Поиск по базе сайта:
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів icon

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів




НазваНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Сторінка33/35
Дата конвертації22.05.2013
Розмір6.68 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   35
Африканська (постколоніальна) однопартійність. Африканська (постколоніальна) однопартійність має засадничо інший характер, ніж фашистська чи комуністична однопартійність. Не має вона, крім того, тоталітарного характеру. У африканських країнах вона з’являється лише після кількох років застосування партійної системи та партійної конкуренції і є, швидше, виразником неможливості застосування конкуренції партій до умов і потреб нових суспільств. Ліквідація багатопартійності не завжди відбувається тут з застосуванням примусу та насильства. Має місце добровільне об’єднання партій із домінуючою.

Ідея африканської однопартійності не пов’язана з певними політичними концепціями та доктринами. Проголошують її як представники правих, так і революційних рухів. І перші й другі вважають однопартійність необхідною з точки зору потреб африканського суспільства, як суто прагматичну потребу.

При цьому вони спираються на існуючі тут традиції – часто на племінні чи мусульманські традиції, які проголошують ідеї національної згоди та єдності, колективізму, тотальної інтеграції окремих спільнот у межах суспільства. Тут традиційно міцною була влада вождя, яка спиралася на демократичну легітимацію його становища. Вождь був не просто керівником, а батьком та опікуном, захисником інтересів свого племені. Із занепадом родоплемінних відносин їхнє місце займає партія. Цілком зрозуміло, що в такій ситуації не залишалося місця для багатопартійності та конкуренції.

Керівники партії посіли місце традиційних вождів. Це було неважко зробити, оскільки фактично вони були засновниками своєї незалежної держави, опікунами, вождями, вчителями свого народу. Нічого дивного, що в Гані виникає своєрідний культ вождя, якого шанували як святого. Цілком зрозуміло, що в такій ситуації про опозицію не могло бути й мови.

До сказаного треба додати відсутність соціальної диференціації африканського суспільства, низький рівень освіти та політичної культури, існування різного роду дезінтеграційних чинників – племінних, релігійних, які потрібно було ліквідувати.

Досвід існування багатопартійності, яка за даних умов вела до внутрішнього протистояння й навіть початку громадянської війни, був тому підтвердженням.

Стосовно африканської однопартійності треба мати на увазі дві важливі проблеми: перша – однопартійність дає змогу здійснювати тут широку мобілізацію мас, розвивати їхню політичну активність; друга – це ставлення партії до держави.

Основою африканської однопартійності виступає її мобілізаційна функція, спрямована на мобілізацію населення, на побудову незалежної держави, залучення його до суспільно-політичного життя. Під час національно-визвольної боротьби робити це було значно простіше. Більшість дослідників відзначають значне зменшення активності політичних партій у міру стабілізації суспільства, перетворення масових африканських партій у кадрові, нерегулярність їхньої діяльності. Традиційно активною залишається діяльність політичних партій у країнах так званої соціалістичної орієнтації, а також партій у державах з відносно високим соціальним та культурним рівнем розвитку (Марокко).

У час проголошення незалежності політична партія змушена була взяти на себе функції неіснуючої держави. Незначна кількість місцевих кадрів, готових до процесу державного управління, призводить до персоналізації цього процесу, що об’єктивно веде до перетворення політичних партій у кадрові. У цій ситуації важко відрізнити партію від державних органів і чітко відповісти хто кого підпорядковував. Однак, звичайно, в державах капіталістичної орієнтації домінує державний апарат, який має більшу незалежність і самостійність, ніж у державах так званої соціалістичної орієнтації, де часто важко провести різницю між державними та політичними органами.

Репресії у таких системах менш жорстокі, ніж в однопартійних, однак вони є. Ці системи значно ближче стоять до лібералізму, хоча й не застосовують його на практиці.

Загалом треба зазначити, що застосування європейських критеріїв до пояснення ситуації в Африці не є коректним і не може адекватно відобразити пануючу там ситуацію.

Отже, для партії, що одноосібно діє в політичній системі, характерні ідеологія комунізму, фашизму або популізму, масовий тип членства, централізована структура керівних органів, авангардизм методів та засобів діяльності, соціальна база, передусім у середовищі національної бюрократії та в люмпенізованих низах, безумовний авторитет лідерів (вождизм, фюрерство). І який би різновид однопартійності ми не взяли, скрізь ця система вела до нехтування правами та свободами людини.

Одиничні тоталітарні партії інколи ще називають місіонерськими партіями. Це стосується як правлячих комуністичних і фашистських партій, так і націонал-демократичних партій країн, що розвиваються. Комуністичні партії ці наміри обґрунтовують своєю місією створення соціально однорідного суспільства – комунізму, фашистські партії – суспільства вищої раси Третього рейху. Реальною місією націонал-демократичних партій було керівництво боротьбою за визволення від колоніального режиму, і це завдання, яке практично об’єднувало все населення, виправдовувало існування однопартійної системи. Але і після ліквідації колоніального режиму їм часто (незалежно від політичної орієнтації) вдається зберегти свою роль єдиної партії в державі.

10. 2. 2. Авторитарна однопартійна система. Авторитарна однопартійність властива політичній системі, де існує система контролю, що не має достатньої влади та амбіцій щоб підкорити собі все суспільство. Характеризується вона обмеженням політичної активності опозиції. Певна кількість підгруп утримується від участі у політичному житті. Авторитарна однопартійність є системою контролю, але меншої ідеологічної сили та здібності до мобілізації. Крім того, контроль здійснюється за допомогою звичайних, а не репресивних інструментів влади, наприклад, права.

Авторитарна система може відповідати певному ступеню політичної демократії. Турецька однопартійність (1923-1946) ніколи не базувалась на доктрині єдиної партії. Вона ніколи офіційно не визнавала такої монополії, не робила спроб виправдати себе, чи то існуванням безкласового суспільства, чи прагненням покласти край парламентській боротьбі й ліберальній демократії. Для її лідерів ідеалом залишалася багатопартійна система, а монополія була лише результатом особливої політичної ситуації, що склалась у Туреччині. Система Кемаля, хоч і не була фашистською, не стояла ближче і до демократії. Туреччина до 1946 р. не досягла цієї стадії. Вибори практично були плебісцитами одного кандидата, а основні політичні свободи залишалися дуже обмеженими.

Якщо однопартійна система та демократія можуть частково збігатися, то це відбувається не стільки в статичній площині скільки в динамічній. Деякі тоталітарні партії, що функціонують у плюралістичних системах можна назвати фактичною однопартійністю, так само деякі однопартійні системи можна назвати фактичним плюралізмом. Останні деякі дослідники вважають перехідною стадією на шляху до демократії.

Плюралістична багатопартійна система на ґрунті країн зі старою соціальною структурою, в яких основна маса людей – неосвічена, підтримує і зміцнює владу старої аристократії і тим самим перешкоджає становленню справжньої демократії. Приклад Туреччини, навпаки, демонструє, що шляхом однопартійності, якщо впроваджувати її розумно, можна поступово створити певний правлячий клас і незалежну політичну еліту, що уможливлює становлення справжньої демократії у майбутньому. “За деяких умов, – зазначає М. Дюверже, – єдина партія може проводити первинне політичне оформлення мас, яке дає змогу поступово нав’язувати їм певні політичні уявлення; авторитарний режим, який породжений однопартійністю, може ліквідувати всі феодальні пережитки і створити необхідні економічні і соціальні умови для майбутнього розвитку політичної свободи”.

Що стосується тоталітарної та авторитарної моделей однопартійності, то вони досить часто розглядаються у літературі під назвою “диктатура” (тоталітарна чи авторитарна). Однак, слід зазначити, що єдина партія не завжди тоталітарна. Відомі приклади, коли єдині партії не були тоталітарними і, навпаки, існують тоталітарні партії і в багатопартійних системах. Для позначення єдиних нетоталітарних партій у літературі вживаються терміни “однопартійна догматична модель” (Дж. Сарторі), “природна однопартійність” (Дж. Блондель), “однопартійний плюралізм” (Дж. Ла Паломбара).

10. 2. 3. Догматична однопартійна система. Застосування ідеологічно-догматичного критерію до класифікації партійних систем започаткував ще Г. Алмонд. Саме у нього знаходимо протиставлення ідеологічного типу партії догматичному. Цей підхід розрізняє партії, які ґрунтуються на відповідних ідеологічних доктринах, і ті, які не базуються на них (недоктринні).

“Різниця між ідеологією та догматизмом, – зазначає Дж. Сарторі, – не тільки проходить через увесь партійний спектр, а й представляє цілком новий погляд на однопартійність. Однопартійність здатна з’явитись та існувати без будь-якої ідеологічної підтримки. Одинична партія може існувати на простих засадах доцільності”.

Догматична партія твердо дотримується шляху природного розвитку та не ставить собі за мету створення нового суспільства, тоді як ідеологічна партія схвалює нав’язаний розвиток, який підпорядковується цілям майбутнього.

Щодо догматичної одиничної партії, то їй бракує легітимності ідеології та вона має менший примусовий потенціал. Догматична одинична партія не має достатньої ідеологічної згуртованості, тому її відносини з опозицією будуються швидше на принципах культурного, ніж політичного впливу, об’єднання, а не деструкції. Крім того низький ступінь внутрішньої ідеологічної згуртованості робить організацію догматичної партії досить вільною та плюралістичною. Цей тип однопартійності ще іноді трапляється у літературі під назвою опікунської, чи скеровуючої демократії або педагогічної диктатури.

Такий тип природної (на відміну від штучної) однопартійної системи був поширений у минулому в країнах Латинської Америки, зустрічався в малих державах Карибського моря та Тихого океану. Як приклад можна назвати острів Мен, на якому офіційно існувала лише одна партія – Лейбористська: невеличка і аж ніяк не правляча, Малаві, Кот-д’Івуар. Повнішу уяву про різні типи однопартійних систем дає наступна таблиця:


Критерій

Тоталітарна однопартійність

^ Авторитарна одно-партійність

Догматична одно-партійність

Ідеологія

Сильна тотальна

Не дуже сильна тота-льна

Недоречна та дуже слабка

Ступінь примусу та мобілізації


Високий


Середній


Низький

Політика стосовно опозиції

Деструктивна

Ексклюзійна, роз’єднувальна

Абсорбуюча,

об’єднувальна

Існування

незалежних підгруп


Заборонено

Дозволено існування неполітичних угруповань


Дозволено

Влада

Необмежена

Частково обмежена

Обмежена
10. 2. 4. Гегемоністська партійна система. Ситуація однопартійності контрастує з системами в деяких комуністичних державах, де формально існувала багатопартійність (так звані країни народної демократії). На практиці ж коаліційні угоди (згідно з якими існуючі в державі партії визнавали керівну роль правлячої партії) були нав’язані комуністами примусово, що давало їм можливість цілковитого контролю над політичною системою. Така партійна система отримала назву моноцентричної, або гегемоністської.

Автор цього терміну польський учений Є. Вятр застосовував його для характеристики партійної системи Польщі. Однак, у 50-80-ті роки ця система була типовою для всіх соціалістичних країн Східної Європи. Наприклад, у Болгарії до останнього часу крім комуністичної партії легально брала участь у політичній організації ще одна партія, в Польщі – 2, в НДР та Чехословаччині – по 4 партії, в Китаї – 8. Така ж “багатопартійність” існувала і в СРВ та КНДР.

Польський політолог А. Боднар серед причин виникнення союзницьких партій називав необхідність пошуку форм для передання впливу комуністичної партії на середовище, на яке їм було важко впливати самостійно (фермери, дрібні підприємці тощо). Крім того, така система використовується для заспокоєння опозиції. Вона є не лише психологічним виходом, а і безпечним важелем управління політичною системою. До того ж з’являється додатковий засіб забезпечення еліти таким обсягом інформації, який інша партія не зможе отримати. Модель гегемоністської партії посилює функцію політичної комунікації.

Для партії-гегемона усі базові характеристики тотожні відповідним характеристикам єдиної тоталітарної партії. Опрацювання польського зразка чітко вказує на той факт, що система гегемоністської партії не може трактуватись як багатопартійна, а становить дворівневу систему, в якій одна партія спрямовує свій вплив на другорядні політичні угруповання. І хоча формула гегемоністської партії може набути зовнішнього вигляду кон-курентної політики, але вона не зможе реалізувати її по суті. Партії-союзники є насправді лише партіями-сателітами. І якщо вони входять до складу уряду, то це не означає, що вони беруть участь і у поділі влади. Навіть коли партії-сателіти отримують адміністративні, парламентські та урядові посади, вони не стають справжніми учасниками політичного процесу, а їхній статус значно нижчий порівняно з представниками гегемоністської партії, що, своєю чергою, суттєво впливає на можливість демонстрації незалежної полі-тики. Такий тип розподілу влади називають симульованим плюралізмом та симульованим партійним ринком.

Заснована на примусі партійна система гегемоністського типу існує не лише у комуністичних чи прокомуністичних державах, таких як Ефіопія чи Ангола, які цілком пристосували до своїх умов марксистську систему правління. Вона також існує в таких країнах, приміром, як Заїр та Малаві. З крахом комуністичних режимів у країнах Східної Європи цей тип партійної системи фактично відійшов у минуле.

Поняття тоталітарної гегемоністської партії є неприйнятним, але допускається її авторитарний тип. У зв’язку з цим Дж. Сарторі виділяє: ідеологічну гегемоністську партію, догматичну гегемоністську партію.

Прототипом ідеологічної гегемоністської партійної системи вважалася Польща, а прототипом догматичного її типу – Мексика.

У Мексиці існування другорядних партій допускалося лише доти, доки вони залишаються саме такими. У Португалії після перевороту 1974 р. була дозволена діяльність тільки однієї партії - Партії національної народної дії, але під час місячного передвиборного періоду незалежні кандидати могли представляти опозиційні сили та брати участь у виборчій кампанії. Після виборів опозиція розпускалась, тому що не отримувала належного партійного статусу. Але, з іншого боку, протягом цього часу кожні чотири роки змагання було досить ефективним та суттєво порушувало спокій режиму, що було неможливим за польського варіанту.

Ця форма однопартійної системи дуже поширена й часто є прелюдією до “законної” заборони діяльності політичних партій, як це мало місце у Кенії, Замбії та Зімбабве. Опозиція переслідується, партії примусово об’єднуються або розпускаються. Дж. Блондель називає цей різновид однопартійності однопартійною системою з неконституційними репресіями проти опозиції.

Отже, загалом серед класичних однопартійних систем треба розрізняти два їх основні різновиди:

1) системи, в яких усі партії, крім правлячої, офіційно заборонені або їхнє існування є формальним, заснованим на визнанні провідної ролі партії-гегемона;

2) системи, в яких за умов плюралістичної демократії, але за переважання непартійної політичної культури існує лише одна партія, а спроби сформувати інші партії ще не робились або зазнали поразки, однак не через протидію їм з боку політичної влади.

Міжнародний досвід показав, що однопартійність протягом тривалого історичного проміжку часу ніде не забезпечила ані політичну стабільність, ані економічну ефективність. Ідея утвердження гуманної, демократичної влади з монополією якої-небудь партії чи революційної сили на політичні та духовні цінності не витримала перевірки часом.

^ 10. 3. Двопартійна система

Як зазначав М. Дюверже, природний розвиток суспільства веде до появи двопартійної системи. Двоякість партій може бути не завжди, але майже завжди є двоякість тенденцій. Упродовж історії всі великі конфлікти були за своєю природою дуалістичними. Будь-яка політика включає вибір, принаймні, між двома рішеннями. Коли громадська думка стикається з фундаментальними проблемами, вона викристалізовується навколо двох протилежних полюсів.

Система ця отримала назву двопартійної, хоча на практиці маємо справу з більшою кількістю партій, представлених у межах даного типу. Однак, лише дві з них є домінуючими в тому сенсі, що тільки одна з них здатна самостійно виграти вибори і створити уряд. Перемога такої партії на парламентських виборах забезпечує їй владу в державі на час каденції парламенту. Інші партії настільки малі, що або взагалі не мають свого пар-ламентського представництва або воно настільки незначне, що не враховується і не заважає правлячій партії здійснювати владу. В США, наприклад, крім двох партій-гігантів – Демократичної та Республіканської, є й інші, такі як лейбористська, соціалістична, прогресивна, фермерська. Однак величезна диспропорція між ними дає підстави розглядати систему США як типово двопартійну.

У двопартійних системах дві основні партії, звичайно, набирають більше 90 % голосів виборців. Розклад сил між двома партіями переважно більш-менш рівний. Різниця зовнішніх впливів незначна, а виграш голосів мінімальний. Наприклад, у Великобританії перевага однієї з партій у 2-5 % може вирішити результати змагання. Це явище отримало в літературі назву swing. Перевага (swing) в 1 % дає партії перевагу в 3 % мандатів.

Внутрішньополітична боротьба між обома партіями може складатися і в такий спосіб, що одна з політичних партій може утримувати владу протягом досить тривалого часу, здобуваючи кожного разу перемогу на виборах. Наприклад, Демократична партія США вигравала на всіх президентських виборах з 1933 по 1952 рр., а перед тим довгий час перемагала Республіканська партія (1869-1884, 1897-1912). В Англії консерватори безперервно перебували при владі з 1951 до 1964 р. (в 1976-1979 рр. лейбористська партія повинна була скористатися парламентською підтримкою лібералів). Подібне явище спостерігаємо в 70-х роках в Австрії (гегемонія соціал-демократичної партії).

Такого типу домінування жодною мірою не ґрунтується на структурних ознаках суспільства (наприклад, існування сильних релігійних, професійних чи етнічних груп), є воно, швидше, кон’юнктурним феноменом, пов’язаним з системою конкурентних зв’язків між партіями. Це породжує певні сумніви щодо обґрунтованості виокремлення деякими авторами додаткової групи партійних систем – двопартійної домінуючої системи. Дж. Сарторі для означення такого типу змін вводить поняття переддомінуючої партії.

Отримання більшості голосів виборців, яка дає можливість формувати парламентську більшість, є засадничою ознакою двопартійної політичної системи. У двопартійній системі дві партії змагаються між собою не лише на виборах, а й далі як правляча та опозиційна партії.

Між партологами й досі триває жвава дискусія стосовно того, чи вважати двопартійну систему антиподом, чи варіантом багатопартійної системи. Аргументи є в обох сторін, оскільки двопартійна система багато чим відрізняється від багатопартійної системи, але, водночас, у багатьох моментах вони дуже схожі.

Описуючи історичну еволюцію двопартійності М. Дюверже зазначає, що в ХІХ ст. вона виражалась головно у змаганні між двома буржуазними партіями - консерваторами та лібералами. На початку ХХ ст. цей тип дуалізму змінюється змаганням між буржуазними та соціалістичними партіями, а згодом – змаганням між буржуазними та комуністичними партіями.

Батьківщиною двопартійності вважається Великобританія. Партії консерваторів (торі) та лібералів (віги) там змінюються при владі з моменту утворення конституційної монархії. У 1924 р. лібералів змінюють лейбористи. З Великобританії ця система поширилась у держави Співдружності. Точно визначити кількість держав з двопартійною системою важко. Згідно з класифікацією Бенікса та Текстора, їх є 11. Р. Даль налічує – 8, а Дж. Сарторі до двопартійних держав зачисляє Великобританію, США, Нову Зеландію, Австралію, Канаду, Австрію.

У XX ст. у континентальній Європі на парламентському рівні двопартійна система існувала лише в Іспанії (до 1923 р.). Деякі дослідники вважають її явищем виключно англосаксонським. Однак, такий погляд не зовсім правильний, оскільки деякі англосаксонські країни мають багатопартійну систему, тоді як двопартійна система існує в Туреччині й в деяких латиноамериканських державах. Її еволюцію можна спостерігати і у деяких країнах Європи.

Якщо, слідом за М. Дюверже, припустити, що двопартійна система є природною, то залишається з’ясувати, чому природа така прихильна до англосаксонських країн і їхніх послідовників і чому існують перешкоди природі в країнах континентальної Європи. Інколи це пояснюють генієм англосаксонських народів і темпераментом латинської раси хоча багатопартійна система існує також і в скандинавських країнах, в Голландії і Німе-ччині. Дехто з авторів англосаксонську двопартійність пояснюють спортивними інстинктами британців, які розглядають політичну кампанію як матч між спортивними командами. Андре Моруа протиставляє прямокутному розташуванню палати громад британського парламенту з її двома рядами лавок французькому півколу, де відсутня будь-яка чітка лінія розмежування, що заохочує до збільшення груп. Ці коментарі, зрозуміло, не можуть вважатись серйозними.

На більшу увагу швидше заслуговує історичне пояснення. Очевидно, що давня традиція дуалізму в Англії та Америці є вагомим фактором. Залишається з’ясувати, чому вона має такі глибокі корені. Тільки детальне дослідження умов кожної країни допоможе з’ясувати справжнє походження двопартійних систем. Вплив таких національних факторів, звичайно, дуже важливий, але при цьому особливу увагу треба звернути на тип виборчої системи в державі. Вплив виборчої системи можна виразити такою формулою: простій мажоритарній системі одного бюлетеня відповідає двопартійна система. Серед усіх гіпотез ця найближча до істини. Ми можемо спостерігати майже повний збіг між простою мажоритарною системою одного бюлетеня та двопартійною системою. Винятки трапляються дуже рідко і пояснюються виключно специфічними умовами. Звичайно, проста мажоритарна система працює на двопартійність, ускладнюючи можливість представництва на політичній арені третій партії.

Мажоритарна система може відновити дуалізм, знищений появою третьої партії. Порівнюючи формування партійних систем Великобританії та Бельгії, помічаємо дивовижний контраст: в обох країнах на початку минулого століття було анульовано двопартійну систему, коли на партійну арену вийшов соціалізм, а через 50 років мажоритарна система відновила двопартійність у Великобританії через усунення з політичної арени ліберальної партії, тоді як у Бельгії пропорційне представництво врятувало ліберальну партію і дало можливість створити комуністичну та інші партії.

Отже, в тих країнах, які виявили чітку тенденцію тяжіння до двох партій, проста мажоритарна система може породити двопартійність, навіть якщо її там не було. Однак грубе застосування системи одного бюлетеня в країні, де багатопартійність має глибокі корені (як у Франції), не дасть жодних результатів, хіба лише після тривалого часу. Виборча система такого типу діє в напрямі до двопартійності, хоча і не безпосередньо. Поряд з основною тенденцією існують також інші.

Не останню роль у становленні двопартійної системи відіграє і психологічний чинник. Якщо в простій мажоритарній системі одного бюлетеня є три партії, то виборці починають швидко розуміти, що їхні голоси будуть втрачені, якщо вони продовжувати-муть голосувати за третю партію. Звідси і природне прагнення людей підтримати ту з партій, яка вже має значне представництво.

Деякі політологи відзначають також залежність між кількістю партій та політичною стабільністю. Двопартійна система, як вважає М. Дюверже, не лише виглядає найбільш відповідною природному порядку, але також потенційно стабільнішою, ніж багатопартійна. На думку багатьох політологів, саме двопартійна система оптимально зближує інтереси партії та держави. Двопартійна система створює однорідну та стабільну парламент-ську більшість, яка спирається на підтримку більшості виборців. Коли одна партія перемагає на виборах, вона формує однопартійний уряд, який залишається при владі до закінчення повноважень цього парламенту. Зміни можуть відбутися лише в персональному складі уряду. При цьому дуже рідко змінюється прем’єр-міністр. Високий рівень стабільності двопартійної системи пояснюється не лише однопартійним складом уряду, а й можливістю передбачати можливі зміни, оскільки кількість варіантів незначна.

Це ж стосується й ефективності партійної системи. Сьогодні ці держави відзначаються достатньо високим соціально-економічним розвитком. Це також свідчить про переваги такої партійної системи.

“Щоб уряд більшості став можливим, – зазначає К. Поппер, – необхідне щось подібне до двопартійної системи, яка існує у Великобританії та в Сполучених Штатах”. Суть справи полягає в тому, що за двопартійної системи, партія, яка зазнала поразки на виборах, повинна поставитись до цього серйозно. Втрату 5-10 % голосів за пропорційної системи виборці не розглядають як серйозну. З їхнього погляду це лише тимчасове коливання популярності. З часом люди звикають до думки, що жодна політична партія чи лідер не можуть бути фактично відповідальними за свої рішення, до прийняття яких їх змушувала необхідність утворення коаліції. Схильність до самокритики після поразки на виборах значніше виражена в країнах з двопартійною системою. Всупереч першому враженню, двопартійна система виявляється практично більш гнучкою, ніж багатопартійна. І, зрештою, двопартійній системі не дошкуляє представництво в парламенті дрібних пар-тій.

Недоліками двопартійної системи є можливості громадян щодо впливу на політику; маленька реальна свобода вибору між партіями, особливо в тому випадку, коли програми і політика партій одна від одної суттєво не відрізняються, як, наприклад, у США – за таких умов вибори перетворюються у вибори особистості, що призводить до зниження рівня участі громадян у виборах; надмірна концентрація сил на суто міжпартійну боротьбу та певний консерватизм традицій виборчого процесу (звичайно більшість округів переходять у спадок кандидатам від однієї з партій і навіть сімейним кланам колишніх депутатів).

Двопартійна система зазнає сьогодні серйозних змін. Ознаки майбутніх змін проявилися ще в 60-ті роки і до початку 90-х років призвели до розмивання традиційних виборчих коаліцій, звуження масової бази, зменшилась і роль провідних партій як сил, що впливають на політичну свідомість і поведінку виборців. Значно зросла кількість виборців, які не ідентифікують себе з жодною партією. Помітним стало послаблення зв’язків між партіями та органами державного управління.

Аналіз нових моментів у діяльності двопартійної системи ліг в основу численних прогнозів про майбутній занепад двопартійної системи. І хоча очевидно, що вона і далі виконує свої функції, розмивання соціальної основи провідних партій має довгостроковий характер та веде, зокрема, до розвитку централістських тенденцій в їхній організаційній структурі.

10. 3. 1. Американська та британська двопартійність. У межах двопартійної системи розрізняють дві її моделі – американську та британську, які відмінні між собою як організаційною будовою, так і характером політичного режиму (президентський, парламентський). Республіканська і Демократична партії США, Консервативна та Лейборист-ська партії Великобританії мають більш ніж вікові традиції політичної боротьби, а виборче законодавство цих країн сприяє існуванню саме такої системи.

Ідеологією трьох з чотирьох згаданих партій можна вважати неоконсерватизм, а ідеологією Лейбористської партії – соціал-демократію. Для американських партій характерний кадровий тип членства, тоді як для англійських – масовий.

Британська та американська двопартійні системи відрізняються, насамперед, структурами своїх провідних партій. У Великобританії партіям властивий високий ступінь централізації. Фінанси та бюджет перебувають під суворим контролем центру. За центром зберігається право затверджувати кандидатів, яких було висунуто місцевими осередками

У США закриті збори партійних лідерів є незалежними одні від одних: голови виборчих дільниць і їх комітети пов’язані з комітетами округу, останніми керують лідери та комітети штату. За межами штату практично немає ніяких організацій, влада державних лідерів і комітетів дуже обмежена. У британських домініонах рівень централізації нижчий, але він не досягає рівня США.

Соціальна база – надкласова, партії орієнтуються на всі суспільні верстви з певними регіональними особливостями в США (промислова північ та аграрний південь) та ідеологічними у Великобританії. При цьому треба пам’ятати, що американські партії були засновані не на ідеологічному чи соціальному ґрунті, що вони містять у собі різнорідні елементи доктрини.

Оскільки в США не було могутнього робітничого руху, там не розвивалися і європейські форми масових партій. Лише в першій чверті ХІХ ст., майже через півстоліття після проголошення незалежності, виникли партії – прототипи сучасних партій. Вихідною базою їхнього формування стали низові організації в штатах і на місцях, тобто партійна система США будувалась знизу догори. Сам політичний процес був достатньо пер-соналізований: партійні штаби та активісти обслуговували тих чи інших популярних політиків, які висувались на виборні посади. Це сприймалось як альтернатива безособовій ієрархії партійної машини. Виборець голосує не стільки за представника тієї чи іншої партії, скільки за особистість.

Іншою особливістю американської партійної системи є добір кандидатів шляхом попередніх виборів (праймеріз), в яких можуть брати участь усі прихильники тієї чи іншої партії. У цій процедурі яскраво виявилося намагання партій стати виразником інтересів і настроїв не стільки своїх членів, скільки широких верств виборців.

Попри ці відмінності, між американськими та британськими провідними партіями чимало подібного. У двопартійній системі обидві партії є, звичайно, великими партіями, які мають широке коло членів та виборців. Веде це до об’єднання в межах однієї партії громадян з дуже різноманітними поглядами. Чим більша політична партія, тим різнорідніший склад її членів, що створює різні платформи, групи, тенденції і таким чином послаблює її внутрішньопартійну структуру. Це є спільними ознаками всіх двопартійних систем. Наявність такої внутрішньої різнорідності партії підвищує значення партійного керівництва, яке може балансувати. Це призводить до зменшення залежності керівництва партії від думки членів партії та симпатиків. Різноманітність політичних поглядів в партії ставить її членів перед вибором або перейти у конкуруючу партію, або припинити свою політичну діяльність. У межах наявності в партії різних тенденцій, груп та платформ, опанування партійного керівництва однією з крайніх призводить до зростання внут-рішньопартійної напруги. Тому більші шанси мають центристи, здатні гармонізувати крайнощі у межах партії. За багатопартійної системи крайнощі інституалізуються, за двопартійної – гармонізуються. Тому двопартійні системи вкрай непридатні для радикальних партій (комуністів, фашистів). Біпартизм позбавляє політику впливу демагогії, оскільки є джерелом певної політичної згоди. Він за своєю природою відрізняється від ба-гатопартійності, яка змушує будь-яку партію, яка приходить до влади, керувати спільно з іншими, приписуючи їм свої власні помилки.

За двопартійності (біпартизму) змагаються дві подібні (гомогенні) партії. Звичайно кожна з них має свій погляд на владу і на суспільний розвиток, але вони сходяться в головному – кожна з них сподівається на одноосібне здійснення влади згідно з раз і назавжди встановленим порядком. Механізм конкуренції у межах двопартійної системи веде до консенсусу з мінімальною конфліктною ситуацією. Ілюстрацією цього можуть бути США, де конфліктний потенціал суспільства значний, але це не позначається на рівні партійної системи. Крім цього, двопартійність передбачає цілу низку додаткових умов: культурну гомогенність, консенсус з фундаментальних цінностей тощо.

Двопартійна система створює особливий механізм державного керівництва. У Великобританії вона фактично спричиняє ліквідацію механізмів парламентського правління, отже немає мови про зверхність парламенту над кабінетом чи про поділ влади на виконавчу та законодавчу. Факт, що прем’єром стає лідер партії, яка отримала парламентську більшість, зумовлює домінування уряду в політичній системі. Завдяки партійній ди-сципліні партійні лідери керують діяльністю партійної більшості в парламенті, яка зацікавлена в підтримці свого уряду і прем’єра. Уряд, таким чином, керує як виконавчою, так і законодавчою владою. У випадку серйозних розбіжностей між парламентською більшістю та урядом останній можуть змусити подати у відставку, але це не порушує принципів керівництва партії, яка має парламентську більшість.

Іншою є ситуація в США. Тут партійна система узгоджується з конституційним ладом. Президентська система, яка дистанціює президента від конгресу, функціонує завдяки американській партійній системі. Президент не має, зазвичай, серйозної підтримки в конгресі, навіть якщо там більшість отримують члени його партії. Це є наслідком слабкої організації та дисципліни американських партій, що дає можливість здійснювати реальний розподіл влади між президентською та законодавчою гілками влади.

За двопартійної системи лише дві партії мають такий сильний вплив, що можуть отримати в парламенті більшість місць і сформувати однопартійний уряд. Одна з цих двох партій утримує у своїх руках владу і конкурує з іншою великою партією (але без підтримки чи допомоги третьої партії). Така парламентська більшість у принципі гарантує стабільність уряду і робить можливим найбільш повне представництво інтересів громадян з урахуванням чергування при владі.

Зміна влади є визначальною ознакою механізму двопартійності. При цьому зміну треба розуміти як очікування, а не як державну реорганізацію. Зміна передбачає те, що дистанція між партіями незначна, а очікування надає можливість партії опозиції змінити правлячу партію, тобто поняття зміни переходить у поняття конкуренції.

10. 3. 2. Технічна та метафізична двопартійність. Характер міжпартійної конкуренції в межах двопартійної політичної системи дав підстави М. Дюверже виокремити два типи двопартійності: технічну двопартійність, за якої змагання між партіями обмежується другорядними цілями та засобами, що не призводить до зміни загальних засад існуючого режиму; та метафізичну двопартійність, в межах якої об’єктом партійних су-перечок є природа режиму. Тільки перший тип двопартійності життєздатний. Дуалізм не можливий у тому випадку, коли одна із двох партій має тоталітарну структуру.

Характеризуючи протистояння між буржуазною та комуністичною партіями М.Дюверже зазначав, що перемога останньої була б катастрофою, оскільки основною турботою комуністичної партії після приходу до влади стало б знищення свого основного конкурента.

10. 3. 3. Досконала та модифікована двопартійність. Ж. Шарло пропонує свою типологію двопартійності, вирізняючи два її типи: досконала (чиста) двопартійна система (наприклад, Великобританія), за якої дві основні партії разом збирають до 90 % голосів; система двох з половиною партій (модифікована двопартійність).

Ж. Л. Кермонн вважає, що досконала двопартійність визначається трьома обставинами: 1) автоматичним забезпеченням одній з партій більшості місць у парламенті, що дає змогу урядові функціонувати протягом всього терміну, гарантує його стабільність; 2) вона найповніше забезпечує представництво виборців (якщо дві партії збирають переважну більшість голосів, то з урахуванням черговості така ж пропорція громадян представлена не лише у парламенті, а й в уряді); 3) вона дає можливість зекономити ресурси на паралельні вибори глави держави.

За двопартійної політичної системи часто мала партія може отримати значні політичні дивіденди. Причина цього – приблизна рівність електоральної підтримки обох головних партій. Усе частіше перемога на виборах досягається незначною кількістю голосів виборців і перевагою в мандатах, що робить становище партії-переможниці й сформованого нею уряду дуже нестійким. У такій ситуації зростає роль третьої партії. Вона виступає тим необхідним мінімумом голосів і мандатів, які забезпечують реальний успіх одній з двох партій-конкурентів.

Прикладами можуть бути спроби як лейбористів, так і консерваторів Великобританії втриматись при владі за допомогою партії лібералів. У ФРН крім двох основних партій – ХДС/ХСС та Соціал-демократичної партії існує ще одна незначна партія – Партія вільних демократів, яка набирає на виборах трохи більше 5 % голосів виборців. Жодна з двох основних партій не набирає на виборах абсолютної більшості, а тому урядовою партією стає та партія, з якою Партія вільних демократів готова сформувати правлячу коаліцію.

Подібна система мала місце в Австрії, коли Австрійська партія свободи асоціювалася з виразною ліберально-центристською політичною орієнтацією. У 1983 р. була вона коаліційним партнером правлячої Соціал-демократичної партії Австрії. Така тенденція останнім часом спостерігається також у Новій Зеландії, Австралії, Бельгії, Люксембурзі, Ірландії, Канаді.

Зазначені партійні системи є незбалансованими, тому що друга партія менша за першу, а третя менша за дві перші. Перша партія збирає приблизно 40-45 % голосів виборців, друга – до 35 %, а третя – близько 15 %. Треба при цьому окремо зауважити, що така партійна система не може трактуватись як правдива трипартійність, оскільки третя партія не провадить самостійної політики.

Як уже зазначалося, приклади досконалої (чистої) двопартійності рідкісні. Частіше на практиці доводиться мати справу зі змішаними (гібридними) формами партійних систем, коли визначити їхню приналежність до того чи іншого типу надзвичайно складно. Скажімо, група скандинавських країн дає нам приклад багатопартійної системи з ознаками двопартійності, а Англія – двопартійної системи з елементами багатопартійності. Для характеристики цих процесів за останні роки з’явилося нове рішення, яке запропонувала група науковців. Воно полягає в тому, щоб стосовно партійних систем вживати термін половини партії і тим самим позбавитися труднощів у класифікації. Наприклад, Японія, за їхньою класифікацією, є країною з 1+1/2 системою, Австралія – 1(1/2 + 1/2), Німеччи-на – 2 + 1/2, Канада – 2 + 1/2. Однак, така класифікація партійних систем не отримала належної підтримки більшості дослідників.

Це стосується і поняття ”два-і-пів партійна система”. Деякі автори пропонують вважати її не самостійним, а перехідним типом між двопартійною та багатопартійною системами (т. зв. двоблоковий тип багатопартійної системи обмеженого плюралізму).

10. 3. 4. Природна та штучна двопартійність. Крім прикладів природного формування двопартійності, на практиці маємо також приклади примусового формування двопартійної системи. Наприклад, у Нігерії після одного з військових переворотів, державою офіційно було декларовано створення двох політичних партій і на період “стабілізації демократії” в країні заборонялася діяльність будь-яких інших партій. У Бразилії (з 1964 по 1979 рр.), Уругваї (з 1973 по 1985 рр.) після військових переворотів законодавст-во дозволяло лише діяльність двох партій, при чому одна з них розглядалася як правляча, а друга – як опозиційна. В Колумбії 1957 р. дві традиційні партії – Консервативна та Ліберальна підписали угоду про паритетне правління, домовившись про те, що посада президента переходитиме по черзі від однієї партії до іншої через кожні чотири роки і без усяких виборів, а також діятиме паритетний (для цих двох партій) принцип формування уряду, місцевих органів влади. Така система проіснувала тут до 1970 р. І, нарешті, ще одним специфічним прикладом формальної двопартійності була Болгарська Народна Республіка, в якій існувало дві легальні партії – правляча Комуністична партія та її молодший партнер – Болгарський землеробський народний союз. Особливістю цих двопартійних систем є обмеження рівня політичної свободи та конкуренції. Такі партійні системи отримали назву “обмежених (штучних) двопартійних систем”.

^ 10. 4. Багатопартійна система

Ця система охоплює більш ніж дві сильні партії, але жодна з них у парламенті не набирає такої кількості мандатів, яка б давала їй можливість правити самостійно. Це змушує партії шукати між собою компроміс, укладати коаліції з метою формування уряду.

Багатопартійна система найдемократичніша. Вона пропонує виборцям значно ширший вибір альтернатив, порівняно з двопартійною системою. Партії мають можливість відрізнятися між собою. За двопартійної системи партія для успіху на виборах змушена звертатись до багатьох соціальних груп. За багатопартійної системи партії не знають цієї проблеми: оскільки можливість участі у правлячій коаліції, партії немає необхідності бути надто великою, щоб отримати доступ до влади. Це дає можливість політичним партіям точніше орієнтуватися на інтереси певних соціальних груп (в тому числі і радикальних).

Наявність урядових коаліцій робить багатопартійне управління менш стабільним, ніж воно є в двопартійній системі. В країні повинен бути досягнутий компроміс не менш як з двома партнерами по коаліції щодо засад використання влади. В Швеції, Норвегії, Фінляндії, Німеччині та деяких інших країнах вже склалися стабільні партійні коаліції одного чи іншого типу, які змагаються за владу між собою. Але коли партійну коаліцію треба сформувати зі значного числа політичних партій, це нерідко стає проблемою. Тривалість існування такої коаліції також переважно незначна. Яскравим прикладом тут є Італія, де з 1945 р. при владі побувало 53 різноманітні коаліції.

Наявність двох партій – швидше виняток, ніж правило у країнах з представницькою демократією. У більшості сучасних країн склалася та існує саме багатопартійна система.

Визначаючи відмінності між двопартійною і багатопартійною системами, Ж. Бюрдо розуміє останню як систему, в якій більше ніж дві партії мають достатньо сильну організацію для того, щоб впливати на функціонування урядових інститутів. Лінія поділу між двома типами систем досить гнучка і залежить від існуючих в країні ідеологій, традицій, виборчої системи, що за висловом М. Дюверже становить суть поняття партійна реальність і яку він порівнює з маятником.

За типологією Дж. Сарторі, багатопартійні системи відрізняються головно такими трьома ознаками:

- невеликі ідеологічні розбіжності між головними партіями;

- схильність до формування коаліції між різними партіями, навіть коли вони надають перевагу різним політичним програмам;

- важливість міжпартійної боротьби, її суттєве значення для провідних партій.

М. Дюверже зазначає, що виникнення справжньої багатопартійності пов’язане з існуванням справжніх партій. “Країна, в якій політична думка поділена між кількома групами, – пише він, – які є нестабільними, змінними і які існують недовго, не є прикладом багатопартійності у справжньому значенні цього терміна: ця країна все ще перебуває на передісторичному періоді розвитку партій, у тій фазі загального розвитку, за якої ще немає чіткої різниці між двопартійністю і багатопартійністю тому, що ще немає справжніх партій”.

На відміну від жорсткої двопартійності, багатопартійна (плюрипартійна, мультипартійна) система більш гнучка та різноманітна. Немає жодного принципового значення, скільки саме партій – три чи більше – функціонують в її межах, оскільки з моменту появи третьої партії рідко коли одній з них вдається отримати і довго втримувати абсолютну більшість у парламенті. Парадокс багатопартійної системи саме в тому і полягає, що за наявності значної кількості партій реальну участь у здійсненні влади бере значно мен-ша їхня кількість. Інші ж партії, хоча й беруть участь у політичному процесі, але їхній вплив на реалізацію влади незначний.

У кінцевому підсумку все зводиться до визначення конфігурації партій. Деякі з них, т. зв. урядові, навіть за наявності у них цілком прийнятної для значної частини електорату програми, не здатні управляти самостійно й беруть участь лише в коаліційних урядах. За багатопартійності є також й так звані антисистемні партії, які надають перевагу своїй принциповій ролі в опозиції. Причому, якщо за умов двопартійності вони маргіналізуються, то багатопартійність, навпаки, виправдовує їхнє існування. Урядові партії націлені на розробку заходів, зумовлених національними потребами, а антисистемні головне своє завдання вбачають у декларуванні вимог класу чи соціальних груп, з якими вони себе ідентифікують. Отже, за багатопартійності політичні партії є гетерогенними.

Між тим, влада у руках кількох партій далеко не ідеал багатопартійності, адже коли їхня кількість переходить певну оптимальну величину, будь-яке демократичне волевиявлення населення неминуче призводить до подріблення голосів, необхідності повторних виборів, а головне – до неминучості коаліційних форм влади, які відзначаються як нестабільністю, так і недовговічністю. І якщо проаналізувати стабільні політичні системи, то помітимо, що влада там, за наявності значної кількості партій, в той чи інший період належить лише одній з них. Але від однопартійності така влада відрізняється двома принциповими моментами: 1) наявністю організованої опозиції правлячій партії; 2) партія не зрослася з державою. Державна влада не монополізована, оскільки підзвітна законодавчій владі, яка, по суті, є багатопартійною.

Досвід політичної історії показує, що партіями-фаворитами найчастіше є центристські партії, оскільки вони стають перешкодою на шляху до влади різного роду радикалам, а також проводять однотипну, послідовну політику.

Багатопартійність – це така форма суспільного управління, вироблена людською цивілізацією, за якої боротьба декількох політичних партій за владу виступає як механізм використання розходжень інтересів з метою суспільного прогресу. Вона – ефективний засіб виявлення різних підходів та поглядів, інтересів, є способом їхньої гармонізації. За допомогою багатопартійності інтереси та здібності людей, взяті у їх органічній єдності й в боротьбі з іншими інтересами, спрямовуються на вирішення актуальних проблем суспільного життя.

Інша, надзвичайно важлива сторона реальної багатопартійності – мобілізація населення на легітимацію існуючого політичного ладу. Як би не розходились між собою інтереси конкуруючих політичних партій, однак, якщо вони готові вступити у боротьбу за створення органів влади на основі загальних правил і чинних норм, якщо народ як суверенний носій влади розглядає самі вибори як форму вираження своєї волі, то багатопартійність при цьому виступає важливим засобом легітимації існуючих порядків.

За ідеологією партії, які формують багатопартійну систему, надзвичайно різноманітні, але більшість з них сповідують соціал-демократію, неолібералізм і неоконсерватизм. Організаційна структура їх, звичайно, масова та децентралізована, методи та засоби діяльності – у більшості партій – парламентські. Соціальна база партій досить різноманітна й здебільшого надкласова.

Батьківщиною цього типу систем прийнято вважати зону Атлантичного океану, де вони розвиваються протягом кількох десятиліть. Однак, сьогодні цей тип систем поширився далеко за її межі. В середині 90-х років 105 із 182 країн (52 %) керувалися системою з більш ніж однією партією. Вони охоплювали зону Атлантичного океану, 4/5 Латинської Америки, 2/3 Південно- та Східно-Азійських країн і лише третину держав Середнього Сходу та Африки. Успіх цих систем незначний серед держав Третього cвіту, і навпаки, значний у зоні Атлантичного океану, а з 80-х років з’являються вони і у Латинській Америці та Східній Європі.

10. 4. 1. Способи утворення багатопартійних систем. Говорячи про багатопарті-йність, М. Дюверже зазначає: “Кожна національна організація зберігає свою власну, єдину і неповторну ознаку, через яку її неможливо віднести до якоїсь загальної схеми. Проте можна дослідити деякі спільні ознаки, якщо брати до уваги спосіб виникнення багатопартійних систем”.

Він виокремлює два способи утворення багатопартійних систем: шляхом розколу; часткового накладання. Перший спосіб полягає в тому, що багатопартійна система виникає на грунті диференціації двопартійних систем. У кожній партії є поділ на поміркованих та екстремістів, примиренців та підбурювачів, дипломатів та доктринерів, пацифістів та войовничо налаштованих, які формують свої фракції всередині партії. Доти, поки ці суперечності узгоджуються в межах партії, двопартійна система продовжує існувати. Однак, якщо суперечності між фракціями загостряться і вони не зможуть більше дійти згоди, то базова тенденція до дуалізму порушується і веде до виникнення нових партій, що дає можливість розвиватися багатопартійності.

Часткове накладання поширеніше явище, ніж розкол. Суть його полягає у тому, що в багатьох країнах суспільні групи утворюються внаслідок дії певних чинників: релігія, мова, національність, географічні та історичні особливості тощо. Кожен з цих чинників має різну силу впливу, через що суспільні групи, утворені під цим впливом, не накладаються одна на одну – виникає суспільна мозаїка.

Усі антитези за своєю природою дуалістичні, що приводить до суперництва між двома діаметрально протилежними поглядами. Якщо ж мати різноманітні, залежні одні від одних, набори антитез, тоді можна виробити погляд в одній площині й все ще залишатися відносно вільним при виборі точки зору в інших площинах. Існують такі основні набори антитез: політичні, соціальні, економічні, релігійні, національні, расові, міжнародні, історичні та інші. Дуже багато антитез можуть перетинатися. Із взаємної залежності (часткового накладання) наборів антитез виникає багатопартійність.

Що ж стосується трипартійності, то М. Дюверже виокремлює два випадки її утворення: трипартійність зразка 1900 р. і трипартійність австралійського зразка. Трипартійність зразка 1900 р. пов’язана з впливом на дуалізм лівоцентристської тенденції, яка набула поширення наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. і яка торкнулася таких держав, як Англія, Бельгія, Швеція, Австралія, Нова Зеландія.

Звичайною є ситуація, коли реформістські чи революційні партії стають консервативними, якщо реформи чи революції, за які вони боролися вже здійснені. Тоді їхні погляди змінюються з лівих до правих, залишаючи місце для виникнення нової партії лівої орієнтації, яка проходить таку ж еволюцію. Отже, через двадцять чи тридцять років ліві одного періоду стають правими наступного періоду. До цього постійного руху М. Дюверже застосовує термін “лівизм”.

Таким чином за трипартійною системою консерватори – ліберали – радикали йшла б нова трипартійна система консерватори або ліберали - радикали – соціалісти і за нею трипартійність ліберали – соціалісти – комуністи. Теоретично рух старої лівої партії до правої повинен би спричиняти зникнення старої консервативної партії, але на практиці цього не спостерігаємо. Оскільки старі партії продовжують існувати самостійно, то тенденція до лівизму збільшує загальну кількість партій замість того, щоб руйнувати одну з них. Так відбувалося становлення трипартійних систем зразка 1900 р.

Виникнення трипартійної системи в Австралії пов’язане із її соціальною структурою. Дуалізм консерватори-лейбористи, який відповідає зразку середній клас-робітничий клас тут змінюється окремим політичним представництвом фермерів, яке здійснюється за допомогою Cелянської партії. Виникнення останньої є наслідком спроби дати селянам засіб вираження, подібний до того, який Лейбористська партія дає робітничому класу. Селянські партії не набули поширення. Складність у створенні аграрної партії зумовлена постійним конфліктом між лівими та правими всередині партії. Перші надають перевагу соціалістичним та комуністичним партіям, а другі – тяжіють до правих та консерваторів. Тому селянські партії трапляються порівняно рідко. Однак, певні традиції незалежної політики селянської партії залишилися і, зрозуміло, що вони мали певне значення у їхньому відтворенні за умов появи пропорційної виборчої системи. Подібно до лейбористських партій, деякі з селянських базувались на кооперативах та профспілках. Найвагомішою їхня діяльність була у Болгарії.

У деяких державах поява селянських партій спричинила виникнення чотирипартійної системи. Вона виникла як наслідок долучення селянської партії до вже раніше існучої консервативно-ліберально-соціалістичної трипартійності, властивої для Європи початку ХХст. Приблизно так складалася ситуація у скандинавських країнах, Швейцарії та Канаді, де через існування елементарної соціальної структури, яка спиралась на дуже об-межений промисловий розвиток, антагонізм консерватори-ліберали набув форми місто – село.

Нарешті, існує чітко визначена тенденція до трипартійності у латинських народів як наслідок глибокої індивідуалізації їхніх жителів, їх смаку до особистої оригінальності й трохи анархічності їхнього характеру. Прикладом тут можуть слугувати іспанські кортеси. Багато партій було також в Імператорській та Веймарській Німеччині, багатопартійність має місце також у Голландії та Італії. Однак загалом, як зазначає сам М. Дюверже, міркування щодо національної психології і національного темпераменту не можуть привести до будь-яких чітких висновків.

Крім цього, у багатьох країнах можна спостерігати чітку тенденцію до багатопартійності серед правого крила політичних сил. Інколи ця багатопартійність правого крила є результатом лівизму – кілька сучасних груп правого крила старі партії лівого крила, які відійшли до правих під тиском нових партій і які так і не змогли повністю асимілюватися з партіями правого крила. Це також трапляється ще й як наслідок тенденції консерва-тивних партій до поділу всередині самих партій і утворення кількох груп-суперників. Пов’язано це з глибоко індивідуальними ознаками буржуазії, яка, як найбільш розвинений соціальний клас, є і найбільш диференційованою, що зумовлює існування різноманітних політичних позицій.

Можна також виділити національну або етнічну багатопартійність, властиву країнам, поділеним на кілька традиційних або расових груп: тут расові антагонізми переважають над соціальними та політичними.

10. 4. 2. Виборча система і багатопартійність. Ми розглянули особливі ознаки багатопартійності, проте існує один фактор, який є загальним, для них усіх – це виборча система. Раніше зазначалось, що проста мажоритарна система одного бюлетеня відповідає двопартійній системі, навпаки ж, проста мажоритарна система другого бюлетеня та пропорційне представництво схильні до багатопартійності.

Проста мажоритарна система другого бюлетеня застосовувалася у Франції до 1945 р. Більшість інших країн відмовилися від неї. Система другого бюлетеня дає змогу розвиватись багатопартійності. Вона діє дуже просто: різноманітні партії, які мають багато спільного, не впливають негативно на загальну кількість місць, які вони здобули, оскільки у цій системі вони завжди можуть перегрупуватися для другого бюлетеня. Яви-щами поляризації і підпредставництва тут не можна керувати лише при другому бюлетені, оскільки кожна партія від самого початку зберігатиме свої шанси неушкодженими. Спостереження підтверджують висновок, що майже всі країни з системою другого бюлетеня є одночасно країнами з багатопартійними системами.

Багатопартійна система ніби набуває вигляду двох дещо відмінних зразків. У Швейцарії та Голландії багатопартійна система обмежена і організована; в Італії вона анархічна і безладна; у Німеччині та Франції має місце середнє між двома попередніми. Спроби пояснити ці відмінності різницею у методиці проведення виборів виявились марними. Відмінності у кількості та стабільності партій за простої мажоритарної системи другого бюлетеня з’являються швидше як наслідок індивідуальної національної специфіки, ніж технічних деталей виборчої системи.

При цьому треба підкреслити, що і організація партій, своєю чергою впливає на характер системи. Саме міцна внутрішня структура партій Бельгії запобігла партійному розколу навіть після запровадження тут системи другого бюлетеня.

Тенденція пропорційного представництва до збільшення кількості партій була об’єктом багатьох дискусій. На сьогодні цю тенденцію приймають усі дослідники. Зараз точно відомо, що пропорційне представництво зумовлює переважно багатопартійну систему: в жодній країні світу пропорційне представництво не привело до утворення двопартійної системи, або ж така система існувала при ньому. Тому перший вплив пропорційного представництва – це зупинення будь-якої тенденції до двопартійної системи. Немає тенденції до злиття партій з подібними поглядами, оскільки їхній поділ їм не шкодить. Немає нічого, що запобігало б розколам у межах партії. Єдине послаблення основної тенденції до збереження багатопартійності виходить з колективної природи пропорційного представництва: партія повинна мати організацію, дисципліну та структуру. Тому вона протиставляється індивідуалістським анархічним тенденціям, які часом розвиваються за системи двох бюлетенів.

Пропорційна система впливає на психологію виборців: найважливіше для них те, що вони знають, що їхні голоси за кандидатів, які можуть посісти третє чи четверте місця не будуть втрачені, як за мажоритарної системи одного бюлетеня, бо додатковий розподіл має на меті відновити їх. Як наслідок, поляризація знижується або її не спостерігається зовсім. Отже, якщо мажоритарна система одного бюлетеня викликає ефект концентрації, то система пропорційного представництва – збільшення кількості партій. Більшість країн, де ефективно застосовують пропорційне представництво, вдалися до заходів безпеки, щоб уникнути зростання кількості малих партій, встановлюючи відповідний виборчий бар’єр.

Через те, що багатопартійна система дуже чутлива до емоцій народу, до того великого ентузіазму, що інколи підносить людей, як хвилю, вона сприяє їхній концентрації у партії, які можуть привести в життя оригінальні ідеї. У такий спосіб пропорційне представництво посприяло і розвитку фашизму. Цікаво, що країни, у яких фашистській тенденції вдалося знайти загальне вираження у партіях, представлених у парламенті, – це країни з пропорційним представництвом.

10. 4. 3. Класифікація багатопартійних систем. Важко довести типовість багатопартійної системи: можна уявити незліченні її варіанти, починаючи з трипартійної системи та до нескінченності, і в межах кожного варіанта можливі різноманітні зразки та форми. Трипартійна система у Франції не має нічого спільного з бельгійською традиційною трипартійністю; скандинавська чотирипартійна система фундаментально відрізняється від швейцарської чотирипартійної. Однак, спробуємо все ж узагальнити певні методологічні підходи до класифікації багатопартійних систем, які допоможуть скласти чіткіше уявлення про багатопартійний масив.

Вивчаючи багатопартійну систему, М. Дюверже виокремлює такі її форми: трипартійність, чотирипартійність і власне багатопартійність – відповідно до кількості партій-суперників. Причому, на його думку класифікація, яка складається з більш ніж чотирьох партій вже неможлива. Крім того, М. Дюверже поділяє багатопартійність на націоналістичну, або етнічну та праву чи центристську.

Ж. Шарло поділяє багатопартійні системи на дві категорії: інтегральна багатопартійність (Бельгія, Люксембург, Канада), де політичне життя атомізоване, та багатопартійність з однією домінуючою партією, яку не треба ототожнювати з однопартійною системою.

Американський політолог Л. Епстейн вирізняє багатопартійну систему з однією домінуючою партією, модифіковану однопартійну систему з двох плюс одна партією, крайню багатопартійну систему та стабільну багатопартійну систему. Якщо до багатопартійної системи з однією домінуючою партією він відносить Мексику, а модифіковану однопартійну систему бачить у США, то партійна система два плюс одна є, на його думку, у Великобританії, Канаді, Австрії. Крайня багатопартійна система чинна у Франції.

Ж. Бюрдо поділяє багатопартійність на впорядковану та невпорядковану. До першого типу він зачисляє, наприклад, Голландію та Скандинавські країни, де існує згуртваність партій, консолідація виборців навколо них, стабільність урядів. Другий тип властивий, наприклад, Італії та Франції, де партії створюють враження безпорядку в політичному житті, бо вони не пройняті почуттям відповідальності за функціонування політичної системи.

Нарешті, існує поділ багатопартійних систем на природні та штучні. До останніх належать такі типи систем, за яких має місце штучне обмеження багатопартійності. Наприклад, трипартійна система, офіційно запроваджена у Єгипті в період правління там А. Садата на основі поділу колишньої єдиної правлячої партії – Арабського соціалістичного союзу. Такий різновид партійної системи також існував на Мадагаскарі, де в 70 - 80-ті роки на підставі “Хартії Малагасійської революції” дозволялося функціонувати ли-ше восьми політичним партіям. У Південній Кореї з січня 1987 р. легально діє п’ять партій з яких Демократичній партії справедливості відведена роль правлячої. В ПАР, крім правлячої з 1948 р. Національної партії після конституційної реформи 1984 р. легально діяло ще сім партій, які визнавали політику апартеїду, яку проводила правляча партія. У Парагваї після військового перевороту 1954 р. при владі до 1989 р. перебувала Націона-льно-республіканська асоціація (партія Колорадо), а п’ять партій мали легальний статус за умови підтримки режиму.

Найповнішу характеристику багатопартійних систем з урахуванням їх функціональної сторони дав Дж. Сарторі. Запропонована ним класифікація багатопартійної системи на сьогодні вважається базовою. Зупинимось конкретніше на характеристиці основних типів багатопартійних систем.

1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   35



Схожі:




База даних захищена авторським правом ©lib.exdat.com
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації