Поиск по базе сайта:
Словянський світ ілюстрований icon

Словянський світ ілюстрований




Скачати 15.76 Mb.
НазваСловянський світ ілюстрований
Сторінка1/117
Дата конвертації31.01.2013
Розмір15.76 Mb.
ТипДокументи
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   117
1. /Кононенко. Словянський св_т_ua.docСловянський світ ілюстрований

СЛОВЯНСЬКИЙ СВІТ

Ілюстрований

словник-довідник

міфологічних уявлень,

вірувань, обрядів, легенд та їхніх відлунь

у фольклорі і пізніших звичаях українців,

братів-слов’ян та інших народів

УДК39(038)(=16) ББК 82.3я2

С48

Видано на замовлення Державного комітету телебачення та радіомовлення України.

Slavic world. Illustrated reference book of mythological concepts, beliefs, rites, legends and their echoes in folklore and posterior customs of Ukrainians, Slavic brothers and other nations. – Business Cooperation Association “Ukrainian international culture center”, 2008. – 780 pp., figures.

This book makes acquainted with fascinating world of primitive Slavic mythological universe, with its magic, metamorphoses, with hierarchy of gods and spirits, with all the wealth of national rites. Great material was thoroughly collected and systematized on the basis of various researches, ethnographical works, observations and surveys – grand picture of the world outlook of the far Slavic ancestor consists of the small fragments of knowledge and information, which came to us.

Слов’янський світ. Ілюстрований словник-довідник міфологічних уявлень, вірувань, обрядів, легенд С48 та їхніх відлунь у фольклорі і пізніших звичаях українців, братів-слов’ян та інших народів / Упорядник Кононенко О.А. – К.: Асоціація ділового співробітництва “Український міжнародний культурний центр”, 2008. – 784 с., іл.

ISBN 978–966–8287-18–3


З чарівним світом праслов’янського міфовсесвіту, з його магією, метаморфозами, з ієрархією у ньому богів, духів, з багатством народних обрядів знайомить ця книга. На основі різних досліджень, етнографічних праць, спостережень, розвідок по крихті дбайливо зібраний і систематизований великий матеріал – з маленьких осколків знань і відомостей, що дійшли до нас, складається велична картина світобачення далекого слов’янського предка.

ББК 82.3я2

© О.А. Кононенко, ідея, текст. 2008

ISBN 978–966–8287-18–3 © В.А. Кононенко, художнє оформлення, графіка, малюнки. 2008

© “Фенікс”, оригінал-макет, 2008

”Слов’яни з’явилися на історичній арені несподівано,

як великий і вже сформований народ;

ми навіть не знаємо, звідки він прийшов

і якими були його стосунки з іншими народами”.

Л. Нідерле


Пишемо коротке переднє слово, щоб подякувати дослідникам, історикам, письменникам, археологам, етнографам, фольклористам, народознавцям, просто співрозмовникам у нашій вічній дорозі – мудрим людям, живим і почилим у Бозі, бо ж ми лише брали ті цеглинки, які вони з любов’ю у труді випікали, і з них склали книгу.

Також особлива подяка усім рідним, близьким, друзям, товаришам, добродіям, благодійникам, які морально і матеріально підтримували нас у час роботи над книгою.

Усесвіт – не спить. Він ворушиться, вовтузиться, тузаний хвацько під боки мороками спогадів. Луняться кроки, це, Господи, сясво. Це – торжество: надій, проминань, і наближень, і на вертань у своє, у забуте й дочасне.

Василь Стус


ПОЧАТ0К

МІФОЛОГІЧНИЙ СВІТ: ВІД ПРАДІДА ДО ПРАВНУКА


“Незбагненна для нас прадавня душа відчуває як єдине і цілісне те, що ми усвідомлюємо як різне і вороже одне одному. Для нас дуже глибока прірва лежить між людиною і природою; у них – гармонійність з природою споконвічна і беззастережна...”

Олександр БЛОК. Поезія замовлянь і заклинань.


Міфи, легенди, вірування, замовляння, заклинання... Як на крилах, вони перелітають із століття в століття, від покоління до покоління. Ці нетлінні духовні скарби далеких пращурів з їхньою чарівною образністю і символікою, незвичними для нас персонажами, яким притаманна надлюдська магічна енергія, здатність перевтілюватися – виповідають нам, може, навіть більшою мірою, ніж науково-документальні праці глибинні процеси духовного життя прадавніх людей, їхній світогляд, засвідчують еволюцію їхньої моралі, психології. Не пізнати їх – просто обікрасти себе.

Разом з тим, міфи і фольклор – не лише дивовижно прекрасні зразки народної творчості, а й у багатьох відношеннях “зашифровані” світи, які для допитливого розуму можуть відкрити безліч таємниць. Не випадково над проблемами міфологічної свідомості кілька століть активно працює багато поколінь учених. Адже ми – люди іншої епохи, ми – жителі причинно-наслідкового світу, яким потрібен особливий “ключ”, щоб увійти в міфосвіт, щоб, наприклад, зрозуміти, чому ми засмучуємось, коли розбивається дзеркало або зупиняємось, коли чорна кішка перебігла дорогу. Без такого “ключа” ми не зможемо осягнути нерозривний зв’язок міфологічних і сучасних уявлень, який зберігається протягом віків у масовій свідомості (“колективному несвідомому”) поруч з елементами філософських і наукових знань. Цей зв’язок ми самі не усвідомлюємо з висоти сучасності, вважаючи міфологічні знання або безнадійною архаїкою або примітивними забобонами.

Сьогодні кожен знає, що Земля кругла, а різнокольоровий глобус – це і є сучасна модель нашого уявлення про неї. Разом з тим, багато тисячоліть тому назад люди думали про Землю, Всесвіт, Космос по іншому. З нашої точки зору первинні уявлення були наївними. Але чи такими вже наївними?

У слов’ян в архаїчну епоху було поширене переконання, що Земля – це великий плоский диск, який омивається океаном. В одному з давньоруських творів початку християнства: “Океан-море – всім морям мати: окинуло те море увесь білий світ, обійшло те море навколо всієї землі, усієї підвселенної”. За іншою стародавньою пам’яткою: “Земля на воді, яко ж на блюді, простерта силою всеблагого Бога”.

Аналогічне уявлення у руських духовних віршах, які свого часу були поширені в народі. Опорою Землі тут виступає Кит (Тит)-риба. За книжними сказаннями, теж колись популярними на Русі, Земля тримається на “великорибії” або на “вогнеродному киті”. В “Голубиній книзі”:

А кит-риба – усім рибам мати. Чому ж то кит-риба усім рибам мати? Тому кит-риба усім рибам мати –На семи китах Земля основана.

Давньослов’янські книжники і в епоху християнства стверджували, що Земля тримається на залізному дубі, який стоїть на золотих китах у вогняній ріці, а першоосновою всього с “сила Божа”. Тут яскраво проступає переплетіння язичницьких і християнських уявлень.

Риба так часто виступає в слов’янських легендах і міфах інших народів опорою, яка несе на собі громаддя Всесвіту тому, що, за міфологічними уявленнями давніх людей, Земля плаває на воді, омивається водою. Окрім риб, у тій же ролі у міфах та легендах виступають інші тварини, які тісно пов’язані з водою – черепахи, жаби, змії. В уяві давніх міфотворців ці істоти були особливими, цілком достойними посісти місце в системі світобудови тому, що за своїм способом життя вони земноводні і можуть існувати в двох стихіях, просторових вимірах – у воді та на суші. Дослідники називають ці створіння хтонічними (від грецького “хтон” – земля), вони схожі на побурілу купину, яку важко відрізнити від землі.

Культ тварин (змії, черепахи, жаби, миші), які народжуються ніби прямо із землі і вважалися втіленням родючості ґрунту, закладався паралельно із обожнюванням плодоносної землі. Приписуючи цим створінням здатність володіти усіма таємницями буття, людина наділяла їх властивостями оберігати врожай, знаходити скарби, вільно сполучатися з підземним світом, володіти секретом безсмертя. Дійшло багато давніх рецептів виготовлення еліксирів життя і “пігулок” безсмертя з використанням сушених, товчених змій, черепах, жаб. Ці істоти – постійні персонажі замовлянь. Наприклад, до жаб та вужів слов’яни зверталися з проханням послати дощ і вологу. У стародавньому Китаї статуї жаб були в імператорських палацах, як символ багатства (жаби ніби прикликали небесну вологу і сприяли врожаям, що примножувало багатство китайських правителів). Сакральний характер жаби виявляється в казці “Царівна-жаба”; миші в казках “Ріпка”, “Курочка-ряба”.

Якщо за стародавніми, архаїчними уявленнями, змія була доброю і корисною істотою (навіть божеством), то у пізнішому фольклорі вона перетворюється на величезне чудовисько, яке дихає вогнем і пожирає людей (Див, Змій Горинич). Герой літописної легенди стає змієборцем (Кирило Кожум’яка). Переосмислення хтонічних образів відбувається в народі під впливом християнства, їм починають надавати негативних властивостей, їх зображують помічниками чаклунів, відьом і ворожих людині потойбічних сил. Так, у чорній магії замовляння жаба могла зруйнувати людське життя.

Міфологічна свідомість байдужа до життєвої достовірності, вона дораціоналістична, вона беззасте-

режно вірить у чудесне. Віра в диво – її норма, її головна характерна риса. “Так, ніяка фантастика, ніякі чудовиська, ніякі магічні операції’ міфові не страшні. Навпаки, саме з них він і складається” (О. Ф. Лосєв “Проблема символу і реалістичне мистецтво”).

Міфологічне мислення ще не знає причин і наслідків, подібно до того, як не знає їх дитяча свідомість.

Чому ж Я. Головацький, І. Нечуй-Левицький, О. Лосєв та багато інших дослідників міфа пишуть про цю особливість архаїчного, у багатьох відношеннях ще дитячого мислення людства з таким захопленням? У чому тут секрет? Прадавня людина гостро відчувала взаємозв’язок усіх елементів буття. Магічні сили, природа і людина виступають у міфах елементами єдиної світової містерії. Підтвердження цього дослідники знаходять у народних повір’ях та піснях.

В українських піснях дівчина розмовляє з місяцем та зорями, вбирає косу зорями, немов квітами, звертається за порадою до дерева. Квіти васильки виросли з хлопця Василя, якого русалка залоскотала. Дівчина чекаючи-вигядаючи нареченого стає тополею на пагорбі. У сербських піснях сестра перекидається зозулею у тузі за братом. У поляків княжна, яку видали заміж проти її волі теж стає зозулею.

Таке “чисте” міфологічне світосприйняття давніх вже не є доступним свідомості сучасної дорослої людини. Хоч релікти такого мислення спостерігаються і тепер (наприклад, примітивний живопис української народної художниці Марії Приймаченко, розпис Великодніх писанок, який містить космогонічні мотиви – стилізоване зображення солярних і місячних знаків, зірок, небесних коней і оленів, світового дерева).

Саме міф про світове дерево доступніше ніж інші міфи допомагає наблизитися до того прадавнього уявлення світу, в якому людина постійно перебуває у зв’язку з усіма таїнами Всесвіту і непізнаними силами природи.

Серед різноманітності космогонічних світо-сприймань стародавніх людей особливе місце посідає модель, яку узвичаєно називати “світовим деревом”. Це святе дерево виростає у просторі трьох світів,

розташованих один над одним; його віти спрямовані до неба, заселеного богами, на гілках планети, зірки і птахи (реальні і фантастичні), стовбур стоїть на землі – місці проживання людей і звірів (оленів, вовків, ведмедів та ін.), а коріння сягає підземного світу (пекла), де живуть злі духи, чудовиська. У корінні, нижче до землі, розміщені хтонічні істоти. Всі три світи поєднуються між собою. Із Землі можна потрапити на Небо або дістатися підземного світу.

Це – святе дерево язичництва – не тільки зменшена копія Всесвіту, а ще його стрижень, без якого світ упаде. Аналогічні уявлення про структуру світу і його вісі зафіксовані у міфологіях багатьох народів земної кулі.

У фольклорі і літературних казках міф про світове дерево пережив трансформацію: з’явилася чарівна паличка, яка спочатку була гілкою цього дивовижного священного дерева. Дотиком такої палички герой може творити різні чудеса: видобувати цілющу воду із каменя, оживляти мертвого, перетворювати гарбуз у карету, а мишей у коней (казка “Попелюшка”) тощо.

У християнському різдвяному обряді вшанування зеленої ялинки також простежується релікт міфа про світове дерево. Світове дерево поєднує Землю із зоряною Галактикою, тому ялинку вінчали зіркою і прикрашали вогнями, щоб вона світилася вночі, мов зоряне небо. На гілки ялинки чіпляли позолочені горіхи, яблука, воскові фігурки янголів, пташок, різних тварин, які символізували багатство природи світового дерева і разом з тим були іграшковою моделлю різних світів.

Слов’янська традиція святкування Різдва поєднала ялинку з казково-фольклорним персонажем Дідом Морозом, Старим Морозом – божеством, під владою якого перебувають космогонічні стихії: снігопад, заметіль, віхола, тріскучі морози і навіть сама Смерть. Адже саме смертю карає Мороз непривітну казкову героїню (казка “Морозко”). Можна порівняти ритуал частування Мороза кутею напередодні Різдва із звичаєм частування дідів-покійни-ків (душ померлих родичів). Характерна і схожість словосполучень: Дід Мороз – діди-покійники.

8

В епоху християнства виникло уявлення, що дерево (хрест), на якому розіп’яли Ісуса, має відношення до дерева пізнання із книги Буття (райського дерева). У книзі Буття згадується ще одне райське дерево. Воно, очевидно, є аналогом дерева пізнання. Учені вважають, що в основі християнської міфології лежить відгук уявлення про містичне дерево світу, яке є утримуючим стрижнем Космосу.

У світовій міфології в тій же ролі, що й світове дерево може виступати світова гора. Космічна гора у ролі вісі світу зустрічається так само часто, як і світове дерево. Обидва образи співіснують, можуть накладатися. Світове дерево часто розташоване на вершині великої гори у центрі Всесвіту. Світова гора в язичницькій свідомості така ж універсальна модель Всесвіту, як і світове дерево.

Втрачаючи своє священне значення в житті людей (десакралізуючись) міфи перетворюються на казки та забобони. В середні віки у слов’ян поширилися вірування у відьомські зібрання на Лисій горі. Багато народних переказів, легенд переповідають як ночами напередодні великих свят відьми, упирі, перевертні та всіляка інша нечисть на мітлах, чорних кішках злітається на шабаш на Лису гору.

Пізніша трансформація колись священного образу світової гори в місце зору бісівських сил пояснюється жорстоким переслідуванням язичницьких богів та їхніх служителів-волхвів з боку християнської релігії. Разом з тим, нова, вже не язичницька, а християнська народна демонологія (біси, чорти, відьми, водянці, курдуші тощо) творилася за законами того самого міфологічного мислення, на основі тих самих міфологем, що і язичницька.

Культ дерев, їхнє обожнювання простежується у всіх народів світу. Про стійкість культу дерев у слов’ян відомо із пізніших писемних пам’яток. Український християнський письменник Кирило Ту-ровський у своїй проповіді на Хомів тиждень радіє, що руси після прийняття християнства вже не будуть називати богами “стихіа: ні сонце, ні огнь, ні істочніци, ні древеса” (перераховане те, чому за буття письменника поклонялися).

Поклоніння священним гаям, дубовим дібровам у слов’ян, очевидно, було також пов’язане із культом світового дерева. Про священні гаї та дерева наявні свідчення у чехів, поляків, прибалтійців та ще в інших народів.

Про поклоніння священним дубам у прибалтійських слов’ян свідчить хроніст Гельмгольд: “Ми заїхали в гай... Там між старими деревами ми побачили священні дуби, які були присвячені богу цього краю Прове”. У цьому свідченні цікава деталь про те, що священні гаї були улюбленим місцем перебування богів, яким під старими дубами приносили жертви. Адже культ антропоморфних (людиноподібних) богів, тим паче, їхніх пантеонів – явище значно пізніше, ніж архаїчне обожнювання космічних і природних стихій.

Давні слов’яни вірили в богів, які стояли на чолі світу і всім кермували. Відомостей про тих вищих богів маємо небагато. Дійсно, ґрунтовний аналіз язичницьких богів слов’ян проведений лише в останні роки. Саме він дає нам можливість відтворити образ первісного світогляду слов’ян.

Про вищих богів довідуємося дещо вже з літописів. У договорі Олега з греками згадується, що руси клялися своїми богами – Перуном і Волосом. Із “Повісті минулих літ” (980 р.) дослідники визначають склад східнослов’янських богів, що має назву Володимирів пантеон: Перун, Стрибог, Даждьбог (Дажбог), Хоре, Семаргл (Симаргл), богиня Мокош (Мокоша).

Загальнослов’янський культ бога грози (грому) Перуна бере свій початок від культу громовержця ще в індоєвропейській міфології. У балтійській міфології Перуну відповідає Перкунас, у білорусів – Пярун. Перун був антагоністом бога белеса (Волоса). Ідол Перуна стояв у Києві на узгір’ї, а ідол Волоса (“скотьего бога”) – внизу, на київському Подолі. Перун був богом князівської дружини, втілював військові функції, Волос – господарські.

Характерною рисою слов’янських міфів і ритуалів, пов’язаних з Перуном, є їхнє співвіднесення з дубами, гаями, пагорбами, де у давнину ставили ідоли Перуна (у Києві, в Новгороді) і облаштовува-

9

ли його святилища. По усьому прадавньому ареалі розселення слов’ян відомі назви гір і пагорбів, які етимологічно пов’язані з іменем Перуна. Учені вважають, що зв’язок Перуна з горами і дубовими гаями бере свій початок від індоєвропейського періоду. Дуб у стародавніх греків був присвячений Зевсу, у римлян – Юпітеру, у прусів – Перкуну, тобто, бо-гам-громовержцям.

Сліди культу стародавніх вищих богів зберігають деякі традиції та обряди, незважаючи на пізніші християнські нашарування. Наприклад, існував звичай приносити до церкви у день святого Іллі колоски жита та зелений горох, “щоб Перун не спалив”. Гуцули подекуди й нині святкують “громові свята” на честь Перуна, а ім’ям Перуна називають блискавицю. Ім’я Дажбога (Даждьбога, Дайбога) пов’язують із сонцем. Цей бог вважався родоначальником і покровителем русичів – Дажбо-жих онуків. У літописах згадується Сварог, якого пов’язують із вогнем, а ще його син – Сварожич. У “Слові о полку Ігоревім” вітри названі “Стрибожими внуками”, які “стрілами віють з моря”, що дає підстави пов’язувати Стрибога з вітрами. Етимологію імені богині Мокоші пов’язують із коренем слів “мокрий”, “мокнути” або ще із прядінням. У слов’ян заборонялося залишати кужіль на ніч, бо “Мокоша спряде”. Богиня Мокош, що пов’язувалася з важливим жіночим заняттям – прядінням, близька до грецьких мойр, які прядуть нитку долі. Подекуди досі зберігся звичай залишати при стрижці овець жмуток вовни “для богині Мокоші”.

До праслов’янських богів відноситься і Мати Сира Земля та інші жіночі божества (можливо, Лада, Берегиня). У міфологічному образі Матері Сирої Землі втілене архаїчне уявлення, яке сягає предковічного культу Богині-Матері.

На Тернопільщині в руслі річки Збруч у середині позаминулого століття було знайдено язичницького кам’яного ідола західних слов’ян. Учені датують його X cm. Він був перевезений графом Потоцьким до Кракова і подарований тамтешньому університету. Витесаний із цільного шматка піщаника, ідол зображує бога з чотирма обличчями на одній голові. Копія ідола є в Києві у музеї історії України.

Дослідники припускають, що Збруцький кам’яний ідол – це можливе поєднання в одному божест-ві чотирьох персон міфології балтійських слов’ян – Яровита, Руєвита, Поренута і Поревита – сонячних богів.

Міфологічні системи богів, духів, героїв у народів світу завжди ієрархічні. Те ж є і в слов’янській міфології. Звичайно, боги Володимирового пантеону посідають найвищі щаблі цієї міфологічно “драбини”. До елементів трохи нижчого рівня учені відносять: персоналії календарних обрядів – Ярило, Кос-труб, Кострома, Марена, Масляна, Кукер, Купало та ін.; сімейно-родових богів – Род, Чур (Цур, Щур) тощо; персоніфіковані божества – Доля, Лихо, Правда, Кривда, Смерть, які характеризуються найвищими ступенями абстрагованості.

Із сімейно-родовим культом були тісно пов’язані слов’янські боги, які уособлювали цілісність замкнених, невеликих колективів – Род, Чур. При цьому Чур належав до сонму предків-покровителів, а Род дарував життя, довголіття, родючість (аналогічна богиня Жива у балтійських слов’ян).

Божества календарних та сезонних обрядів збереглися в історичній пам’яті тому, що обряд довговічніший від міфу (“міф – лібрето обряду” /О. Лосєв/). Обряд часто виконується за традицією і тоді, коли його міфологічний смисл давно вже втрачений, вивітрився, трансформувався, забутий.

У давнину всім народам властивий єдиний і спільний ритуально-обрядовий першосюжет: про життя і смерть, про природу, про світ і людину в ньому. Цей перший сюжет був глобальною формою сприйняття, освоєння і несвідомо-художнього втілення дійсності. Він запроваджувався всеохоплюю-че і всепроникливо: у найрізноманітніших (інваріантних у різних народів) міфах, ритуалах, обрядах, святах. Саме до такого типу обрядів належать календарні і сезонні обряди: новорічні, весняні, літні, пов’язані із закликанням дощу чи збиранням урожаю тощо. Ці обряди були пов’язані із вшануванням язичниками вмираючого і воскресаючого божества. Щорічне прощання із старим роком (у новорічних обрядах) чи прощання із зимою, що йшла на спочинок; прощання зі смертю у весняних святкуван-

10

нях втілювало головні фази існування божества –його смерть і відродження (одночасно родючість). Релігію, засновану на культі таких божеств, сповідувало багато народів, як на Сході, так і в Європі. Не були винятком і давні слов’яни. У різних народів подібні божества виступали під різними іменами; Масляна, Карнавал, Калоян, Кострома, Кукер, Пе-перуда, Коструб, Ярило, Марена, Мара, Купало, Маржана, Русалка тощо.

Учасники обряду “створювали” божество різними способами: у вигляді дерев’яного ідола, опудала з ганчір’я, снігової баби, ляльки з соломи, снопа, вбраної в лахи лопати. Воно могло бути невеликим, могло бути і гігантських розмірів (Карнавал); могла бути й перебрана в лахи людина.

Утілене божество ставало об’єктом всеза-гального (“соборного”) ігрового дійства, виступало головною дійовою особою в піснях, примовках та інших формах словесно-музичної творчості; до нього зверталися з репліками та запитаннями, з ним робили різноманітні магічні дії: за ним доглядали, виявляли до нього увагу, любов, поклоніння, слухняність.

Кульмінацією усіх цих веселих дійств було знищення божества: гуртове спускання на санках з гірки і руйнування снігової баби, розривання на шматки опудала з ганчірок, розпилювання чи відрубування голови дерев’яному ідолу, спалювання на багатті, поховання в землі, у топлення у воді тощо. Перебрану людину жартома лупцювали.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   117




Схожі:




База даних захищена авторським правом ©lib.exdat.com
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації