Поиск по базе сайта:
Молитва Молитва приятеля icon

Молитва Молитва приятеля




НазваМолитва Молитва приятеля
Сторінка1/4
Дата конвертації06.01.2013
Розмір0.58 Mb.
ТипДокументи
  1   2   3   4

молитва

Молитва приятеля

Боже, допоможи мені бути приятелем усіх

Приятелем,

котрий чекає без утоми,

який приймає з добротою,

слухає без нудьги,

дякує з радістю,

дає з любов’ю.

Приятелем,

якого завжди можна знайти,

коли він потрібен.

Допоможи мені безкорисливо

дарувати іншим приязнь,

променіти радісним спокоєм,

Твоїм миром.

О Боже,

зроби, щоби був готовий підтримувати

і приймати особливо найслабших і скривджених.

Таким чином зможу допомогти іншим

і бути ближче до Тебе, Боже лагідності!

^ 60-та річниця псевдособору

Блаженнішому Любомирові кардиналу Гузару

Верховному Архиєпископові Києво-Галицькому

«Хто є спраглий, нехай прийде до мене і п’є, хто вірує в мене. Як каже Писання, ріки води живої потечуть з його нутра» (Ів 7,37-38). Ці Господні слова лунають у моєму серці, коли я думаю про Українську Греко-Католицьку Церкву, яка готується до відзначення сумнозвісних подій, свідком яких став собор Святого Юра у Львові на початку березня шістдесят років тому. Незважаючи на те, що українці, які вірували у Христа, були переслідувані, гнані, позбавлені своїх пастирів нелюдським державним ідеологічним апаратом, вони залишилися вірні духовній спадщині Володимира і Ольги. Хрещення, що вони його прийняли, як висловився наш улюблений Іван Павло II в Апостольському листі «Euntes in mundum», проявило себе як «вирішальний елемент людського і культурного прогресу, який має таке важливе значення для існування і розвитку кожної нації і кожної держави» (№ 5).

На жаль, в ці сумні дні березня 1946 року групка церковників, зібраних на псевдосиноді, присвоїла собі право представляти Церкву, вчинивши важкий злочин проти церковної єдності. Після цього посилилося насилля супроти тих, які залишилися вірні єдності з єпископом Риму, що і зумовило дальші терпіння і змусило Церкву піти в підпілля. Але не зважаючи на невимовні страждання і випробування, Боже Провидіння не дозволило зникнути тій спільноті, яка протягом століть вважалася законною і живою складовою частиною ідентичності українського народу. Греко-католицька Церква власним прикладом продовжувала свідчити, що Христова Церква є єдиною, святою, соборною і апостольською.

Спільнота, довірена пастирській опіці реорганізованої греко-католицької ієрархії в Україні, спогадуючи шістдесяту річницю цих подій, має знайти в них стимул для того, щоби поглибити свій тісний і переконливий зв’язок з наступником апостола Петра. З цієї Церкви, очищеної переслідуваннями, потекли ріки води живої не тільки для українських католиків, але і для всієї Католицької Церкви, розсіяної у світі. Триваючи у своїй дорозі віри, день за днем, в сопричасті з наступниками апостолів, видима єдність яких є запевнена Наступником Петра, українська католицька спільнота змогла зберегти живу і святу Традицію у її повноті. Для того, щоби цей дорогоцінний скарб Передання («PARADOSIS») зберіг все своє багатство, важливим є запевнити присутність двох великих складових єдиної традиції – латинську і східну – оскільки кожну з них змогла представити Україна у різноманітті їхніх історичних проявів. Місія, довірена Греко-Католицькій Церкві в повному сопричасті з Петром, є подвійною: її завданням, з одного боку, є у видимий спосіб зберігати у Католицькій Церкві східну традицію; з другого боку – сприяти зустрічі різних традицій, засвідчуючи при цьому не лише їхню співвідповідність, але і глибоку єдність у різноманітності.

Високодостойний брате, молюся, щоби ця річниця стала «благанням до Духа Утішителя, щоби зростив все, що сприяє єдності і дав мужність і силу, тим, які працюють в цьому благословенному ділі Божому, – як читаємо в напрямних соборового декрету Unitatis redintegratio. – Це є благанням про отримання дару братньої любові, прощення провин і несправедливостей пережитих в історії», як висловився блаженної пам’яті Іван Павло II у своєму апостольському листі «Ось зближається» (№ 11). Духовно єднаюся з Вами в благодаренні, яке возноситься у свідомості спільного завдання бути покірним наказові Христа: «Ut unum sint» (щоб всі були одно). Взиваю до Марії Богородиці і стількох мучеників, які є окрасою Вашої спільноти і, як знак мого постій­ного почуття любові і пам’яті, від серця уділяю вам, єпископам, священикам, монахам і монахиням і вірним Української Греко-Католицької Церкви, особливе Апостольське Благословення.

^ Дано у Ватикані 22 лютого 2006 року

У день Престолу св. апостола Петра

ВЕНЕДИКТ XVI, Папа Римський



Київ, 7 березня 2006 року

Слово Блаженнішого Любомира

до вірних УГКЦ з приводу відзначення

60-ї річниці львівського псевдособору

Дорогі у Христі!

Шістдесят років тому, у першу неділю Великого посту, в Архикатедральному соборі Святого Юра відбулося зібрання – псевдособор, – організатори якого мали на меті ліквідувати нашу Українську Греко-Католицьку Церкву. Провівши ретельну підготовку, силові органи з наказу Сталіна примусили певну кількість греко-католицьких священиків «добровільно» заявити, що вони назавжди відрікаються від єдності з Апостольською Столицею, наступником святого Петра, і пристають до Московського патріархату. Це засідання було проведено із значними порушеннями норм церковного права: жоден єпископ Української Греко-Католицької Церкви, а тим більше Митрополит, не давав благословення на собор і участі в ньому не брав (всі владики в той час були ув’язнені). Те, що зібрання 1946 року було нелегітимним і суперечило волі нашого народу, невдовзі стало очевидним, бо наша Церква, хоч була позбавлена всіх своїх зовнішніх прикмет і зазнала непоправних втрат через розправу над великою кількістю духовенства і мирян, продовжувала діяти в підпіллі, аж до кінця 80-х років, коли знову могла заявити про своє існування.

Дорогі владики, священики, монахи і монахині та миряни, багато із Вас були учасниками того катакомбного існування, що нагадувало часи римського переслідування перших християн дві тисячі років тому. Сьогодні хочу щиро подякувати Вам за те, що Ви були вірними своєму релігійному переконанню і не дали себе ані одурити, ані звести на поганий шлях. Крім того, закликаю Вас усіх вшанувати ісповідників та мучеників нашої Церкви, відомих і невідомих нам поіменно, які віддали своє життя за віру. Хоча та наша людська шана є дуже слабким відблиском нагороди, яку Господь Бог дає своїм вірним дітям, складімо їм свої людські подяку і визнання.

Сьогодні ми ставимо собі запитання: як вдалося нашій Церкві пережити те лихоліття? Було б зухвало однозначно стверджувати, що цього ми досягли через наші людські зусилля. Наша Церква встояла завдяки подвійному дару Божої благодаті: перший дар – це любов до Бога, до правди, до рідної Церкви, а другий – це братня любов, взаємні довір’я і підтримка. У цьому, дорогі у Христі, – запорука нашого дальшого існування та зростання нашої Церкви. Це є та велика наука, що її залишили нам переслідувані діди й батьки, які зуміли в обставинах гонінь зберегти рідну Церкву, – зберегти свою духовність.

Наше завдання сьогодні – бути вірними Божій правді і жити як діти Бога, в любові й пошані одне до одного, з’єднані між собою та злучені зі своїм Небесним Отцем згідно зі словом Ісуса Христа: «Я виноградина, а ви гілки. Хто перебуває в мені, а я в ньому, – той плід приноситиме щедро» (Ів 15,5). Господові, який рятував нас у таких критичних часах і тим самим навчив нас, як маємо поводитися сьогодні й завжди, заспіваймо великий гімн правди й слави та складімо сердечну подяку!

^ Благословення Господнє на Вас!

ЛЮБОМИР

Слово Преосвященнішого владики Ігоря
з нагоди 60-ї річниці псевдособору


Дорогі брати і сестри,

бажаю звернутися до вас з коротким словом, щоб пригадати сумну річницю спроби ліквідації нашої Церкви, котру підготували Сталін, Молотов, Берія і Карпов. Ці високі радянські чиновники розробляли плани, готували людей, залякували, погрожували і здійснювали на ділі свої погрози, що вилилися в спробу ліквідації нашої Церкви. Всіх наших єпископів арештували, створили ініціативну групу з трьох священиків УГКЦ на чолі з її головою отцем др. Гавриїлом Костельником, котрий разом з представниками влади приїжджали до священиків УГКЦ і переконували про потребу з’єднання з російською Церквою. Варто прочитати спогади о. Володимира Лиска, котрі зібрала п. Лідія Купчик у книгу «Без зерна неправди» (1999) і ми довідаємося про спосіб, яким радянська влада впроваджувала «віру» московської Церкви у наш народ. Сумна була історія, коли заставляли відрікатися своєї віри, а приймати чужу. Хто з священиків не годився, не допускали до церкви, арештовували і вивозили в розлогі простори Далекого Сходу й холодного Сибі­ру. Багато мирян та духовних осіб спочили там навіки виснажені тяжкими працями у таборах, голодні й приречені на різні інші тяжкі випробування. З архівних джерел випливає, що в нелегких умовах єрархія, духовенство, чернецтво і миряни Греко-Католицької Церкви чинили героїчний опір компартійному режимові в насаджуванні більшовицького православ’я, зберігаючи вірність єдності з Апостольським Престолом, задекларованій в Берестю (1596). На цьому фоні блякнуть лакейські (можливо нещирі) заяви, звернення і промови ініціативної групи у Соборі св. Юра 1946 року...

Єрархія Української Греко-Католицької Церкви передбачала неминучість гонінь. Митрополит Андрей Шептицький в липні 1940 р. писав, щоб Церква приготовлялася на переслідування, що здійснить радянський уряд, який скоріше чи пізніше намагатиметься розгромити її, що жертовна праця багатьох поколінь лежатиме в руїні.

Через кілька років виповнились пророчі бачення Митрополита. Радянська держава вкупі з Московською патріархією жорстоко переслідували Греко-Католицьку Церкву. Її єпископи, священики і миряни зазнали зневаги, арештів, катувань і заслання. Руїною стали святині, монастирі і храми. Церква уподібнилася Страждаючому і Розп’ятому Христові і на довгі роки була похована в могильних катакомбах.

Глава і Отець переслідуваної Церкви митрополит Йосиф Сліпий пророчо передбачав, що терпіння його пастви будуть серйозним випробуванням, але стануть запорукою пасхальної радості воскресіння Церкви. Звертаючись з повчанням і настановами до вірних своєї стражденної Церкви, Митрополит Йосиф писав: «За тими гідними, достойними і святими... ступаєте і Ви, дорогі Браття, зі своїми важкими хрестами, падаєте під ними не раз і не два, щоби знову повстати. На Вас глядить усе небо, увесь християнський католицький світ і то не як цікаві глядачі, але повні співчуття з учасниками боротьби за Христову Церкву і за її єдність. Всі вони, зі Святішим Отцем Папою Римським, вголос заносять молитву за Церкву, що мовчить і терпить – раді, як змога найбільше, Вам допомогти і облегшити Ваше горе. Всі вони у Вашій боротьбі за Церкву і її єдність, у двиганні Вашого важкого хреста духом і молитвою з Вами! Повні надії, що, якщо терпите з Христом, то з ним будете царювати (2 Тим 2,12)...треба Вам бодритися». (Сліпий Й. Пастирське послання до духовенства 12.07.1953 р. «І пізнаєте правду ...» Документи, матеріали, світлини, 1953-1963 р. Львів, 2004 р. с. 45-46).

Московська патріархія перекидає тягар відповідальності на місцевий, галицький елемент, на «поборників, які прагнули повернутися в Православну Церкву». Офіційно стверджується, що «Львівський собор було підготовлено і скликано ініціативною групою, яка складалася із священнослужителів і мирян-уніатів на чолі з протопресвітером о. доктором Гавриїлом Костельником» (Тут що не слово, то чергова неправда. Навіть прізвище лідера ініціативної групи Костельника двічі на одній сторінці написано неправильно (Костельний). Це ж не пересічна фігура, а претендент на святого Російської Церкви. Архиєпископ Кирило (Ґундяєв) дає зрозуміти, що московська Церква не причетна до ліквідації УГКЦ. «Вимога про відміну рішення Львівського собору. До кого вона звернена? До московської патріархії! Але логічно, твердить Москва, потрібно передати вирішення цього питання місцевому духовенству» (Григоренко О. Унія в історії України-Русі, Житомир, 1995, с.82). Мовляв, «возз’єднання з російською церквою затіяло і здійснило місцеве духовенство. Воно ж має нести відповідальність за свій вчинок. Тут ні до чого Патріархія. Якщо зараз є інші міркування чи плани – вирішуйте їх у себе на місці». Диякон Герман Іванов також починає логічно. «Звичайно ми повинні осуджувати ті переслідування, яким уніати, подібно до численних релігійних сповідань, піддались з боку радянської влади...»

Документи свідчать про суверенну політику Архієрея Пія XII – Послідовного Опікуна і оборонця мученицької Української Греко-Католицької Церкви, про героїчну діяльність Ісповідника віри Блаженнішого Йосифа Сліпого – живого свідка і речника мовчазної Церкви.

Минуле слід пам’ятати. Історію треба знати, вивчати її, вчитися у неї, з її уроків робити висновки. Це стосується й історії Українського Християнства. Доки історія ліквідації Української Греко-Католицької Церкви не стане правдивою і широковідомою, доки український та інші народи, в першій мірі російський, не знатимуть все про злочинну діяльність сталінських опричників в шкірянках і рясах, не відатимуть про звитяжну боротьбу українців греко-католиків за свободу Церкви і волю народу.

Історія минулого століття свідчить про неспроможність комуністичних богоборців знищити релігію і ліквідувати Христову Церкву. Радянська влада трощила силовими методами віковічні церковні структури, зіштовхуючи в протистоянні різні групи духовенства і віруючих, різні конфесії і Церкви, фізично знищувала «впертих» і непокірних. Основний удар комуністичні опричники спрямували проти Вселенської Церкви і українського національно-визвольного руху. Оскільки Українська Греко-Католицька Церква органічно поєднувала католицизм і українство, то цим самим попала у список «лютих ворогів» комунізму і більшовицької імперії.

Неконструктивна внутрішня і зовнішня політика СРСР спонукала появу антирадянської і антикомуністичної опозиції, виникнення катакомбної Церкви. Численні документи архівних збірок, спогади переслідуваних за віру і народна пам’ять повняться незаперечними фактами самовідданої боротьби духовенства і віруючих за свободу Церкви і волю народу. Уподібнившись Христу, повнота Української Греко-католицької Церкви гідно пройшла хресну дорогу мучеництва і терпінь. Як із уст розп’ятого Христа, так і з уст переслідуваних українських ієрархів не прозвучали слова анафеми, прокляття чи заклику до помсти мучителям і їх поплічникам.

Як діти і нащадки мучеників прощаємо слабкість і нестійкість тих, що не вистояли до кінця, «страха ради» перекочували в чужу огорожу. Ієрархія нашої Церкви закликає не мати зла на колишніх мучителів і нинішніх хулителів і милостиво по-християнськи простити їм заподіяне зло. В благословенний час відродження українських Церков у незалежній соборній Українській Державі маємо молитися і діяти, щоб уникати помилок минулого щоб нарешті запанувала очікувана і благодатна Єдність Церкви і Народу. Бажаю виявити вдячність нашим батькам, дідам й бабусям, священикам монахам й монахиням, що мужньо вистояли під час довгих гонінь у святій правдивій вірі.

^ Слово Преосвященнішого владики Ігоря
на закінчення молитовного ходу
з нагоди 60-ти річчя псевдособору 1946 року


Львів, 11 березня 2006 року


^ Ваше Блаженство,

Всечесніші і Преподобні отці,

Преподобні брати і сестри,

Дорогі миряни,

прийміть від мене щиру подяку за вашу участь у цьому поході та участь у пам’ятанні про сумну річницю в історії нашої Церкви, що відбулася у Львові 8-10 березня 1946 року. Відзначаючи молитовно цю сумну дату цими днями, як і шістдесят років тому, звертаємо свої очі до Господнього хреста, до Голгофської спасенної події, до Господа і Спаса нашого Ісуса Христа, що витерпів жорстокі муки і прийняв смерть. Тепер радіємо, що нашій, Українській Греко-Католицькій Церкві, Небесний Отець доручив «доповнити те, чого ще бракує скорботам Христовим для його тіла, що ним є Церква» (Кол 1,24). Вірні нашої Церкви сподобились Голгофської участі бути розп’ятими з Христом, як свята Жертва. За це дяка Ісусові та усім, хто прийняв терпіння!

Наслідуючи Христа, Українська Греко-Католицька Церква пройшла справжню хресну дорогу. В той далекий час знайшлися не чисельні «Юди» з числа тих, які мачали хліб в одній мисці і користали з церковної скарбони, що зрадили Церкві в тяжку хвилину. Певна частина священнослужителів була обдурена й застрашена, та використана у відповідних цілях радянським режимом. Нашу Церкву обливали брудом більшовицькі «книжники» і патентовані наклепники. Церква пройшла своєрідний синедріон, неправе судилище на «соборі нечестивих» так званого львівського собору. Тут вона пройшла скрізь плювання і хулу облудних фарисеїв. З рук тодішніх державних прокурорів-пилатів: карпових, полянських, ходченків... під проводом тирана Сталіна, Церква прийняла кривавий осуд на смерть, з однією тільки різницею – тогочасні пилати не потребували й рук вмивати. Були арештовані всі наші єпископи, без котрих не можна відбути правдивого собору, щоб мав юридичні наслідки для Церкви. Багато священиків й вірних, теж потерпіли в різний спосіб за вірність своїй Христові, включаючи смерть. На своїй Голгофі наша Церква відчула улюлюкання і насмішки підігрітої безбожниками юрби, яка репетувала «розіпни». Але Господь дарував їй мільйони «єрусалимських жінок», які щиро оплакували її сумну долю. Відрадно було те, що мільйони українських киринейчиків з простолюду добровільно взяли на свої струджені плечі покладені на них хрести і продовжували двигати їх без втоми і спочинку, навіть тоді, коли осуджені пастирі в далеких Сибірах, Мордовіях, Хабаровських й інших краях падали під Хрестом і уже, виснажені до кінця, не могли його двигати. На Українській Голгофі Церква відчула дошкульні кпини первосвящеників ворожого, Московського патріархату і обдуреного ними натовпу.

Українські «вероніки», жертвуючи власним життям, зуміли зберегти сліди мук і животворної крові на чистій життєвій полотнині, як свідоцтво прийдешнім поколінням. На хресній дорозі Української Церкви зустрічаємо благообразного Йосифа, який поклав до живоносного гробу Тіло, яке містить у собі Життя вічне. Митрополит Йосиф Сліпий твердо вірив словам Спасителя: «... я на цій скелі збудую мою Церкву й що пекельні ворота її не подолають» (Мт 16,18). Церкву не можна знищити, вона продовжувала існувати та діяти в інший спосіб... При гробі Української Церкви бачимо полохливих, але безбоязних жінок-мироносиць, українське жіноцтво, які з пошани до Похованого, спішили до гробу і сподобилися побачити Воскреслого. Тут бачимо і апостольський збір, який відкинув страх і погрози злочинного тоталітарного режиму, продовживши нести добру новину про Розп’ятого і Воскреслого в усі кінці України і світу. Дарував нам Господь й Володимира, – архиєпископа Стернюка, котрий довгі роки гідно провадив нашу Церкву через бурхливі хвилі гонінь. Не забракло інших єпископів, священиків, ченців і черниць, котрі любов’ю та жертвою прикувалися до своєї Церкви.

На хресній дорозі нашої Церкви бачимо постійну присутність Матері Божої, яка страждала разом з Божим народом України, кріпила його на дусі, запевнюючи свою опіку і покров. Зрештою, на прикладі нашої Церкви бачимо, що за кривавою трагедією Голгофи приходить велика містерія Пасхи – світле Воскресіння. Радіймо днесь, що ми й ті, кого уже немає в живих, жили та вижили посеред велетенського виверження зла, що кров і сльози наших мучеників та сповідників віри переповнили чашу Господню, котрі своїми терпіннями стягнули на наш народ ласку Господньо­го змилування. Великий Папа Іван Павло ІІ, який відчув на собі «солодощі комуністичного раю» писав, що після війни комунізм виглядав могутнім і дуже небезпечним... Комуністи посягнули, навіть, на оволодіння центром Вселенського Християнства – Апостольською Столицею, але почали з Української Греко-Католицької Церкви, що тісно з’єднана з нею. Разом із цим Великим Папою можемо твердити, що в ті трагічні сумні роки сформувалася суспільна потреба в самозахисті проти уярмлення нашого народу і його Церкви. Тепер маємо право твердити, що ті роки були не проти сприйняття ворожих ідеалів, але роки віднаходження і утвердження фундаментальних вартостей, якими наш народ жив і яким бажав бути вірним.

Ми вдячні Богові за те, що Святіший Отець Іван Павло ІІ проголосив нам Блаженних, що терпіли за віру в Бога, за вірність своїй Церкві й народові! Ми вдячні Творцеві за багато інших святих мучеників того періоду, чиї імена незнані, але вони втішаються вічним блаженством й допомагають нам у нерівній боротьбі проти сил зла! Ми бажаємо, сьогодні, дякувати усім, хто витривав у святій вірі, хто повернувся до своєї Церкви, тим хто їй служив та служить. Нікому не хочемо й не можемо, як вірні сини і дочки Єдиної Святої Соборної й Апостольської Церкви, пам’ятати зла та не простити образ. Схиляємо голови перед тисячами наших вірних, котрі терпіли, очікували й надіялися, що час укритого служіння промине, а настане догідний час воскресіння нашої Церкви. Він настав. Любімо свою Церкву, служімо їй, дорожімо нею!

Дякую всім організаторам цієї святої акції! Багато старань й трудів ви приклали, й це відомо Господові, котрий віддасть багато більшу заплату, як він обіцяв це зробити за кухоль води, поданої спраглій людині (Мр 9,41). Хай ласкавий Господь усіх благословить!



^ Лист Президента України Віктора Ющенка
до духовенства та мирян УГКЦ з приводу Львівського собору 1946 року


Єпископам, священнослужителям та вірним

^ Української Греко-Католицької Церкви

Львівський собор 1946 року відлунює болем у серцях багатьох українців. Від того дня почався відлік трагічного і водночас героїчного періоду в історії Української Греко-Католицької Церкви. Це був час жорстокої розправи над тими, чию віру і патріотизм не могла зламати тоталітарна машина. Відродження Церкви через півстоліття гонінь засвідчило – справжню віру не можна знищити.

Імена багатьох провідників Греко-Католицької Церкви стали символами мудрості та духовності. Через десятиліття нам близькі й зрозумілі слова митрополита Андрея Шептицького: «Україна звільниться від свого упадку та стане державою могутньою, з’єднаною, величавою, яка буде дорівнювати другим високорозвинутим державам».

Пам’ятаючи минуле, сьогодні ми будуємо нашу державу на засадах демократії та свободи, в якій кожній людині гарантовано право вільно сповідувати свою віру. Драматичні сторінки в історії українського народу мають вчити нас толерантності й співпраці в ім’я суспільного миру та злагоди.

Віра дала змогу Україні відстояти свободу. Бог послав нам мудрість і терпіння, щоб разом будувати сильну державу. Я вірю – з Божою допомогою ми досягнемо цієї мети. Орієнтирами для нас будуть любов до ближнього і єдність у добрі.

^ Нехай Бог береже Вас, нехай Бог береже Україну.

Віктор ЮЩЕНКО

Синод єпископів УГКЦ

Постанови
Двадцять дев’ятої сесії Синоду Єпископів Києво-Галицької Митрополії УГКЦ


^ Львів-Брюховичі, 8 - 9 березня 2006 року Божого

1. Затвердити з внесеними змінами і доповненнями Статут Єпархіальної пресвітерської ради.

2. Просити Блаженнішого Любомира опрацювати для розгляду у першому читанні на наступній сесії Митрополичого Синоду проект Статуту Колегії єпархіальних радників.

3. Доручити Архієпископу Ігореві (Возьняку) опрацювати проект інструкції для священиків щодо порядку приймання та відслуження намірень на Літургії та подати її на розгляд наступній сесії Митрополичого Синоду.

4. Затвердити проект Положення про Єпархіальну економічну раду з внесеними поправками та доповненнями.

5. Перенести розгляд у першому читанні Положення про Міжєпархіальну комісію з питань євангелізації на наступну сесію Митрополичого Синоду.

6. Затвердити проект Послання з нагоди виборів у 2006 році.

7. Для належного відзначення Року захисту духовного світу дитини:

· затвердити план заходів нашої Церкви щодо відзначення цього Року;

· благословити участь нашої Церкви у міжкофесійних заходах щодо відзначення цього Року на рівні єпархій;

· затвердити текст молитви та ектенійного прохання на Рік захисту духовного світу дитини.

8. Затвердити проект Статуту Фонду біблійного апостоляту з внесеними поправками і доповненнями. Створити Наглядову раду цього Фонду у такому складі: Архієпископ Ігор (Возьняк), Владика-номінат Ярослав (Приріз) та Владика Володимир (Війтишин).

9. Для покращення процесу приготування до Собору УГКЦ 2007 року, присвяченого питанням молоді:

· поблагословити акцію збирання пожертв, яку проводитиме молодь для приготування єпархіальних соборів молоді;

· взяти до уваги і благословити акції, які проводить Молодіжна комісія у контексті приготування до Собору;

· розглянути на наступній сесії Митрополичого Синоду питання про стан приготування у Києво-Галицькому Верховному Архієпископстві до Собору УГКЦ 2007 року, присвяченого питанням молоді.

10. Поблагословити до виконання програму заходів з нагоди відзначення Дня хворого 14 травня 2006 року.

11. Взяти до уваги структуру Патріаршої курії нашої Церкви.

12. Взяти за основу третю частину Проекту синодального управління.

13. Тридцяту сесію Синоду Єпископів Києво-Галицької Митрополії Української Греко-Католицької Церкви провести у квітні 2006 року Божого.

 

^ Голова Синоду Єпископів
Києво-Галицької Митрополії

  1   2   3   4



Схожі:




База даних захищена авторським правом ©lib.exdat.com
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації