Поиск по базе сайта:
Берегині життя icon

Берегині життя




Скачати 43.74 Kb.
НазваБерегині життя
Дата конвертації24.05.2013
Розмір43.74 Kb.
ТипДокументи

Берегині життя


Моя українська земля! Скроплена потом і кров’ю, понівечена ранами… Але жива. Жива, бо в усі віки, в усі часи народ мужньо захищав її, не шкодуючи найдорожчого – навіть життя.

Чи мало років минуло від Другої світової війни. Залишилося небагато її очевидців. Але пам'ять мого народу вічна. Вічна, як саме життя…

Не раз веду розмови з бабусею Олею. Вона блискавично, як велику картотеку, перегортає дні, тижні, місяці, роки своєї юності. Скільки подій!...

І раптом знайшла і зупинилася на одній. Розповіла про страшний випадок, який і через 65 років так болісно тривожить душу.

… Була тиха і зоряна ніч. Місяць у повні, великий і ясний стояв посеред неба. У селі Івашки, на Полтавщині, лютували фашисти. Четверо квартирувало у тітки Марини. Вигнали жінку до хліва, а самі розважалися в її хаті. Якось увечері Фріц зайшов до жінки і ламаною російською мовою сказав.

  • Сегодня будет ден рожденя Шульц. Пріведі цвай медхен – Галя і Таня на празник. Не будет їх, спалім село.

  • Гут, - одказала жінка, бо інакше не могла.

Поплентався від неї через подвір’я лютий Фріц.

  • Що робити? Як бути? – думала. – Треба якось захистити сусідських чотирнадцятирічних дівчаток-сиріток. Але як?

Цілу ніч не спала. А вранці-рано, коли ще тільки вигасли зірки і погасло небо, вийшла з хати. Попрямувала на хутір, до куми Орини.

Подруга зустріла насторожено. Одраз зрозуміла, що трапилося щось недобре.

  • Що тебе в таку рань принесло, Марино, - мовила.

  • Біда… страшна біда. Не знаю, як їй запобігти.

  • Та що саме?

  • Мої квартиранти – нелюди нині святкують уродини Шульца. Просять привести їм для розваги дівчаток –Таню і Галю. А якщо ні, то грозяться село спалити.

  • Щось придумаємо… А що, Марино, якби замість дітей пішли ми. Чом не дівчата? Худенькі, фігурненькі, - мовила Орина. – Все-таки вже трохи на світі прожили. Чоловіки наші загинули. Синів теж війна забрала. Нікому за нами плакати, побиватися. А дітей шкода.

  • Пристаю на твою пропозицію: і село врятуємо, і дітей не дамо занапастити.

Через годину Таня і Галя, переодягнені в старий жіночий одяг, прямували ліском на хутір. А Орина – до Марини в село.

Німців якраз не було вдома. Жінки нарядилися гарно, позачісувалися, як дівчата, і тривожно чекали вечора.

Почалася гостина. Німці пили, розважалися. Опівночі почали голосно вигукувати: «Медхен! Медхен!...»

Страшно стало жінкам. Довго зважувались. Гидко було на душі. Від хвилювання аж серця заходилися. Але розуміли, що заради сотень життів односельчан їм треба йти.

Вийшли красиві полтавські молодиці на вулицю. З будинку лунали п’яні вигуки: «Медхен! Суда!...»

Серце стукотіло у грудях. Вони прощально поглянули на село, ліс, поле, ставок. Страшний стогін вирвався з грудей. І чули той біль душі лиш небо, зорі і матінка-земля.

- Медхен, суда, а то стрелять буту! – кричав німець.

Зайшли молодиці в хату. П’яні посіпаки, мов ті хорти, накинулися на них. Дерли одяг… Ґвалтували. А дві солдатські вдови і матері мовчали, закусивши в гніві губи.

Були вони, Марина і Орина, напрочуд вродливі і сильні жінки. Але війна не вміє любуватися вродою.

Страшна ніч. Над ранок їх, майже мертвих, голих-голісіньких, з синяками і ранами на тілі, викинули в холодні сіни. Затуманеними очима ці дві жінки дивилися одна на одну і не впізнавали.

Смерть чатувала скрізь: за дверима, в кожній кімнаті, на подвір’ї, прийшла вона і до солдатських вдів і матерів. Здавалося, нема кому заплакати над ними.

… На світанку партизани вигнали німців з села. І стало тихо-тихо. Люди почали сходитися на майдан.

Два старі діди та три молодиці у супроводі зграї дітлахів зайшли на Маринине подвір’я.

  • Нема жінки, - мовив дід Павло. А Гордій тим часом пішов до хати і за хвилину повернувся:

  • Безсоромниці! Шлюхи! – кричав. – Віддалися фріцам і жалюгідну смерть прийняли.

  • Хто ж то такі? – запитували люди.

  • Та оці ж дві паскуди – Марина й Орина.

  • Судитимемо посмертно. І строго судитимемо зрадниць, - кричали жінки.

Діди вирішили винести трупи жінок у балку, навіть не на кладовище, і всім селом закидати їх, мертвих, камінням.

Так і вчинили. Діти кричали:

  • Биймо запроданців. Сильніше. Биймо!...

І жодна душа не сплакнула, не пожаліла.

На галас у балку поспішили з хутора Галя і Таня.

  • Що тут діється, - запитали. – Фріців б’єте?

  • Яких фріців? Гірше. Із своїми зрадницями і шлюхами розправляємось.

І знову літні та малі Івашківчани почали кидати каміння на трупи жінок.

  • Хто ж ці зрадниці? - запитала Галя.

  • Хто? Ще й питаєш. А твоя сусідонька Марина із своєю кумасею Ориною. Цілу ніч німчаків розважали.

  • Стривайте! Що ж ви робите? Та ж ці жінки врятували нам і вам життя…

Всі заніміли. З болем у серцях слухали розповіді двох сестричок, Галі і Тані, про подвиг односельчанок. Рясні сльози слухачів скроплювали землю.

Баба Олена принесла великі лляні покривала. Загорнули у них жінки тіла Орини й Марини і понесли на цвинтар. Старі чоловіки й малі діти рили могилу… похоронили матерів-берегинь. І стало тихо-тихо. Старий Гордій завів пісню:

О, простіть нам славні героїні,

Що жорстоко з вами повелися…

У суворій, сповненій тихого смутку мелодії вчувався страх, жаль і не стерпний біль.

Старі жінки, витираючи кінцями хустин очі, схлипували і дивилися на горбок землі, який подарував сільській громаді життя. Дві жінки віддали своє життя за життя інших.

Минули роки. І виріс при дорозі в Івашках пам’ятник українським матерям, берегиням життя людського, Марині й Орині. І стоїть він, як символ невмирущості материнства. А обабіч поле. Переорана і засіяна золотими зернами, дихає на повні груди земля, готуючись вже вкотре до величного материнства – рясного врожаю пшениці. І шепоче свою мелодію дубовий лісок:

Вкраїнська мати – берегиня,

Вкраїнська мати – героїня,

Бо виросла із найціннішого коріння…

Чимало таких берегинь по українській землі. Не було б їх – не залишилась би живою на Полтавщині моя бабуся, не народилася б моя мама, не побачила б цього чудового світу я…

Отож слава жінкам-героїням!

Слава берегиням роду людського.


Снігур Оксану

ученицю 10-Б класу Сколівської академічної гімназії

при національному університеті «Львівська політехніка»

(вчитель: Коваленко О.А.)







Схожі:




База даних захищена авторським правом ©lib.exdat.com
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації