Поиск по базе сайта:
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів icon

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів




НазваНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Сторінка32/35
Дата конвертації22.05.2013
Розмір6.68 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   35
^

9. 5. Типологія партійних систем


9. 5. 1. Типологія М. Дюверже. М. Дюверже як принциповий вимір класифікації партійних систем застосовує поняття кількості партій (т. зв. номерна класифікація). Він пропонує класичний поділ на системи однопартійні, англосаксонську двопартійність та багатопартійність. Класифікація ця недосконала, оскільки, скажімо, партійні системи континентальної Західної Європи належало б зачислити до категорії багатопартійних систем. У цій групі опинилися б такі відмінні за своїм характером системи, як наприклад, багатопартійна італійська та австрійська. А Великобританія виступає одиноким прикладом двопартійності. Це надто загальний підхід до класифікації, яка стирає відмінності, що існують між конкретними партійними системами.

Та це не означає, що змінна кількості партій не має значення. Кількість партій, які змагаються в межах конкретної партійної системи дає нам орієнтацію стосовно “ступеня, в якому політична влада залишається сфрагментованою чи ні, розпорошеною чи сконцентрованою”. Іншими словами, на підставі кількісного критерію можна зорієнтуватися стосовно правдоподібного характеру політичної конкуренції, масштабів, стилю та ступеня її інтенсивності.

Г. Сйоблом звертає увагу, на те, що, знаючи, скільки партій змагається в партійній системі, можна передбачити, принаймні, кількість можливих зв’язків, які можуть виникнути між ними. Коли існує дві партії, то маємо справу з одним домінуючим типом взаємних зв’язків і впливів. У випадку трьох партій з’являються вже три такі уклади, чотири партії – 6 укладів, п’ять партій – 10 укладів. Чим більше партій, тим складніший комплекс взаємовпливів та взаємозв’язків між ними в межах партійної системи. Тактика правлячих та опозиційних партій повинна змінюватися залежно від конкуруючих суб’єктів, що знаходить відображення, наприклад, у способі творення урядових коаліцій і в самому їхньому функціонуванні. Кількість партій вказує на те, скільки конкуруючих політич-них орієнтацій треба розглядати при аналізі системи, однак, не характеризує їх відносної величини.

9. 5. 2. Типологія Дж. Блонделя. Дж. Блондель застосовує у своїй класифікації партійних систем дві змінні: кількість партій та їхній розмір. Відповідно до цього він вирізняє чотири типи конкуруючих партійних систем: двопартійну, два-і-пів партійну систему, багатопартійну з домінуючою партією та багатопартійну систему без домінуючої партії.

Прикладом двопартійної системи виступає партійна система Великобританії та Мальти, де за владу борються дві партії. Не означає це, що інших партій не існує, але в силу виборчого законодавства чи традиції тільки дві партії мають шанс здобути підтримку більшості населення, а відтак самостійно сформувати парламентську більшість та однопа-ртійний уряд. Партія, що здобула меншу кількість голосів, виконує функції опозиції, готуючись до опанування влади за підсумками наступних виборів.

Два-і-пів партійна система – це термін, який Дж. Блондель застосовує до такого типу двопартійності, коли жодна з двох сильних партій не має достатньої кількості мандатів у парламенті для формування абсолютної більшості й однопартійного правління, а тому змушена утворювати блок з третьою партією, позиції якої в суспільстві значно слабші ніж позиції двох попередніх. Джерелом сили цієї партії є її центральне положення між двома сильними партіями, що дає можливість брати участь у формуванні правлячої коаліції з обома партіями (партія-маятник). Отже, третя партія має значний коаліційний потенціал, який дає їй можливість постійно залишатися молодшим партнером (доповнювальною партією) правлячої коаліції. Як приклад такого типу Дж. Блондель наводить партійну систему Німеччини.

Для характеристики різних типів багатопартійності Дж. Блондель запроваджує поняття домінування.

Багатопартійна система з домінуванням однієї партії – це така система, за якої в межах багатопартійності виділяється одна партія, яка домінує серед інших партій, однак не володіє абсолютною більшістю в парламенті, а тому для її формування змушена вступати в коаліцію з іншими партіями в межах якої виступає як ініціативна партія. Суть домінування, за Дж. Блонделем веде до того, що ця партія хоча й не здобуває абсолютної більшості, однак володіє значно більшою силою в парламенті ніж інші партії – вона необхідна для творення урядової коаліції більшості. Прикладом такого типу партійної системи була до 1994 р. партійна система Італії з домінуванням християнських демократів та партійні системи скандинавських країн з домінуванням соціал-демократів.

Багатопартійна система без домінуючої партії – це класичний приклад багатопартійної системи, в якій жодна із багатьох політичних партій не має такої підтримки, яка б надавала їй переваги у формуванні урядової більшості порівняно з іншими партіями. Результати виборів близькі для кількох політичних партій. Внаслідок цього жодна з партійне є невід’ємною в процесі творення урядових коаліцій. Міжпартійні угоди досить плинні й в гру входить можливість формування кількох правлячих коаліцій. Прикладами пар-тійних систем цього типу є Фінляндія та Бельгія.

9. 5. 3. Типологія Дж. Сарторі. Дж. Сарторі при побудові своєї типології партійних систем передбачав дві змінні: кількість партій, що змагаються (форма партійної системи), та ідеологічну відстань між ними (механізм партійної системи). Таким чином він запропонував чотириелементну типологію конкуруючих демократичних партійних систем: система домінуючої партії, двопартійна система та два варіанти багатопартійної системи – помірної поляризації та поляризована.

У висновках Дж. Сарторі з’являється кілька особливо важливих категорій з яких принаймні дві вимагають пояснень – категорії дво- та багатопартійності та ідеологічної дистанції. Визначення партійної системи як біполярної чи багатополярної вказує на кількість центрів навколо яких відбувається політична конкуренція. Йдеться тут не про кількість партій, а про групу партій ідеологічну родину, яка диктує правила політичної гри. Т. зв. біполярна система має два таких центри. Прикладом може бути хоча б партійна система Великобританії, де консервативна партія обіймає праву позицію політичного спектру, а лейбористська – ліву. Політичний центр є слабким і не становить загрози для двох великих партій. За цією версією біполярності обидва поля репрезентовані конкретними політичними партіями, а альтернатива для однопартійного кабінету інша, також однопартійна. Біполярна система може також виступати в умовах існування більш фрагментаризованої форми партійної системи. Наприклад, у скандинавських системах існує два ідеологічні центри, однак кожен з них представлений не однією, а кількома партіями. Як наслідок виникають коаліційні кабінети і подібний характер має політична альтернатива – інший коаліційний кабінет. Політична конкуренція набуває біполярних форм. Багатопартійні системи мають більш ніж два центри, які ухвалюють рішення в межах політичної системи.

Другою важливою ознакою у типології Дж. Сарторі є категорія ідеологічної дистанції між політичними центрами (ступінь поляризації). Коли лівий чи правий центри партійної системи творять значну ідеологічну дистанцію, чи не вистачає консенсусу стосовно головних засад політичної гри, то публічна думка представляє всілякі можливі (у т.ч. крайні) ідеологічні погляди, й тоді маємо справу з поляризованою системою. Інтенсивність політичного конфлікту тоді дуже висока, а шанс розв’язання їх шляхом консенсусу дуже малий. Біполярні системи мають, звичайно, тенденцію схилятися до центру партійного спектру. Внаслідок цього партії уподібнюються собі (як програмно, так і ідеологічно). Домінує тоді модель доцентрової конкуренції, а результатом є процес деполяризації партійної системи. Багатополярні поляризовані системи мають сильний центр і переважає в них модель відцентрової конкуренції. Спостерігаємо тоді значну радикалізацію партійних гасел, малі шанси вироблення поміркованих напрямів політики, а також появу екстремальних програмних пропозицій (поляризацію).

Спрощену схему типології партійних систем Дж. Сарторі з узгодженням специфічних властивостей, механізмів конкуренції можна представити таким чином: 1) однопартійна система; 2) гегемоністська партійна система; 3) система домінуючої партії; 4) двопартійна система; 5) багатопартійна система поміркованого плюралізму; 6) багатопартійна система поляризованого плюралізму (екстремально поляризована); 7) система роздрібненої партії.

^ Однопартійна система. До цього типу партійних систем Дж. Сарторі зачисляє системи з однією партією. При чому у своїй класифікації однопартійних систем він виділяє однопартійну тоталітарну, авторитарну і догматичну партійні системи. Як окремий різновид однопартійності він розглядає і гегемоністську партійну систему.

^ Гегемоністська система. Цей термін Дж. Сарторі вживає для характеристики однопартійних систем, які мають формальні ознаки багатопартійності. Такий тип партійних систем він застосовує для характеристики комуністичних режимів Східної Європи – т. зв. країн народної демократії. Гегемоністська партійна система відрізняється наявністю кількох політичних об’єднань, панівним становищем однієї партії за відсутності політичної конкуренції, визнанням іншими об’єднаннями (союзниками) керівної ролі правлячої партії (гегемона), інтеграцією об’єднань-союзників у систему державної влади, яка здійснюється партією-гегемоном, організаційною автономією об’єднань союзників, політичним режимом, близьким до тоталітарного. Цей тип партійної системи інколи характеризують як неполяризовану багатопартійну систему або як фасадну багатопартійність. Можливість зміни влади за такої системи майже дорівнює нулю, тобто гегемоністська партія завжди залишається правлячою.

^ Система з домінуючою партією. Система з домінуючою партією подібна до однопартійної системи в тому, що владу весь час утримує одна партія, але вона відрізняється від однопартійної системи тим, що тут діяльність інших політичних партій дозволена і здійснюється відкрито, але без достатньої ефективності для останніх. Класичним прикладом такого типу системи була Мексика. Для означення явища, за якого на конкурентних виборах виборці тривалий час надають перевагу одній партії, Дж. Сарторі вводить категорію переддомінуючої партії. Домінування однієї партії і стабілізація переддомінуючої системи настає тоді, коли триває вона щонайменше протягом існування підряд чотирьох парламентів (додаткова операціоналізація цієї категорії, або спосіб визначення переддомінації). Альтернативність урядів можлива, однак, наступає дуже рідко.

Поява цієї категорії є до певної міри порушенням досить логічного, в поясненнях Дж. Сарторі, положення про зв’язок між кількістю партій та механізмом функціонування системи. Поява переддомінуючої партії не пов’язана з жодною конкретною кількістю партій. Це явище може виникати в двопартійній системі (наприклад, у Північній Ірландії в 1922-1972 рр. чи у Великобританії від 1979 р.), але також і в помірно та екстремально поляризованих системах (наприклад, у Норвегії до половини 60-х років, в Ірландії у 1933-1948 чи 1957-1973 рр).

Ця система дуже чутлива до змін у поведінці електорату. Переміщення виборчої підтримки і коливання парламентської рівноваги може означати кінець ери переддомінації. У кожний момент система може зникнути.

^ Двопартійна система. Категорія ця ідентична до такої ж за типологією Дж. Блонделя. Характеризується вона появою двох сильних політичних партій, які репрезентують лівоцентристську та правоцентристську течії, що формують біполярну систему з виразними тенденціями доцентрової конкуренції. Ідеологічна дистанція між партіями є, звичайно, мінімальною. Британський досвід свідчить, однак, що може наступити, принаймні тимчасово, збільшення даної дистанції, однак при збереженні доцентрової тенденції (перша половина 80-х років). Пояснити цей процес можна і тим, що система еволюціонізувала в напрямі переддомінуючої системи.

^ Багатопартійна система поміркованого плюралізму. Враховуючи форму системи, до її складу повинні входити приблизно п’ять або шість політичних партій. Однак у ба-гатьох партійних системах, особливо у фрагментарних суспільствах, форма значно перевищує рівень, закладений Дж. Сарторі, а між тим конкуренція набуває поміркованих форм (наприклад, у Голландії, Бельгії чи Данії). З цього випливає, що не можна автоматично інтерпретувати зв’язки між категоріями форми та механізму, як вважає Дж. Сарторі. Ця друга категорія відіграє ключову роль при визначенні рівня поляризації партійної системи та конкурентної діяльності партій. Зазвичай, в межах помірковано поляризованої партійної системи два поля конкуренції. Ідеологічна дистанція між партіями залиша-ється відносно малою, що видається, між іншим, результатом досягнення суспільного консенсусу стосовно легітимації політичної системи. У цій системі домінують тенденції доцентрові, що означає, що головний напрям конкуренції розміщується на відрізку лівоцентризм-правоцентризм. У результаті система набуває схильності до адаптації і консен-сусного стилю здійснення політики. Більшість сучасних партійних систем у Західній Європі треба віднести саме до цієї категорії партійних систем.

^ Багатопартійна система поляризованого плюралізму (екстремально поляризована). Характеризується вона значним рівнем фрагментації, тобто, партій є більш ніж п’ять чи шість. Ідеологічний простір системи залишається дуже розтягнутим, а на обох полюсах існують відносно сильні антисистемні партії. Внаслідок цього немає можливості застосування консенсусного механізму ухвалення рішень, домінує конфронтаційна політика. У такій системі три поля конкуренції й через це вона набуває ознак багатопартійності. Переважають тут відцентрові тенденції, що є природним наслідком високого ступеня поляризації, факту зайняття центру просистемними угрупованнями та значної виборчої сили антисистемних угруповань. Досить часто у цій системі спостерігається так зване явище двосторонньої (ліво-правої) антисистемної опозиції. Центристські партії володіють монополією на формування уряду, однак повинні рахуватись з можливістю здійснення антисистемними партіями спільної акції, яка може спричинити парламентське повалення влади. Виникає тоді негативна більшість, схильна до деструкції, однак вона не здатна перетворитися в позитивну більшість, яка дає гарантії формування нового уряду. Головною причиною такого стану речей є величезна дистанція, яка розділяє обидві крайні антисистемні партії. Загалом у сучасній Західній Європі немає прикладів такого типу партійних систем, є це швидше категорія історична (наприклад, Веймарська Республіка в Німеччині, IV Республіка у Франції, італійська система до середини 70-х років чи грецька система в перехідний період).

^ Система роздрібненої партії. “Цей клас включено до класифікації як залишковий, – пояснює Дж. Сарторі, – для того, щоб вказати, що ми перестаємо потребувати точних підрахунків, тобто це рівень, поза яким кількість партій – десять, двадцять чи більше – не має великого значення”. Тобто це такий тип партійних систем, який характеризується наявністю величезної кількості політичних партій, але їхня роль у політичному житті держави незначна. Цей тип партійних систем характерний для держав, у яких відбувається становлення багатопартійності.

9. 5. 4. Типологія Дж. Смітта. Дж. Смітт конструює свою типологію на підставі двох основних критеріїв – відносних розмірах політичних партій і рівнів суспільної та політичної єдності в межах політичної системи. Обидві ці змінні цікавлять його насамперед у контексті можливості створення ефективної парламентської більшості, яка гарантується формуванням тривалих урядових коаліцій. У викладах автора особливе місце займає оцінка існуючих взаємин між урядом та опозицією (наприклад, характер опозиції), яку він трактує як один із основних вимірів, що впливає на демократичну стабільність політичної системи. Політичні партії в цьому процесі є дуже важливі, оскільки їх спосіб діяльності, а особливо застосовувані ними коопераційні чи конфронтаційні стандарти впливають на виникнення визначених коаліційних систем. Дж. Смітт у своїй типології виділяє три класи партійних систем – розпорошену, рівноваги та нерівноваги.

^ Розпорошена система. Характеризує її наявність значної кількості політичних партій, з яких жодна не має статусу домінуючої організації, а ідеологічна дистанція між ними є помірною. У процесі формування коаліційних кабінетів може взяти участь кілька політичних партій, що дає можливість створення різних коаліційних конфігурацій, у межах яких жодне з угруповань не набуває статусу домінуючого. Прикладами систем цього типу можуть бути бельгійська, датська, фінська та голландська. Розпорошена система нагадує категорію багатопартійної системи без домінуючої партії Дж. Блонделя. Перелічені партійні системи трактуються багатьма політологами як класичний приклад розпорошеної системи, еволюціонізують вони загалом у напрямі рівноваги. Особливо це стосується фінської системи, в якій сильні процеси поляризації зареєстровані починаючи з 90-х років, та датської, де соціал-демократична партія часто становить вісь існуючих урядових кабінетів. У партійній системі Бельгії традиційні родини партій віднайшли давно домінуючу позицію завдяки суто етнічним угрупованням, а наслідком цього стало формування лівоцентристських та правоцентристських коаліцій.

^ Система рівноваги. Ця категорія дуже подібна до категорії поміркованої поляризації Дж. Сарторі. Помітна досить виразна поляризація політичних сил, однак, в умовах існування простору конкуренції, здомінованого єдиним типом конфлікту (конфлікт соціо-економічний). Система рівноваги пов’язана з появою одномірного простору конкуренції, структурованого конфліктом між лівими та правими. Стан рівноваги Дж. Смітта пов’язаний не стільки зі ступенем поляри­зації партійної системи, скільки з природним переходом від уряду до опозиції і навпаки. Не лише класичні двопартійні системи репрезенту-ють приклад зрівноваженої системи, але також кожний механізм біполярної конкуренції набуває цієї властивості. Йдеться, насамперед, про партійну систему, яка характеризує-ться програмною поляризацією, в межах якої відбувається досить регулярна зміна правлячих або однопартійних кабінетів. Прикладом системи рівноваги можемо визначити, наприклад, партійні системи Швеції, Норвегії, Німеччини, Франції, Австрії. Ці ознаки стають щоразу виразнішими в партійних системах Італії, Іспанії 90-х років.

^ Система нерівноваги. Ця система нагадує переддомінуючу систему Дж. Сарторі. У її межах особливу, домінуючу роль відіграє одна політична партія. Дж. Смітт, однак, інтерпретує суть домінування в інший спосіб. Домінуюча партія регулярно здобуває значно більше голосів виборців, ніж інші, однак не абсолютну більшість, тому формування стабільного кабінету без її участі стає неможливим. Така ситуація мала місце в Італії до 1994 р., де християнсько-демократична партія отримала статус домінуючої. Подібну роль відігравав ХДС у Німеччині в період К. Аденауера та Соціал-демократична робітнича партія у Швеції до 1976 р. Домінування партії може виражатись у її необхідності як члена урядової коаліції (в Італії) чи в неминучості творення навіть однопартійних кабінетів меншості, для яких немає істотної політичної альтернативи (наприклад, домінування соціалістів у Норвегії). Треба однак пам’ятати, що стан нерівноваги – не системна ознака політичного режиму, а властивість визначеної конкуруючої системи міжпартійних взаємин, в якій природний процес регулярної зміни влади стає частково закритим з волі голосуючого суверена. Кон’юнктурність стану нерівноваги стає очевидною, а опозиція може кожної хвилини взяти на себе відповідальність за створення уряду лише після результатів виборів.

9. 5. 5. Типологія П. Маєра. П. Маєр в основу своєї класифікації партійних систем поклав критерій величини партій, що її складають. Розрізняв він чотири типи партійних систем: система великих партій, система малих партій, посередня система, перехідна система.

^ Система великих партій. До цього типу партійних систем належать такі, в яких головну роль у визначенні їх конфігурації надають великим партіям, які на парламентських виборах здобувають переважну більшість голосів виборців (від 70 до 90 %). До таких систем зачисляють партійні системи Австрії, Ірландії, Великобританії, США, Німеччини.

^ Система малих партій. Сюди належать партійні системи в яких більшість голосів виборців здобувають малі партії (в середньому до 60 %, тоді як великі партії – не більше 40 %). Прикладами таких систем є датська та шведська, а також партійна система Польщі після виборів 1991р., де всі парламентські партії виявилися малими партіями.

^ Посередня система. До цього типу партійних систем учений зачислив партійні системи Фінляндії, Голландії і Норвегії, де малі партії здобували до 40 % голосів, тоді як ве-ликі – близько 60 %. У Польщі після виборів 1993 р. ця система набула саме такого вигляду.

^ Перехідна система. До цього типу партійних систем належать системи, які мають тенденцію до трансформації своєї конфігурації і переходу від одного типу до іншого. Як це було, приміром, у Польщі (перехід від системи малих партій до системи посереднього типу) чи Бельгії (перехід від системи великих партій до системи малих партій).

9. 5. 6. Типологія партійних систем перехідних держав. Наведену вище класифікацію партійних систем можна застосувати для т. зв. сформованих держав. Що ж стосується їхніх антиподів (несформованих чи перехідних держав), то їм властива низька диференційованість та структуралізованість, розмитість політичного процесу, несталість форм правління. Зазначені ознаки відрізняються від характеристик нормальних та нормалізованих ситуацій, що значно ускладнює процес класифікації.

Факт включення того чи іншого випадку до певного класу передбачає визначеність, фіксацію, усталену форму. Саме тому по відношенню до країн, які перебувають у стані змін, застосована класифікація достатньо умовна. Причиною наголошення на умовній природі ознак несталих форм правління є нездатність їхніх властивостей протистояти впливу процесу формування нації, прямі кроки якого можна порівняти з надзвичайним станом.

Це означає, що ці процеси не можна розглядати однозначно з погляду західних категорій. Беззастережне перенесення західних партійних моделей, символів та механізмів на процеси, які відбуваються в несформованих державах буде лише віддаляти нас від пошуку наукової істини. Несталі форми правління вимагають спеціально розроблених моделей, але це не означає, що при їхньому обґрунтуванні вже існуючі моделі треба відкинути. Це не означає і того, що несталі форми правління не можуть бути предметом наукових досліджень. Навпаки, сучасним дослідникам партійних систем відкривається унікальна можливість вивчати їх у динаміці, в процесі формування, порівнювати з тими моделями, які існують десятиліттями.


Запитання і завдання

1. Що ми розуміємо під широким та вузьким визначеннями поняття “партійна система”?

2. Яке коло стосунків охоплює поняття “партіійна система”?

3. Чи всі існуючі в державі політичні партії формують її партійну систему?

4. Яке місце займають нелегальні партії у партійній системі?

5. Які фактори впливають на конфігурацію партійної системи?

6. Який характер стосунків між виборчою та партійною системами?

7. Які головні соціально-політичні суперечності визначають конфігурацію партійних систем?

8. Назвіть головні причини трансформації партійних систем.

9. Які головні напрями трансформації сучасних партійних систем?

10. Які головні критерії “розмороження” партійних систем?

11. Які головні критерії класифікації партійних систем?

12. Як поділяються партійні системи на підставі кількісного критерію?

13. Як поділяються партійні системи на підставі якісного критерію?

14. Дайте характеристику головним типологіям партійних систем.

15. У чому полягає особливість типології партійних систем Дж. Сарторі?

16. У чому полягають особливості типології партійних систем перехідних держав?


Повідомлення та реферати


1. М. Дюверже про типологію партійних систем.

2. А. Лійпхарт про виникнення і суперечності становлення партійних систем.

3. Дж. Сарторі про партійні системи, що формуються.


Література

Білоус А. Політико-правові системи: світ і Україна.- К., 1997.

Кочетков А. П. Политические партии и партийные системы // Вестник Московского университета. Сер. 12. Политические науки, 1998, № 6.

Политические системы буржуазных государств. Реферативный сборник.- М., 1980.

Политические системы современности (Очерки) / АН СССР, Ин-т гос-ва и права.- М., 1978.

Рябов С. Багатопартійність // Політика і час, 1991, № 8.

Стародубский Б. А. Понятие и виды партийной системы в буржуазных странах // Правоведение, 1969, № 4.

Сытин А. Г. Политическая социология Мориса Дюверже // Социально-политические науки, 1990, № 12.

Типология политических партий и партийных систем (обзор) // Политические системы буржуазных государств. Реф. сб.- М., 1980.

Шведа Ю. Аренд Лійпхарт про партії та партійні системи // Студії політологічного центру “Генеза”, 1995, № 5.

Шведа Ю. Аренд Лійпхарт про протиріччя та конфлікти партійних систем // Українські варіанти, 1998, № 2.

Шведа Ю. Методологічні застереження Дж. Сарторі щодо аналізу партійних систем // Нова політика, 1998, № 5.

Шведа Ю. Соціологія партійних систем Моріса Дюверже // Нова політика, 1996, № 4-5.

Шмачкова Т. В. Из основ политологии Запада: Характер режимов, гражданское общество и партийные системы при демократии // Полис, 1991, № 2.

Якушик В. М. Проблеми теорії типологізації суспільного розвитку й держави // Політологічні читання, 1992, № 3.


10. Характеристика головних типів партійних систем


З цього розділу Ви дізнаєтеся:

  • про відмінності між різними типами партійних систем;

  • про одно-, дво- і багатопартійні системи та їхні різновиди;

  • про співвідношення між виборчою і партійною системами.



Основні поняття

групове (індивідуальне) змагання, політичний ринок, однопартійна система, тоталітарна однопартійна система, однопартійність фашистського типу, однопартійність комуністичного типу, африканська (постколоніальна) однопартійність, авторитарна однопартійна система, догматична однопартійна система, гегемоністська партійна система, двопартійна система, американська та британська двопартійність, технічна та метафізична дво-партійність, досконала та модифікована двопартійність, природна та штучна двопартійність, багатопартійна система, лівизм, система поляризованого плюралізму, система обмеженого (поміркованого) плюралізму, багатопартійна система з домінуючою партією, ста-білізована (двоблокова) партійна система, система кооперації партій (велика коаліція), розпорошена партійна система, атомізована (мультипартійна) система.

^ 10. 1. Особливості головних типів партійних систем

Отже, найзагальнішу класифікацію партійних систем можна зробити на основі кількісного критерію, який показує кількість ефективно діючих політичних партій у партійній системі. У зв’язку із цим партійні системи поділяються на одно- дво- та багатопартійні (або однопартійні системи та системи з більш ніж однією партією). Різниця між цими двома групами систем принципова і полягає у різному ступені конкуренції, властивому кожному з перелічених типів партійних систем.

На відміну від однопартійних, системи з більш ніж однією партією засновані на відкритому змаганні. Це змагання особливо загострюється під час виборів: тоді як в однопартійних системах вибори, звичайно, мають символічний характер і не дають можливості реального вибору, у системах з більш ніж однією партією вони є вирішальними.

Звичайно, в межах конкретного політичного режиму змагання може бути суттєво обмеженим. Це трапляється тоді, коли соціальні групи, що беруть участь у політичному житті, базуються виключно на класовій, расовій, національній чи релігійній основі. Обмеження змагання може бути й ініціативою політичної влади за допомогою як правових, так і цілої низки технічних процедур.

Природа змагання двояка. Воно може відбуватись на рівні груп або на індивідуальному рівні, а ще може бути результатом цих двох типів. Коли партії ще недостатньо розвинені, їхню силу визначає лояльність членів партії. Коли ж партії перестають бути залежними тільки від своїх членів і можуть звертатись за підтримкою не тільки до тих, хто ідентифікує себе з ними, лише тоді у суспільстві відбуваються певні зміни. Партії в ході виборів намагаються відшукати найбільшу кількість своїх прихильників, ідентифікаторів певного політичного об’єднання. Мета виборчих змін така: від існування як форми виявлення інтересів старих прихильників, вибори перетворюються у політичний ринок, на якому політичні суб’єкти намагаються “продати” свої політичні програми якомога більшій кількості нових прихильників. Із зростанням незалежності виборів кількість тра-диційних прихильників партії зменшується, але зростає кількість прихильників загалом. У цей спосіб відбувається легітимація партійних мас, що має вирішальне значення у становленні партійної системи.

Отже, на ранньому етапі становлення партійної системи відбувається конкуренція на основі групового змагання, у той час як на вищому етапі її розвитку змагання набуває ознак політичного ринку. Еволюція партійних систем проходить у напрямі від групового змагання до індивідуального, що спричиняє зміну типу партійної конфігурації.

Таким чином, основна відмінність між партійними системами – це відмінність між партійними системами з вільною конкуренцією та партійними системами без конкуренції або з обмеженою конкуренцією.


^ 10. 2. Однопартійна система

“Як партійна система, – зазначає М. Дюверже, – однопартійність явно відрізняється від багатопартійної системи або “плюралізму” і її необхідно аналізувати окремо”. Однопартійна система – це такий тип партійної системи, який заснований на пануванні в політичному житті держави однієї партії.

У межах цієї системи існують найширші і досить різноманітні відмінності. Однією з них є однопартійність фашистського типу, іншою – комуністична однопартійність, ще іншою – однопартійність у постколоніальних державах. Різними були також і форми однопартійності фашистського типу. Однопартійність можна характеризувати також як ре-волюційну (прогресивну) або консервативну (реакційну), як еволюційну та модернізовану або нерухому та традиційну, як роз’єднувальну (ексклюзійну) та об’єднувальну (абсорбуючу). Відповідно до соціальної природи, однопартійність поділяють на політичну, військову, бюрократичну, пролетарську, буржуазну та технічну (адміністративну).

Перші однопартійні режими з’явилися в 20-30-х роках в СРСР, Італії, Німеччині. Наприкінці 40-х років однопартійні системи були або комуністичними (13 з 23), або авторитарно-консервативними, як Іспанія, Португалія, Тайвань, популістська однопартійність мексиканського типу, становила виняток. Двома десятиріччями пізніше кількість однопартійних популістських систем збільшилась, особливо у південній Африці. Найбільша група однопартійних систем виникла в межах тих популістських режимів, які з’явились у другій половині 80-х років.

Наприкінці 80-х років 2/5 країн світу були однопартійними, однак, з середини 90-х років ця пропорція дещо зменшилась. Сьогодні однопартійна система продовжує існувати в Північній Кореї, на Кубі, в Іраку, деяких країнах Африки.

Після поразки фашизму та нацизму консервативний авторитаризм мав труднощі у своєму подальшому розвитку. Ці режими поступово перетворилися у військові режими, багатопартійні системи або інші форми однопартійної системи. Популістські режими тривалий час виглядали найпридатнішими для країн Третього світу. Однак, їхня залежність від лідерів призвела до кризи багатьох з них після падіння режиму особистої влади. Відсутність достатньої соціальної бази робить проблематичним їх успішний розвиток там, де вони ще збереглися. Однопартійні комуністичні системи, незважаючи на своє більш ніж півстолітнє існування, з падінням комуністичних режимів у Європі очевидно зникнуть взагалі. Однопартійні системи існували і до комуністичних режимів, продовжують вони існувати і після їхнього зникнення. Однак загалом у світі спостерігається відчутна криза однопартійної політичної системи.

Деякі дослідники відзначають внутрішню суперечливість терміна “однопартійна система”. Зокрема, Р. Пайпс зазначає, що сам термін “партія” погано підходить до опису системи, за якої існує тільки одна правляча партія. Дж. Ла Паломбара зазначає, що партійна система створює ситуацію, коли дві або більше партій конкурують між собою. Він вважає, що країни лише з однією партією не можуть розглядатись як такі, що мають партійну систему. Однак, такий погляд не підтримують більшість дослідників партійних си-стем. М. Дюверже, Дж. Сарторі, Дж. Джеймс зазначають, що в деяких державах соціально-класова структура визначає об’єктивно однопартійний тип політичної системи. Це дає підстави розглядати однопартійність як особливий тип партійної системи.

Принцип однопартійності сам по собі не виключає існування (легального чи нелегального) кількох партій. Головне, однак, те, що тільки за однією партією постійно закріплюється (фактично чи юридично) роль правлячої. Причиною цього може бути (і найчастіше є) заборона на діяльність інших партій. Поряд з цим, між 1962 та 1968 рр. в 33 країнах світу вибори закінчувалися перемогою однієї партії. Однопартійність може формуватись і в такий дивний спосіб, як це мало місце 1986 р. на Ямайці, коли одна з двох партій взагалі відмовилась від участі у виборах. У деяких комуністичних державах, таких як колишня НДР, Польща, Чехословаччина, існувала квазібагатопартійна система – примусова партійна коаліція, яка визнавала керівну роль однієї (комуністичної) партії.

Є різні погляди щодо виникнення однопартійності. Наприклад, американський дослідник С. Хантінгтон вважає, що однопартійні системи є результатом соціального відгалуження (біфуркації), а партія — це такий засіб, за допомогою якого лідери одних соціальних сил домінують над іншими. Одна з теорій трактує однопартійну систему як побічний продукт кризового перевантаження, викликаного незадовільним ходом подій та над-мірною акселерацією суспільних процесів. Проте більшість наукових підходів соціоекономічні, тобто такі, що пояснюють виникнення одиничних партій соціальними та економічними умовами.

Стосовно однопартійних систем, практика часто передувала теорії. Були навіть випадки, коли теорія однопартійності не сформувалась взагалі. У деяких державах, наприклад, у Туреччині та Португалії, на практиці було введено однопартійну систему, яка так і не була ідеологічно обґрунтована та включена в доктрину влади. Навіть у Радянській Росії гегемонія комуністичної партії отримала своє формальне підтвердження тільки з прийняттям Конституції 1936 р. Виправдання однопартійності на основі того, що класової різниці більше немає, було висунуто значно пізніше. Теорія однопартійності розроблена в Італії та Німеччині. Більше того, кожна з цих країн виробила таку теорію, що вписувалась у її власну однопартійну систему. У фашистських державах наявність єдиної партії пояснювалась відображенням національної єдності, в комуністичних – соціальної.

Щодо однопартійності ми, очевидно, не можемо застосовувати кількісний критерій, тому що йдеться про надмірно концентровану модель монополістичної влади. Цілком зрозуміло, що є необхідність навчитися розрізняти та аналізувати різні прояви однопартійності, а це вимагає вибору іншого критерію. На цьому окремо акцентує свою увагу Дж. Блондель, зазначаючи, що кількість партій не є елементом, який лише описує партійні системи: треба звертати увагу, наприклад, на те, що в тих же однопартійних системах репресії можуть бути більш чи менш жорстокими. Це відбувається тому, що на характер однопартійності впливають й інші елементи – соціальна база, ідеологія та організаційна структура. М. Дюверже підкреслює, що в цій системі немає однорідності, яку їй часто приписують, що існує декілька типів однопартійних систем, а не один.

Однопартійні системи і системи з більш ніж однією партією суттєво відрізняються: перший тип характеризується забороною суперництва, другий – визнанням суперництва. Однопартійні країни вважаються деспотичними та нетолерантними. У таких державах змінюється лише інтенсивність репресій та сила примусового контролю.

Саме на основі інтенсивності репресій та контролю вибудовує свою класифікацію однопартійних систем Дж. Сарторі. Він розрізняє: однопартійну тоталітарну модель, однопартійну авторитарну модель, однопартійну догматичну модель.

Звичайно, принцип однопартійного правління закріплюється в конституційному порядку. У більшості держав цього типу основний закон безпосередньо вказує на єдину легальну політичну партію. Порівняно рідко зустрічається формула однопартійності, яка не вказує на конкретну партію й відсилає до рішення відповідного органу влади (наприклад, у Сьєрра-Леоне таке рішення приймається 2/3 парламенту). Нарешті, у деяких країнах (Камерун, Кот-д’Івуар) конституція формально проголошує принцип свободи утворення і діяльності політичних партій, тоді як на практиці у цих країнах склались та функціонують однопартійні системи. Такий стан речей дав підстави Дж. Блонделю запропонувати свою класифікацію однопартійних систем. Він розрізняє однопартійну систему конституційного (законного) правління, однопартійну систему з неконституційними репресіями проти опозиції, однопартійну систему природного характеру.

М. Дюверже в межах однопартійності розглядає її комуністичний та фашистський типи, а також турецький (авторитарний) варіант однопартійності (1923-1946 рр.).

Загалом, у межах однопартійності виділяють такі типи партійних систем: тоталітарну, авторитарну, догматичну та гегемоністську. Зупинимося детальніше на їхній характеристиці.

10. 2. 1. Тоталітарна однопартійна система. Тоталітарна однопартійність відповідає тоталітарному типу політичного режиму. Згідно з дослідженнями К. Фрідріха та З. Бжезінського, основними ознаками тоталітаризму є такі: офіційна всеохопна ідеологія; єдина масова партія контрольована олігархією; система терору, як фізичного так і психологічного, який застосовується як партією, так і політичною поліцією; повний контроль над засобами масової інформації; монополія держави на застосування насильства; централізація управління господарством.

Тоталітарний режим завжди намагається не допустити автономії не тільки підсистеми, а й будь-якої соціальної підгрупи. Відповідно до характеристики режиму, тоталітарна одинична партія (монопартія) характеризується тотальною сферою контролю та високим рівнем політизації.

Характерним для цього типу однопартійності є те, що правляча партія фактично втрачає ознаки політичної організації і зливається з державою, формується специфічний для тоталітарних режимів тип партії – партія-держава. Зрощення державного та партійного апарату таке глибоке і органічне, що по завершенню цього процесу неможливо розмежувати, де починається партія і закінчується держава. Державні органи за своїм духом однопартійні тобто відверто політичні, а партійні – державно-казенні і поліцейсько-бюрократичні.

Класичними зразками однопартійного тоталітаризму є фашистський (Німеччина, Італія, Іспанія, Португалія) та комуністичний режими (СРСР), які, попри зовнішню подібність, мають суттєві відмінності. “Будь-яке загальне визначення однопартійності обов’язково буде розпливчастим, – зазначає М. Дюверже. – А якщо ми захочемо бути точними, то відразу ж зіткнемося з фундаментальною відмінністю однопартійності фашистського типу від однопартійності комуністичного типу”.

^ Однопартійність фашистського типу. Виникла вона в особливих соціально-політичних умовах міжвоєнного періоду і загалом не проіснувала довше цього історичного відрізку часу. Обидва фашистські режими, які протримались найдовше – іспанський та португальський, після Другої світової війни значно змінили свій первісний вигляд і згодом остаточно відійшли з історичної арени.

Фашистські системи виникли внаслідок поєднання двох політичних тенденцій: боротьби буржуазії зі зростаючою загрозою соціалістичної революції та кризою довіри до парламентсько-демократичних форм здійснення влади. Головною загрозою для фашистського руху було наростання робітничого руху – тому комуністичні та соціалістичні партії стали його першими жертвами. Водночас фашисти вважали, що тогочасні форми ліберальної демократії перешкоджають боротьбі з комунізмом. Розпущені були також парламент та політичні партії. За таких умов власне і виникає однопартійність, заснована на забороні діяльності всіх інших політичних партій. Частина з цих політичних партій назавжди припинила свою діяльність. Інші перенесли її в еміграцію чи в підпілля. Однак, особливий терор фашистського режиму звів до мінімуму результати цієї діяльності.

Фашистська партія мала на меті повне панування над суспільством. Для цього вона охоплювала своїм контролем безпосередньо чи опосередковано всі сфери життя суспільства. Маючи на меті запровадження “нового суспільного порядку” на практиці вона вела до встановлення казарменної дисципліни.

Фашистська партія була інструментом у руках керівників руху, а через те повинна була бути організованою на зразок військової організації. Військові організації і групи пов’язані з репресивними функціями, такими як гестапо, СС у гітлерівській Німеччині, набувають усе більшої ваги в партії і суспільстві.

В Іспанії та Португалії порівняно з колишньою партійною елітою з плином часу все більшого значення набуває державна бюрократія та військові. У Португалії, зрештою, партія так і не здобула того становища, яке вона займала в інших фашистських диктатурах, що було особливістю цього типу фашистського режиму.

На початку свого існування фашистська однопартійність надавала перевагу партії над державним апаратом. Однак, все більше доходило до поєднання між собою органів держави та партії і виконання партією функцій, властивих державним органам. З часом, опановані партією, органи держави почали поступово домінувати над партійними органами. Так, зокрема, було в Іспанії.

^ Однопартійність комуністичного типу. Комуністичний тип однопартійності базувався на теорії керівної ролі партії у житті суспільства, яка повинна була забезпечити реалізацію кінцевої мети – побудову безкласового суспільства (комунізму). Цій меті слугувала вся система політичної влади, очолювана монопартією. Партія здійснювала всеохопний контроль над усіма сферами життя суспільства, в тому числі над особистим життям громадян. (Так, за даними Відділу досліджень і документації злочинів комунізму Чеської республіки 1996 р. чеські спецслужби перечитали 99 млн листів громадян). Комуністичній монопартії вдалося також повністю підпорядкувати собі економічну сферу (чого не вдавалося навіть фашистським партіям). Діяльність партії будувалась на принципах т. зв. демократичного централізму, що на практиці означало строгу централізацію та ієрархізацію влади, нетерпимість до критики та інакодумства.

Звичайно комуністичні режими починалися як багатопартійні, однак, дуже швидко під різними приводами обмежували діяльність опозиції. Далі опозиція ліквідовувалась, а комуністичні партії здобували статус або монопартій або гегемоністських партій. У семи комуністичних державах – Албанії, Югославії, Кубі, Монголії, Румунії, Угорщині та СРСР встановилась повністю однопартійна система, а в інших семи державах, крім партії-гегемона, існували ще так звані союзницькі партії, роль яких у житті суспільства була незначною. Такими державами були Польща, Болгарія, Чехословаччина, Північна Корея, Німецька Демократична Республіка, В’єтнам, Китайська Народна Республіка. Такий тип комуністичної однопартійності отримав у літературі назву партійної системи гегемоніст-ського типу.

Керівна роль комуністичної партії була зафіксована в конституціях цих держав. Щоправда, якщо в конституції СРСР партія трактувалась як керівна та спрямовуюча сила всього суспільства та державного правління, то в конституціях Угорщини, Польщі мова йшла лише про суспільство без згадки про державу.

Керівна роль комуністичної партії реалізовувалась у суспільстві через: вплив на політику та діяльність державних органів влади, армію, правоохоронні органи, кадрову політику; контроль над членами партії у всіх державних та недержавних інституціях. Усе це разом забезпечувало домінування партії у всіх сферах життя суспільства.

Визначаючи фашизм та комунізм як приклади тоталітарної однопартійної системи, М. Дюверже відзначав, що багато неясності у це питання було внесено поширеним уявленням, що комунізм і фашизм – два єдино можливі типи однопартійності. Таке уявлення не відповідає дійсності.

Туреччина, Мексика та деякі держави Африки мали однопартійні системи відмінні від попередніх типів. Вони отримали назву популістських тоталітарних партій. Деякі з них, такі як Кот-д’Івуар, Кенія використовують т. зв. вільно інтерпретовану філософію, інші ототожнюють свої наміри зі змішаною економікою (наприклад, Туніс). Значна кількість цих партійних систем знаходиться в південноафриканській Сахарі, що дає підстави окремо виділяти так званий африканський (постколоніальний) тип однопартійності.
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   35



Схожі:




База даних захищена авторським правом ©lib.exdat.com
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації