Поиск по базе сайта:
Лариса Михайлівна Письменна (11. 02. 1914-20. 02. 1992) icon

Лариса Михайлівна Письменна (11. 02. 1914-20. 02. 1992)




Скачати 115.36 Kb.
НазваЛариса Михайлівна Письменна (11. 02. 1914-20. 02. 1992)
дитячих казок, оповідань
Дата конвертації24.05.2013
Розмір115.36 Kb.
ТипДокументи

Підготувала: Бова Л. Б. – Жовківський район

Мервичівська ЗОШ – І-ІІ ступенів


pism1


Лариса Михайлівна Письменна

(11.02.1914-20.02.1992)

Лари́са Миха́йлівна Письме́нна) — українська письменииця, автор дитячих казок, оповідань. Лариса Михайлівна Письменна народилася 11 лютого 1914 року в сім`ї сільського фельдшера і вчительки в селі Чоповичі (тепер Малинського району Житомирської області). Батьки з раннього дитинства прищеплювали дівчинці любов до літератури. Після Великої Вітчизняної війни працювала в Кемерівській області завідуючою дитсадка. З 1956 року Лариса Письменна — член спілки письменників СРСР. за збірку «Тисяча вікон і один журавель» письменниця нагороджена премією Лесі Українки. Померла Л.Письменна 20 лютого 1992 року.

Твори письменниці перекладалися багатьма мовами світу.


3 клас Л . Письменна:

Сап’янці

Загубив ведмідь Гуп–Туп-Медолюб свої сап’янці. От були – й нема! Хтозна –куди поділися. І сап’янці старі вже, полатані, та звик до них ведмідь. Шкода!

Сам шукав – не знайшов. Звірі шукали – не знайшли. А найбільше лисиця Облудниця шукала, а проте не знайшла. Аж сльозами вмилася: «Три дні й три ночі не їла, не спала, а ніде їх немає. Мов під землю провалилися. Пропали!»

Пожурився ведмідь Медолюб, та вже й забувати став. Що вдієш?

Аж тут нове лихо настало: слава на ведмедя недобра пішла. То було – всі ведмедя шанують, вклоняються низько, а тепер – де не піде – відвертаються. Та як же не відвертатися, коли занадився ведмідь у сусіднє село. У старої бабусі Орисі сметану украв, у людей курей став тягати.... Чи, може, то інший злодій? Так ні ж, слідів од ведмежих сап’янців хіба що сліпий не побачить. Сором! Ганьба!

Вболіває ведмідь Медолюб. Аж схуд, бідолаха. Лапою себе в груди гамселить, мало не плаче, клянеться :

  • Не я! Не я! От щоб мені меду довіку не нюхати, щоб мені крізь землю провалитися – не я! І сап’янців у мене давно немає, пропали.

Ніхто віри не йме, всяк на ведмежі сліди киває.

Просить лисицю ведмідь, щоб посвідчила, що сап’янці пропали. Сама ж бо три дні й три ночі шукала – не знайшла!

  • І-і, начхайте, дядечку Медолюб, на той поговір, - умовляє лисиця Облудниця. – Нехай собі теревенять, що хочуть, а ви не журіться, бо ще, боронь боже, занедужаєте. Дивіться на мене, я своєї душеньки зроду не тривожила, то й здорова, нівроку!

І справді – гладка стала лисиця, лискуча. Шовкову шерсть на собі вилизує, ласкаві очі мружить. Хочеш не хочеш, а змилуєшся!

А ведмідь Медолюб все марніє та журиться: поговір не стихає.

І звідки впало таке лихо не ведмедя?


САП'ЯНЦІ


Загубив ведмідь Гуп-Туп-Ме- долюб свої сап'янці.

От були — й нема! Хтозна-куди поділися. І сап'янці старі вже, полатані, та звик до них ведмідь. Шкода!

Сам шукав — не знайшов. Звірі шукали — не знайшли. А найбільше лисиця Облудниця шукала, а проте не знайшла. Аж сльозами вмилася: ♦ Три дні й три ночі не їла, не спала, а ніде їх немає. Мов під землю провалилися. Пропали!»

Пожурився ведмідь Медолюб, та вже й забувати став. Що вдієш?

Аж тут нове лихо настало: слава на ведмедя недобра пішла. То було — всі ведмедя шанують, вклоняються низько, а тепер — де не піде —відвертаються. Та як же не відвертатися, коли занадився ведмідь у сусіднє село. У старої бабусі Орисі сметану украв, у людей курей став тягати... Чи, може, то інший злодій? Так ні ж, слідів од ведмежих сап'янців хіба що сліпий не побачить. Сором! Ганьба!

Вболіває ведмідь Медолюб. Аж схуд, бідолаха. Лапою себе в груди гамселить, мало не плаче, клянеться:

— Не я! Не я! От щоб мені меду довіку не нюхати, щоб мені крізь землю провалитися — не я! І сап'янців у мене давно немає, пропали.

Ніхто віри не йме, всяк на ведмежі сліди киває.

Просить лисицю ведмідь, щоб посвідчила, що сап'янці пропали. Сама ж бо три дні й три ночі шукала — не знайшла!

I I, начхайте, дядечку Медолюбе, на той поговір,— умовляє; лисиця Облудниця.— Нехай собі теревенять, що хочуть, и ви не журіться, бо ще, боронь боже, занедужаєте. Дивіться на мене, я своєї душеньки зроду не тривожила, то й здорова, нівроку!

І справді — гладка стала лисиця, лискуча. Шовкову шерсть на собі вилизує, ласкаві очі мружить. Хочеш не хочеш, а замилуєшся!

А ведмідь Медолюб все марніє та журиться: поговір не стихає.

І звідки впало таке лихо на ведмедя?

СТРАШИЛОc:\users\7db3~1\appdata\local\temp\finereader10\media\image2.jpeg

Ходить-походжае чапля Довгов'язиха по болоту. Цибатими ногами-кроквами по купинах чапає, довгу зміїну шию вигинає, гострим, мов осока, дзьобом клацає... Нема гіршого лиха за чаплю!

Маленьке зелене жабеня Скрекотунчик з-за купини визирає. Кортить жабеняті пострибати, поквакати, та ба! Треба стерегтися, щоб чапля Довгов'язиха не проковтнула. І нічим тут не зарадиш, ніщо не допоможе.

Так запевняє старий Скрекотун, що прожив довге життя, бо завжди був обачний. Та хіба ж то життя? Тільки й того, що оглядайтя та тремти. Ні, треба щось придумати — як того лиха позбутися!

Думав-думав Скрекотунчик та й надумав. Скликав він своїх друзів — зелених жабенят, прудких і дотепних, як сам, навчив, що робити.

Синіє посеред болота крихітне, як ночовки, озерко, з нього чапля любить воду пити, а напившися, на одній нозі стоячи, дрімати. І до того озерка жодна жабка, мала чи велика, стрибати не сміла.

Та ось якось підійшла Довгов'язиха до свого улюбленого озерка, нахилилася, аж раптом...

Заходила, сколихнулася вода в озерку, і на чаплю глянуло люте Страшило, з покрученою шиєю і аж десятьма кривими дзьобами!

Ворушиться Страшило в озерку, от-от вистрибне та чаплю вхопить.

Як сахнеться Довгов'язиха, як відскочить, як гайне під (ки рка... Увесь день тремтіла, аж надвечір насилу оклигала.

Другого дня знову чапля Довгов'язиха почапала до озерки моду пити. Може, Страшило пішло собі геть? Зазирнула обережно... ох! Заходила, сколихнулася вода в озерку, ворушиться в ній Страшило, чаплі смертю погрожує. Вже не бігла від озерка Довгов'язиха, на крилах летіла.

А на третій день і підійти побоялася.

Зажурилася чапля Довгов'язиха. Стоїть на одній нозі, одне око заплющила, дзьоб опустила...

«Не хазяйка я вже на болоті. Хоче мене Страшило з'їсти. Треба на поміч кликати».

Та й почапала до лісу — у вовка допомоги просити.

  • Чого тобі, довгов'яза? — гарчить Вовцюга-Воло- цюга.

  • Вижени, вовче, Страшила з болота! — вклоняється чапля.

  • А що мені за те буде?

  • Свіжої рибки наловлю.

Свіжу рибку Вовцюга-Волоцюга полюбляв. Облизнувся — побіг виганяти Страшила з болота. Зуби вишкірив, очі вирячив, до озерка підскочив. Зазирнув — лишень- хсо!..

Сколихнулася вода в озерку, вищирилося на вовка Страшило. Від злості дрижить, криву пащеку на все озерко роззявило, а в тій пащі аж сотня гострих зубів!

Підібгав хвоста Вовцюга-Волоцюга, та як чкурне з болота! І про свіжу рибку забув, цур їй, радий, що живий утік.

Пожурилася, пожурилася Довгов'язиха і знову почапала в ліс — до ведх»:едя Медолюба кланятися.

  • Дядечку Медолюбе, порятуй мене! Вижени Страшила з болота. Ти найдужчий звір, якщо вже ти не переможеш його, то й ніхто не переможе.

  • Що? Хто? Я — не переможу? — образився ведмідь і потупав до болота. Зазирнув в озерко... Матінко!

Сколихнулася вода, визирає з озерка Страшило, двадцятьма вирякатими очима на ведмедя лупає, двадцятьма кудлатими вухами ворушить, от-от вискочить.

Як чітомуп Медолюб від озерка, тричі в болото вгру- ППІІ, чотири купини з місця зрушив.

НМццм ніхто не ходив Страшила проганяти — боя- ЛИ(Ш.

Пілі.ио живе тепер в озеречку із своїми друзями зелені1 жиГк'Ня Скрекотунчик. Жовтими очима хитро ви- Йпккув, на все болото дзвінко покумкуе. Знає, що переляки нн чапля Довгов'язиха навіки зареклася ходити до озерка — кривого люстерка





ЖАР-ПТАШЕНЯТА

Було це в прадавні часи, коли найперший ведмідь Медо- люб був такий веселий, що ніколи ні на кого не гнівався, понад усе любив танцювати навприсядки та розповідати кумедні побрехеньки. Найпершого їжака звали тоді не Стобурчак, а Шовкова Спинка,— таке мав м'якеньке хутерце, аж руки свербіли погладити його. А найперший заєць Лапчак мав дуже поважну та сувору вдачу, звірі його навіть боялися!

Найперша ж лисиця Облудниця була не руда, як тепер, а сніжно-біла і дуже пишалася своєю красою. Всі милувалися лисицею, вихваляли за вроду, залюбки догоджали їй — лісовій красуні. Краща за неї, казали, тільки Жар-Птиця. Але Жар-Птиця жила на сонці, і лисицю те не обходило.

І ще в ті прадавні часи не було ні зими, ні весни, ані осені, і хоч була на землі Снігова Метелиця, але жила вона на високій горі, на сніговій вершині, і ніколи з гори не спускалася. Цілісінький рік зеленіли дерева, зеленіли трави — без цвіту, бо що таке квіти — того на землі ще не знали.

І от у ті прадавні часи, якось на світанку, веселий ведмідь Медолюб вдарив раптом навприсядки і ревонув на весь ліс, аж дуби захиталися і сполохане птаство знялося в повітря.

—- Ого-го-го-го!!! Чуєте? До нас прилетіла Жар-Птиця!!

— Чого репетуєш, нерозумний ти звірю! — гримнув найперший заєць Лапчак.— Так же можна злякати Жар-Птицю.

Ведмідь засоромився, сховався в кущі. Лапчак перепросив гостю, мовляв, що з ведмедя питати, зроду такий шплшіутішії. Нін був дуже чемний, цей найперший заєць ЛяпчікІ

Л Жар-Птиці так сподобалося на землі, що вона того рину шімостила собі кам'яне гніздо, щоб часом не зайняте«, 1 ішвела жар-пташенят. Це, скажу вам, було свято! І їм номлі— свої жар-пташенята! Яскраві, барвисті! Від їхнього сліпучого сяйва заграла навколо гнізда промениста веселка.

Всі раділи, крім лисиці Облудниці. Ніхто вже її краси не вихваляв, бо милувалися красою Жар-Птиці. Розлютилася лисиця Облудниця, а що вдіє? Жар-Птиці не перевершить. І задумала, лукава, помститися.

А Жар-Птиця годувала своїх жар-пташенят не чимось іншим, а тільки шматочками сонця: вони ж були не звичайні птахи, а жар-пташенята! Діждалася лисиця пори, коли полетіла Жар-Птиця до сонця — шматочок дзьобнути, діток нагодувати. Відлітаючи, наказала діткам тихенько сидіти, з гнізда не вилітати, щоб лиха не скоїлось.

Сидять собі жар-пташенята тихенько в гнізді, міняться- сяють яскарвими барвами, немов живі крилаті жарини. Навколо гнізда веселка грає, звірі та птахи навідуються, розважають малих. Ведмідь Медолюб веселі побрехеньки розповідає, їжак Шовкова Спинка м'якеньким клубочком по траві качається, інші звірята — танок водять. Суворий заєць Лапчак за порядком слідкує. А лисиця Облудниця біля гнізда вмостилася, вдає, ніби колискової пісні співає, а сама тихенько жар-пташенятам нашіптує:

-— Ви — яскраві! Ви — ще кращі за сонце! Бо ж ви — діти самої Жар-Птиці! Чи ж то личить вам сидіти в гнізді, побрехеньки ведмежі слухати? Гайда у білий світ. Ох, і весело ж там, ох і любо!

Умовляє, лукава, а сама гадає: «Летіть, летіть, я миттю гніздо зруйную, каменя на камені не лишу. Покине тоді землю Жар-Птиця, погинуть дурні жар-пташенята без матері. Знову я буду найкращою, знову стануть мене вихваляти, вродою моєю милуватися». І таки вмовила. Послухалися малі нерозумні лихої поради, випурхнули з гнізда. Та не знала Облудниця, що з того скоїться. Адже ті пташенята були гарячі, мов жар! Торкнулося одне пташеня лисчиного розкішного хутра, спалахнула Облудниця, вмить поруділа. Стала вона по сирій землі качатися, насилу вогонь на собі погасила, сніжно-білого хутра позбулася та й дременула без пам'яті!

Що ж то ви робите? Ану, мерщій повертайтеся до гнізда! — гримнув на жар-пташенят суворий заєць Лап- чак. Та куди! Мов ті іскри, сипонули на нього жар-пта- шенята. Вперше в житті злякався найперший заєць Лап- чак, навіки злякався. Чкурнув чимдуж від небезпеки, врятували лапи прудкі. З того часу і став усього боятися.

А жар-пташенятам заманулося до їжакової м'якої спинки торкнутися, шовкову шерсть попестити. Скам'янів од жаху їжак Шовкова Спинка, шерсть на ньому твердими голками настовбурчилася. Злякалися гострих голок жар-пташенята, відлетіли від їжака, на деревах сіли. Враз пожовкло все листя на деревах, опадати стало. Від одних дерев до других вогонь перекинувся, увесь ліс запалав жовто-червоними барвами.

Отоді вперше розгнівався добрий веселун — найперший ведмідь Медолюб. Заревів він, загупав, затупав:

Ах ви, сякі-такі, нерозумні! Що накоїли? Геть до гнізда!

А жар-пташенята вже й самі не раді. Плачуть-голо- сять, свою матінку Жар-Птицю кличуть, дороги назад до гнізда не знайдуть. А хоч би й знайшли,— пізно: полум'я навколо палає.

Що робити? Як від пожежі землю врятувати? На всьому світі одна біла Снігова Метелиця пожежі не боїться.

Заволали звірі, закричали птахи:

Треба Снігову Метелицю кликати! Бо загинемо.

Ану, летіть мерщій до високої гори, просіть сюди Снігову Метелицю! — реве Медолюб до птахів.— Поспішайте!

Н'пи\ 'і 111 н іі'іик.к) птахи до високої гори, та до вершини ніик по < лгііуть. Один тільки орел і зумів долетіти.

— Гей. матінко, Снігова Метелице, порятуй нас,— клекоче.

Ііімшнулася біла Снігова Метелиця, з гори своєї спустилася. Загула, завихрила, присипала землю холодним снігом, погасила пожежу. Укрила й малих заплаканих жпр-пташенят білим покровом.

Зимно стало. Заєць Лапчак з холоду побілів, ведмідь Медолюб у барліг заховався. А птахи, що холоду бояться, в інші краї та землі полетіли — туди, де пожежа не палала і снігом її не присипало. Правда, не всі — деякі залишилися...

Аж ось повернулася з далекої дороги мати Жар-Пти- ця, шматочок сонця у дзьобі принесла. Та що це? Немає в гнізді жар-пташенят, тільки сніги навколо біліють.

Ударилася в розпачі об засніжену землю Жар-Птиця, шматочок сонця з дзьоба випустила. Розсипався він по снігу на теплі весняні промінчики...

Розтанув сніг, зазеленіли дерева. Полинула над землею Жар-Птиця, стала діток своїх кликати. Не озиваються, мовчать...

Аж гульк — замайоріли її жар-пташенята: сліпучо- білі, голубі, жовті, сині, жовтогарячі, червоні, фіалкові... Та не гарячі вже, і літати не можуть, до землі, до дерев приросли, а так — живі-живісінькі!

Ото з того часу й літає Жар-Птиця понад лісами, полями та луками, понад містами та селами — жар-пташенят своїх сонцем годує. А коли знову по сонце летить — з тривоги жовкне лист на деревах, птахи, що холоду бояться, відлітають у теплі краї, ведмідь Медолюб у барліг свій ховається. А Снігова Метелиця землю дбайливо вкриває. Так і сплять жар-пташенята під снігом, доки з сонцем не повернеться мати Жар-Птиця.

Давайте-но з вами весною чи влітку підемо до лісу, провідаємо жар-пташенят. Ви ж їх, напевне, любите — яскравих, барвистих. Та не топчіть їх ногами, вони ж бо живі!


Лариса Михайлівна Письменна народилася 11 лютого 1914 року в сім’ї сільського фельдшера і вчительки в селі Чоповичі (тепер Малинського району Житомирської області). Батьки з ранньго дитинства прищеплювали дівчинці любов до літератури.

Під час навчання у Білоцерківському фінансовому технікумі вона надіслала до Харківського журналу «Трактор» свій перший вірш, який був надрукований.

Після невдалої спроби навчатися в інституті народної освіти, вступила на навчання Київський лісовий інститут, працювала на посаді завідуючої редакцією літератури у видавництві «Веселка». Після Великої Вітчизняної війни працювала в Кемерівській області завідуючою дитсадка.

З 1956 року Лариса Письменна – член спілки письменників СРСР.

У 1964 році за збірку «Тисяча вікон і один журавель» письменниця нагороджена премією Лесі Українки. Також була нагороджена орденом «Знак пошани», почесною грамотою Президії Верховної ради УРСР.

Померла Л.Письменна 27 лютого 1992 року.



Схожі:




База даних захищена авторським правом ©lib.exdat.com
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації