Поиск по базе сайта:
1. Етнічна релігія та міфологія українців icon

1. Етнічна релігія та міфологія українців

Реклама:



Скачати 498.06 Kb.
Назва1. Етнічна релігія та міфологія українців
Сторінка1/4
Дата конвертації31.01.2013
Розмір498.06 Kb.
ТипДокументи
  1   2   3   4
1. /lozko_07.doc1. Етнічна релігія та міфологія українців

1. Етнічна релігія та міфологія українців


Народ кладе на своїх Богів печать своєї національності.

Іван Нечуй-Левицький


ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ МІФОЛОГІЇ


Поняття міфа і міфології. Міф (від гр. mitos – слово, переказ) означає давні вірування народу, сказання про походження Всесвіту, Землі, явищ природи, Богів, героїв. Міфологія – це сукупність міфів того чи іншого народу. Донедавна у фольклористиці побутувала думка про те, що міфи слід відрізняти від казок, які вже у стародавні часи сприймалися як вигадки, плід фантазії. До міфів же ставилися як до імовірних подій. Але не слід забувати, що значна частина казок створювалася на основі давніх міфів, хоча вже й завуальованих від християнських переслідувань. Досить часто в наших казках знаходимо паралелі з етнічною релігійною міфологією. Міфи відрізняються від легенд, які найчастіше розповідають про реальних осіб, або справжні події.

Природність. Українським міфам властива надзвичайна природність, пов’язаність із хліборобським або пастушим побутом наших Предків. Персонажами переважно є батько-господар, мати-господиня, їхні сини й дочки, худоба і поля. Міфологічні сюжети яскраво забарвлені родинним побутом. Як писав Іван Нечуй-Левицький, у найархаїчніших колядках і щедрівках знаходимо прославляння господаря не якоїсь конкретної родини людей, навіть не князівської чи гетьманської, а швидше – відгомін прославляння сім’ї небесних світил та природних явищ: Сонця, Місяця, Зорі, дрібного Дощику, Вітру тощо. Дуже часто в наших міфах персонажам божественного походження надавалися людські імена, що й перетворювало міф на казку1.

Труднощі досліджень української міфології полягають насамперед у тому, що всі писемні згадки про стародавні вірування носять характер християнської критики і засудження язичницьких Богів (“бісів”), значення яких кожен літописець не вважав за потрібне пояснювати, лише трактував як пережитки малокультурних звичаїв, не прийнятних для християн.

Для людини, яка жила в повній гармонії з природою, рідні Боги та міфічні істоти були природними і рідними. Та цей природний розвиток української, як і загалом слов’янської, міфології був перерваний зненацька. Християнські проповідники у всіх слов’янських країнах знищили безліч язичницьких творів, які писалися Волхвами для потреб богослужіння та практичного життя свого народу. Візантійські міфи на початку християнської доби були чужі й незрозумілі стародавнім слов’янам, тому вони й намагалися зберегти свої найпотаємніші вірування, досить часто ховаючись у глухих лісах та хащах, недоступних для місіонерів нової віри. Писемні джерела язичницької релігії були знищені агресорами світового християнства. Хто знає, як би нині виглядала наша рідна міфологія, коли б вона мала писемні пам’ятки, як приміром, у греків, адже наші вірування ні давністю, ні глибиною не поступаються грецьким.

До нас дійшли переважно уривки прадавніх міфів, в більшості засмічені пізнішими християнськими нашаруваннями, які нині так нелегко розпізнати, щоб вибудувати чітку систему української міфології. Тому великий інтерес для дослідників становлять усні перекази, народні звичаї, пісні, в яких відобразилося світосприйняття українського люду передхристиянської доби.

Зв’язок міфології з релігією. Спроби якось упорядкувати матеріали з української міфології і звести їх до певної системи почалися лише в другій половині XIX ст. Вийшла низка наукових праць з міфології, розвідки з окремих проблем, публікації фольклорного матеріалу, який ще зберігала народна пам’ять. Проте систематичного викладу рідної міфології ми не маємо й досьогодні. Християнський світогляд дослідників ХІХ ст. та матеріалістичний світогляд XX ст., насаджуваний науковим установам, остаточно зруйнував не тільки останні залишки народних вірувань, але й звузив до мінімуму всілякі наукові дослідження у галузі міфології, котра трактувалася виключно як примітивне пережиткове явище культури. Недостатньо уваги приділялося також вивченню взаємозв’язку міфології і релігії. Вважалося, що християнська релігія має статус “вищої”, – отже, вона не міфологічна, а історична. Язичницьку ж релігію вважали “нижчою”, – тому вона міфологічна, а значить – “казкова”. Таке уявлення породило і хибне ставлення до міфу як до чогось нижчого порівняно з релігією.

Ми ж, взявши за основу факт, що жодна релігія не обходиться без міфології, розглядатимемо українську міфологію в нерозривному зв’язку з етнічною релігією. Етнічною вважаємо ту релігію, яку створив сам народ впродовж багатотисячолітнього побутування на рідній землі засобами рідної мови, рідної пісні, рідної символічно-образної системи, тобто українське язичництво.

Пантеїзм, політеїзм, генотеїзм. Характерною особливістю української міфології є пантеїзм (від гр. pan – все, і theos – Бог), тобто філософсько-релігійне вчення, за яким Бог ототожнюється із природою. Обожнювання усіх явищ природи, небесних світил, дерев, річок, поклоніння багатьом Богам називається політеїзмом, тобто багатобожжям (від гр. polis – багато і Teos – Бог, дослівно означає “храм усім Богам”)2.

В українській релігійній міфології існує своєрідна ієрархія Богів: на чолі всього світу стоїть найстарший Бог, який керує усім життям Всесвіту, йому підпорядковуються нижчі рангом Боги, які порядкують різними сферами природи і людським життям. Форма релігії, в якій є багато Богів на чолі з одним верховним Богом, називається генотеїзмом (від гр. henos – рід, походження і Teos – Бог).

На жаль, до нас не дійшло майже ніяких міфів про родоводи Богів, за винятком окремих натяків “Слова о полку Ігоревім” на зразок: “вітри – Стрибожі внуки” або літописного “цар Сонце, син Сварогів, себто Даждьбог”3. Дещо більше таких “родоводів” подає Велесова Книга. Отже, слов’янська теогонія – сукупність міфів про походження і родовід Богів – досі залишається вивченою не достатньо, до того ж саме в цій галузі маємо найменше матеріалу.

Позаетнічний монотеїзм як антипод етнічного політеїзму. В середині І тис. до н. ч. у деяких країнах Сходу почався відхід від природних релігійних систем і спрощення та примітивізація космогонічних світоглядних засад етнічних вірувань. Буддизм, зороастризм, юдаїзм поклали початок штучним, створеним однією людиною (“пророком”), релігіям. Причиною виникнення монотеїстичних релігій стало прагнення певних осіб до узурпації релігійної та світської влади спочатку в своїх країнах, а пізніше і в усьому світі. Близько ІV ст. н. ч. на ґрунті юдаїзму сформувалась, на нашу думку, одна з найжорстокіших монотеїстичних релігій – християнізм.

Монотеїстичні релігії (від гр. monos – один і Teos – Бог) проголошують, що визнають одного Бога. Однак таке твердження є лише декларативним. Насправді, не змігши позбутися політеїстичних (язичницьких) світоглядних засад, ці релігії стихійно створюють безліч “святих”, які переважно виконують роль етнічних Богів. Виявляється, що й сучасне християнство не можна повною мірою визнати монотеїстичною релігією, бо в ньому є Бог-отець, Бог-син, Бог-дух, Мати Божа та ціла плеяда “святих”, яким поклоняються, як і язичницьким Богам. Про це ще йтиметься далі.

Монотеїзм – це, власне кажучи, спрощення світогляду, перенесення божественних рис природи на конкретну людину. Якщо справді Будда, Христос чи Магомет були історичними особами, то для сучасної людини виглядає досить наївним вірити в них як у Богів. Обожнювання будь-яких “пророків”, з точки зору автора, є найпримітивнішою формою релігії. Коли людина сама неспроможна мислити, вона шукає собі пророка або якийсь інший авторитет. А всяке спрощення будь-якої системи – це шлях до уніфікації, знищення різноманітності, а відтак, до занепаду.

Крім того, слід ще додати, що монотеїзм як світоглядне явище є антагоністом політеїзму. Носії монотеїстичних ідей жорстоко винищували все, що не вписувалось у їхній обмежений світогляд. Тому при вивченні язичницької міфології дослідникам слід позбутися монотеїстичної упередженості та уявляти світ як многопроявну цілісність природи, кожен прояв якої має божественне походження і власне ім’я.


РІДНІ УКРАЇНСЬКІ БОГИ


Род і Рожаниці. Творцем Всесвіту, Богом над Богами усі слов’яни завжди вважали Рода. За уявленнями наших Предків, він живе у Сварзі – найвищому небі, їздить на хмарах, дарує життя людям, звірам, птахам, дарує дощ на посіви жита, дає людині Долю. Род – один із Богів, який залишався у пам’яті народу найдовше. Його статуї, заховані у хащах і високих горах від християнських фанатиків, вшановувалися небагатьма вірними язичниками аж до XIX ст.

Жіночі божества Рожаниці опікуються дітонародженням і мають таємничий зв’язок із зірками. Душа людини уявлялася як іскра небесного вогню – зірка, яку Бог запалює при народженні дитини і гасить, коли людина помирає. Волхви (язичницькі священики) складали книги, за якими можна було дізнатися про свою долю4.

Родові і Рожаницям, як найріднішим Богам, приносилися тільки безкровні жертви у вигляді продуктів, які дала сама природа: від рослин і від тварин. Це були жертви у вигляді хліба, сиру, меду, каші (куті). Перед вживанням ритуальної страви куті, на Різдво, батько кидає першу ложку вгору у святий куток – Покуть або під стелю. Цей звичай побутує і нині в Україні. Походження ж його глибоко архаїчне і означає саме принесення жертви Роду і Рожаницям, яке в давнину здійснював Волхв або жрець. Батько родини ототожнюється зі служителем культу.

Свята на честь Рода і Рожаниць відзначалися навіть у ранніх християнських храмах, куди люди приносили жертовні страви. Так, у Софії Київській, в перші роки її існування, збиралися язичники, щоб відзначити свої стародавні свята. Пізніше попівство ці відправи суворо заборонило.

Найдавніші зображення Рода і Рожаниць знаходять археологи – це невеличкі скульптурки, які, вірогідно, мала кожна сім’я. Збереглися вони також і на вишиваних рушниках. Це широковідомі мотиви дерева життя (дерева Роду), стилізовані зображення Великої Богині тощо. Деякі етнографічні матеріали зберігають ще в XX ст. зображення родовідного дерева на дверях хат: імена чоловіків писали на листках цього дерева, а імена жінок – на квітах. Якщо людина вмирала, біля її імені малювався хрестик, а коли народжувалася дитина, домальовували нову гілочку з листочком або квіткою. Пізніше уявлення про Рода були перенесені на хатнього Домовика, який, за повір’ями, живе біля домашнього вогнища і є його охоронцем.

Культ Роду розвинувся, вірогідно, за часів патріархату (епоха Бронзи), в той час, як Рожаниці, що виникли в матріархаті, вже втілилися в образи Лади та її доньки Лелі. Отже, логічно припустити, що Рожаниці – Богині плодючості – виникли у наших Предків раніше чоловічого божества Роду.

Зображувалися Рожаниці у вигляді пари близнюків, що вважалося ознакою найвищої родючості й святості. В народі й нині близнюків вважають священними, або принаймні таємничими знаками Богів. Рожаниці (мати Лада і дочка Леля) в народі ототожнювалися із сузір’ями Великої та Малої Ведмедиць. Род – духовна енергія Пращурів. Він єднає усі покоління: померлих Пращурів, їхніх живих нащадків і майбутні, ще ненароджені, гілки родів, тобто Він є зміцнюючим ядром народу (нації) – зв’язком минулого, теперішнього і майбутнього, виразником історії свого етносу, який формує і його майбутнє.

Рода вшановують на другий день зимового сонцестояння (це випадає на 22–23 грудня). У цей день також поминають померлих і вшановують старших родичів та “родителів” (батька і матір, тобто тих, хто народив). Волхви здійснюють “рождественноє волшеніє”, що означає віщувати за зірками майбутнє родів – “родословіє”. В давнину наші Пращури читали “Рожденник – книгу, в которій указані добриє і злиє дні і часи і вліяніє їх на судьбу нарождающихся младенців”, тобто за давніми “волшебними” книгами віщували дитині долю. Такі віщування називалися ще “звіздочотіє”, “звіздословіє”, або “звіздозаконіє”. Християни довго і безуспішно боролися із вірою в Рода і Рожаниць. Так, у Кормчій книзі 1284 р. внесено правило №  61 від 6-го Вселенського собору, яке наказує суворо карати тих, “іже в получаї вірують і в родословіє, рікше в Рожаницю”. Тут слово получаї означає “доля, рок, сліпий випадок”5. Колись побутувало багато імен, похідних від імені Рода: Родак, Родан, Родик, Родко, Родимир, Родислав, Родобог – так називали дітей, які народились на Свято Роду6.

Продовження Роду – головне призначення людини на Землі. Існували спеціальні молитви про продовження Роду. Для цього зверталися до Дажбога (ідеального, духовного початку) і до Велеса (матеріального, тілесного). Із Родом пов’язана також Ясна – Богиня жіночої плідності, тотожна Рожаниці. Вона, як і Доля-Стріча, пряде нитку нового життя. Про продовження Роду молили також Сварога, який є першоджерелом всього сущого: “Спершу Сварога Пращури молили, де Роду Рожениць було джерело, препросили і тоді бо кришили хліб наш” (Велесова Книга, дошка 15-А). Про обряд принесення хліба в жертву Роду і Рожаницям повідомляють також і християнські “Поученія” проти язичництва: “короваї їм молять”, “трапезу ставлять” біля води, на річках, біля джерел. Слов’янські Рожаниці близькі до грецької Артеміди – покровительки дітонародження і породіль. Ведмедиця, яка супроводжує Артеміду, очевидно, ототожнюється із сузір’ям Великої Ведмедиці. Вона була також відома і в західних слов’ян. На горі Слєнжі, в Польщі, й досьогодні стоїть кам’яна статуя Ведмедиці зі священним крижем на грудях, яку датують VII–IV ст. до н.ч. Родові Божества, як правило, найдовше живуть у пам’яті народу. Род тотожний із Богом Отцем – Сварогом, який оберігає наш український народ.


Сварог. Прабог, володар світу, батько українського пантеону. Від Сварога, Бога світла і небесного вогню, походять інші Боги – його сини Сварожичі. Чеська книга “Mater Verborum” – “Мати Слів” – перекладає наше ім’я Сварог словом Зодіак. Культ, подібний до нашого Сварога, мала й Давня Греція, проте ніде не ставили йому кумирів, як єдиному Богові. Існували статуї дванадцяти Богам-сузір’ям. Римляни мали зодіакальне коло із зображенням тварин (власне знаків зодіаку) навколо Юпітера, статуя якого розміщувалась у центрі7. Можливо, у грецькій міфології річне коло відповідало дванадцяти титанам. Один із них має ім’я Гіперіон, що тотожне українському Перуну або зодіакальному сузір’ю Стрільця. У Візантійському хронографі Іоанна Малали (VI–VII ст.) є згадки про Гефеста і його сина Геліоса; наш літописець, перекладаючи цей уривок, називає Гефеста Сварогом, а його сина Геліоса – Дажбогом8.

Культ Сварога зародився, вірогідно, на межі Бронзового і Залізного віків. Його знали вже кіммерійці й скіфи-орачі. В Україні поширені назви з коренем Свар- на значній території: давнє городище Саварка, Свароме на Київщині, село Саварка на Росі, село Сваричів на Івано-Франківщині тощо. Є подібні назви і в сусідніх країнах: Сварха і Сваравіс у Прибалтиці, Сварехова гора на Балканах, Сваров у Чехії, Сварчец, Сваречев, Сварине, Сварове у Польщі.

Зображень Сварога не знайдено, проте є підстави вважати деякі форми рівнобічних, особливо косих, хрестів (язичницьких, козацьких) символами Сварога. Сварожим знаком споконвіку вважалися й різні форми свастики-сварги, які дуже часто знаходимо на вишивках, писанках, кераміці. Вони є й серед фресок Софійського собору в Києві (ось який знак живучості народних традицій!) – поміж іконами християнських “святих” знаходимо давні язичницькі символи, без яких храм ще в ХІ ст. не уявлявся.

На небосхилі Сварогові відповідає Плуг (сузір’я Оріона), яке пов’язують зі скіфською легендою про небесні дари, що впали перед трьома синами Таргітая (серед них був і плуг). В Україні залишком ритуального вшанування плуга є різдвяні обходи хат із ним, покладення його під різдвяним столом тощо. За легендами, які передають наші літописи, Сварог – Бог ковальства і шлюбу, викував золотий плуг і золоту обручку, які так гарно оспівуються в колядках, щедрівках, веснянках, жниварських піснях.

Сварог – Бог-творець Всесвіту, чоловіче втілення Роду. Він населив Землю різними істотами, створив перших людей, став покровителем шлюбу й сім’ї. Він відомий ще в давніх аріїв: у ведійській релігії йому тотожний Тваштар – творець усіх живих і мертвих форм природи. Про нього розповідає давня культова пам’ятка аріїв Ріґведа. В Україні про нього як майстра – твастира лишилась хіба що згадка у Велесовій Книзі (дощечка 22).

У слов’ян Сварог зображався тільки символічно, бо був збірним поняттям для всіх Богів-Місяців. Арії Індії його зображали з топірцем у золотих руках або з молотом у Небесній кузні. Він має епітет прекраснорукий, тобто Бог-митець. Саме від цього образу походить український вислів “золоті руки”, яким позначають майстрів якоїсь справи. Сварог є втіленням космічних першопочатків Світла, Вогню, Повітря (Ефіру), а також Батьком зодіакальних сузір’їв, які отримали імена Сварожичів (по батькові). Отже, Коло Свароже означає річне коло сузір’їв, тобто календар.

Ім’я Сварог походить зі санскритського (давньоарійського) кореня Свар-, що означає голос, звук, нота, від яких походять слова зі значенням: звучати, співати, сяяти, блищати, сварити, а також Сонце, сонячне сяйво, небо. Іноді його називають Зварог, від чого походить назва свята Зворожини, яке на Подніпров’ї пам’ятали ще на початку ХХ століття9. Сварог також завідує Раєм (Ірієм), який ще має назву Луки Сварожі.


Перун. Володар блискавок і грому, покровитель воїнів, у X ст. все більше заступає Сварога. Він тотожний також грецькому Зевсові, частково римському Юпітерові, скандинавському Одину. Перун виконує аналогічні функції – оберігає дружину на війні, завідує громом і блискавкою.

В українській релігії Перун має божественно-природне походження і означає силу небесної енергетики (електрики), яку Сварог дає людям для посилення їхньої життєдіяльності. Слово перун існує в українських діалектах як синонім блискавки і грому, наприклад, у Карпатах є лайка: “Бодай тя Перун вдарив”. Цей же корінь має дієслово періщити, уперіщити: “дощ уперіщив”. Слово періщити первісно означало “метати каміння”.

Цей Бог залишив на слов’янських землях чимало географічних назв: Перунова рінь (на Дніпрі), села Перунове і Піорунове, урочище Перуни (на Черкащині). Лишилося навіть прізвище Перун. У Болгарії є чоловіче ім’я Перун, жіноче – Перуніка.

У договорах русів із греками воїни князя Ігоря складали присягу Перунові як покровителеві війська: “І на другий день призвав Ігор послів і прийшов на пагорб, де стояв Перун. І поклали оружжя своє і щити, і золото, і присягнув Ігор і мужі його, і скільки поган [язичників] русів”10. Звернімо принагідно увагу на те, що в договорах Ігоря із греками на позначення сповідників руської (язичницької) віри вживали слова руси, русини на противагу “християнам” (грекам – “не русам”), тобто ще побутувало уявлення про етнічність віри як своєї на противагу чужій, хоча вже частина русів була охрищена*. Слова ж присяги були суворими як клятва воїнів і цілком в язичницькій традиції: “... Якщо ж переступить [порушить присягу] хто-небудь із країни нашої, чи князь, чи інший хто, чи охрищений, чи нехрищений, – хай не має він од Бога помочі і хай буде він рабом в сей вік і в будучий, і хай заколений буде своїм оружжям... йому належить від оружжя свого померти, і хай буде він проклят Богом і Перуном, що переступив свою клятву” 11.

Роль Перуна у християнстві перебрав на себе ізраїльський Ілля-пророк – цей лютий ненависник язичників, який зарізав триста жерців із найголовнішим жерцем (за “Словом нікоєго христолюбця”), чи 850 жерців (за Біблією), щоб викликати дощ. Отакий у християнстві “Ілля-громовержець”! 12

Грім і блискавка мають як позитивне (викликання плодотворного дощу), так і негативне значення (страх бути забитим блискавкою). Тому збереглося безліч повір’їв, пов’язаних із громом і блискавкою: під час грому забороняється свистіти, співати, їсти, спати. Не слід ховатися під деревом, підіймати вгору гострі предмети (списи, мечі, ножі тощо). Не можна швидко бігти – як відомо, саме в таких випадках блискавка найчастіше влучає у людину. Наші Предки мали вже ці знання з давніх-давен. Однак із дерева чи з піску, в які влучила блискавка, робили ліки, використовуючи цілющу силу небесної електрики.

Волхви користувалися ворожбитськими книгами – “Громниками”, за якими ворожили і передбачали події залежно від фази місяця, в якій гримів грім: наприклад, якщо грім загримить на зростаючий місяць, то “великий муж помре”. Перший грім навесні вважався цілющим на здоров’я. Цілющими також були так звані “громові стріли” – камінчики, пробиті блискавкою: вода, перелита крізь утворену блискавкою дірочку вважалася освяченою і використовувалася для лікування. Такі камінчики в Карпатах називають “Перуновими топірцями” (записано Іваном Франком). Карпатські язичницькі храми існували ще кілька століть після офіційного впровадження християнства. На деяких скелях (наприклад, у Сколівському районі на Львівщині) знайдено висічені символи Перуна – бойові сокири і свастики 13.

Грім і блискавка на Купайла – добрий знак. Недарма цвіт папороті, який шукають у цю ніч, називають “Перуновим цвітом”. Гадають, що надзвичайне напруження у природі під час грому сприяє зацвітанню квітки папороті. Щоб узяти цей чарівний цвіт, треба окреслити навколо папороті коло і не оглядатися, доки не зірвеш. Перунів цвіт, як вірили, дає людині мудрість, багатство, силу, кохання, красу. Ботаніки ж вважають, що папороть не цвіте.

Перуна уявляли струнким, срібноголовим, золотовусим чоловіком із луком і стрілами в руках. З опису Володимирового пантеону дізнаємося, що кумир Перуна мав людську подобу: дерев’яний тулуб, залізні ноги, срібну голову, золоті вуса. В Густинському літописі подано опис статуї Перуна з коштовним каменем у руках (рубіном чи карбункулом). В Радзивилівському літописі також є малюнок статуї Перуна, який стоїть на високій колоні зі списом і щитом. Біля статуї Перуна завжди палало вогнище, “живий вогонь”, який підтримувався постійно. Якщо через недогляд служителя вогонь згасав, винуватця карали на смерть. Перунові приносили жертви у вигляді вепра, бика, червоного півня, міцного напою. Його символами вважаються дуб, калина, цвіт папороті, сокира, стріла, кінь. Помічниками Перуна були відомі й сьогодні казкові персонажі – Вернигора й Вернидуб.

Існує повір’я, що дерево, в яке ударив Перун, не можна використовувати для будівництва, але воно придатне для виготовлення музичних інструментів. Капище Перуна було в Новгороді, а в Києві його кумир стояв на місці сучасного будинку № 3 по вулиці Володимирській, де було так зване “Володимирове капище”. Народна легенда розповідає, що в 988 р. дерев’яну статую Перуна зі срібною головою і золотими вусами було, за наказом князя Володимира, скинуто в Дніпро. Люди бігли берегом і в розпачі гукали: “Видибай, наш Господарю-Боже, видибай!”. Перун “видибав” – виплив на закруті Дніпра в урочищі, названому згодом Видибичі (пізніше перетворено на Видубичі). З того часу це було святе місце язичників, де вони збиралися на свої моління ще довгі десятиліття після офіційної християнізації Русі. Однак християни, задля остаточного знищення притулку язичницької громади, збудували тут Видубицький монастир14. Дружинники ж, за наказом Володимира, відпихали статую від берега і супроводжували її вздовж Дніпра, доки не дісталися до порогів: “Коли ж пустили його і пройшов він крізь пороги, викинув його вітер на рінь, яку й до сьогодні зовуть Перунова рінь”15. Ярун Мотронюк у поемі “Лихоліття” так описав Дніпровський шлях Перуна:


Він видибав і далі плив і плив...

Коли ж проплив, нарешті, вже пороги,

Тоді прийшов кінець його дороги:

Його Дніпро до берега прибив,

Він зник серед скелястих берегів

У темних хвилях шумовиння й піни...

І слава сяяла з тих скель впродовж віків, –

Безсмертна слава Лицарів Вкраїни16.


Вірогідно, Перунова Рінь була десь неподалік від острова Хортиця у Запорожжі, звідки сяяла слава запорозьких козаків. На острові, який у давнину називався Хортич, колись було Перунове капище, де молились Богам русичі князя Святослава перед походами. Тут і досі зберігається місцева кам’яна статуя Перуна, яка височіє на скелястому березі Дніпра. Саме на цьому місці, за легендами, і загинув хоробрий князь – захисник Віри Предків – від візантійського духовного поневолення. Совітська влада в 1927 році дощенту знищила святу могилу славетного князя17.

Життєтворчі властивості блискавки й досі маловивчені, але вже існує нова галузь науки, міфологічна фізика (хімія), що пояснює явища реального світу за допомогою відомих міфологічних систем. Так, у 1934 р. Гарольд Урей припустив, що життя виникло внаслідок дії якогось виду енергії (можливо, блискавки) на атмосферу первісної Землі. Через 20 років його учень Стенлі Мілер здійснив експеримент, щоб перевірити цю теорію. Він підготував дві скляні кулі, одна з яких була наповнена різними газами (первісний хаос), що близьке до атмосфери первісної Землі, а друга призначалася для збору газів, що виникнуть внаслідок експерименту. Далі вчений створив “блискавку” – електричний розряд в 60 тисяч вольт. У результаті, серед речовин, які зібралися у другій кулі, були виявлені нуклеотиди – органічні компоненти амінокислот, які при з’єднанні утворюють ДНК – основний будівельний матеріал життя. Вперше за всю історію науки нуклеотиди були створені штучним шляхом, а не виділені живим організмом18.

Міфи про Сотворення Світу Перуновою блискавкою, яка пронизала хаос, існують у багатьох народів світу. В Україні галузь міфологічної фізико-хімії чи не найкраще представлена працями Олександра Знойка (1907–1988) – великого знавця слов’янської міфології, у вивченні якої він застосовував комплексний метод порівняння даних фізики, хімії, астрономії, лінгвістики, історії, етнографії, релігієзнавства та філософії. Як стверджував О. Знойко, Перун на території нашого Подніпров’я вже був відомий у ІV тис. до н.ч.19

Отже, ми, дійсно, є дітьми Перуна і онуками Сварога – за природою і по духу.


  1   2   3   4



Реклама:

Схожі:




База даних захищена авторським правом ©lib.exdat.com
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації