Поиск по базе сайта:
Для вчителів зарубіжної літератури icon

Для вчителів зарубіжної літератури




НазваДля вчителів зарубіжної літератури
Сторінка2/3
Дата конвертації22.11.2013
Розмір0.64 Mb.
ТипДокументи
1   2   3

IV частина. Адам Міцкевич і Кароліна Янош.

^ Виходять ведучі, А. Міцкевич, Кароліна Янош.

Ведучий 1. Тій, яка любов’ю довела свою віру,

Надія котрої не переставала рости у стражданнях,

Яка знаходила щастя у самопожертві.

Небеса моїх думок, моє живе божество,

символ душі моєї – Жанні Єлизаветі Кароліні.

Ведучий 2. Це сталось восени 1826 року. 19-річну Кароліну Янош представили княгині Зінаїді Волконській, господині наймоднішого літературного салону в Москві. Саме тут Кароліна познайомилась з Адамом Міцкевичем. В один із вечорів польський поет імпровізував на невеликій сцені. Мине рік, і вони переконаються, що їхнє кохання народилося саме того вечора. Міцкевич запропонував Кароліні одружитися. Але рідні дівчини були проти цього шлюбу: „Засланий поляк, до того ж бідний!”

Кароліна. „Не стає сил зносити таку тривалу невідомість, це нестерпне очікування, цю постійну тривогу. Сподіваюся, що ти так чи інакше вирішиш мою долю... Я впевнилась, що не можу жити без думок про тебе, Міцкевичу! Що б не сталося, моя душа належить тільки тобі одному...”

Ведучий 1.17 квітня 1829 року Міцкевич від’їжджав.

^ Звучить музика – Paul Mauriat – Last Summer Day.

Кароліна. „Прощавай, мій друже. Ще раз дякую тобі за все – за твою дружбу, за твоє кохання. Прощавай, мій друже. Адже я знаю, що ти любиш мене...”

Міцкевич. Не знаю, чи побачу Вас, чи ні.

А може, власне, і не в тому справа.

А головне, що десь в далечині

Є хтось такий, як невтоленна спрага.

Я покличу щастя не моє.

Луна луни туди не долітає.

Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.

Моя душа й від цього вже світає.

Кароліна. Не говори печальними очима

Те, що бояться вимовить слова.

Так виникає ніжність самочинна,

Так виникає тиша грозова.

Міцкевич. Чи ти мій сон, чи ти моя уява,

Чи просто чорна магія чола...

Яка між нами райдуга стояла!

Яка між нами прірва пролягла!

Кароліна. Коли птаство в негоду одлітає з вітрами

І заводить тужливі пісні розстання,

Не кажи про невірність! Навесні, в час світання,

В рідний край воно вернеться тими ж путями.

Міцкевич. Їх почувши, згадай нещасливого друга!

Щоразу, коли в бурях він надію зустріне,

Дух вигнання на крилах, долаючи тугу,

Знов на північ, до тебе, до тебе полине.

^ Музика підсилюється. Міцкевич і Кароліна йдуть углиб сцени.

V частина. Іван Франко і Ольга Рошкевич.

Виходять ведучі, Франко, О. Рошкевич.

Ольга. ...ти одна моя правдивая любов,

Та, що не суджено в житті їй вдовольниться;

Ти найтаємніший той порив, що бурить кров,

Підносить грудь, та ба – ніколи не сповниться.

Франко. „... хвилини, в які я кохав,... були, можливо, найпрекраснішими в моєму житті, шкода тільки, що це були разом з тим хвилини самого гострого болю, якого я не відчував ніколи раніше...”

Ведучий 1. З Ольгою Рошкевич Франко познайомився під час навчання в старших класах гімназії. Якось він під час літніх канікул приїхав погостювати до свого приятеля Ярослава Рошкевича. Його сестру Ольгу, задумливу темнооку дівчину, Іван Якович покохав щиро і палко. „Кохав її так, як тільки здатен кохати,” – писав він згодом. Своїй першій любові Франко присвятив цикл задушевних віршів – „Сторінки кохання”.

Ведучий 2. Читає вірш І. Франка „Картка любові, І” (2-га строфа).

Ведучий 3. До Рошкевичів Франко приїжджав ще кілька разів, а після закінчення гімназії гостював у них влітку. Навчаючись у Львові, він постійно листувався з Ольгою, ділився з нею своїми думками і планами. Молодята вирішили пов’язати свої долі. Їх зближувало не тільки кохання, а й спільні погляди на життя. Вони переживали блаженні хвилини, відчуваючи гармонію у найзаповітніших мріях, у найсвятіших переконаннях. Були певні, що разом віддадуть своє життя боротьбі за свободу – за свободу народу, особистості, за свободу праці і думки, серця і розуму. Але...

Ведучий 1. За звинуваченням у революційній діяльності Франко був заарештований і пробув у в’язниці майже рік. А тим часом батько Ольги, священик Михайло Рошкевич, почав перевіряти і нерідко затримувати їхні листи. Це часто призводило до непорозумінь у стосунках Ольги та Івана. А невдовзі Ольгу насильно видали заміж за молодого священика Володимира Озаркевича.

У Франка розрив з коханою викликав відчуття величезної, невиправної втрати.

Франко. „Кохана! Я не серджуся на тебе, тому що це ні до чого... Я разом із надією на майбутнє втратив і віру в добро і чесність. Я відчув, що єдина опора, на якій я тримався стільки років, сама собою уходить з-під мене... Втративши тебе, я втратив надію на кохання чесної і розумної жінки... А якщо знайшлась коли-небудь згодом така жінка, чи я міг би покохати її так палко і глибоко, як тебе ?..”

Ведучий 2. У лютому 1880 року Франко вирішив працювати вчителем у селі, розташованому неподалік від Коломиї. Але була у нього й інша мета: Ольга Озаркевич погодилася зустрітись із ним у Коломиї. Вранці 1 березня 1880 року на вокзалі відбулося їхнє перше побачення після заміжжя коханої.

Ольга. „Не знаю, як для тебе, а для мене ці два дні, проведені в Коломиї, були радісні і приємні... Як добре, коли жінка кохає !..”

Франко. Коли своє становище кляну,

Зневажений, знедолений до краю,

Коли в глухого неба талану

Я недаремно, плачучи, прохаю,

Тоді мінявся долею з таким,

Хто має більше друзів і надії,

Хто розумом прославився метким,

Хто словом віртуозно володіє.

Ольга. Але, тебе згадавши, в тую ж мить

Єство моє стає таке щасливе,

Як жайвір, що возноситься в блакить

І на воротях раю творить співи.

Я не віддам, - хоч би й Господь звелів, -

Твою любов за благо королів.

^ Франко та Ольга йдуть углиб сцени.

Звучить музика – Michel Legrand – Parapluies De Cherbourg.


VI частина. Оноре де Бальзак та Евеліна Ганська.

Ведучий 1. У лютому 1832 року французький письменник Оноре де Бальзак отримав лист із Одеси від своєї шанувальниці. Вона не називала свого справжнього імені. Потім були ще листи, і нарешті Бальзак дізнався, що таємнича дама – Евеліна Ганська, дружина Венцеслава Ганського, яка жила на Київщині, у маєтку чоловіка.

Ведучий 2. Із першої зустрічі у Швейцарії Евеліна і Оноре покохали одне одного. Їхній роман тривав 18 років. Коли помер чоловік Евеліни, вони вирішили просити російського царя дозволити одружитися.

Бальзак приїхав до Санкт-Петербурга 17 липня 1843 року.

^ Звучить музика – Viktor Lazlo – Cannoe Rose (вступ).

На сцену виходять Бальзак і Евеліна.

Евеліна. „Він приїхав 17 липня..., і близько полудня я вже мала щастя бачити і привітати мого дорогого мсьє Бальзака. Ми не бачилися з часу нашого побачення у Відні... Минуло 10 років, а наші почуття, незважаючи на загальноприйнятий закон, стали ще міцнішими через усю гіркоту розлуки і розчарування. Не можна змінити ні своє минуле, ні свої уподобання”.

Ведучий 1. За той час, Поки Бальзак і Евеліна чекали дозволу на шлюб, письменник двічі гостював у маєтку Ганської: у вересні 1847 року та вересні 1848-го. Час спливав, а дозволу на шлюб цар не давав. Три тижні взимку 1849-1850 років Бальзак хворів, а Евеліна доглядала його.

Ведучий 2. Нарешті у березні 1850 року надійшов очікуваний дозвіл. Весілля відбулось 14 березня того ж року в Бердичеві на Житомирщині. Після цієї події Бальзак надіслав своїм родичам і друзям чотири листи, сповнених радості і щастя.

Бальзак. „Три дні тому я одружився з єдиною жінкою, яку любив, яку кохаю ще більше, ніж раніше, і буду кохати до самої смерті. Цей союз, я думаю, - нагорода, яку послав мені Господь... за роки праці, за труднощі, яких я зазнав і які здолав. У мене не було ні щасливої юності, ні квітучої весни, зате буде найпрекрасніше літо і найтепліша осінь...”

^ Звучить музика – Michel Legrand – Parapluies De Cherbourg.

Ведучий 1. Наприкінці квітня подружжя поїхало до Парижа. Бальзак повертався на батьківщину вже тяжко хворим. Евеліна як мужня, віддана і терпляча дружина не відходила від його ліжка.

Лікар Бальзака із захопленням відгукувався про Евеліну. Він цінував у ній мужність, уміння не давати волі відчаю. Сестра Бальзака Лора говорила, що Єва вирішила вийти заміж за Бальзака запізно, але то було героїчне рішення: ця жінка розуміла, що бере шлюб з людиною, яка приречена тяжкою хворобою на загибель. Вона знала, що доглядатиме хворого, знову стане вдовою. Протягом трьох місяців Евеліна не відходила від ліжка вмираючого.

Бальзак. Ти – вся любов. Ти – чистота,

Довірливість благословенна.

Твоя краса мені свята,

Твоя любов мені священна.


Трояндо неба і землі,

В тобі всі їхні барви грають...

У мене сльози розцвітають,

Цвітуть думками на чолі.


Евеліна. В будинок твій я входжу, наче в сад,

І для тривог моїх, турбот моїх, досад

Мені дарує він красу землі і неба.

Я першим поглядом завжди

Дивлюсь на тебе.

Тобі присвячую я літ своїх світання,

Весну думок, весну свого кохання.

^ Евеліна і Бальзак йдуть углиб сцени.

VII частина, заключна.

Звучить музика – Celine Dion – My Heart Will Go On.

Виходять ведучі та читці.


3 читець. Бальзак не раз розповідав читача „Людської комедії” про те , як можна все життя мріяти про кохання, а коли воно, здається, прийшло, щось стає на перешкоді. Письменник ніби розкривав історію свого життя: „Досягти мети, вмираючи, як античний гонець! Бачити, як щастя і смерть одночасно вступають на твій поріг! Завоювати кохану жінку, коли кохання вже гасне! Не мати можливості насолоджуватися, коли право бути щасливим нарешті здобуте! Це було долею стількох людей!..”


1 ведучий. Розкажу тобі думку таємну,

Дивний здогад мене обпік:

Я залишуся в серці твоєму

На сьогодні, на завтра, навік.


І минатиме час, нанизавши

Сотні вражень, імен і країн,

На сьогодні, на завтра, назавжди

Ти залишишся в серці твоїм.


А чому? То чудна теорема,

На яку ти мене прирік.

То все разом, а ти – окремо

І сьогодні, і завтра, й навік.


2 ведучий. Кохання... Вічне почуття... У всіх народів і у всі часи. І хоча б якою мовою про нього говорили, всім і повсюди воно буде зрозуміле, тому що торкається найтонших струн людської душі.


3 читець. Не буду я чинити перешкоди

Єднанню двох сердець. То не любов,

Що розцвіта залежно від нагоди

І на віддаленні згасає знов.

4 читець. Любов – над бурі зведений маяк,

Що кораблям шле промені надії,

Це – зірка провідна, яку моряк

Благословляє в навісній стихії.

5 читець. Любов - не блазень у руках часу,

Що тне серпом свої троянди свіжі –

І щік, і уст незайману красу.

Той серп любові справжньої не ріже.

1 ведучий. Як це брехня – я віршів не писав,

І ще ніхто на світі не кохав.


^ Музика підсилюється. Всі учасники свята виходять на сцену.


Кодан О.В., вчитель Наконечнянської

СЗШ І-ІІІ ступенів





Ведучий Не знаю, хто сказав, що жінка — це все. Можливо, це перебільшення. Але ж і насправді, жінка — це все. Вона царює біля домашнього вогнища, законодіє у суспільстві, займається науковою роботою і мистецькою діяльністю. Жінка — всюди.

Розгорніть книги минулого. Згадайте історію народів та держав. Жінка, інколи пригнічена і зневажена, але горда і волелюбна, відігравала вагому роль у суспільному житті. Але не всі поділяли й поділяють цю думку. Так, Конфуцій прогнав свою дружину, щоб вона не заважала його заняттям. А ще говорять, що один давній філософ три роки не піднімав очей, боячись, щоб вони не зупинились на жінці.

Можна було б скласти великі фоліанти одних лише захоплених відгуків про прекрасну половину роду людського. Й. В. Гете, який любив жінок і якого любили жінки, писав: "Жінка вінець творіння". И. Ф. Шиллер захоплювався жінками, стверджуючи: "Шануйте жінок, вони вплітають небесні троянди у земне життя". Цікаву думку проголошував П. Кальдерон: "Жінка — небо, але небо це таке ж далеке від чоловіка, як земля від неба". "Чи може бути щось прекрасніше за жінку? Тільки вона сама. Чи може бути щось непостійніше? Тільки вона сама. Чи може бути щось загадковіше? Тільки жінка"— так писав французький письменник Андре Мору а (а французи розуміються на жінках!).

Ведучий. Наш великий співвітчизник Микола Костянтинович Реріх писав: «Коли у домі важко, тоді звертаються до жінки. Коли більше не допомагають ні розрахунки, ні обчислення, коли ворожнеча та взаємне руйнування сягають межі, тоді приходять до жінки... Коли злі сили беруть верх, тоді знову кличуть жінку». Покличмо ж і ми жінку, звернімося до цієї одвічної загадки природи. Яка вона

— жінка-ідеал? Яке її місце в суспільстві в різні часи та епохи, на що здатна жінка, в чому її головне призначення на землі?.. Усі ці питання ми спробуємо з вами розв'язати з допомогою поетів, композиторів, художників. А почнемо... з початку. Як була створена жінка?

Ведучий. Після того, як до Бога звернувся чоловік і розповів про свою нудьгу, Бог замислився, з чого зробити жінку, якщо весь людський матеріал пішов на чоловіка. Але, не бажаючи відмовити своєму улюбленцю, Бог після коротких роздумів став створювати жінку з яскравих променів сонця, чарівних фарб зорі, задумливого смутку місяця, краси лебедя, грайливості кошеняти, граціозності газелі, із теплого хутра та величезної сили магніту. Він змішав усе разом, а потім додав туди холодного мерехтіння зірок, в'їдливості мухи, впертості осла, зажерливості акули, ревнощів тигриці, мстивості пантери, кровожерливості п'явки, отрути змії, дурману опіуму та безпощадності тайфуна. Виліпив

постать і вдихнув в неї життя. Цю жінку Бог дав чоловікові, промовивши при цьому: «Бери її такою, якою вона вийшла, і не намагайся її переробити, пізнавай щастя з нею протягом життя і терпи муки від неї аж до самої смерті.»

Ведучий. Ця легенда — жарт, але є в ній і доля істини. Жінка — це одвічний біль і одвічна втіха. Вона може перетворити життя чоловіка на рай і на пекло. Від її любові або нелюбові залежить дуже багато. «Хто ж ти, жінко?» — намагаються відповісти поети, художники, композитори. Разом з ними і ми спробуємо відповісти на це запитання.

Ведуча. «Із букви-краплинки та звуку-сльозинки народиться одного дня на світ святе слово «м-а-м-о», мовлене устами янголятка, і осяє хатину, як дар Божий, тільки не дано нам запам'ятати цю мить, як не згадати того дня. коли над нашою колискою вперше нахилилася мати. Це — мить, і це — вічність, бо мама завжди з нами, вона живе в нас і в наших дітях та онуках, в усьому нашому роді і береже нас та благословляє на добро» (Ярема Гоян).

Ведучий. Тому не дивно, що так багато митців (поетів, художників, музикантів) зверталися у своїй творчості до образу жінки-матері. Часто у своїх творах вони вшановували й прославляли свою матір. Як, наприклад, німецький поет Генріх Гейне. Мати поета Бетті Гельдерн, дочка відомого лікаря, була освічена жінка, вона прагнула, щоб її діти стали розумними, культурними людьми. Своє життя Бетті Гейне присвятила вихованню дітей. Минули роки... І її старший син Генріх Гейне написав сонет «Моїй матері Б. Гейне».


Читеиь.

Я звик високо голову держати.

Бо маю честь і мужність без догани;

Хай сам король мені у вічі гляне,

Не опущу я їх, кохана мати.

Але тобі наважуся сказати:

Хоч духу мене гордий, нездоланний,

Та біля тебе непокора тане,

Бо звик тебе, святу, я шанувати.

Моя дута подолана твоєю

Високою, прекрасною душею,

І в небеса я лину разом з нею.

І каюсь я за вчинки, що смутили

Твоє високе серце, серце миле,

Що так мене усе життя любило!

Переклад Максима Рильського

Ведуча. Мама! Чи є на світі слово більш світле й ніжне? У матері добрі і ласкаві руки, найвірніше й найчутливіше серце — в ньому ніколи не згасає любов, воно ніколи не залишається байдужим. У народі кажуть: «Як дід сонцем квітам, так з матір'ю дітям», «Нема в світі цвіту цвітнішого, як маківочка, нема ж і роду ріднішого, як матіночка». І скільки б тобі не було років п'ять чи п'ятдесят, тобі завжди потрібна мати, її ласка, її погляд. Чим сильніша твоя любов до матері, тим світліше і радісніше твоє життя.

^ Читець декламує вірш И.В.Гете «До моєї матері»:

Якщо листів моїх і привітань

Чекаєш довго, не журись, не думай,

Що в серці сина ніжні почуття

До матері своєї вже пригасли.

О ні! Повір, моя любов синівська

Міцна, мов скеля, що вросла вглибінь,

І грізний вал бурхливої ріки

її не зрушить, тільки від очей,

Над нею прошумівши, приховає.

Ніякі хвилі виру життьового

Не вирвуть ніжних почуттів моїх

До матері, хоч як би не шуміли.

Яких би мук мені Не завдавали,

Куди б мене від тебе не загнали.

Щоб я ніколи просвітку не знав,

Не міг тобі на очі появитись.

Засвідчити пошану і любов.

Переклад П. Тимочка

Ведучий. Як звернення до матері, що завжди піклується про свою дитину, звучать рядки англійського поета Джорджа Гордона Байрона.

Читець.

Якщо серед людського тлуму

В уяві плідне образ твій.

То в час самітності й задуми

Ти знов у світ приходиш мій.

І знов тоді у тиші строгій

Колишні я гортаю дні,

І тлумлений на людях стогін

Зривається із уст мені.

Прости, що в гурті, буває.

Тамуючи пекучий щем.

Я, серцем плачучи з одчаю,

Здаюсь усміхнений лицем.

Не думай, ніби ти забута.

Коли усміхнені вуста:

Я криюся, щоб мука люта

Юрби не тішила зчаста...

Як підеш 3 пам 'яті моєї,

У пустку серия хто ввійде?

На знак пошани хто лілеї

Тобі на урну покладе

Ні, ні! в жалобі гордій всюди

Твій берегтиму я покій.

І хай весь світ тебе забуде,

Не вмреш ти в нам яті моїй!

Бо знаю добре, ти єдина

Любила з ніжністю того,

Хто неоплатний покине

Цей світ із ницістю його.

Для мене ти небесна мрія

Чужа моїм земним чуттям,

Свята любов моя, якій я

Залишусь вірним все життя!

Переклад Дмитра Паламарчука


Ведуча. Задумаємося: чи не завинив дехто з нас перед своєю мамою, чи не буваємо й ми іноді такі ж жорстокі та егоїстичні, як герой відомої казки Оскара Уайльда.

Ведучі виходять за куліси. На сцені з'являється дівчина, що виконує роль матері Хлопчика-зірки. її одіж — саме лахміття. Вона босоніж. Сідає край сцени. З іншого куточка сцени виходить хлопчик, котрий виконує роль Хлопчика-зірки. На ньому плащ із вигаптуваними золотими зірочками, на шиї — бурштинове намисто.

Хлопчик-зірка (зневажливо). Яка брудна старчиха! Треба прогнати її звідси, бо вона така потворна, що на неї гидко дивитися.

Жінка (Мати) звертає увагу на хлопчика. Уважно придивляється, підводиться і не може відвести погляду. Мати (радісно і здивовано). Це він. мій синочок, якого я загубила в лісі. Я — твоя мати. Ти чуєш мене? Хлопчик-зірка (гнівно). Ти збожеволіла! Як ти смієш казати таке!? Я тобі не син, бо ти — жалюгідна старчиха в лахмітті. Тож тікай звідси, і щоб я більше не бачив твого бридкого обличчя!

Мати (благально). Не кажи так, адже ти справді мій синочок... Тебе викрали грабіжники й кинули в лісі на сніг, щоб ти замерз. Я тебе одразу впізнала. Ось родинні знаки — золотий плащ, бурштинове намисто... Я благаю тебе: ходім зі мною. Я, шукаючи тебе, обійшла весь світ... Ходім зі мною, синочку, я страждаю без твоєї любові...

Хлопчик-зірка (після паузи, презирливо). Якщо це правда і ти моя мати, то краще б ти не приходила сюди й не ганьбила мене. Я гадав, що моєю матір'ю є Зірка, а не якась старчиха. Тому забирайся звідси геть, щоб я тебе не бачив ніколи.

Мати (у розпачі). Ой, синку, синочку мій! Невже ти й не поцілуєш мене на прощання? Я стільки натерпілася мук. Якщо трапиться — ви завинили перед мамою, не гайте часу, підійдіть до неї, поцілуйте, попросіть вибачення, і нам одразу стане легше на душі, а на маминих очах знову засяє усмішка...

Ведуча. Мамо, мамочко, матусю... Чи так ви звертаєтесь до своєї неньки? Знайдіть чарівні слова, що зігріють материнське серце, загляніть у її очі, торкніться її рук і скажіть...

^ Читець декламує вірш Станіслава Тельнюка:

Ну, до побачення, непе кохана...

Знову прощання і знову розлука.

Знову мене обіймають востаннє

Чорні, великі, порепані руки.

Я пам'ятаю їх з раннього малку

В праці невтомній у свято і в будень.

Тим-то ж люблю я їх ніжно і палко,

Тим-то ж ніколи я їх не забуду,

їх, що мене у колисці гойдали -

Першого, та не єдиного сина.

їх, що копійку щодня заробляли.

Воду носили і тісто місили,

їх, що звели мене вперше на ноги,

їх, що тряслися, аби не упав ти,

їх, що мені показали дорогу -

Чесну й тернисту дорогу до правди...

Хай там у когось маленькі та білі,

Ніжні, нетруджені, пещені руки,

Мамині руки стократ мені милі —

Скільки ж зазнали і горя, і муки!

Ведучий. «Вимовляю слово «мама» — і ввижається мені добра її усмішка, каре іскристе мерехкотіння в очах, ласкаве звучання голосу. Жоден колір, либонь, не пов'язується з її образом, тільки здається, наче сяє чимось золотистим від її очей, вишневим від її губ, яблуками-антонівками від її рук — і за всім цим щемко постає слово «рідна», яке, здасться, саме зовсім позбавлене кольору, а тільки дороге воно, ніжне, хвилююче, мов усі кольори, разом узяті»

(Євген Гуцало).

^ Виконання пісні «На зорі мене, мамо, збуди»

Ведучий. Так склалося історично, що українка споконвіку відстоювала не лише свої жіночі права, а поруч з українцем-чоловіком самовіддано боролася за свою державу. Українка ніколи не йшла позаду свого чоловіка, а була його другом і порадником. Недаремно ж знаменитий автор дорожніх нотаток із Сірії Павло Алепський, який тричі бував в Україні при дворі Б.Хмельницького, не міг намилуватись українками, їхньою красою, а найбільше тим, що вони всі письменні. «Таких красивих і грамотних жінок я не зустрічав ні в якій країні Сходу чи Заходу»,-— щиро казав він.

Ведучий. Згадаймо княжну Ольгу, яка правила найбільшою державою тогочасної Європи. Недарма її звали ще й Мудрою, бо за її панування літописи не занотовували жодного заворушення чи повстання. А Анна Ярославна, яка одружилася з французьким королем і після його смерті правила Францією, підписуючи державні документи латиною і кирилицею, тоді як французька шляхта ставила замість підпису хрестики.

Ведучий. А ось ще один яскравий приклад, Настя Лісовська, відома під іменем Роксолана. Вона була надзвичайно розумною жінкою, знала багато мов, була не тільки дружиною Сулейманові, а й порадником, до її думок султан завжди прислухався. Близько 40 років турки не ходили війною в Україну.

Ведучий. А Маруся Чурай, яку ще називають українською Сафо!.. А Софія Русова!.. А Ольга Кобилянська і Леся Українка!.. Цей ряд можна продовжувати без кінця, бо краса й сила України— в її жінках...

(Звучить пісня Демиденка і Татарченка «Україночка».)

Маємо знати і передавати пам'ятки ці наступним поколінням, щоб і вони знали. Жінка у культурному просторі світу-це політик і громадський діяч, педагог, науковець, вихователь, лікар, письменниця, журналістка, бізнес-леді, просто жінка, серце якої, освячене любов'ю, звертається у молитві своїй до дитини.

„Дитино моя, від моєї любові народжена! Любов'ю моєю дарована, небом на щастя послана! Благословляю день і мить, коли перший крик твій відкрив мені світ материнства, коли сяйво твоїх оченят розбудило мене до нового життя.

Дитино моя!

Надіє і втіхо моя! Радосте і натхнення! Ти рятувала мене від самотності, додавала сили в безнадії, надихала у відчаї. Не втомлюся дякувати Богові за тебе, неоціненний дарунку мій! Дитино моя!

Місточку між минувшиною і майбуттям, вісточко з далекої юності, я освідчуюсь тобі в безмежній любові, якою я живу. Я не потребую відплати чи подяки, я сама щиро вдячна долі за те, що маю кого любити.

Дитино моя!

Краплинко мого життя! День і ніч молю Бога, аби захистив тебе від лихого випадку, од злої руки, од недоброго ока, од поганої мислі, од хибної стежки, злодійського наміру.

І що б не спіткало тебе в житті, знай: моє серце і дім завжди відкриті для тебе, дитино моя! Хай не затьмарять твою душу докори сумління, я прощаю тобі усі твої великі і малі провини на тисячі літ уперед.

Не карайся! Я все прощаю тобі, любове моя, юносте моя, красо моя, дитино моя!

Скінчиться колись моя дорога, відійду за вічну межу. Не сумуй!

Я жива у любові своїй, безсмертна в тобі, вічна в онуках і правнуках своїх. Не журись! Я була щаслива любов'ю до тебе, радістю від тебе, турботою про тебе, дитино моя!

Скільки б літ не було тобі, скільки б років не минуло мені, пам'ятай: дивлюся на тебе і молюся на тебе, живу тобою і для тебе. І немає меж моїй любові, дитино моя!"

(Тамара Голобородько)


Моя душа чекає дива

І вся тривогою щемить.

Десь недалеко мить щаслива,

Мого життя найкраща мить.

Д.Павличко


Ведучий. Якщо чоловік зможе хоч трохи зазирнути в жіночу душу, побачити її багатство і красу, тоді в нього народяться такі натхненні рядки, як у відомих поетів. Справді, жінка гідна поетичного освідчення в коханні...

Читець.

Я спросил на вершине,

Поросшей кизилом:

Что мужского достоинства

Служит мерилом?"

"Отношение к женщине,"

Молвило небо в ответ. "

Чем измерить, спросил я

У древней былины,

Настоящее мужество

В сердце мужчины ? "

"Отношением к женщине,"

Мне отвечаю она.

" Чем любовь измеряется

Сердца мужского? "

"Отношением к женщине" (Р.Гамзатов)

Читець. (Мелодекламація. Сонет 61 Ф.Петрарки у супроводі «Місячної сонати»)

Благословенні будьте день і рік,

І мить, і місяць, і місця урочі,

Де спостеріг я ті сяйливі очі,

Що зав'язали світ мені навік!

Благословен вогонь, що серце пік,

Солодкий біль спечаленої ночі

І лук Амура, що в безоболоччі

Пускав у мене стріл ясний потік!

Благословенні будьте, серця рани

І вимовлене пошепки ім'я

Моєї донни ніжне і кохане,

І ці сторінки, де про неї я

Писав, творивши славу, що не в'яне,

Й ти, неподільна радосте моя! (Переклад Дм. Павличка)

Читець.

(Мелодекламація. Сонет 116 Шекспіра у музичному супроводі)

Не буду я чинити перешкоди

^ Єднанню двох сердець. То не любов,

Що розквіта залежно від нагоди

І на віддаленні згасає знов.

Любов над бурі зведений маяк,

Що кораблям шле промені надії,

Це зірка провідна, яку моряк

Благословляє в навісній стихії.

Любов не блазень у руках часу,

Що тне серпом своїм троянди свіжі

/ щік, і уст незайману красу.

Той серп любові справжньої не ріже.

Як це брехня я віршів не писав,

І ще ніхто на світі не кохав

(Переклад Дм. Паламарчука)

Ведучий 1. Радості й муки кохання кличуть до творчості.

Ведучий 2. Тривоги й хвилювання шукають рятунку в слові...

Ведучий 1.1 стільки, скільки існує Людина, пишеться книга Любові. Перша пара

Він. Мені здається, може, я не знаю,

Було і буде таку всі часи:

Любов, як сонце, світу відкриває

Безмежну велич людської краси,

І тому світ завжди благословляє

І сонце, що встає, і серце, що кохає.

(В.Симоненко)

Вона. В вечірній час, коли кругом

Сповите все глибоким сном,

Я любий голос відчуваю: „Тебе кохаю".

І я благаю: «Обізвись,

Прилинь до мене, в сні з 'явись!»

І знову ледве відчуваю:

" Тебе кохаю".

Ведучий 2. Ті, що справді кохають, борються до останньої миті за душу коханої людини.

Ведучий 3. Вони борються, втративши надію на взаємність, але плекаючи іншу, вищу безкорисливу надію: обдарувати коханого мудрістю.

Ведучий 4. Ця мудрість допоможе бути до кінця днів величним, чистим у помислах і почуттях.

Ведучий 1. Ті, що справді кохають, не думаючи до останнього подиху про особисте, ведуть битву за душу коханого, за її сходження.

Ведучий 2. І вони виграють цю битву, тому що кохають...

Ведучий 3. Тому не дивно, що Пенелопа 20 років чекала на Одіссея.

Ведучий 4. Тому не дивно, що Петрарка, який бачив Лауру всього кілька разів за все життя, та й то здалеку, після її смерті думав тільки про те, щоб умерти.

Ведучий 1. Не дивно, що жінки декабристів пішли за ними в Сибір, пожертвувавши багатством,

майбутнім, навіть дітьми.

Ведучий 2. Не дивно, що кохання Абеляра і Елоїзи скінчилось тим, що вони пішли до монастиря.

Ведучий 3. Для них любов була турніром, що вимагав величезного мистецтва, витримки, доблесті.

(Виконується пісня із кінофільму «Титанік»)


Ведучий 4. Дозвольте ж подарувати вам низку чудових свідоцтв величі людського серця.

Вона. Пабло Неруда — коханій.

Він. «Вслухайся у ці слова, до червона розпалені, яких не скаже ніхто, якщо я не скажу їх. Кохана, не вмирай. Я той, хто тебе чекає зоряної ночі, тоді, коли згасає багряний обрій, я чекаю тебе. Ніч торжествує ароматом троянд. Небо оберігає мене. Я той, хто тебе чекає тоді, коли смарагдовий вечір в уста цілує і пестить. Кохана, не залишай мене, не вмирай, к-о-х-а-н-а».

Вона. Олексій Толстой — дружині Софії Толстой:

Він. «Я не можу жити без тебе, ти єдиний скарб на землі, і я плачу над цим листом, як плакав 20 років тому. Кров холоне на серці при самій думці, що я можу тебе втратити — я кажу собі: як страшенно безглуздо розлучатися!»

Вона. Ф.Стендаль — Метільді Дембовській:

Він. «Я жадаю кохати не за правилами, а як людина людину, безмежно, можливо, навіть бездумно—інакше кохання втрачає будь-який сенс.

Вона. Вольтер — коханій Олімпії:

Він. «Люба моя панно!Бажаю вам тільки щастя і охоче купив би його ціною свого. Я вважатиму себе вельми винагородженим, коли знатиму, що сприяв вашому поверненню до щастя».

Вона. Шіллер — коханій.

Він. «Ви могли б бути щасливою без мене, але ніколи не могли бути нещасною через мене».

Читець. Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.

Лиш не зроби слухняною рабою,

не ошукай і крил не обітни!

Не допусти, щоб світ зійшовся клином,

і не приспи, для чого я живу.

Даруй мені над шляхом тополиним

важкого сонця древню булаву.

Не дай мені заплутатись в дрібницях,

не розміняй на спотички доріг,

бо кості перевернуться в гробницях

гірких і гордих прадідів моїх.

У них було кохання, як у мене,

і від любові тьмарився їм світ.

І їх жінки хапали за стремена,

та що поробиш, тільки до воріт.

А там, а там... Жорстокий клекіт бою

і дзвін мечів до третьої весни...

Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.

(Л.Костенко) Виконується пісня «Я спросил у ясеня» із кінофільму «Іронія долі»

Ведучий. «Ні в чому так повно, радісно і світло не відбивається душа людини, як у любовних стосунках.

Усі ми любимо так само, як розуміємо світ. Історія кохання кожної людини — це точне відбиття з історії її ставлення до світу взагалі. Недаремно зображення любові й любовних переживань займають центральне місце у витворах мистецтва всіх часів. Той, хто любить, не тільки вимагає, а й віддає, не тільки прагне насолоди, а й готовий до найвищих учинків самозречення.

Душа, просвітлена коханням, увесь світ своїх переживань оглядає з особливим, іноді піднесеним, іноді ніжно-інтимним, іноді пристрасним, але завжди значимим почуттям».

Ведуча. Чи помічали ви, яку незвичайну силу мають листи до коханих, скільки в них почуттів і спалахів душі, осяянь і світлої надії? Слова так і світяться, переливаючись у незрівнянну музику серця; яке здатне співати і творити гармонію прекрасного...

Перед нами Оноре де Бальзак, чиї життя і творчість пов'язані з Україною, з селом Верхівня, що у Ружинському районі Житомирщини, з володарями верхівнянських маєтків Венцеславом Ганським та його дружиною Евеліною.

Евеліна Ганська, прочитавши «Сцени приватного життя», в лютому 1832 року надіслала пись­менникові листа за підписом «Іноземка», в якому схвалювала роман і водночас робила деякі заува ження. За першим листом надійшов другий, третій... Згодом вони зустрілись у вересні 1833 року у швейцарському містечку Невшателі.

Від першого побачення Евеліна стала для Бальзака ідеалом любові, який він створив у своїй уяві і зберіг до останніх днів життя. Графиня Ганська, або Північна Зоря, як називав він її в листах, стала для нього останнім, можливо, найпалкішим коханням, він постійно мріяв про спільне життя з нею впродовж 16 років листування.

(Бажано, щоби листи читалися під акомпанемент мелодійної музики).

Оноре де Бальзак: «Моя любов — прекрасніше, досконаліше, ніж все, що я зробив. Без такої повноти серця я не виконав би і десятої частини свого твору, не було б у мене такої непорушної мужності...

Я дихаю, думаю, працюю лише завдяки тобі і лише для тебе... Щасливий вірою в свою любов. Відчуваю, що буду любити тебе вічно. Щоденно знаходжу в своєму серці ще сильніше почуття, ніж напередодні. З кожним днем ти все сильніше заповнюєш моє серце...»

Евеліна Ганська: «Які ніжні, які швидкоплинні ті хвилини нашого життя, коли буяє налите радощами все наше єство, коли розквітає душа, вбираючи в себе чисту блакить неба, що, здається, сяє безсмертною молодістю!... Серце, вільне від ницої користі, відчуло, що його мовби заколисують десь високо, у найчастіших, найніжніших сферах солодкого самозабуття...»

Ведуча. Після Невшателя Ганська і Бальзак зустрічалися в Женеві, Німеччині, Італії, Австрії. Овіяні ореолом таємничості, романтичності, побачення з Евеліною лише розпалювали Його любов.

Оноре де Бальзак: «Щасливий лише той, хто любить одну-єдину жінку... Я люблю Вас всією си­лою розуму.

Боже мій, будь благословенна тисячу разів, моя обожнювана Єво! Бувають дні, коли я знову вірю в життя, в щастя, в прекрасне майбутнє, коли я знову стаю молодим, талановитим, окриленим надіями, здатним закінчити «Людську комедію». Коли я знаходжу тебе, коли знаю, що ти моя, тоді сторінки дивом пишуться самі собою».

Ведуча. Бальзак переконував Ганську, що тривала розлука не згасила його великої любові і що з роками почуття ставало дедалі сильнішим. 7 липня 1847 року він зізнається Евеліні: Оноре де Бальзак: «Мій будинок схожий на могилу... Завжди перед очима одинока постіль... Я вмираю від неописаної в медицині недуги, викликаної розлукою з істотою.

Вже чотирнадцять років, як я люблю тільки одну жінку — щиро, благородно. Я, насамперед, її друг, що ладен проїхати півтори тисячі льє, аби вдовольнити бодай одну з її примх, і я б хотів, щоб у неї їх було якомога більше. Я знаю, якщо я не одружуся з нею, вона ні за кого не піде заміж. Бути її другом — цього досить для мене, це вища гордість мого життя». Серпень 1847 року: «В мені все вмерло. Тільки щастя може повернути мені життя і здатність тво­рити».

Евеліна Ганська (Лист до брата): «Я дам йому все щастя, на яке він заслуговує, й, роблячи це, са­ма буду щаслива. Так часто його зраджували. Я залишуся йому вірною наперекір усім, і, кажуть лікарі, він незабаром має померти, нехай він помре з рукою в моїй руці та з моїм образом в серці...»

Ведуча. Вони вінчалися 14 березня 1850 року в бердичівському костьолі святої Варвари. Бог винагородив Оноре де Бальзака за його велику любов і довготерпеливість. У шлюбі з Евеліною Ганською він знайшов взаєморозуміння, теплоту й сердечність. На превеликий жаль, усе те щастя дарувалося йому надто пізно, вже на порозі смерті: 18 серпня того ж 1850 року о 23 годині ЗО хвилин зупинилося його, здавалося, невмируще серце...

Евеліна Ганська (Лист до брата Адама): «Ні, я справді не шкодую ні за чим, не докоряю собі ні за що. Мало жінок мали таке щастя, яке мала я: бути другом, порадником, єдиною любов'ю людини, яка завжди вважатиметься одним з найбільших письменників свого часу. І я можу тільки пишатися тим, що була його натхненням, утіхою, підтримкою, коли світ глузував з нього і не хотів вірити в його геній, і що завдяки мені, моїй любові та моїй відданості його останні дні на землі були щасливими, що хоч на короткий час він зазнав цілковитого щастя, здійснених сподівань».

(Людвіг ван Бетховен. Звучить соната в СІ8ШОІ1.)

Ведуча. Ця соната Людвіга ван Бетховена присвячена шістнадцятирічній дівчинці-красуні графині Джельєтті Гуакарді, якій композитор давав уроки гри на фортепіано.

Людвіг ван Бетховен: «Ангеле мій, життя моє, моє друге я. Пишу сьогодні кілька слів олівцем (твоїм). Для чого така глибока туга перед неминучим? Чи може любов існувати без жертв, без са­мовідречення; чи можеш ти зробити так, щоб я суцільно належав тобі, ти мені, Боже мій! В навко­лишній прекрасній природі шукай підтримки і сили скоритися неминучому. Любов вимагає всього і має на це право; ти з такою легкістю забуваєш, що я повинен жити для двох — заради тебе і заради себе, якщо б ми об'єдналися, то не страждали б — ні ти, ні я.

Душа переповнена всім, що хочу сказати тобі. Ох, бувають хвилини, коли здається, що язик без­силий. Розвеселися, будь моїм незмінним, єдиним скарбом, як і я твоїм, а про все інше, що повинно бути з нами і буде, потурбуються боги. Твій вірний Людвіг».

«Добрий день. Тільки прокинувся, мої думки летять до тебе, вічна любове моя! Мене охоплює то радість, то сум, коли я замислююсь над тим, що готує нам доля. Я можу жити тільки з тобою, не інак­ше; я вирішив блукати на відстані від тебе до тих пір, поки не буду мати змогу прилетіти, щоб кину­тися до тебе в обійми, відчуваючи тебе своєю в повній мірі і насолоджуватися цим блаженством.

О Боже, для чого кидати те, що так любиш? Твоя любов робить мене одночасно найщасливішою й найнещаснішою людиною.

Ангеле мій, пам'ятай, тільки зі спокоєм у душі ми можемо досягти нашої мети — жити разом, будь впевнена у цьому, люби мене сьогодні, завтра. О, яке пристрасне бажання бачити тебе — тебе — тебе, життя моє, душа моя, прощавай. О, люби мене так само. Не вагайся ніколи щодо вірності ко­ханого тобою Людвіга.

Люби навіки тебе, мене, нас».

Ведучий:

Сюжет стосунків Єлени Сергіївни Шиловської і письменника Михайла Булгакова відображений в знаменитому романі „Майстер і Маргарита". На початку 30-х років дружина військового командира пішла до знаменитого письменника і залишилась з ним до кінця його життя. Але ні слави, ні багатства, ні почестей не міг дати Єлені Сергіївні Булгаков. Він був бідним і більше того— проклятим критиками, слава його закотилася, залишивши клеймо „білогвардійця".

^ Виходять Булгаков і Єлєна Сергіївна.

Єлєиа Сергіївна: Це було в 1929-му році, в лютому. Якісь знайомі влаштували масляну. Ні я не хотіла туди іти, ні Булгаков. Обіцяли, що буде модний письменник Булгаков з дружиною, богемною красунею Любов'ю Білозерською. Словом, сталося так, що ці люди заінтригували і мене, і його.

Булгаков: Мене посадили поряд з ефектною брюнеткою— Єленою Сергіївною Шиловською. Вона прийшла одна — її супруг, високий військовий чин, саме був у відрядженні. Єлена Сергіївна під столом перебирала рукав своєї ажурної блузки. „Ви збираєтесь випустити із рукава жар-птицю?"— засміявся я. „Та ні, просто ніяк не вдається зав'язати ленту. Допоможете?"— протягнула витончену ручку дама. Тієї миті я парірував: „Рукою я вже заволодів, залишилося завоювати ваше серце".


Єлена Сергіївна: „Любов вискочила перед нами, як із-під землі вискакує вбивця в провулку, і вразила нас зразу обох. Так вражає блискавиця, так вражає фінський ніж..."

Булгаков: Проти мене був цілий світ — і я один. Тепер ми вдвох, і мені зовсім не страшно. Єлена Сергіївна: Вперше я піддалася і залишилася в сім'ї, не бачила Булгакова 20 місяців, давши слово, що не прийму жодного листа, не підійду ні разу до телефону, не вийду на вулицю одна. Але, напевне, це була доля. Тому що коли я вперше вийшла на вулицю, серед багатьох людей на Тверській я побачила Його. Булгаков підійшов і тихо промовив: „Я не можу без тебе жити:" Я відповіла: „І я також..." І ми вирішили з'єднати наші долі, недивлячись ні на що.

Ведуча. Захоплення, ті пориви пристрастей, котрі хвилювали його раніше, не були ще тією любов'ю, тим всеохоплюючим почуттям, яке захопило всього його тепер. Бурхливо прожита молодість пройшла, прийшла пора зрілості. Жадоба сімейного щастя, бажання любити і бути любимим визначили сенс життя цих років. Пушкін зустрів Наталі в грудні 1828 року.

Пушкін.

Моя зустріч з Наталією Гопчаровою, моєю милою, прекрасною, чуйною, ніжною Наталі, віддулася на балу у танцмейстра Іогеля. Я навіть не збирався того дня виїжджати, як до мене забіг В 'яземський, в своїй бобровій шубі, мокріш від снігу, і просто з порога кричить : „Пушкін! Мій милий Пушкін! Поїхали до Іогеля вибирати мені молоденьку наречену! "^Не встиг я вимовити і слова, як воює був у санях "Ніколи ще в такому сумному настрої я не приїздив па бал. Тривожне передчуття хвилювало мою душу. Петро про щось говорив і показував на молоденьких дівчат, котрі вперше з'явилися в світському товаристві. І раптом невідома сила змусила мене повернутися. Я побачив її— в прозорій хмарині воланів і кружев, в гурті молодих шанувальників, в оточенні численної родини і знайомих...Я зробив крок назустріч своєї долі. Я вже полюбив її, голова йшла кругом.

Ведуча. З того часу, як, Пушкін зробив крок назустріч Наталі, для нього не було нічого прекраснішого і дорожчого за неї. Вій зрозумів, що це неземне створіння зробить його щасливим.


Пушкін.

Я думал, сердце позабыло

Способность легкую страдать,

Я говорил: тому, что было,

Уж не бывать!

Уж не бывать!

Прошли восторги и печали,

И легковерные мечты...

Но сердце вновь затрепетало

Пред мощной властью красоты...

Наталі

Звезда моя!

Свет предреченных дней!

Твой путь и мой!

Судьба их сочетает.

Твой луч светя звучит в душе моей,

В тебе она заветное читает.

И жар её, твой отблеск верный здесь,

Гори, гори! Не выгорит он весь...

Звучит романс „Гори, гори, моя звезда"

Ведуча. Вже наприкінці квітня 1829 року. Пушкін зробив пропозицію. (Відповідь матері двозначна: донька ще надто молода. Та Пушкін не відчаюється Першого травня 1829 року він писав матерії Натолі -Наталії Іванівні Гончаровій: "На колінах, проливаючи сльози вдячності, повинен був би писати вам тепер...Ця відповідь - не відмова, ви дозволяєте мені надіятись... Не звинувачуйте мене в невдячності, якщо я ще нарікаю. Та вибачайте нестриманість серця хворого і п'яного від щастя Зараз я від'їжджаю і в глибині душі везу образ небесної істоти, зобов'язаної вам життям."

Ведуча. Пушкін мучиться в очікуванні відповіді. І їде на Кавказ. І тільки в кінці вересня повертається в Москву, пізніше в Петербург.

Раптом він несподівано отримав через знайомих привіт від Гончарових. Побачивши в цьому завуальоване запрошення повернутися, поет, мов на крилах, полетів в Москву. На початку квітня він зробив пропозицію вдруге, і цього разу вона була прийнята.


Пушкін. „Доля моя вирішена. Я одружуюсь. Та, котру любив я цілих два роки, котру всюди першою відшукували мої очі, з котрою зустріч здавалася мені блаженством, боже мій - вона ... майже моя Очікування кінцевої відповіді було найболючішим почуттям мого життя ... Якщо мені відмовлять, думав я, поїду в чужину — і вже уявляв себе на піроскафі ( пароплав - грец. ) В цю хвилину мені подали записку: у відповідь на мого листа. батъко нареченої кликав мене до себе... Поза сумнівом, моя пропозиція прийнята. Мій ангел — вона моя!.. (Всі тривожні сумніви зникли перед цією райською думкою, видаюся в карету, скачу - ось їх дім... Батько і мати у вітальні Перший зустрів мене з обіймами. Він вийняв з кишені хусточку, він хотів заплакати, але не міг... У матері очі були червоними. Покликали Надіньку — вона вийшла бліда, нерішуча. Батько виніс ікону... Нас благословили."

Ведуча. Це уривок із чорнових зошитів Пушкіна з позначкою „З французького". Як стверджують дослідники, уривок цей автобіографічний.

А на шляху до щастя знову перешкоди: непорозуміння з Нотацією Іванівною, матір'ю нареченої, а тут ще епідемія холери і карантин затримали Пушкіна па цілих три місяці в Болдіно. Нарешті, 18 грудня 1831 року в церкві Вознесіння Пушкін і Наталі повінчалися.. Щасливий поет, бо вводить у свій дім молоду красуню — дружину.

Декламатор.

Не божеством картин

старинных мастеров

Украсить я всегда желал свою обитель,

Чтоб суеверно им дивился посетитель,

^ Внимая важному суджденъю знатоков.

В простом углу моем

средь медленных трудов
Одной картины я желал быть зритель,


Одной: чтоб на меня с холста, как с облаков,

Пречистая и наш божественны спаситель –

^ Она с величием, он с разумом в очах

Одни, без ангелов, под пальмою Сиона.

Тебя мне ниспослал, моя Мадонна,

Чистейшей прелести чистейший образец...


Пушкін. Я „одружений і щасливий, єдине бажання моє, щоб нічого в житті моєму не змінилося - кращого не дочекаюся Це відчуття для мене настільки нове, що здасться я переродився ",— так поділяв я свою радість з Плетньовим у листі 24 лютого.

Ведуча. Декілька місяців після одруження в Царському Селі були, напевне, самими безхмарними в їхньому подружньому життя Я бачив Олександра Сергійовича, - пише брат Наталії Миколаївни, - між: ними панує велика дружба і злагода."

„ А жіночка, Пушкіна дуже миле створіння.. І душа, і життя, і поезія у виграші,"- писав Жуковській князю В 'яземському.

Листи Олександра Сергійовича до Наталі щирі, сповнені любові і ніжності. В порівняно короткий період спільного життя (шість років) Пушкін декілька разів покидав Петербург і найбільша кількість листів (64) була адресована ним дружині. Вона повстає перед ним як найближча Пушкіну людина, з якою він поділяв найпотаємніші думки і котра його дуже добре розуміла і знала.

Пушкін.

„Я повинен був з тобою одружитися, тому що життя був би без тебе нещасним... "

Ведуча. Пушкін створив ідеал молодої жінки, який він так проникливо відобразив в Онегінській Тетяні. Йому хотілося, щоб кохана дружина була схожою на замужню Тетяну.

^ Никто б не мог её прекрасной

Назвать: но с головы до ног

Никто бы в ней найти не мог

Того, что модой самовластной Зовётся vulgar ...

Наталії Миколаївні не було рівних у всьому Петербурзі серед найкрасивіших жінок. Пушкін вважав, що дружина його - красуня любив душу її більше прекрасного обличчя

Йшов уже четвертий рік з часу одруження І роки ці все більше переконували його, що ним зроблено щасливий крок до зміни свого становища, перемінивши себе із холостяка в коханого чоловіка. 27 серпня, в день народження дружини, поет дякував Наталії Іванівні за те, що вона дала життя цьому чистому, премилому створінню, його мадонні.

Пушкін.

„Дружина моя чудо, і чим довше я живу з нею, тим більше люблю її, милу, чисту, добру."

Читець.

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ

лиш приходить подібне кохання.

В день такий розцвітає весна на землі,

і земля убирається зрання...

Дише тихо і легко в синяву вона,

простягає дозір свої руки...

В день такий на землі розцвітає весна

і тремтить од солодкої муки.

В'яне серце моє од щасливих очей,

що горять в тумані наді мною...

Розливається кров і по жилах тече,

ніби пахне вона лободою.

Гей, ви, зорі ясні! Тихий місяцю мій!

Де ви бачили більше кохання? (В.Сосюра)

Декламатор. Уривок із твору Купріна «Гранатовий браслет» (Нехай святиться ім 'я Твоє)

1   2   3




Схожі:




База даних захищена авторським правом ©lib.exdat.com
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації