Поиск по базе сайта:
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів icon

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів




НазваНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Сторінка4/35
Дата конвертації22.05.2013
Розмір6.68 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   35

Література


Авинери Ш. Партии, социально-культурная медиация и роль гражданского общества // Полис, 1995, № 1.

Базовкін Є. Шляхи становлення, форми прояву багатопартійності // Політика і час, 1991, № 10.

Даниленко В. Н. Политические партии и буржуазное государство.- М., 1984.

Евдокимов В. Б. Партии в политической системе буржуазного общества. Свердловск.- 1990.

Избирательные системы и партии в буржуазном обществе / Отв. ред. В. Туманов, И. Вайль.- М., 1979.

Левичева В. Слово предостережения. В защиту многопартийности // Диалог, 1991, № 9.

Литвин В. Партія як форма політичної організації суспільства // Політика і час, 1992, № 1.

Марченко М. Н., Фарукшин М. Х. Буржуазные политические партии.- М., 1987.

Павловський М. Роль політичних партій у суспільстві. Конфлікти та консенсус // Стратегія розвитку суспільства. Україна і світ. Економіка. Політологія. Соціологія.- К., 2001.

Піча В. М., Стеблич Б. А. Політичні партії у політичній системі суспільства: Навчальний посібник.- Львів, 1994.

Перегудов С. П. Организованные интересы и государство // Полис, 1994, № 2.

Політичні партії в демократичному суспільстві / Видавці Й. Тезінг, В. Гофмайстер.- К., 1997.

Согрин В. Становление демократии. История политической системы США // Наука и жизнь, 1990, № 6.

Тізенгаузен фон В. Партії: що вони собою являють і для чого вони потрібні // Складові демократії. За матеріалами радіостанції “Німецька хвиля”.- К., 1993.

Шапиро И. Демократия и гражданское общество // Полис, 1992, № 4.

Шведа Ю. Аренд Лійпхарт про партії та партійні системи // Студії політологічного центру “Генеза”, 1995, № 5.


2. Е т а п и і с т о р и ч н о г о р о з в и т к у п а р т і й

З цього розділу Ви дізнаєтеся:

– про взаємозв’язок історії та теорії політичних партій;

– про соціально-історичні передумови виникнення політичних партій;

– про схему визначення етапів історичного розвитку партій;

– про особливості виникнення і формування американських політичних партій та партій у постколоніальних країнах;

– про теорію “кризи партій”.


Основні поняття

партії як аристократичні угруповання, партії як політичні клуби, масові партії, теорія “кризи партій”.


^ 2. 1. Історія та теорія політичних партій

Дослідження політичних партій неможливе без розгляду їх історичної еволюції. Однак, досліджуючи політичні партії через ретроспективу розвитку політичної думки і державно-правових учень, необхідно чітко усвідомлювати різницю між сучасними політичними партіями і їх історичними формами.

Розглядаючи розвиток теорії політичних партій, зміну їх ідеального образу в політико-правовій думці, важливо зіставити це з реальними змінами. В принципі можна було б припустити, що в історії, яка має значну кількість найрізноманітніших прикладів різного роду політичних угруповань, порівняння ранніх форм політичних об’єднань і сучасних політичних партій некоректне, оскільки йдеться про принципово відмінні політичні інститути мало чим подібні між собою. Однак насправді, незважаючи на наявність значної кількості відмінностей між політичними угрупованнями існують глибокі зв’язки. На різних історичних етапах, у різних формах правління, на різних рівнях розвитку і місця в суспільстві, державі йдеться в принципі про однотипні за змістом феномени, які, попри всю несхожість, мають суттєві спільні ознаки. Ці ознаки партії, які визначають відповідне теоретичне поняття, виражаються у відповідних організаційних, ідеологічних, функціональних, інституційних та інших критеріях і свідчать про певну наступність між істо-ричними партійними угрупованнями і сучасними політичними партіями. Вони обов’язково властиві всім політичним партіям незалежно від історичного періоду їх розвитку і конкретних умов, форм, поява яких може бути зумовлена особливостями національних, економічних і політичних умов їхнього існування.

Водночас партії та партійні системи є продуктом тривалого історичного розвитку тієї чи іншої країни, тому їх дослідження вимагає врахування історичних традицій, національних особливостей, факторів конституційно-політичної та правової системи, ідейно-політичних, культурних, релігійних моментів. Статика і динаміка партійних форм виражають конфігурацію, характер та перспективи класово-політичних антагонізмів, властивих історичній епосі. Тому можна і необхідно розмежувати соціальну природу, функціональне значення, доктрину та ідеологію партій, що організаційно формуються в період феодалізму і капіталізму.

Остаточне оформлення сучасних політичних партій безпосередньо пов’язане з розвитком буржуазної демократії і державності, а самі вони є продуктом епохи Нового часу. Тому неправильно говорити про прямий еволюційний розвиток партій від історичних форм до сучасних політичних партій, так само, як неправомірно стверджувати, що відбувся якийсь революційний стрибок від протопартій до сучасних політичних партій.

За функціонально-організаційними характеристиками, інституційно-правовим статусом, характером діяльності, впливом у суспільно-політичній та державній сфері сучасні політичні партії значно відрізняються від зародкових партійних груп, протопартій ХVІІІ–ХІХ ст. Але однаковими залишаються їх основні базові характеристики. У всі історичні періоди політичні партії залишалися політичними організаціями, що виражали певні соціальні інтереси і які через реалізацію певних ідейних принципів намагалися досягти політичної влади в державі. На цій підставі можна дійти висновку про наявність глибоких паралелей і матеріальної правонаступності в розвитку політичних партій від їх первісних структур до сучасних політичних партій. Правомірним є також питання про відносну ідейну наступність між поглядами на політичні партії провідних мислителів Нового часу і концепціями сучасних авторів, які представляють лише етапи історичного розвитку єдиної політичної теорії.

Зміна ролі партій, їх характеру, форм, сфер діяльності як вираження об’єктивних процесів, історичних закономірностей розвитку різноманітних елементів капіталістичної соціально-економічної формації викликало відповідні зміни в теоретичному сприйнятті партій на рівні політичних, державних концепцій. Партії, які поступово ставали одними з центральних політичних інститутів, мають свою предметно-практичну основу в суспільних взаєминах. Тому розвиток ідеального, теоретичного образу політичних партій треба висвітлювати залежно від обставин конкретної дійсності, практики самих партій, відповідної епохи. Це означає, що адекватний, об’єктивний аналіз розвитку політичної та державно-правової доктрини у її відношенні до партій передбачає дослідження практичної еволюції самих партій.

Отже, історія та теорія політичних партій нерозривно пов’язані між собою. Історія політичних партій дає поважний матеріал для теорії політичних партій, а остання в свою чергу систематизує спонтанну і хаотичну, на перший погляд, еволюцію перших.

^ 2. 2. Етапи історичного розвитку партій

Ще в Стародавньому Римі існують угруповання прихильників того чи іншого політика, а частіше – того чи іншого аристократичного роду. Саме вони стали першими фор-мами політичних об’єднань, протопартіями. В літературі дістали вони назву родових партій.

Історично партії, в сучасному їх значенні, є утвореннями порівняно недавніми, пов’язаними зі становленням і еволюцією буржуазної державності та демократії. Стають вони необхідним елементом суспільно-політичної структури, коли соціальний організм досягає відповідного ступеня складності й боротьба різних соціальних верств, які чітко усвідомлюють свої інтереси, перетворюється в політичну боротьбу, а відтак і в боротьбу за державну владу.

Спочатку організаційно-політичний поділ громадської думки на різноманітні ідейно-політичні течії відбувався по лінії боротьби між феодалізмом та капіталізмом. З часом нові соціальні класи та верстви починають брати участь в політичному житті, виникають прокапіталістичні партійно-політичні утворення. Початкова мета – не стільки влада, скільки вплив на неї для розширення своїх політичних прав та свобод.

Через розвиток буржуазії відбувається і зміна характеру самих політичних партій, їхньої діяльності, функціональної спрямованості, ідеологічної орієнтації, організаційної структури. На цьому етапі має місце поступовий перехід від елітарних партій до класичних, а згодом і до сучасних політичних партій, які почали з’являтися з 70-х років ХІХ ст.

Буржуазно-демократичні перетворення в державній і суспільно-політичній сферах радикально змінили становище партій, змусили їх змінити свої функції. Основним імпульсом такої трансформації став вихід народу на політичну арену і залучення його до політичної боротьби. Ця трансформація змусила політичні партії серйозно перебудувати свою пропаганду та організацію. Потреби збільшення кількості членів партії і завоювання підтримки широких верств виборців вимагали радикальної перебудови їх організаційної структури в напрямі поглиблення централізації і зміцнення дисципліни.

Перетворення традиційних елітарних партій у партії масового типу стимулювалося і прискорювалося появою масових пролетарських партій, які принципово відрізнялися від буржуазних як своєю класовою природою, так і характером діяльності, принципами і формами, організаційною структурою. Поява на політичній арені партій пролетаріату робить протистояння між буржуазними та пролетарськими партіями основою політичного протистояння.

Перемога соціалістичної революції в Росії також відчутно вплинула на розвиток політичних партій. Під цим впливом у деяких державах виникають комуністичні партії, відбувається піднесення масового революційного руху, що змушує буржуазні політичні партії вдаватися до політики соціального маневрування, включення у свої програми пунктів, що відображають потреби широких народних мас.

Прийняті в сучасній політичній науці етапи розвитку політичних партій розробив М. Вебер, який виділяв три основні етапи розвитку політичних партій: перший етап – аристократична група, другий – політичні клуби, третій – сучасні масові партії. Етапи ці відрізняються класовою суттю партій, їх організаційною будовою та інтересами, змістом ідеологічного конфлікту між ними. Щоправда слід мати на увазі, що ця класифікація стосується переважно країн Європи і може бути прийнята лише з певними застереженнями для США та для країн, що розвиваються. Перших два етапи стосуються передісторії партій і лише останній – сучасних політичних партій.

Однак лише деякі політичні партії Європи пройшли в своєму розвитку через всі три етапи визначені М. Вебером. Незначна кількість партій розвивалася з так званого арис-тократичного етапу, більшість європейських партій розпочали свою історію з політичних клубів, деякі з сучасних партій ще не дійшли до етапу масових партій у класичному значенні цього поняття. Відмінності в генезі партій впливають на відмінності в їх організаційній будові й методах діяльності.

Загальновизнаними причинами виникнення сучасних політичних партій було зростання ролі парламенту в політичному житті, а також поява загального виборчого права. Скрізь, де суспільний устрій базується на застосуванні загальних виборів і де існують політичні інститути, які обираються загальнонародно (парламент, президент), там скрізь виникають політичні партії як інституції, що організовують виборців. У таких країнах, як Росія, Австро-Угорська імперія, колоніальних державах формування політичних партій відбувається швидше, ніж формується загальне виборче право і є одним з елементів боротьби за нього.

Дж. Ла Паломбара і М. Вайнер, аналізуючи причини виникнення політичних партій зазначають, що, крім інституційних причин виникнення політичних партій істотну роль відіграють політичні кризи та тенденції модернізації суспільного устрою. До таких криз вони зачисляють кризу легітимності існуючого ладу, кризу, пов’язану з територіальним устроєм держави та кризу участі, яка пов’язана з прагненням мас до участі в управлінні державою.

Отже, в світовому контексті загальними причинами виникнення політичних партій можна вважати такі: появу загального виборчого права; політичну активізацію мас (на-самперед, пролетаріату); пробудження національної свідомості в колоніальних державах.

В ХХ ст. в результаті науково-технічного прогресу (насамперед, завдяки розвитку засобів масової комунікації) існування партій як інструменту організації суспільства стає необхідним навіть у недемократичних режимах.


2. 2. 1. Партії як аристократичні угруповання. Партії як політичні угруповання, засновані на підтримці певного аристократичного роду виникають ще в стародавні часи. Класичним прикладом цього є Стародавній Рим напередодні Пунічних війн. Правляча верхівка – nobilitas – боролася між собою за владу та впливи. Угруповання, які творили-ся тодішньою римською знаттю називалися factiones і були об’єднанням кількох родів навколо єдиного роду патриціїв, який виконував роль домінанти у такому об’єднанні. Члени factio солідаризувалися між собою у боротьбі за владу і впливи. Крім того, вони часто поєднувалися між собою шлюбними і родинними зв’язками. Ці угруповання не мали визначеної політичної програми, але відрізнялися тим, що шукали підтримки у різних категорій населення.

Також у Стародавньому Римі зароджується і пізніша форма політичного об’єднання – аристократичні угруповання. Вже у Римській республіці формуються два конкуруючі політичні угруповання – популісти (populares) і оптимати (optimates). Перше угруповання мало антисенатський характер і вимагало проведення широких соціально-політичних та господарських реформ, друге – мало просенатський і консервативний характер. Перше угруповання спиралося на підтримку незаможних римлян, друге користувалося підтримкою знаті.

Приналежність до цих угруповань не мала формальних ознак, а їхня структура загалом була досить нечіткою. Головним їхнім завданням була підтримка своїх кандидатів на виборах. Після епохи братів Гракхів у політичному житті Риму запанував звичай, що якщо на виборах перемогу отримував представник популістів, то наступним до сенату проходив представник оптиматів і навпаки.

Отже, про партію як аристократичну групу можна говорити ще з Стародавніх часів. Однак у веберівському розумінні нас цікавлять лише ті угруповання, які поклали початок формуванню сучасних політичних партій. Вони повинні мати певне представництво в парламенті, а відтак і певне представництво в політичній структурі суспільства. Тільки тоді стосовно таких аристократичних угруповань ми можемо вживати термін “партія”, а їхню діяльність трактувати як передісторію формування сучасних політичних партій.

У такому розумінні зовсім невелика кількість сучасних партій пройшли в своєму розвитку зазначений етап. В інших випадках партії або не проходили даного етапу історичного розвитку або відмінність між цим та наступним етапом була надто невиразною.

Яскравим прикладом партій, які найповніше пройшли цей етап історичного розвитку є англійські партії – торі та віги. Перші згадки про них з’являються під час революції 1698 р. у Англії. В ХVІІІ ст. ці назви застосовуються для характеристики двох конкуруючих в парламенті політичних угруповань; тоді ж в лексиконі з’являється і слово “партія” і перші трактати, що визначали їхні ідеологічні засади та цілі.

Самі назви “торі” та “віги” мали спочатку саркастичне значення. Іменем “торі” прозивали ірландських бунтівників, а ”вігами” – шотландських дисидентів. Приблизно між 1660 та 1680 рр. ці терміни почали вживатися стосовно англійських партій. Партію торі утворило аристократичне об’єднання, яке після реставрації династії Стюартів отримало більшість у парламенті й відзначилося переслідуванням прихильників революції. Віги були противниками правління Якуба ІІ, за якого виступали головною опозиційною силою і, зрештою, привели на англійський трон Марію і Вільгельма Оранських. Порівняно з торі віги були ліберальнішими.

Спочатку різниця між партіями полягала в тому, що торі були католиками і прихильниками короля Якуба ІІ, а віги – протестантами та його противниками. До цього згодом додалися відмінності також в поглядах на майбутній соціальний розвиток – торі домагалися відновлення прав та повернення маєтків втрачених під час революції. Віги ж виступали проти монархії, за обмеження її влади парламентом. Зрештою вони домоглися визнання прав на англійський престол ганноверської династії і, скориставшись її політичною пасивністю, зосередили політичну владу в руках прем’єра – лідера вігів Р. Валпола, що і поклало початок англійській традиції формування державного уряду. Зміцнення парламенту і послаблення королівської влади було результатом діяльності вігів. Торі ж були прихильниками влади короля і противниками всяких суспільних змін. Початково це була не стільки боротьба організованих партій, скільки боротьба аристократичних родів і урядів, що їх підтримували. Навколо них групувалися прихильники з числа політиків та парламентарів. В основі політичного вибору останніх дуже часто лежали суто меркантильні інтереси. Досить поширеною в тодішньому парламенті була практика, коли уряд перед кожним важливим голосуванням виплачував своїм прихильникам відповідне матеріальне заохочення. В уряді навіть існувало спеціальне бюро, яке займалося пошуком прихильників у парламенті, його керівник пізніше трансформувався в організатора партійної фракції, який отримав назву “батога”.

Тодішні англійські партії були коаліціями великих аристократичних родів, які спиралися на численну клієнтелу. Угруповання ці не мали жодної формальної організації, парламентські фракції були також слабо організованими, їх об’єднували лише спільні матеріальні інтереси. Однак уже в 1660 р. з’явилися відомості про те, що обидві партії проводили збори прихильників своєї тактики на виборах.

Ніде поза Англією цей перший етап розвитку політичних партій не був таким виразним, ніде не було і такого впливового парламенту.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   35




Схожі:




База даних захищена авторським правом ©lib.exdat.com
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації