВГОРОДНЯ АННА СЕРГІЇВНА,

СЕХЛЯН ШУШАНИК ІГІТІВНА,

УЧНІ 11 КЛАСУ


КЕРІВНИК РОБОТИ:

ПАВЛЕНКО ЮЛІЯ АНАТОЛІЇВНА,

УЧИТЕЛЬ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

ТА ЛІТЕРАТУРИ


ХАРКІВ

2010 рік

ВСТУП

Був мир, була родина, було звичайне людське щастя. Але в одну мить потрощила все війна. Пішли на фронт батьки, чоловіки, а за ними брати, сини... Були в країні жінки, без чиєї сили, без чийого терпіння, віри не вистояла б країна в грізну годину. Жорстоко кривдила війна жінок. Скільки їх було замордовано і вбито. Жінки тримали на своїх плечах тягар війни. Вони пройшли через заграви у сірих шинелях та важких солдатських чоботях. "Не музику дарувало життя їм, а гуркіт гармат, і не квіти, а полум'я пожеж і трупний сморід замість пахощів цвіту", - писав відомий український письменник Олександр Довженко, який пройшов шляхами війни. Тендітні дівчата виносили з-під вогню поранених, перев'язували їм рани, сестрами-жалібницями схилялись над ліжками важкопоранених, були зв'язківцями, радистками, льотчицями, снайперами. Про долю однієї з таких жінок ми й розповімо. Близько 30 років працювала у нашій рідній школі, навчала грамоти наших бабусь та дідусів. (дод.8,9,10) Вони її з вдячністю згадують, а ми з великим інтересом та гордістю цікавимось минулим цієї жінки, що мешкає у нашому, Ленінському, районі міста Харкова.

^ ОСНОВНА ЧАСТИНА

Софія Іонівна Кравець народилась 15 серпня 1923 року у місті Кременчуці Полтавської області. (дод.2)

Напередодні Великої Вітчизняної війни Софія була випускницею школи №16 міста Кременчука. Величезні плани на майбутнє, заповітна мрія стати педагогом, але все це в одну мить перекреслила війна. Вчорашні випускники змінили підручники на лопати й кирки, якими копали окопи для захисту рідного міста. 30 юнаків з випуску Кравець С.І. добровільно пішли на фронт, стали солдатами. Коли Софії виповнилось 18 років, вона теж добровільно пішла на фронт. Першим бойовим хрещенням був тридцятикілометровий перехід через Волгу. Сто чотири дівчини переходили ріку, зовсім юні, тендітні, але сильні духом. З лютого 1942 року Софія Іонівна - розвідниця Приволзького військового округу 99 окремого батальйону. (дод.4) По звуку, фюзеляжу, мотору чи інших деталях вона визначала марку літака, його приналежність. Уточнивши висоту й напрямок, повідомляла на командний пункт, щоб знищили ворожий літак.

Софія Іонівна мала ще одну спеціальність - телефоністки. Одного разу, отримавши телефонограму про необхідність поповнення Сталінградського фронту, подала рапорт про направлення її в це пекло. Доля розпорядилась по-своєму: їй довелось охороняти з жовтня 1944 року московське небо, небо столиці колишнього СРСР, а це було великою честю. Увесь цей час поруч з Софією Іонівною були її подруги - білоруска Стася Полякова та українка Зіна Воронко.(дод.6) Вони стали справжніми майстрами зенітно-кулеметної справи. Учорашні школярки менш ніж за рік оволоділи трьома військовими професіями. Незабаром на їхніх грудях засяяв перший знак - "Відмінний кулеметник", а на погонах - перша личка єфрейтора. Злагоджено і влучно стріляли дівчата по "юнкерсах" та "месершмітах". За участь у відбитті масового нападу німецьких бомбардувальників 1942 року бойові подруги були нагороджені медалями "За відвагу". Потім був Смоленський фронт і наступна нагорода - медаль "За бойові заслуги" у 1943 році, потім - орден Вітчизняної війни ІІ ступеня.

Довгих три роки воювала Софія Іонівна. Закінчила службу політпрацівником-комсоргом окремого зенітно-кулеметного батальйону у званні старшого сержанта. Тяжка контузія в листопаді 44-го вивела її зі строю. Потяглися довгі дні і ночі у польовому госпіталі. Софія Іонівна мужньо боролась зі своєю хворобою, боролась за життя, яке так гаряче любила. І вона перемогла, хоча до цих пір жалкує, що не дійшла до Берліна. У грудні 1944 року її комісували, як інваліда ІІ групи, через контузію. (дод.5)

Після війни Софія Іонівна закінчила педагогічний інститут імені Г.С.Сковороди. Здійснилась її давня мрія: вона стала вчителем російської мови та літератури. Перші кроки педагогічної діяльності почались 1948 року в школі №3, яка піднялась з руїн і вперше відчинила двері для дітей Лисогір׳я. (дод.7) Під час окупації гітлерівці перетворили школу на стайню, а відступаючи, висадили її в повітря. Ця невелика двоповерхова будівля мало чим нагадувала школу: тільки шкільні меблі та дошка у класах. Діти з учителями самотужки виготовляли наочні посібники, стенди, плакати. Педагогічний колектив складався переважно з вузівських випускників, які мали велике бажання передати свої знання учням. За час роботи в школі у Софії Іонівни було вісім випусків. Вона по праву пишається своїми випускниками, більшість з них стали відомими людьми. (дод.11) У 1979 році Софію Іонівну нагородили медаллю "За вислугу років".

ВИСНОВКИ

Слід цієї прекрасної жінки вагомий і помітний. Серед вихованців Софії Іонівни є вчені, керівники великих підприємств, лікарі, інженери, вчителі, доценти вузів, кваліфіковані робітники. Це чудові люди, які підтримують з нею постійний зв'язок, звертаються за порадою у важкі хвилини, розділяють разом радість. Софія Іонівна - завжди бажаний гість школи №67. (дод.2, 12,13) І хоча вона вже багато років на заслуженому відпочинку, про неї знають і пам'ятають усі учні нашої школи. У святкові дні учні вітають колишню вчительку, а в День Перемоги з великим зацікавленням слухають спогади ветерана.(дод.3)

Багато років минуло з того часу, як закінчилась війна, ціна подвигу наших жінок, що врятували землю, не зменшиться, висота їхньої Перемоги залишиться неперевершеною. Низький уклін Вам, Софіє Іонівно, і у вашій особі усім жінкам вашого покоління від молодого покоління, якому не байдужа доля нашої країни, її історія, її минуле і майбутнє.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Інформатор - ветеран Великої Вітчизняної війни Кравець Софія Іонівна.

2. Дмитро Химич. Стаття з газети "Слово ветерана".

3. Кравець С.І. Стаття з газети "Районні вісті" про зустріч колишніх випускників у школі №67.

4. Раїса Галкіна, голова ради ветеранів. Стаття з газети "Слово ветерана".


ДОДАТКИ

1. Облікова картка ветерана.

2. Фото. Софія Іонівна на святкуванні 55-річчя Перемоги в ХЗОШ №67.

3. Фото. Учні 11 класу з класним керівником в гостях у Кравець С.І.

4. Фото. С.І.Кравець зі своєю подругою Вірою Медведєвою. 1943 рік.

5. Фото. Весна 1944 року. С.І.Кравець зі своєю подругою Н.Воробйовою.

6. Фото. Софія Іонівна (посередині) зі своїми подругами Стасею Поляковою та Зіною Воронко, 1943 рік.

7. Фото. Травень 1949 рік. Закінчення першого навчального 1948-1949 року. Софія Іонівна в центрі поруч з директором школи.

8. Фото. Класний керівник Кравець С.І. з учнями 8-А класу 1978 рік.

9. Фото. Софія Іонівна в колгоспі "Довжик" зі своїми учнями, 1976 рік.

10. Фото. Зустріч з матір'ю Героя Радянського Союзу, випускника школи №67, Добродецькою Варварою Іванівною 1958 рік.

11. Фото. Кравець С.І.( в центрі) зі своїми випускниками.

12. Фото. Кравець С.І. з учнями ХЗОШ №67.

13. Фото. Кравець С.І. в шкільному музеї на зустрічі з ветеранами в День Перемоги 2007 рік.

14. Ксерокопія. Стаття, яку написав правнук Софії Іонівни Дмитро Химич, з газети "Слово ветерана".

15. Ксерокопія. Запрошення на вечір зустрічі та стаття з газети "Районні вісті" про зустріч колишніх випускників у школі №67.

16. Ксерокопія. Стаття з газети "Слово ветерана"про ветерана війни та праці Кравець С.І., яка є частим гостем ХЗОШ №67

17. Ксерокопія. Стаття з газети "Слово ветерана" про зустріч ветеранів війни в шкільному музеї.

18. Фото. Педагогічний колектив ХЗОШ №67 з ветеранами праці. Кравець С.І. в центрі нижнього ряду. День учителя 2005 рік.

19. Фото. Кравець С.І. та колишній мер міста М.Пилипчук 2000рік.

20. Фото. Кравець Софія Іонівна у ХЗОШ №67 на зустрічі з учнями.

21. Фото. Кравець Софія Іонівна у ХЗОШ №67 на відкритті меморіальної дошки Героям Радянського Союзу, випускникам школи.


Додаток 1

ОБЛІКОВА КАРТКА ВЕТЕРАНА

1. ПІБ - Кравець Софія Іонівна.

2. Народилась 15.08.1923 року.

3. Місце народження - місто Кременчук Полтавської області.

4. Звання і посада на час звільнення у запас - старший сержант зенітно-кулеметного батальйону.

5. Освіта і діяльність до війни - випускниця школи №16 м. Кременчук.

6. Участь у ВВВ - з лютого 1942 року Приволзький військовий округ 99-й окремий батальйон, жовтень 1942 - телефоністка у Поволжі, листопад 1942 - Московський фронт, листопад 1943 - Польща-Білорусія, листопад 1944 - контузія, грудень - звільнення у запас.

7. Нагороди бойові: медаль "За відвагу", медаль "За бойові заслуги", Орден Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня, трудові: медаль "За вислугу років" 1979 р.

8. Вид діяльності після війни - студентка педінституту ім. Г.С.Сковороди, вчитель російської мови та літератури школи №67 Ленінського району м. Харкова.

9. Адреса ветерана: м. Харків, вул. К.Маркса б.38, кв. 35.

10. Номер телефону: 712-02-43.

11. Джерело інформації: зі слів Кравець Софії Іонівни

записано учнями ХЗОШ №67: Бурдай В., Сехлян Ш., Завгородньою А.

23 лютого 2010 року.

Додаток 2




Кравець Софія Іонівна на святкуванні 55-річчя Перемоги в ХЗОШ №67.


Додаток 3



С.І.Кравець з бойовою подругою Вірою Медведєвою 1942 рік.


Додаток 5



Весна 1944 року. С.І.Кравець зі своєю подругою Н.Воробйовою.


Додаток 6




Софія Іонівна (посередині) зі своїми подругами Стасею Поляковою та Зіною Воронко 1943 рік.


Додаток 7




Травень 1949 рік. Закінчення першого навчального 1948-1949 року. Софія Іонівна (в центрі) поруч з директором школи.


Додаток 8




Класний керівник Кравець С.І. з учнями 8-А класу школи №67 1978 рік.





Зустріч з матір'ю Героя Радянського Союзу, випускника школи №67, Добродецькою Варварою Іванівною 1958 рік. (Кравець С.І. друга в ряду, мати Добродецького - четверта праворуч)


Додаток 11





Кравець С.І.( в центрі) зі своїми випускниками. (Зустріч через 30 років, в шкільному саду весна 1987 року)


Додаток 12




Кравець С.І. з учнями ХЗОШ №67 (зустріч до Дня Партизанської Слави 29.09.2006 р.)

Додаток 13



День Перемоги 1999 рік



Кравець С.І. в шкільному музеї на зустрічі з ветеранами в День Перемоги 2007 рік

Додаток 14



Стаття, яку написав правнук Кравець С.І., з газети "Слово ветерана".


Додаток 15



Запрошення на вечір зустрічі та стаття з газети "Районні вісті" про зустріч колишніх випускників у школі №67.


Додаток 16



Стаття з газети "Слово ветерана"про ветерана війни та праці Кравець С.І., яка є частим гостем ХЗОШ №67

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ


ГОЛОВНЕ УПРАВЛІННЯ ОСВІТИ І НАУКИ ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ ДЕРЖАВНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇЇ


УПРАВЛІННЯ ОСВІТИ ЛЕНІНСЬКОЇ РАЙОННОЇ В МІСТІ ХАРКОВІ РАДИ


ХАРКІВСЬКА ЗАГАЛЬНООСВІТНЯ ШКОЛА І СТУПЕНЯ № 171


МІСЬКА АКЦІЯ «МИ – ХАРКІВ’ЯНИ»


ПРОЕКТ «ВДЯЧНІСТЬ»


Виконали:

Учні 1-Б класу

ХЗОШ № 171

Керівник роботи:

вчитель початкових класів

Пасашкова Олена Михайлівна.


м. Харків

2010рік

^ Ляшенко Матрена Никитична, родилась 5 августа 1925 года. В Харьковской области, Двуричанском районе, селе Добролюбовке. Рано осталась без родителей и поэтому воспитывалась в детском доме в этом же селе.

В 1941 году в начале войны спасая скот от немцев, с другими детьми, погнали его под Волгу, где в то время располагалась военная часть. Здесь и началась военная служба для шестнадцатилетней Матрены, Сначала она помогала копая противотанковые рвы, а потом будучи санитаркой, добровольно, пройдя двухмесячные курсы санинструктора пошла на фронт в составе 5 ГВАРДЕЙСКОЙ КРАСНОЗНАМЕННОЙ ТАНКОВОЙ АРМИИ 170 ТАНКОВОЙ БРИГАДЫ.

Матрена Никитична совсем еще юной, перенесла много тягостей и невзгод войны. Сотни бойцов и офицеров обязаны ей своей жизнью, не думая о себе эта хрупкая женщина вытаскивала из под танков раненых солдат, чтобы оказать им срочную помощь, вселяла своим патриотизмом и ласковыми словами смелость и надежду на жизнь, даже при тяжелейших ранениях.

Матрена Никитична принимала участие в освобождении города Харькова от немецко-фашистских захватчиков в августе 43 года, в составе 18-го танкового корпуса 2-го Украинского фронта. Принимала непосредственное участие в боях за освобождение Знаменки, Кировограда, Дергачей, участвовала в Корсунь-Шевченковской операции.

В боях за переправу на реке Южный Буг, станцию Хощевато под огнем противника с земли и воздуха самоотверженно оказывала медицинскую помощь воинам автоматчикам и танкистам.

После освобождения от врага Советской земли М. Н. Ляшенко участвовала в боях за рубежом в Румынии, Польше, Венгрии, Югославии и Австрии до самого дня победы.

После войны завербовалась на стройку и принимала участие в возрождении Харькова. Со своей строй бригадой возобновляла строения потерпевшие бедствия от бомбежек противника.

Эти страшные годы войны наложили отпечаток на всю жизнь и это не только морщинки на 20-ти летних лицах, это острая боль в душе и рубец на сердце, который не зарастает даже в наше мирное время, потому как эхо войны до сих пор звучит в их душах.

Даже все медали и ордена полученные М. Н. Ляшенко не выразят нашей признательности и благодарности всем тем людям, которые сражались за родину и за наше светлое будущее!

^ МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ГОЛОВНЕ УПРАВЛІННЯ ОСВІТИ І НАУКИ
ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛДЕРЖАДМІНІСТРАЦІЇ


УПРАВЛІННЯ ОСВІТИ ЛЕНІНСЬКОЇ РАЙОННОЇ У МІСТІ ХАРКОВІ РАДИ

ХАРКІВСЬКА ЗАГАЛЬНООСВІТНЯ ШКОЛА І-ІІІ СТУПЕНІВ №67 ХАРКІВСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ


^ НАЗВА ТВОРУ: "ГОРДІСТЬ МОЄЇ РОДИНИ"


ВИКОНАЛА

БЄСЄДІНА ЗЛАТА АНАТОЛІЇВНА,

УЧЕНИЦЯ 4 КЛАСУ


КЕРІВНИК РОБОТИ:

ПАВЛЕНКО ЮЛІЯ АНАТОЛІЇВНА,

УЧИТЕЛЬ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

ТА ЛІТЕРАТУРИ


ХАРКІВ

2010 рік


Минуло вже 65 років з дня Перемоги... Говорять, що молодому поколінню не цікаво й не потрібно знати про ці страшні для всієї країни роки. Ні, ні і ні! Цікаво і потрібно. Немає в країні родини, якої б не зачепила війна. Моя родина теж не виключення.

На одній старенькій фотокартці з сімейного альбому я бачу зовсім молоде обличчя. Це мій прадідусь Гришин Іван Фролович, мужня і героїчна людина. Відразу після Фінської, коли над країною нависла смертельна загроза від фашизму, дідусь пішов добровольцем на Велику Вітчизняну війну.

Він розповідав, якими тяжкими були перші дні війни. Фашисти, свято вірячи в те, що їм вдасться підкорити країну, оскаженіло проривались до столиці. Нашій армії не вистачало зброї, бійці були молоді та недосвідчені. Багато гинуло юнаків, вчорашніх учнів, що тільки-но закінчили школу. А ще прийшла холодна осінь, а потім - люта зима. У ту страшну зиму 41-го дідусь зі складним обмороженням потрапив до госпіталю. З якою великою вдячністю він згадував військових лікарів! Вони працювали цілодобово, часто-густо падаючи з ніг від перевтоми. Скільки життів врятували, врятували і мого дідуся.

Після госпіталю дідусь повертається на фронт, і знову довгі та тяжкі воєнні шляхи. Він з болем згадував, що фашисти зробили з нашою країною. Міста і села зрівняли з землею; всюди пожежі, вибухи, стовпи диму... І жах... Жах, що був на обличчях мирних жителів, яких не встигли евакуювати. А ще упродовж війни дідусь пройшов страшне пекло - Сталінградську битву. Битву, яка стала поворотною подією Великої Вітчизняної, а також і Другої світової війни. Саме тут було взято в полон фельдмаршала Паулюса, цього звироднілого фашистського нелюда, а потім ще двадцятьох фашистських генералів. У цьому пеклі дідусь отримав тяжке поранення, контузія вивела його зі строю. Довгі дні і ночі в госпіталі, але було бажання жити, бажання швидше вигнати оту фашистську погань з рідної землі. І знову дідусь в рядах бійців. Після 43-го воювати стало трохи легше. Яким безмежним було щастя дідуся, коли звільнили Росію, адже там жили його мама й тато. Як він радів, коли звільняли Україну! Тут його чекали найрідніші люди - дружина і донька. Дійшов дід Іван до Берліна, а навесні 45-го повернувся у рідну домівку.

Дідусь прожив шістдесят дев'ять років. Щорічно з великим нетерпінням чекав Дня Перемоги. Величного свята, коли одягне піджак з нагородами, візьме за руки своїх онуків і поведе їх до Братської могили вклонитись бійцям, які не дожили до цього дня. А дорогою дідусь буде розповідати внучатам, якою ціною була здобута Перемога.

Була весна 85-го, як завжди оживала після зимового сну природа. Та не дочекався Іван Фролович 40-річчя Перемоги, помер за два місяці до свята, але пам'ять про дідуся і досі живе в нашій родині. Мама й тато розповіли мені про славетного діда Івана, а я розповім своїм дітям. Так з покоління в покоління будемо свято зберігати пам'ять про рідну людину, адже це наша родинна гордість.




Схожі:




База даних захищена авторським правом ©lib.exdat.com
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації