Поиск по базе сайта:
Батьки і діти! – Діти і батьки! icon

Батьки і діти! – Діти і батьки!




Скачати 129.67 Kb.
НазваБатьки і діти! – Діти і батьки!
Дата конвертації24.05.2013
Розмір129.67 Kb.
ТипДокументи

Сім’я … Родина … Рід … Родовід … Україна …

Україна… Її західні окраїни… Моя батьківщина, той найрідніший наш дім, школа, друзі, де живуть мені найрідніші серцю люди. Це земля якою ходжу я, мої батьки, мої бабусі й дідусь, земля якою ступали мої предки…

Земля якою ступатимуть мої нащадки... Я часом думаю, що розкажу я їм про далеке минуле? Чи все я знатиму? Бо вважаю, що людина завжди повинна знати звідки вона пішла у життя. Ніхто не має права бути безбатченком, бо у світі є батьки і діти, а рід людський – це велика велика мудрість нашого буття. Тому шанувати пам’ять старших поколінь, та поважати їх - закон нашого життя.

Що я знаю про своє коріння?

Знаю достеменно що моє коріння міцно проросло тут: на Західній Україні. У маленьких селах Боб’ятин та Жужеляни, Сопіт та Смолин (Яворівщина), проростають наші паростки у селах Забужжя та Опільсько, у місті Львові та Червонограді, на Волині, у місті Миколаєві та Києві. Могили мої предків знаходяться у колись населеному українцями селі Радруж, яке зараз перебуває у складі Польщі.

Я гордий з того, що в мої жилах тече кров двох родів – Оленчуків та Шмигельських. Це одвічний клубок, який тісно зв’язаний у родовідну зав’язь. Родовід можна собі уявити як велетенське дерево, на якому є гілки і листочки. Свій маленький листочок має кожен із нас.

Батьки і діти! –

Діти і батьки! –

Нероздільне і довічне коло!

Ми засіваємо житейське поле

І не на день майбутній – навіки!

Батьки і діти! –

Діти і батьки! –

Це нероздільне і довічне коло!


^ СЛАВНІ СИНИ МОГО РОДУ

Найдавніші спогади моєї родини датуються Першою світовою війною. Війна не обійшла стороною моїх моїх родичів по лінії Оленчуків. Мій прапрадідусь Семенюк Тадей був включений до Легіону Українських Січових Стрільців, брав участь у боях проти російської армії під час одного з них і загинув. Місце смерті та місце поховання невідоме.




Трагічна доля тих,

Хто першим скрізь іде,

Багнети перші їм шматують груди

І перша куля в серце попаде.

Та довго пам’тають перших люди.


1915 р., Тадей Семенюк

Прізвища стрільців, які загинули за волю України були виписані на дошці у церкві Зіслання Святого Духа у селі Боб’ятин, але дошка була знищена у радянські часи.

Ще одним яскравим представником, який був активним учасником визвольних змагань у 1918-1919 р. був Росіл Іван. Це рідний брат моєї прабабусі Анастасії Шмигельської (Росіл). В грудні 1918 року він вступив до лав Української Галицької Армії., був її сотником. Перебував у місті Києві під час урочистого підписання Акту Злуки. Про це свідчать фотографії які розміщені у Львівському історичному музеї. Після падіння ЗУНР працював вчителем.

В 20 – 30 р. XX ст. наші землі були у складі Польщі. В багатодітній родині моєї прапрабабусі Трохимчук (Радовец) Катерини та прапрадідуся Трохимчука Петра ріс син Степан, який був націоналістом з юних літ. Виростаючи в українсько-польській сім’ї він з великою відразою відносився до польського режиму. Будучи учнем школи у віці 13-ти років він у місцевому ставку втопив портрет

Ю. Пілсудського. Це дуже сполошило місцеву владу. За вчинок свого сина мій прапрадідусь Трохимчук Петро був ув’язнений на два тижні у постерунку м. Сокаля. В роки Другої світової війни Степан Трохимчук будучи учасником ОУН вступив до УПА. Був безстрашним повстанцем. У 1944 р. в нерівному бою з радянськими військами загинув підірвавши себе разом з двома побратимами гранатою. Похований у селі Копитів.

Летіли круки. Чорні-чорні круки.

Холодні очі кидали в серця.

Летіли круки. Ворог! Ворог!

Ворог…Війна.

Друга світова війна пройшлася по-обидвох лініях мого родоводу.

Це біль, страждання, втрати…

За участь сина в ОУН-УПА мої прапрабабуся Катерина та прапрадідусь Петро Трохимчуки були вислані радянською владою, як «вороги народу» у Сибір.



поч. 50-х р. XX ст.

Подружжя Трохимчуків на засланні

^ Кемеровська область


Реабілітовано прапрабабусю Катерину і прапрадідуся Петра було у 1957 році, останні роки життя вони провели у селі Боб’ятин.

За підозрою у зв’язках з УПА в Сибір була відправлена моя прабабуся Оленчук Єва з моїм п’ятирічним дідусем Петром. Жили у великих злиднях . Прабабуся Єва рубала ліс, а дід Петро згадував про те , як змушений був ходити у школу за 7 кілометрів від дому сніговими заметами, боячись вовків. Реабілітовано їх було у 1957 році і вони повернулися до села Боб’ятин.



^ 1967 р. Оленчук Єва з внуком.

Кінець війни приніс біди і нещастя в родини Шмигельських та Луцишинів. Це час страшних потрясінь і переживань.

Родина мого прадідуся Івана Шмигельського проживала у селі Жужеляни, це була територія Польщі. Мали свою хату, землю, прадід був будівельником, прабабуся Анастасія – добра швачка.



^ 1943 р., сім’я Шмигельських

Чорною пеленою впали на людські долі 1946-1947 рр. Це період репресій, голоду, страшних депортацій.

Родина Шмигельських теж була депортована. На збори дали кілька годин. Залишили все, взяли лише скриню та корову. Після багатоденного стояння на залізничній станції їх відправили на Тернопільщину. Сім’я з дрібними дітьми вселилася в маленькій хатинці з однією кімнаткою.

Голод… Холод… Бідність… Врятувала корівчина та невтомні руки прабабусі Насті та прадідуся Івана, а також віра та молитва до Бога.



^ 1948 р. Шмигельська

Анастасія (праворуч), на руках мій дід Володимир.

Від важкої праці, постійних переживань прабабуся Настя важко захворіла і померла, поховали її у селі Чернехівці Збаразького району на Тернопільщині. Так мій дідусь Володимир Шмигельський у дев’ятирічному віці залишився без материнської ласки і тепла, без ніжних маминих рук і тихого маминого голосу… Не раз котилася гаряча сльоза у тузі за матір’ю…


Повернулась сім’я Шмигельських у село Жужеляни наприкінці 1958 року. У рідній домівці вже жила чужа родина, яка з розумінням поставилася до проблем сім’ї і дозволила перезимувати. Навесні прадід Іван почав зводити свою хатину…

До сьогодні для мого дідуся Володимира це маленьке батьківське обійстя є зв’язком з тим далеким часом , рідною домівкою. Лихоліття та важке дитинство загартували його. Саме з цього дому, з Жужелян він почав торувати свій життєвий шлях, живучи наукою батьків.


Не зобить ні старця ні дитину,

Поділись останнім сухарем.

І трудись, забувши про утому,

Бо людина ціниться по тому,

Що вона зробила для людей.


Не менш трагічною і драматичною була доля мого прадідуся Івана Луцишина та його дружини – Христини. Моя прабабуся Христина зростала круглою сиротою, а прадід Іван походив з сім’ї заможних селян, мали свій хутір Луцияни. Він був освіченою та шанованою людиною на селі. Селяни села Радруж (тепер Польща) обирали його війтом. В роки війни мій прадідусь, ризикуючи своїм життям та життям своїх рідних допомагав людям. Багатьом молодим людям з його допомогою вдалось уникнути примусового вивезення до Німеччини, а також допоміг врятуватися єврейській дівчині Гасі від німців. До нього часто приходили на пораду односельчани, до його порад прислухалася громада.

Родина Луцишинів до кінця 1951 р. проживала на хуторі Луцияни, поблизу села Сопіт, яке належало до Польщі. У зв’язку з адміністративно-територіальним переділом кордонів між Польщею та СРСР родина Луцишиних пережила особисту драму. Вся земля сім’ї, в зв’язку з встановленням кордону, залишилась у Польщі, а лінія кордону пройшла через хутір. Двір з хатою та всіма господарськими будівлями став радянською прикордонною заставою. Так велика сім’я в одну мить залишилась без даху над головою. Напочатку 1952 р. щоб уникнути депортації до Сибіру прадід Іван написав добровільну відмову від своїх маєтностей на користь радянської держави.

Так влітку 1952 року з невеликими пожитками, з дітьми, серед яких наймолодшою була моя бабуся Софія, (їй було лише п’ять місяців), сім’я мого прадіда була привезена у село Жужеляни на Сокальщині. Оселилися в найменшій хаті в селі. Були змушені працювати у колгоспі, прадід був добрим столяром, прабабуся працювала у полі. Життя почало налагоджуватися.



^ 1955 р., сім’я Луцишиних

(маленька дівчинка - моя бабуся Софія)

А доля була невблаганною…

Тяжко захворіла прабабуся Христина. Біль і муки терзали її тіло, а ще важчими і пекучішими були думки про діточок. У тривозі й любові вона вдивлялася в їхні оченята, сподіваючись і прагнучи щастя для них. Тільки й про це благала Господа Бога у довгих молитвах. У 1961 році прабабуся Христина відійшла у вічнісь. Моя бабуся Софія, як і дідусь Володимир, в дев’ятирічному віці залишилася без материнського тепла… Не витримало серце болю та розпуки у прадідуся Івана, в 1964 році не стало і його. Осиротіла хата… Залишилися лише три дівчинки-ластівки, три сирітки.

Жаль стискає горло, коли бабуся Софія розповідає про їхні поневіряння і сльози. Увесь тягар дорослого життя ліг на їхні тендітні дитячі плечі.

Але світ не без добрих людей. З їх допомогою та Божою ласкою, вони повиростали, міцно стали на ноги. Ніхто не схибив на життєвому шляху, ніхто не спотикнувся…

Я людям дякую, що чесними були,

Коли по правді жити научали.

Узявши з серця їхньої снаги,

Я добре знаю, де мої причали.


^ НАШІ СІМЕЙНІ РЕЛІКВІЇ

В кожній родині є дорогі серцю речі, які бережуть, шанують і передають у спадок. Такими речами у нашій родині є вишиванка та рушник моєї прабабусі Анастасії Шмигельської і старі світлини із зображенням іншої прабабусі - Оленчук Єви в українському строї. Це єдині реліквії, які зв’язують нас невидимими ниточками з минулим та тими людьми яких вже давно немає на світі.

Вишивка завжди по-особливому цінувалася в українців, мала важливе значення, була оберегом від злих духів і напастей. Яскраві барви у вишивці були символом добра і достатку, химерні узори вказували на майстерність вишивальниці. Вишиванки були предметом гордості, які підкреслювали природню красу тих, хто їх одягав. Про це розказують старі світлини.



^ 1932 р., фестини у с. Боб’ятині, третя справа – Оленчук Єва



1932 р., дівчата зі с. Боб’ятина, руханкові вправи.


Вишивання було улюбленим заняттям моєї прабабусі Анастасії. Про це свідчать узори виплекані її руками.



поч. 30-х роківXX ст.




1938-1939 р.



Розглядаючи барвисті та яскраві квіти на сорочці та рушнику, я захоплююсь її фантазією та вмінням. Скільки душі, тепла та любові вона вклала в них! Які золоті руки! Яка невтомна праця!

Ці дві речі є єдиною пам’яткою для сина Володимира (мого дідуся) про свою матір… Пригорнувши їх до обличчя, мені здалося, що я відчуваю запах прабабусі, запах того часу. І такою ніжністю і чимось рідним-рідним огорнуло мене, що клубок підкотився до горла!Я торкався цих речей, і вони радісно віталися зі мною, обіцяючи розкрити ще невідомі і такі далекі перекази…

^ Покоління тих, кого я знав.

Покоління тих, з ким я живу.

Я щаслива людина, бо маю велику родину! Родину, яку я люблю, ціную і горджуся. Найстарші представники мого роду, яких я знав – це лінія Оленчуків. Це прадідусь Василь та прабабуся Марія Волинські. Прадідусь Василь помер, коли я був ще маленький, але з розповідей свого тата я знаю, що він був розумним, але суворим чоловіком. Саме на його честь всі доньки, народжуючи синів-первістків, давали їм ім’я Василь. Прабабуся Марія померла кілька років тому. Була дуже жвавою на свій поважний вік , веселої вдачі,мала м’який та лагідний характер. Завжди, коли я приходив до неї колядувати і вітати з іменинами, бабуся Марія дуже раділа і тішилася мною, намагалася пригостити чимось смачненьким. Розказувала про своє тяжке життя.


Бабусина доля – як ота тополя,

Що посеред степу в небо порина,

Вітер гне тополі, заметілі в полі,

Так і забіліла в бабці сивина…

Тільки і світало, як пшеницю жала

Та й защебетали внуки і внучечки

Бабусина доля – як в степу тополя,

А над нею небо – як віки.


Бабуся пішла з життя маючи 6 внуків та 7 правнуків.



серед. 50-х рр. XX ст. 1975р.

подружжя Волинських бабуся Марія


Немає вже в живих мого дідуся Оленчука Петра.

Оленчук Петро народився у 1940 році, життя було його нелегким, разом з матір’ю, будучи дитиною, відбував заслання у Сибіру. Цей період він згадував дуже часто. Це був період страждань і поневірянь, голоду, холоду, приниження…

Після повернення у село Боб’ятин був призваний до лав радянською армії. Потім навчався у сільськогосподарському технікумі в Рудках. Працював у селі Боб’ятин.

Був веселим, любив співати і танцювати. Вмів складати жартівливі віршики та пісеньки. Складав їх завжди находу, але тільки тоді, коли мав добрий настрій.

Помер дідусь у 2004 р.



^ 1960 р., служба в 1982 р.

армії, дідусь Петро

Бабуся, бабусенька-невтомна бджілка. Ці слова стосуються моєї бабусі Лесі Оленчук, яка проживає у селі Боб’ятин. Маленька, завжди усміхнена, наша хранителька звичаїв та обрядів. Вона заради онуків, віддасть усе, останньою краплиною води поділиться. Все своє життя бабуся Леся проживала у селі Боб’ятин. Почала працювати у 17 років обліковцем на фермі, згодом після навчання у Львівському зооветеринарному інституті, зайняла посаду головного зоотехніка у колгоспі. 35 років кожен робочий день у неї розпочинався на світанку і тривав до ночі, а вихідні були на великі свята. З дідусем Петром народили двох синів – Андрія і Василя – мого тата. В щоденній круговерті, турботах не зогледілась, як повиростали вони, одружилися, народили своїх дітей.

Життя продовжується в онуках...



сер. 60-х рр.,бабуся Леся 1972 р., бабуся Леся з дітьми

Бабуся Леся, хоч і на пенсії, цікавиться всім що відбувається в світі, в країні, багато читає духовної літератури, активна і діяльна натура. Її поважали і поважають у селі,завжди прислухаються до її порад. Бабуся Леся приклала багато зусиль для того, щоби відновити і відреставрувати церкву Зіслання Святого Духа у селі Боб’ятин.

Вона є доброю господинею, має свій секрет випікання дуже смачного хліба, робить все швидко й доладу.

Влітку цього року моїй бабусі Лесі виповниться 65 років. Ми, її внуки , обов’язково скажемо:

Ми вас любимо щиро,

Любим вас, як онуки.

Здоров’я вам і миру,

Цілуєм вам руки !


Мій рідний поріг …

Моя рідна оселя. Тут живуть найдорожчі серцю люди, з ними я від першої хвилини свого життя. Моя сім’я - це родинне вогнище! Це дідусь Володимир, бабуся Софія, мама, тато і я. Саме тут кожен із нас має захист, підтримку, допомогу, розраду і головне – любов!

Бабуся і дідусь –це ніби птах, в якого одні крила на двох. Двоє дорогих мені людей вже майже 40 років разом, пліч-о-пліч ідуть життям. Мабуть, Божа воля звела два сирітські серця докупи, які створили сім’ю Шмигельських.

Бабуся Софія мала важке сирітське дитинство, зростала з сестрами, без батьківської опіки, тоді й відчула всю суворість життя. Будучи здібною ученицею , навчалася в Сокальській школі- інтернат, в 15-річному віці вступила до Львівського кооперативного технікуму, який закінчила майже на відмінно. Всього досягла сама, бо допомагати було нікому. Вийшовши заміж за мого дідуся Володимира, в 19- річному віці стала господинею в домі, який починався зі спільно купленого посуду. Разом із дідусем народили і виховали двоє дітей – Віталія та Оксану – мою маму. Вивчили та одружили їх, дочекалися нас – внуків.


Моя бабуся дуже спокійна. В неї виважена вдача, вона добра, лагідна, невтомна трудівниця. Я знаю, що її маленькі тендітні руки майже ніколи не знали спочинку, вони варили, прали, прибирали, сапали, вони допомагали купати мене моїй мамі, голубили і голублять нас – онучат, бо правду кажуть, що бабусі люблять онуків більше, ніж власних дітей . Коли дивлюсь в очі своєї бабусі, я бачу щирість. У них не побачиш ні лукавства, ні хитрощів. Це погляд

^ 1971 р., бабуся Софія добра і любові.

Бабуся Софія для мене добра порадниця, ми називаємо її «скарбницею мудрості», але часом і суворий вчитель…

Моя бабуся, гарна й мила

Вона найкраща від усіх людей,

І хоч вона вже трохи посивіла

Але так щиро любить нас – дітей.


Мій рідний дідусь, мій добрий господар,

Мені ти даєш і силу, і снагу.

Я названий на честь свого дідуся Володимира Шмигельського, я горджуся тим, бо мій дідусь яскрава і непересічна людина. Народившись у день завершення Другої світової війни, він впевнено крокує по житті. З маленького хлопчика – сироти, виріс сильний, впевнений чоловік, який є опорою для всієї великої родини. Крок за кроком він терпеливо йшов по життєвій стежині, втілюючи свої мрії у життя. З юних літ працював у колгоспі, навчався в технікумі, служив в армії, потім навчався у Львівському зооветеринарному інституті. Він завжди був на крок вперед від інших.



^ 1965 р., м. Хабаровськ 1975 р.


Саме ці якості, життєвиий гарт допомагають моєму дідусеві у житті. Працював і працює він завжди з людьми. Протягом тридцяти років він займає керівні посади в сільськогосподарській галузі. Він вимогливий, але справедливий і мудрий керівник. Господарства, які він очолював і очолює, завжди досягали значних результатів. Про це свідчать безліч грамот, два ордени, один з них – Орден «За заслуги III ступення», а також звання «Заслужений працівник сільського господарства». Невтомний трудівник , який живе роботою від зорі до зорі.

Дідусь Володимир є головою сільськогосподарських агроформувань Сокальського району, членом Аграрної палати. Є активним громадським діячем.



нагороди мого дідуся

Будучи завжди у вирі і гущі подій, він залишається скромною людиною. Людяний, милосердний, добрий. Завжди допомагає людям, відгукується на чужу біду, співчутливий. Він є добрим сім’янином, головою родини, яку любить понад усе на світі. Дідусь мій друг, порадник, і ,часом, захисник… Я

вчусь у нього наполегливості, витримки, вимогливості для себе.


Батьки і діти!

Діти і батьки!

Це тісне сплетіння-найдорожче у світі. Як хліб, вода, повітря потрібні для життя, так необхідні мама і тато.

Я впевнений, що мої батьки підтримають мене у будь-яку хвилину. Вони люблять мене, бажають мені лише добра, прагнуть виховати мене доброю та порядною людиною. Я вдячний їм за науку, за все, що вони роблять для мене.

Батько розуму навчає, мати приголубить

Ніхто мене так на світі, як вони не любить

Дай же, Боже, щоб я виріс,

Працювать навчився

Щоб я батькові і неньці

Добре відплатився.




2005 р., моя родина

Рід. Родина. Сім’я. Ці слова об’єднані невидимими ниточками пам’яті, які зв’язують нас, роблять нас сильнішими. Бо родина і сім’я – це велика сила! Тільки вона є надійним незрадливим захистом від усяких життєвих негараздів. Ми - паростки одного кореня, ми зобов’язані зберегти їх, передати наступним поколінням.



2008 р., я та Маркіян Шмигельський


Рід Оленчуків та Шмигельських продовжується…



Схожі:




База даних захищена авторським правом ©lib.exdat.com
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації