Поиск по базе сайта:
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів icon

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів




НазваНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Сторінка8/35
Дата конвертації22.05.2013
Розмір6.68 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   35
3. 1. 2. Формування концепції партії в романо-германських політико- правових ученнях. Проблема партій і революційно-демократичні вчення про державу у Франції XVII-XVIII cт. У континентальних країнах Західної Європи позитивне ставлення до політичних партій формувалося значно складніше і триваліше, ніж у Великобританії. На відміну від англійської буржуазної революції, в якій буржуазія виступала проти феодалізму разом з новим дворянством, у Франції розподіл класово-політичних сил був іншим. Тут буржуазія в союзі з народом боролася проти монархії, дворянства і церкви. Ідеологи буржуазії мали підстави і можливість виступати від імені всієї нації.

За умов французької буржуазної революції суперечності різних верств переросли в напружену боротьбу партій. Політичне протистояння в революції сприяло кристалізації політичних ідей і чіткішому розмежуванню партійно-політичних сил. Ідейним та теоретичним підгрунтям нового політичного режиму стали праці Ш. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо, Е. Сійеса та інших французьких теоретиків державно-політичної думки.

Першим кроком на шляху розробки загалом стриманого ставлення до політичних партій як до певного політичного інституту стали численні спроби представників революційної політичної ідеології і засновників ідейно-визвольного руху розвінчати національні політичні угруповання і позитивно охарактеризувати приклад англійських парламентських партій.

Наприклад, Ш. Монтеск’є (1689-1755) відкрито виступив за запровадження на французькому ґрунті принципів англійського політичного балансу. Він визнавав об’єктивну неминучість і необхідність існування політичних партій у всі історичні періоди. Більше того, їхнє виникнення, формування, розвиток та активна діяльність є показником демократичності відповідного суспільного ладу. Залежно від наявності в державі політичних партій, Ш. Монтеск’є визначає якість і ступінь свободи в ній. За приклад він використовує представницьку монархію у Великобританії, де партійні фракції на той час досягли найвищого ступеня розвитку.

Виводячи партії з певного рівня природного спілкування між людьми, Ш. Монтск’є вважав, що політичні партії існували і будуть існувати вічно, практично незалежно від ступеня розвитку суспільних стосунків, їх антагоністичності, форми державного правління і політичного режиму, особливостей соціально-класової структури суспільства.

Розглядаючи політичні партії як інститут відносно вільного політичного режиму і демократичного (близького до республіканського) державного устрою, Ш. Монтеск’є виводить загальне правило: “Кожного разу коли помічаємо, що в державі, яка називає себе республікою, все спокійно і немає боротьби різноманітних політичних принципів і угруповань – можна бути впевненим, що в ній немає свободи”. Однак надто широка свобода, в тому числі свобода політичних партій, на думку вченого, веде до заперечення свободи взагалі. Ось чому потрібне розумне обмеження, регламентація діяльності політичних партій. Він категорично виступав проти ототожнення партій з анархією та конфліктами, що мають місце в державі.

Він намагається класифікувати партії за інтересами, яким вони служать. Учений категорично виступав проти корисливих угруповань, які відстоювали лише свої власні потреби. На його думку, партійні союзи повинні бути демократичними і виражати загальну волю. Їхній характер і форми діяльності він пов’язує з характером політичного режиму. За монархічної форми правління діяльність політичних партій обмежена, і лише республіканська форма правління сприяє діяльності політичних партій.

Ж.-Ж. Руссо (1712-1778) як один з революційних ідеологів буржуазної демократії вважав політичні партії чужим елементом у державному ладі. Він стверджував, що громадяни підкоряються лише закону, в реалізації якого вони беруть участь голосуванням. Цього закону загального волевиявлення повинен дотримуватися кожен громадянин, приносячи в жертву свої особисті, групові, корпоративні інтереси. А це зумовлює необхідність скасування всіляких об’єднань, які переслідують окремі інтереси. У факті існування політичних партій Ж.-Ж. Руссо вбачав загрозу існуванню загальній волі громадян.

Однак він не заперечує закономірності виникнення партій як результату досягнен-ня певного рівня розвитку суспільних відносин, визнаючи утопічність думки про наявність у розвиненій людській спільноті лише загальної волі і про відсутність в ній приватних інтересів.

Ж.-Ж. Руссо зазначав, що коли у демократичному суcпільстві виникають політичні партії і приватні асоціації, то воля кожної з них стає загальною стосовно держави. На підставі цього він доходить висновку, що в такому випадку голосуючих вже не стільки, скільки людей, а лише стільки, скільки асоціацій.

Це положення засвідчує зародження нового підходу до визначення суті політичних партій, їхнього місця в політичній системі як носіїв певної суспільної думки, фактора формування політичної волі громадян.

Однак загалом, Ж.-Ж. Руссо був противником політичних партій. Він вважав, що у випадку, коли в державі існують і діють різні партійні угруповання, які певним чином впливають на громадську думку і політичну волю, суспільних відмінностей стає менше і вони дають менш узагальнений результат. Коли одна з цих асоціацій настільки велика, що виявляється сильнішою за інші, то результат є вже не сумою незначних відмінностей, а єдиною відмінністю, тоді загальної волі не існує і інтерес який перемагає, є лише приватним інтересом.

Ж.-Ж. Руссо виступав проти існування єдиної партії в суспільстві (монопартії). Він вказував, що якщо в суспільстві існують приватні інтереси, то слід домагатися того, щоб всі вони були представлені відповідними партійними угрупованнями. Це потрібно для того, щоб загальна воля населення була усвідомленою і щоб народ не помилявся. Для Ж.-Ж. Руссо в підході до політичних партій характерним є таке: 1) або в державі взагалі не повинні існувати асоціації приватного характеру, і в такому випадку громадяни залишаються ізольованими від держави; 2) або може існувати значна кількість різноманітних приватних асоціацій, які врівноважують одна одну і дають можливість визначати загальну волю і загальний інтерес.

Інший відомий французький теоретик Е. Сійес (1748-1836) загалом поділяв погляди своїх попередників на політичні партії. Він відстоював ідею верховенства загальної волі над приватними інтересами в суспільстві, але, на відміну від Ж.-Ж. Руссо, вважав можливим і необхідним народне представництво, яке виражає інтереси єдиної, неподільної нації.

Критика партій в політичній та державно-правовій теорії того часу пояснюється багатьма причинами, насамперед потребами ліквідації феодальних пережитків, формування єдиної нації, захистом держави від зовнішніх і внутрішніх ворогів, тобто тими завданнями, які потребували об’єднання політичної енергії всієї нації, не допускали існування окремих, розрізнених груп, які конкурують між собою у формуванні політичної волі. І все ж саме такими “генераторами” і “провідниками” енергії широких мас, необхідної для перетворення держави і досягнення політичної єдності, ставали політичні партії та клуби.

Порівняно з англійською партійною теорією, яка започаткувала позитивне ставлення до політичних партій, французькі мислителі обґрунтували той незаперечний факт, що внаслідок взаємного поборювання угруповань-конкурентів може скластися рівнодійна спрямована на встановлення і поширення в суспільстві свободи та демократії.


^ Розвиток учення про партію в політичній думці Німеччини. У Німеччині в політичній теорії відхід від негативного сприйняття політичних партій відбувся з запізненням майже на століття. Німецька політична теорія відображала принципово інший стан національних державно-політичних стосунків кінця XVIII – початку XIX ст. Історичні умови тієї епохи в Німеччині складалися несприятливо для партій через відсутність необхідних конституційно-політичних інститутів і різкого обмеження сфери партійно-політичної діяльності. Внаслідок об’єктивно-історичних особливостей розвитку партійно-політичної сфери Німеччини в центрі уваги дослідників перебував переважно не політико-практичний, а ідеологічний аспект діяльності партійних угруповань. Це відображалось і в певному утотожненні партійних угруповань з політичною опозицією політичному режиму.

Між тим, широка теоретична аргументація дослідження партій сприяла порівняно легкому їх “засвоєнню”, а відтак і розвитку теорії політичних партій (попереднє уявлення про партії було частиною світоглядних, загальнофілософських конструкцій).

Антипартійному клімату в політичній теорії Німеччини сприяла фетишизація держави, обґрунтована в філософії Г. Гегеля (1770-1831). За Г. Гегелем, держава і була виразником “народного духу”, “вищої нейтральної влади”, уособленням загального блага, а всілякі опозиційні політичні рухи, тим паче інституційно чи організаційно оформлені, вважалися суспільним злом.

З погляду суб’єктивного ідеалізму Г. Гегель визначає і суть такого політичного феномену, яким є політичні партії. Він дає їм негативну оцінку визначаючи їх як союзи, засновані на суто суб’єктивних стосунках і приватних інтересах. Це визначення Г. Гегеля помітно вплинуло на формування теорії політичних партій у Німеччині. Треба зазначити, що сам Г. Гегель не займався окремо вивченням суті політичних партій, а розглядав їх достатньо поверхово в межах загальної теорії держави.

Як прихильник представницької монархії Г. Гегель вважав, що інтереси відповідних верств німецького суспільства повинні представляти відповідні органи посередництв, але депутати в них повинні виражати не суб’єктивні інтереси, партійну ідеологію, а лише об’єктивний інтерес, який існує в громадянському суспільстві і його різних корпораціях.

Виходячи з постулату неподільності волі народу, виразником якої є єдина держава, Г. Гегель підкреслює: “Уряд не є партія, якій протистоїть інша партія, так, що кожна з них повинна багато чого добиватися та відвойовувати, і якщо держава потрапляє в таке становище, то це є нещастям і таке становище не може бути визнане нормальним.”

Перші спроби створення і поширення фундаментальної теорії політичних партій належать у Німеччині лівому крилу гегельянців. Одним із засновників цієї теорії був А. Руге, який вивчав зв’язок між ученням про партії і проблемою критики та опозиції уряду. Молодий К. Маркс, який займався проблемою революційної партії пролетаріату, теоретично обґрунтовував практичні принципи організації політичної партії як політичного центру пролетарської революції, рішуче вимагаючи переходу від філософської критики до політичної практики. На інших позиціях стояв А. Руге, який вважав партію засобом запобігання революції. В його науковій концепції партії виступають як умовні антитези, помірковано-реформістське заперечення влади та держави. Під партіями він розумів рушійні сили та організаційні форми ліберальних та демократичних ідей, що протистоять консервативному державному режимові.

Одним із відомих представників правого крила гегельянців був К. Розенкранц. Використовуючи елементи соціолого-емпіричного аналізу, він намагається поєднати вчення про “субстанціональну єдність держави” з динамічною теорією політичних партій. Для нього партії – це особливе, окреме соціально-політичне явище, суть якого можна вивести тільки із загального, чим є держава. “Партія виникає внаслідок того, що один із елементів держави узурпує право бути в своїй самості не лише собою, а й цілим. Таке бажання неминуче породжує протилежну тенденцію іншого елемента, вони за своєю природою координуються в боротьбі за панування.” Такий підхід до політичних партій отримав назву етатичного. Якщо в А. Руге політичні партії – інститути, що протистоять уряду, то в К. Розенкранца – уряд, який уособлює собою державу, стоїть над політичними партіями, які представляють групи суспільних інтересів.

На зовсім іншому ґрунті будує вчення про політичні партії Ф. Ромер, представник романтичної натурфілософії. Він намагається проводити аналогію між еволюцією партійно-політичних інститутів і стадіями розвитку людського організму. Його органологічна конструкція політичних партій досить помітно вплинула на формування теорії політичних партій.

Слід зазначити, що на відміну від Англії, США, Франції, в Німеччині у XVIII– XIX ст. теорія політичних партій розвивалася практично у вакуумі, в порожньому та статичному політичному просторі. Для неї політичні партії були скоріше ідеальними образами, ніж реальними політичними інститутами. Німецькі прототипи політичних партій почали реально виникати лише після революції 1848 р., що вплинуло на розвиток самої теорії політичних партій. Відтоді політичні партії починають сприйматися не лише як певні ідеологічні течії в суспільному житті, а як реальні історичні утворення, важливі елементи політичного життя.

Такий підхід характерний для одного з прихильників ліберальної течії в політиці А. фон Рошау, який намагався визначити партії як носіїв політичної влади. Він полемізує із консервативною традицією, яка відкидала суттєве значення політичних партій в державному управлінні, зазначаючи, що політичні партії володіють політичною силою. Під цією силою А. Рошау розуміє прогресуюче бюргерство з його зростаючим інтересом до участі в політичному процесі.

Цікавими, з погляду розвитку партійної теорії, є також думки швейцарського ученого Й. К. Блунчлі. Його основне методологічне кредо полягає в тому, що партії становлять не державно-правовий, а політичний інститут. “Політичні партії, – зауважує він, – не є елементом державного організму, а представляють собою вільні суспільні групи, які об’єднуються навколо певних переконань чи напряму з метою спільної політичної діяль-ності”. Якщо партії таким чином виключаються з урядової сфери, то виділяється сфера держави як ціле і сфера партій як елемент. У зв’язку з цим Й. К. Блунчлі пропонує забезпечити державне нормативне регулювання діяльності політичних партій.

Й. К. Блунчлі пов’язує виникнення і розвиток партій у державі з досягненням нею певного рівня розвитку і відзначає, що найрішучіше формування партій відбувається у найобдарованіших та вільних народів. Досліджуючи політичні партії, швейцарський учений розмежовує власне партії і партійні фракції, які він називає карикатурою на партії: перші відображають суспільні інтереси, а тому є корисними та важливими для полі-тичного життя, другі ж відображають лише корпоративні інтереси і непоправно шкодять суспільству.

Дуже цікавою є також розроблена Й. К. Блунчлі детальна класифікація політичних партій. Він розрізняє такі види партій:

  1. Релігійно-політичні партії, до яких належать конфесійні партії і які намагаються чинити відповідний вплив на державу на основі своїх релігійних доктрин.

  2. Світські партії, але не “чисто” політичні, а обмежені національними, місцевими та етнічними рамками.

  3. Політичні угруповання, які ґрунтуються на соціальних інтересах.

  4. “Чистою” формою політичних партій Й. К. Блунчлі вважає ті політичні партії, які визначаються політичними (а не релігійними, національними, місцевими) суперечностями і тривалий час супроводжують суспільний інтерес.

Цікавими є міркування Й. К. Блунчлі про взаємозв’язок між національним характером і партійними симпатіями. Він, наприклад, вважає, що французькому національному характеру властивий радикалізм, англійцям – лібералізм та консерватизм.

Отже, праці німецьких учених стали вагомим вкладом у розвиток загальної теорії політичних партій. Вони розширили діапазон дослідження політичних партій, вийшовши далеко за межі пошуку визначення поняття партій, оцінки їх політичної діяльності, і висвітлили цілий ряд важливих проблем – про місце політичних партій у державі та суспільстві, їхній зв’язок з державними та правовими інститутами, про функції та класифікацію політичних угруповань.

***

Розвиток політичної теорії від заперечення до визнання політичних партій є одним з прикладів більш загального повороту від середньовіччя до Нового часу, переходу від феодалізму до капіталізму. Поступовий розвиток позитивного трактування партій у ранньобуржуазних політичних ученнях повязаний з еволюцією системи буржуазної державності та демократії, з об’єктивним процесом розвитку капіталістичної формації у всіх її проявах. Починаючи з періоду розкладу феодально-абсолютистського ладу, ранньобуржуазних революцій і аж до буржуазно-демократичних революцій ХІХ ст. формувались історичні передумови, сприятливі для сприйняття, визнання, хоча і доволі стриманого, партій у теорії держави та політичній думці загалом. На поетапний характер утвердження партій у політичній теорії здійснив відчутний вплив і розвиток самих політичних партій, який відбувався далеко неоднозначно.

3. 2. Формування класичної теорії політичних партій

3. 2. 1. Партії в теоріях демократії ХІХ ст. Розглядаючи розвиток буржуазної теорії партій, ми не можемо не зупинитися на поглядах відомого теоретика політичної думки та політичного діяча Франції середини ХІХ ст. Алексіса де Токвіля (1805-1859). Перебуваючи на позиціях поміркованого буржуазного парламентаризму, він піддав ліберально-консервативній критиці ідеологічні та практичні принципи функціонування системи державних та демократичних інститутів, сучасного йому суспільного ладу.

Свої теоретичні погляди він викладає у фундаментальній праці “Про демократію в Америці”, в якій порівнює державно-правову систему Північної Америки з політичними реаліями Європи. Значну увагу в книзі А. де Токвіль приділяє визначенню місця і ролі політичних партій.

У передмові до книги А. де Токвіль пише, що в ній він намагався відійти від суб’єктивізму і максимально стати на позиції неупередженого об’єктивного дослідника. Однак, аналізуючи наукові погляди А. де Токвіля, не можна забувати того факту, що сам він був одним із лідерів та теоретиків консервативної Партії порядку, доволі критично сприймав політичні структури Франції свого часу, в тому числі партії, а звідси і його доволі позитивна оцінка американської демократії.

Загалом, А. де Токвіль негативно ставиться до політичних партій, він ототожнює їх з суперечностями, які роздирають країну, відносить їх до згубних пристрастей, які шкодять державі та республіці. Загальне ставлення А. де Токвіля до політичних партій яскраво проступає в одній із його оцінок політичної ситуації, яка склалася в Америці після війни за незалежність – спад і припинення політичної активності партій, викликані революцією, він оцінює як щастя для Америки. Однак, його загальне негативне ставлення до політичних партій значно пом’якшується, коли мова заходить про аналіз діяльності політичних партій США.

Основні зауваження стосовно політичних партій містяться в окремому розділі книги, який називається “Про партії в Сполучених Штатах”. Показово, що сам розділ автор розмістив не в тій частині книги, яка присвячена загальнополітичним інститутам, а там, де йдеться про механізм функціонування державної влади. Описуючи механізм функціонування державно-політичної системи США, автор визнає політичні партії важливим елементом цього механізму.

А. де Токвіль – прихильник природного походження політичних партій, виникнення яких він пов’язує з природою людських стосунків та характерів. Водночас, він вважає, що деякі політичні діячі здатні кон’юнктурно формувати партію навколо себе з числа своїх прихильників.

Аналізуючи природу і механізми формування політичних партій, А. де Токвіль пише, що політична партія – це таке об’єднання людей, яке має в своїй основі загальнонаціональні інтереси, а якщо мова заходить про локальні чи регіональні інтереси то їхніми виразниками виступають політичні угруповання. “Коли ж громадян країни, – пише він, – роз’єднують різні погляди на проблеми, що викликають інтерес рівною мірою в усіх ре-гіонах країни, такі, як, наприклад, спільні принципи державного правління, тоді й народжуються угруповання, які я й називаю партіями”.

Виникнення політичних партій А. де Токвіль пов’язує з існуванням права на об’єднання, яке є таким же невід’ємним, як право на особисту свободу. Право на об’єднання А. де Токвіль розглядає як одну з базових основ американської демократії, засіб, що дає можливість вільним громадянам протистояти свавіллю більшості. В окремих випадках об’єднання громадян, діяльність яких має загальнополітичний характер, набуває форми політичних партій. Звідси цілком логічно випливає, що виникнення політичних партій, як окремих політичних об’єднань громадян, є природним, а їхня діяльність є однією з ознак демократичності державного устрою.

А. де Токвіль поділяє партії на великі партії, які виникають у періоди революційного піднесення, коли найвищий ступінь народного незадоволення стимулює порушення питання про повний перегляд політичного ладу, і дрібні партії, які характерні для відносно мирних історичних періодів і пов’язані з еволюційними змінами в державно-політичному устрої країни. “Партії, що я їх називаю великими, – пише він, – відзначаються прихильністю до принципів більше, ніж турботою про те, до чого може призвести дотримання цих принципів; теорія, узагальнення цікавлять їх більше, ніж практика, окремі випадки; їх хвилюють глобальні ідеї, а не конкретні люди. Малі партії, навпаки, звичайно не мають політичних переконань. Ними не рухають великі поривання, і їхньою відмітною ознакою є егоїзм... Й мета, яку вони ставлять перед собою, й засоби, якими вони послуговуються для її досягнення, мізерні. Великі партії сколихують суспільство, малі його підбурюють; перші розривають його на шматки, другі його розбещують…”

Порівнюючи політичні партії Америки та Європи, автор відзначає істотні особливості перших. Він зауважує, що для політичних партій Америки характерним є не такий гострий характер конкуренції, толерантність і навіть компромісність їхнього протистояння. Боротьба партій в Америці ніколи не набувала такого гострого протистояння як це мало місце в країнах Європи – тут дві найбільші партії стосовно найважливіших пунктів суспільно-державного устрою мають однакові погляди. Жодній з них для своєї перемоги немає необхідності руйнувати існуючий суспільний лад. Тому основним предметом їхнього змагання є не стільки боротьба за зміни в державно-політичній сфері, скільки змагання за вплив на нові соціальні верстви та своїх прихильників. Що привело до охоплення майже всього суспільства партійною конкуренцією. Водночас А. де Токвіль не виключав теоретичної можливості встановлення панування над суспільством однієї партії. Якщо припустити, що одна нація може тиранічно поводитися з іншою, то чи можна заперечувати той факт що і одна партія може тиранічно поводитися з іншою партією. Ефективним засобом протидії таким тиранічним впливам А. де Токвіль вважає право меншості на об’єднання. “В Сполучених Штатах, коли якась партія стає правлячою, вся влада переходить до її рук; найзапекліші її прихильники посідають усі відповідальні посади, в їхнє розпорядження переходять усі адміністративні структури. Видатні діячі іншої партії, які залишаються за порогом влади, повинні мати право об’єднати свої зусилля; і ця меншість повинна мати змогу протиставити владі, яка стане її ущемляти, силу морального впливу на маси.” Не проходить повз увагу дослідника і той факт, що ряд американських політичних діячів мають суто прагматичний інтерес до політичних партій, ставляться до них лише як до засобу реалізації своїх особистих інтересів. У цьому також, на думку А. де Токвіля, одна з причин, яка зумовлює появу та існування політичних партій.

Для повного розуміння токвілівського підходу до визначення суті політичних партій слід також розглянути його категорію “політичної асоціації”, під якою він розуміє “вільні дії об’єднаної сили окремих осіб” у політичній сфері. Отже, якщо партії в розумінні А. де Токвіля – це союзи громадян, які спрямовані на роз’єднання суспільства, то політичні асоціації – це союзи, що інтегрують суспільство.

Він розрізняє три типи політичних асоціацій. Перший тип заснований на ідейній єдності її членів. Другий тип – це організаційне оформлення членів асоціації, проведення ними різноманітних організаційних заходів. Третій тип – це об’єднання цих людей у союз виборців, які мають право з свого середовища делегувати когось у політичну владу. Власне таку триєдину структуру бачив А. де Токвіль під поняттям політичної асоціації. Під нею він розумів певну організаційну форму, що її політичні партії використовували для поширення свого впливу на маси та державну владу. По суті, ці два поняття є дуже близькими і їх поєднання могло би бути тотожним сучасному розумінню політичної партії, в чому саме і полягає заслуга А. де Токвіля в розвитку теорії політичних партій.

Узагальнюючи погляди А. де Токвіля, викладені ним у праці “Про демократію в Америці”, слід мати на увазі, що приділяючи велику увагу політичним партіям, автор все ж не розглядає їх як об’єкт самостійного наукового аналізу, а лише як елемент державно-політичної системи. Теоретичною основою токвілівського аналізу партій стало визнання закономірності їхнього існування і політичного впливу на політичне життя суспільства.

Важливий внесок у розвиток теорії політичних партій зробив також відомий англійський філософ Дж. Ст. Міль. У праці “Представницьке правління” він відразу пов’язує свої теоретичні роздуми про форми правління з політичною динамікою тогочасної Англії, яка характеризувалася партійним протистоянням між консерваторами і лібералами.

Аналізуючи проблему найкращого представництва, Дж. Ст. Міль детально зупиняється на характеристиці таких категорій як порядок і прогрес, які й уособлюються послідовною зміною двох політичних партій Англії – консерваторів та лібералів. Таким чином він визначає, що ця суперечність, яка знаходить своє продовження в політичній сфері у формі протистояння двох політичних партій, є природною і закономірною і зумовлена особливостями людської природи.

Обґрунтовуючи закономірність об’єднання людей на підставі певних ідеологічних принципів, англійський теоретик визнає також за ними право на організаційне оформлення своєї діяльності. ”Жодне об’єднання людей, якщо воно не організоване відповідним чином і не має керівника, не здатне діяти в істинному розумінні цього слова”.

Не менш важливими для розвитку теорії партій є його зауваження стосовно значення політичних партій у системі демократії, їхньої участі в представницькому управлінні. На жаль, висвітлення проблем, пов’язаних з діяльністю політичних партій, не має у нього завершеного та систематичного характеру. Найчастіше це несистематизовані висловлювання стосовно панівної на той час двопартійної системи в Англії, зауваження, які крім того є не завжди однозначними, в яких позитивні оцінки діяльності політичних партій чергуються з негативними.

У своєму трактаті про основи представницького правління Дж. Ст. Міль сприймає як належне явище зосередження політичної влади в руках політичних партій. Він, однак, виступає проти узурпації всієї влади лише двома конкуруючими політичними партіями і виступає з проектами розширення політичного представництва іншими представницькими інститутами. Він побоюється, щоб не сталося так, що будь-хто прикрившись партійними лозунгами і володіючи фінансовими ресурсами зміг нав’язати свою волю виборцям.

Його побоювання стосовно партійного правління можна звести до двох пунктів у яких йдеться: 1) про необхідність обрання в представницькі органи талановитих і достойних людей, а не кар’єристів; 2) про недопустимість підкорення волі більшості особистим, вузькопартійним інтересам, чим досить часто зловживають великі політичні партії.

З погляду поліпшення системи представницького правління Дж. Ст. Міль висловлює думку про необхідність обмеження доступу політичних партій до державних посад, що часто відбувається за рахунок ігнорування особистих рис претендентів на догоду партійній доцільності. Він пропонує зробити процедуру доступу до державних посад відкритою і загальнодоступною.

Негативне ставлення Дж. Ст. Міля до політичних партій диктується ще однією небезпекою, яку на його думку, становлять політичні партії для представницького правління. Це небезпека підпорядкування інтересам, які є несумісними з загальним благоденством суспільства. Небезпека ця йде не лише від авторитарних чи аристократичних форм правління, але, в демократичних формах правління може виходити і від політичних партій, “зациклених” на своїх корпоративних, вузькопартійних інтересах. “У демократіях, – пише він, – у тому вигляді, як її звичайно розуміють, тобто коли це правління чисельної більшості, правляча влада, звичайно, може перебувати під впливом партійних чи групових інтересів, які зумовлюють не той характер діяльності, якого вимагає безпристрасне розуміння загального блага”. Отже, сам Дж. Ст. Міль виступає не проти партійного правління взагалі, а проти такого його типу, коли індивідуальні інтереси окремих політичних угруповань реалізуються на рівні верховної влади всупереч загальнонародним інтересам. Політичні партії можуть виявитися в такому становищі за таких умов: 1) коли завдання, що реалізуються політичною партією, мають партикулярний характер і не відповідають загальним інтересам суспільства; 2) коли партія володіє політичною силою, до-статньою для того, щоб диктувати урядовим інститутам свою політичну волю.

Критикуючи панівне становище двох великих політичних партій Великобританії, Дж. Ст. Міль пропонує вдосконалити систему представницького правління за рахунок збільшення представництва в парламенті дрібних партій. Останні виступали б певними гарантами рівноправності в державному управлінні. “У демократії, зазначає він, – яка справді заснована на рівності, кожна партія повинна бути представлена не надмірно, але пропорційно кількості виборців. Більшість виборців завжди повинні мати більшість представників, але і меншість виборців повинна мати меншість представників”. Вплив партій на прийнятий в Англії порядок виборів приводить до того, що виборці, які не співчувають партійній політиці більшості взагалі позбавлені свого представництва. Крім того, і серед прихильників більшості існує значна категорія тих, які повинні коритися партійній дисципліні і приймати нав’язаного їм партійного кандидата. Такий стан речей у народному представництві Дж. Ст. Міль вважав вкрай небажаним.

Отже, основне завдання, сформульоване дослідником, полягає не в ліквідації інституту партійного керівництва як такого, а в його вдосконаленні шляхом розширення можливостей народного представництва в політичній системі.

3. 2. 2. Ідейно-теоретичні витоки класичної теорії політичних партій. Політико-правова теорія в країнах Західної Європи і США є духовним продуктом, який більш менш адекватно відображає соціально-економічну ситуацію історичного періоду. Зміни, що яскраво окреслилися в соціально-економічній і політичній сферах життя суспільства пов’язані з переходом від феодалізму до капіталізму залишають помітний слід і в політико-правовій думці загалом і в теорії політичних партій зокрема. Це можна проілюструвати на прикладах праць Г. Еллінека та Г. Кельзена.

Німецький соціолог Г. Еллінек (1851-1911) у праці “Загальне вчення про державу” згадує і про політичні партії, розглядаючи їх як суто соціальне явище, яке він виводить за межі державного правління. Вивчення політичних партій він вважає предметом дослідження не державознавства, а інших галузей знання про суспільство. “Вони (партії.- Ю. Ш.), – пише Г. Еллінек, – можуть розглядатися з різних точок зору, наприклад, з психологічної, етичної, статистичної, історичної, і представляють собою поважний матеріал для дослідження”. Взаємини між політичними партіями він вважає центральною проблемою політики.

На думку вченого-державознавця, партійна організація “не має державного характеру”, однак цю характеристику треба віднести скоріше до визначення політичних партій взагалі, до їхніх внутрішніх та зовнішніх функцій, що відрізняють їх від державних органів. І хоча він стверджує, що “в державному ладі поняттю партій як таких немає місця”, змушений визнати, що партії можуть відчутно на нього впливати.

Отже, автор, вбачав існування суттєвих взаємин між партійною системою і державним механізмом, в результаті чого і проявляється необхідність відповідного теоретичного відображення партій у вченні про державу. Він доходить важливого методологічного висновку про те, що феномен політичних партій треба вивчати у щільному їх зв’язку з іншими інститутами суспільно-політичної та державної сфери, оскільки “проникнути глибше в суть партій можна лише у зв’язку з усім життям суспільства”. Політичні партії, які представляють собою групи “об’єднані спільними поглядами, спрямованими на певні державні цілі, і зорієнтовані на проведення даних цілей у життя”, повинні розглядатися як певні соціальні утворення, з одного боку, і з іншого, – як механізми державного упра-вління”.

Г. Еллінек виявився одним з перших теоретиків держави та права, який класифікував політичні партії залежно від соціального та державного панування, від їхнього місця і соціального статусу в державі. Він поділяє партії на справжні і несправжні. До перших він відносить ті з них, які володіють широкою програмою державної політики, до других – національні та релігійні партії.

Отже, наукові погляди Г. Еллінека на політичні партії є достатньо суперечливими. З одного боку, він декларує ізольованість політичних партій від державного механізму, а з іншого, – вказує на них як на суттєвий елемент цього механізму. Характерно, що в самій праці ”Загальне вчення про державу” політичним партіям він присвячує окремий розділ, в якому детально зупиняється на їхніх взаєминах з державним ладом.

У австрійського дослідника політичних партій Г. Кельзена (1881-1973) зв’язок між політичними партіями та державними структурами є ще щільнішим. Він заперечує критичний погляд на роль політичних партій у державі. Партії бачаться Г. Кельзену здебільшого як аморфні утворення, які часто не мають навіть правової форми, їх значення тим вагоміше, чим повніше реалізуються демократичні принципи. Врахування інтересів по-літичних партій у державному управлінні становить важливу потребу на шляху до раціоналізації влади. Г. Кельзен зазначає, що “досі недостатньо усвідомлюється, що ворожість попередніх монархій по відношенню до партій і суттєве розмежування, яке проводиться між політичними партіями та державою, зокрема ідеологією конституційної монархії, представляють собою ніщо інше, як погано замасковану ворожість у ставленні до де-мократії. Демократія неминуче і необхідно є партійною державою”. Аналіз розвитку всіх історичних форм демократії, на думку вченого, заперечує тезу про те, що сутність політичної партії несумісна із сутністю держави, що держава за своєю природою не може ґрунтуватися на таких соціальних утвореннях, якими є політичні партії. Г. Кельзен різко критикує феодально-консервативну і ранньобуржуазну ліберальну політичну традицію, яка обґрунтовувала шкідливість для держави політичних партій. Він виступає з ідеєю необхідності не лише теоретичного, а й конституційно-правового визнання діяльності політичних партій.

Після розгляду історичного розвитку відношення держави і державно-правової доктрини до політичних партій безперечний інтерес представлятиме запропонована відомим німецьким державознавцем Г. Трипелем періодизація етапів розвитку уявлень про політичні партії. В сучасній політології вона є загальновизнаною:

1) стадія протидії, протистояння, боротьби з політичними партіями – період існування абсолютистських держав аж до кінця XVIII ст., який характеризується стійкою опозицією з боку держави до будь-якого організованого політичного угруповання;

2) стадія ігнорування партій – з кінця XVIII ст. до кінця XIX ст., коли буржуазно-ліберальні держави забезпечували умови для будь-якої політичної ініціативи, яка не порушувала основ політичного ладу;

3) стадія визнання і легалізації партій – період розвитку сучасних буржуазно-демократичних держав, в яких партії набувають функцій посередника-керівника;

4) стадія конституційно-правової інкорпорації, специфіка і характерні особливості якої дали суттєвий поштовх теорії і науці про партії – період дальшого розвитку буржуазної демократії, коли партії перетворюються в посередників між громадянським суспільством і державою.

Аналіз поглядів відомих державознавців ілюструє реальний прогрес, який відбувся в соціально-політичній структурі буржуазного суспільства і сприяв легалізації і легітимації політичних партій на теоретичному, а згодом і на практичному державному рівнях.

Ліберально-демократична думка ХХ ст. сприяла тому, що з визнанням партій як конституційних органів стався повний розрив з усякого роду антипартійністю і почався якісно новий етап – інституалізації політичних партій, нормативної регламентації їхньої діяльності на законодавчому рівні, що супроводжувалося їхньою легітимацією і на рівні політико-правової теорії.

При розгляді місця і ролі політичних партій у політичній теорії окреслилося кілька різних підходів. Англо-американська традиція вивчення політичних партій, основи якої закладені такими авторитетними теоретиками, як Дж. Вудберн, А. Л. Лоуелл, Г. Дж. Форд, Дж. Берджес, Г. Кроулі, В. Вільсон, Ф. Гуднау та іншими, головними проблемами вважає проблему ролі партій при трансформації волі народу у конкретні дії уряду, місце і роль політичних партій у системі демократичного правління. Окрема увага приділялась взаємозв’язку партійної системи з стабільністю режиму. Попри відмінності в підходах до оцінки політичних партій представники англо-американської школи, були всі практично одностайними щодо оцінки двох моментів:

1. Переважна більшість теоретиків відкрито визнавала важливу роль і функції партій в американській чи британській політичній системах, заснованих на біпартизмі, який вони вважали оптимальним взірцем, що демонструє більшу стабільність ніж багатопартійні системи;

2. Водночас велика група авторів сходилась у своїх поглядах на тому, що існуючі партії незадовільно виконують покладені на них завдання і що їхня роль у суспільному та державному житті ще далека від свого ідеалу.

Залежно від різного розуміння теоретиками особливостей партій і їхньої ролі в суспільно-політичному та державному житті їх можна поділити на дві групи. До першої треба віднести тих авторів, які незважаючи на недоліки політичних партій все ж вважали їх необхідними органами демократичної системи. До таких авторів слід віднести Форда Г. Дж., Гуднау Ф., Лоуелла А. Л. До другої – належать автори, які вважали, що партії заважають розвитку демократії, роблять неефективним функціонування інститутів державно-політичного механізму – Г. Кроулі, У. Беджгот, Дж. Вудберн.

У середині кожної з виділених груп можлива і навіть необхідна додаткова, детальніша диференціація. Наприклад, з погляду вирішення питання про основні функції, які виконують партії у політичній системі, можна уточнити наступне: у В. Вільсона – це контроль за урядом і організація дебатів у законодавчому органі, у А. Л. Лоуелла – вираження і збалансування народної волі, її трансформація в урядову політику, у Дж. Брайса – мобілізація урядового механізму на вирішення суспільних завдань, у Дж. Форда – вираження громадської думки у формі політичної участі, контроль за відповідальністю уряду, досягнення згоди між різними групами інтересів, у Ф. Гуднау – забезпечення відповідальності уряду перед народом, координація діяльності виконавчої та законодавчої влади.

Особливість їхніх поглядів полягає в тому, що всі вони сходяться в тому, що для визначення політичних партій недостатньо лише формально-нормативного підходу, оскільки політичні партії є найменш формалізованими структурами в державно-політичній системі. Особливістю американської школи партійної теорії є її більша практична спрямованість порівняно з європейською. Іншою особливістю авторів цього періоду є беззастережне визнання політичних партій на рівні функціонування виконавчої влади. В їхніх працях знаходимо окремі визначення внутрішньої організації, структури і характеру внутрі- та міжпартійних зв’язків.

Романо-германські автори дослідження політичних партій, такі як Л. Дюпре, М. Острогорський, П.-Ж. Шене, Г. Моска, В. Паретто, Р. Міхельс, М. Вебер та інші, на відміну від англосаксонських, тривалий час розвивали свої наукові погляди в межах загальної полеміки про державу та співвідношення між суспільством та державою. Це в першу чергу зумовлено специфікою формування самих партій в Америці, Англії та континентальній Європі.


3. 2. 3. Класична теорія політичних партій. Оцінюючи значення романо-германського напряму в дослідженні політичних партій, треба окремо наголосити на працях таких відомих авторів, як Р. Міхельс, М. Вебер, М. Острогорський, яких вважають засновниками класичної теорії політичних партій.

У М. Острогорського та Р. Міхельса (на відміну від М. Вебера) партійні організації, які переважно представлені партійним апаратом, гостро критикують за їх шкідливий вплив на демократію.

М. Я. Острогорський (1854-1919) заклав основи політичної соціології як самостійної наукової дисципліни, сформував висновки, які отримали в науці характер парадигми. Поряд із такими вченими, як М. Вебер та Р. Міхельс, він визнаний одним із засновників теорії політичних партій. Його фундаментальна праця “Демократія та політичні партії” була вперше опублікована в Парижі 1898 р. Вже в рукописному варіанті вона переклада-лася для видання в Лондоні та Нью-Йорку. Після її виходу автор отримав запрошення очолити кафедру в Клівлендському університеті, однак відмовився, бо був обраний депутатом першої Державної думи (1906). Займався політичною діяльністю в партії кадетів.

Для М. Острогорського демократія – це не статичний стан суспільства, а його розвиток, який виражається в безперервній боротьбі інтересів різних соціальних верств, груп, організацій, партій. Через це зрозуміти будь-яку демократію можна лише шляхом аналізу політичної поведінки широких мас, формальних інститутів, що їх представляють, особливо політичних партій. Суть праць М. Острогорського полягає в тому, що він зробив партії предметом спеціального наукового дослідження і розкрив загальні тенденції і навіть перспективи їхнього розвитку.

На відміну від багатьох дослідників, він не ставить питань про те, що ж таке партії чи як працює партійна система. Його швидше цікавлять загальні характеристики політичних партій в умовах демократії. І хоча М. Острогорський, як відзначав американський дослідник його творчості С. Ліпсет, і не був соціологом у сучасному розумінні цього слова, однак до аналізу суті поставленої проблеми він підійшов значно глибше ніж інші політичні аналітики. Він послідовно намагався сформувати теорію партійної організації, що становить, основний його вклад у розвиток політичної соціології. В історичній еволюції останньої М. Острогорський є своєрідною ланкою, що зв’язує класичні політичні доктрини минулого (А. Токвіль, Дж. Міль, Ш. Монтеск’є) з політичною соціологією ХХ ст. (М. Вебер, Р. Міхельс, М. Дюверже). І саме цим пояснюється величезний інтерес до його наукової спадщини.

“Він, – пише відомий французький дослідник творчості М. Острогорського П. Розанваллон, – показав, що демократія – це швидше проблема, ніж рішення”. У своїй праці він виразно акцентує увагу на проблемі існування трьох типів соціальних конфліктів: 1) конфлікту між суспільством загалом та політичною партією, яка відстоює інтереси окремої соціальної верстви; 2) конфлікту між партійними масами (електоратом) і партійним апаратом; 3) конфлікту між партійним апаратом і тією частиною партії, яка у випадку перемоги на виборах обіймає державні керівні посади.

У центрі наукового дослідження М. Острогорського – проблема внутрішньопартійного механізму влади, ролі та місця кокусу в діяльності партій нового типу. Під кокусом він розумів таку первісну партійну ланку, яка забезпечувала зв’язок політичного керівництва з масами. Сам факт утворення такого єдиного центру, який отримав назву головного кокусу, в концепції М. Острогорського виступає як вирішальна стадія консолідації партії, початок її бюрократизації та централізації.

”Кокус, який групував навколо себе всіх передових і відданих членів партії, скоро стає фракційною фортецею для групи, яка сповнена сектантського духу, і кокус був тим більш нестерпним і претензійним, що народна форма його організації давала йому привід видавати себе за єдиного і законного представника ліберальної партії, – пише М. Острогорський. Цей дух кокусу не забарився проявити себе в здійсненні ним свого першого завдання: призначенні кандидатів для парламентських виборів”. Це положення М. Острогорського знайшло своє продовження у теорії плебісцитарної демократії М. Вебера.

На відміну від традиційних носіїв влади, кокус, не лише не афішує свій вплив в суспільстві та партії, а навпаки, намагається приховати його. Виникнувши спочатку як спеціалізований орган, що забезпечує зв’язок між парламентською фракцією та групами виборців, кокус з часом перетворюється в інститут, що займається мобілізацією населення на підтримку тієї чи іншої програми, координацією всієї партійної роботи в масах, добором і призначенням функціонерів на керівні посади в центральному та місцевому апараті і, нарешті, пропагандою партійної ідеології. Суть влади кокусу полягає в маніпулюванні матеріальними ресурсами, кадрами, інформацією. З самого початку свого існування кокус заявив про себе як про грізну силу, яка для зміцнення своєї влади та престижу не рахується ні з чим і може усувати навіть достатньо авторитетних політичних діячів.

Отже, кокус – це механізм, який дає змогу невеликій групі людей контролювати і спрямовувати поведінку мас. Як зазначає М. Острогорський, достатньо купки людей, щоби створити могутню організацію, яка охоплює своїм впливом тисячі виборців. Кокус протиставляється реальним і живим політичним силам. Створюючи ілюзію реальності, умовні сили впливають на свідомість та поведінку людей. Удосконалення техніки ідеологічного впливу на маси зробило можливості кокусу практично безмежними. Неформальний центр керує організацією виборчої кампанії в суспільстві, пресі та парламенті, що дає йому можливість повернути громадську думку відразу ж в діаметрально протилежному напрямі.

З утворенням кокусу концентрація та централізація влади на цьому не зупиняється, а йде значно далі. Розвиток транспортних засобів та засобів комунікації ще більше посилюють ці тенденції. Під контроль центрального кокусу потрапляє вся країна. Партійна організація набуває форми “партійної машини”. “Життя партії, – писав М. Острогорський, – зводиться до добре розіграного шоу. Жодної гнучкості, еластичності в рухах, по всій лінії строга гра, причому все наперед відредаговано, виключаються будь-які прояви ініціативи. Поширення ідей, конфлікти поглядів, демонстрації політичних почуттів… – усе це є предметом виробництва, як на якій небудь манчестерській фабриці чи на бірмінгемському заводі”.

Розроблена М. Острогорським концепція кокусу була гідно оцінена і продовжує відігравати важливу роль у сучасній соціології політичних партій. М. Острогорський достатньо чітко визначив суперечності між демократією і політичними партіями. Криза демократії, про яку він писав, стала таки реальністю там, де повалення абсолютизму в ході народних революцій ХХ ст. призвело не до створення ліберальних режимів, а до панування масових монолітних політичних партій з вождистською структурою влади. Типовим прикладом цього була Веймарська республіка.

Значне місце у праці М. Острогорського посідає обґрунтування позитивної програми виходу з існуючої ситуації. На місці політичних партій старого типу, які мають постійну структуру та організацію і захоплені лише боротьбою за владу він пропонує створити вільні громадські асоціації, рухи, ліги, які ставлять перед собою більш конкретні завдання. Вони повинні бути дуже гнучкими і членство в одній з них не повинно виключати членства в іншій. З появою такого роду громадських асоціацій, які сприяють залученню громадян в політичне життя, М. Острогорський пов’язував великі надії. Він виступає проти ідеї Ж.-Ж. Руссо про “загальну волю”, яка веде до уніфікації людей. Загальна воля, на думку М. Острогорського, є втіленням різних переконань.

“Завдання, яке слід виконати, колосальне – потрібно повернути громадянину владу над державою і відновити дійсні цілі цієї держави; потрібно ліквідувати поділ між суспільством і політичним життям і анулювати розрив між політикою та мораллю; потрібно, щоб громадянська байдужість поступилася місцем активній і пильній громадській свідомості; потрібно, щоб свідомість громадянина звільнилася від формалізму, який її опанував, щоб виборці і вищі керівники влади підпорядкували свою політичну діяльність суті справи, а не умовності фраз; потрібно, щоб переваги характеру і розуму, іншими словами, істинне управління лідерів, витіснене політичним механізмом, було відновлене у праві очолювати собою управління республіки; в політичному суспільстві необхідно відновити як авторитет, так і свободу, які узурповані людьми, що торгують суспільним благом під прапором партії та ім’ям демократії”.

Фундаментальним недоліком парламентської демократії, на який так переконливо вказав М. Острогорський, є відчуження суспільства від управління і державної влади. Він показав, яким чином при наявності рівного виборчого права основна маса населення тим не менше витісняється з активного політичного життя, стає об’єктом маніпулювання з боку партійної еліти.

Праця М. Острогорського помітно вплинула на формування поглядів іншого теоретика політичних партій – Роберта Міхельса. Його основна книга “До соціології партій у сучасній демократії” (1910) була присвячена проблемі олігархічних тенденцій у масових партіях нового типу. Загалом Р. Міхельс пов’язував діяльність партійних структур із “загибеллю демократії”.

Своє вчення про партії він будує на узагальненні досвіду німецької соціал-демократії перед Першою світовою війною. Вчений аналізує розвиток масових партій і процес перебудови партійно-політичних інститутів за умови виходу на політичну арену широких мас трудящих. Його концепція відображає переломний момент у життєдіяльності партій – перехід від вільних об’єднань однодумців елітарного типу до організацій з роз-галуженим бюрократичним апаратом, націленим на вербування масової членської бази, завоювання максимальної кількості голосів.

“Без організації демократія немислима, – зазначає Р. Міхельс. Будь-який клас, який висуває суспільству певні вимоги… потребує як економічної, так і політичної організації як єдиного засобу для здійснення сукупної волі. Організація, заснована на принципі найменшої витрати сил, тобто на максимально можливій економії сил, є готовою зброєю слабких у боротьбі з сильними”. Безпосередня реалізація сукупної волі неможлива з формально-технічних причин. “До прийняття навіть найнеобхідніших рішень безпосередньо і самостійно суверенні маси не здатні. Неможливість прямої, як і можливість представницької демократії визначаються насамперед чисельністю. Та ж сама постановка питання і відповідь на нього можуть сьогодні бути віднесені і до організації партії. У великих промислових центрах робітнича партія налічує сотні тисяч членів, і ведення справ цієї гігантської корпорації вже неможливе без представницької системи. Очевидно, що використання такої величезної маси людей, які належать до єдиної організації як основи прямого прийняття рішень практично неможливе. Так виникає потреба у делегатах, які виступають на підтримку інтересів мас і полегшують останнім виконання їх волі”.

Однак, політично необхідний принцип організації таїть в собі серйозну небезпеку і призводить до серйозних змін у діяльності самої організації. У всякій, навіть найбільш демократичній групі, підготовка і здійснення будь-якої акції потребує лідера. Спочатку лідер є лише слугою мас. Основу організації становить принцип рівноправності всіх членів, який гарантує максимальній кількості її членів участь у прийнятті рішень. Усі мають право обирати і бути обраними. Усі посади в організації є виборними. Партійні чиновники підкоряються виконавчим органам масової волі і перебувають у постійній залежності від всієї партії і можуть бути нею відкликані. У відношенні до своїх вождів маса членів партії є всесильною. Однак далі, з ускладненням завдань і зростанням індивідуальних вимог до партійного керівництва, розвиток партійної організації відбувається в напрямі обмеження природного добору лідерів і посилення ролі останніх в житті організації. “Ініціатива і здатність формувати точку зору стають таким чином професією вибраних, в той час як масам залишають можливість проявляти таку пасивнішу чесноту як дисципліну. Вожді, які спочатку були лише виконавцями волі мас, стають незалежними, звільняються від мас. Визнання організації – це завжди вираження тенденції до олігархії. Суть всякої організації (партії, профспілок, тощо) містить у собі завжди глибоко аристократичні риси. Організаційна машина, яка створює масивні структури викликає в організованих масах серйозні зміни. Відношення вождя до мас вона перетворює у свою протилежність. Організація завершує остаточний поділ всякої партії чи профспілки на меншість, що керує, і більшість, якою керують. Зі знищенням організації демократія починає зникати. За правило можна вважати наступну закономірність: влада вождів зростає пропорційно росту організації”.

Із зростанням організації ускладнюється процес управління нею. Члени організації все частіше змушені відмовлятися від самостійного регулювання цілого ряду питань і навіть від їхньої перевірки. Їм все частіше доводиться при цьому довіряти платним функціонерам, іншим довіреним особам. У такий спосіб формується строго відособлена бюрократія. “Отже, немає сумніву в тому, що бюрократизм олігархічної партійної організації зумовлений практичною формальною необхідністю. Він представляє собою неминучий продукт усякого принципу побудови організації як такої. Проти цього закономірного руху не здатний нічого зробити навіть радикальний напрям у соціал-демократичній партії”. Результати свого дослідження Р. Міхельс формулює як “залізний закон олігархії”. Загалом він вважав демократію несумісною з партіями ні щодо їхньої внутрішньої організації, ні на державному рівні.

М. Вебер розглядав партію як організацію спрямовану на завоювання посад. “Хто займається політикою, – пише він, – той намагається здобути владу. Всі партійні битви є битвами не лише заради предметних цілей, але передусім за патронаж над посадами. З часу зникнення старих суперечностей в трактуванні конституції багато партій (саме так виглядає справа в Америці) перетворилися в справжні партії мисливців за посадами… В результаті загальної бюрократизації, з зростанням кількості посад і попиту на них як форми специфічно гарантованого забезпечення ця тенденція посилюється для всіх партій і вони все більше стають таким засобом забезпечення своїх прихильників”.

Ця специфіка політичних партій визначає особливості її організаційної структури. “У всіх політичних союзах з періодичними виборами влада політичного підприємства необхідно виступає як підприємство претендентів. Це означає, що відносно невелика кількість людей, зацікавлених насамперед в політичному житті, тобто в участі у політичній владі, створюють собі шляхом вільного вербування свиту, представляють себе чи тих, кого вони опікають, як кандидатів на виборах, збирають грошові ресурси і присту-пають до пошуку голосів. Неможливо собі уявити як би у великих об’єднаннях взагалі відбувалися вибори без такого підприємства. Практично воно означає поділ громадян з виборчим правом на політично активні та політично пасивні елементи. Вожді і їх свита як активні елементи вільного вербування свити і через неї пасивної маси виборців для виборів вождя є життєво необхідними елементами кожної партії”.

Він теж відзначає як загальну тенденцію професіоналізацію і спеціалізацію партійної діяльності. “Правляча партія, – пише М. Вебер, – для того, щоб утвердити свою владу всередині (держави) і мати можливість проводити ширшу зовнішню політику, потребувала боєздатного і конфіденційного дорадчого органу, який складався б лише з провідних її діячів, тобто власне кабінету, а у відношенні до громадськості, – відповіда-льного за всі рішення вождя”.

Спочатку політичні партії були об’єднаннями авторитетних людей, а центральний апарат партії перебував під контролем парламентарів. Однак зі зростанням масштабів відбувається трансформація організаційної будови партій. “Пануванню авторитетних людей і правлінню парламентарів настає кінець. Підприємство беруть у свої руки політики “за основною професією”, які перебувають поза парламентом”. Формально залишається широка демократія всередині партії. Однак вже не парламентська фракція створює партійні програми і не авторитетні люди займаються добором і висуненням кандидатів. Формально цим займаються організовані у місцеві осередки маси членів партії, але фактично все це зосереджено в руках партійних чиновників – партійної машини. Головним тут є те, що весь цей людський апарат – машина – чи, швидше, ті, хто нею керує, в стані взяти за горло парламентарів і значною мірою нав’язати їм свою волю. Ця обставина має особливе значення для добору вождів партії. Вождем стає лише той, в тому числі й через голову парламенту, кому підкоряється машина. Інакше кажучи, створення таких машин означає виникнення плебісцитарної демократії. Над парламентом фактично виростає плебісцитарний диктатор, який за допомогою машини підкоряє собі маси і для якого парламентарі становлять всього лише його свиту. Таке становище можна назвати “диктатурою”, яка базується на емоційності мас”.

Формування системи плебісцитарної демократії породжує фігуру партійного боса. Партійний бос – це політичний капіталістичний підприємець, який забезпечує голоси партії та її вождю, а також займається фінансуванням виборчої кампанії. Як правило, він не займається публічною політичною діяльністю і не обіймає серйозних партійних посад, працює в тіні, однак саме він контролює партійну машину. Головним його інтересом є контроль над розподілом посад після перемоги партії на виборах.

Розподіл посад відбувається залежно від заслуг перед партією. Ця система отримала назву spoil system, її виникнення пов’язане з перемогою на президентських виборах у США кандидата селян Заходу Ендрю Джексона. В руках президента зосереджене право на призначення від 300 до 400 тисяч чиновників, яке він здійснює після відповідних консультацій з місцевими босами. “Отже, йдеться про могутнє капіталістичне, повністю за-організоване зверху донизу, партійне підприємство, яке спирається на надзвичайно міцні, організовані подібно до ордену клуби типу “Таммані-холл”, метою яких є виключно досягнення прибутку через політичне панування, насамперед над комунальним управлінням”.

Вкладом М. Вебера, який відмовився від прямої критики політичних партій, у розвиток партійної теорії є розробка “мінімального” визначення політичних партій і моделі класифікації партій на основі їхнього зв’язку із соціальною структурою та врахування різноманітних стадій еволюції партійних формацій.

Його типологія політичних партій містить такі види: а) група прихильників, що об’єднується не стільки спільною політикою, скільки авторитетом вождя – харизматична, вождистська партія; б) партія нотаблів, зайнята виключно організацією виборів; в) сучасна організована масова партія з високим рівнем бюрократизму і дисципліни, централізованим керівництвом.

“Керівництво партіями з боку плебісцитарних вождів, – пише М. Вебер, – зумовлює… духовну пролетаризацію свити. Щоб підійти вождю як апарат, свита повинна сліпо йому підкорятися, бути машиною по-американськи, без перешкод, які з’являються у зв’язку з претензіями та амбіціями авторитетних людей. Ось та ціна, яку доводиться сплачувати за керівництво вождя. Однак вибирати можна лише між вождистською демократією з “машиною” і демократією позбавленою вождів, тобто пануванням “професійних політиків” без покликання, без внутрішніх, харизматичних якостей, які і роблять людину вождем”.

Низка методологічних конструкцій, розроблених М. Вебером, М. Острогорським, Р. Міхельсом, заклали основи сучасної теорії політичних партій, визначили її загальну спрямованість. Через це вони продовжують залишатися актуальними в сучасній теорії політичних партій.

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   35



Схожі:




База даних захищена авторським правом ©lib.exdat.com
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації