Поиск по базе сайта:
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів icon

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів




НазваНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Сторінка31/35
Дата конвертації22.05.2013
Розмір6.68 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   35

^ 9. 3. Соціально-політичні поділи

9. 3. 1. Суть поняття “соціально-політичний поділ”. Соціально-політичний поділ (або лінії суспільного розмежування) – один із найважливіших факторів, який визна-чає характер партійної системи. Категорія “соціополітичний поділ” хоч і досить часто вживається в політологічній літературі, однак, є далеко неоднозначною. У західноєвро-пейській літературі також використовують термін cleavege, що загалом означає поділ, розлам. При цьому часто до нього додають означення “політичний”, “соціальний”, “ст-руктурний”.

Багато авторів вживають термін “соціальні поділи” для позначення всіляких розмежувань суспільства. До них належать конкретні суспільні групи, виокремлені на основі соціодемографічних критеріїв, таких як раса, релігія, освіта. Предметом дослідження при цьому стає структура конкретного суспільства, а точніше – динаміка його змін, які ведуть до змін політичних. З огляду на це політологів цікавлять насамперед ті соціальні зміни, які зумовлюють відповідні наслідки на політичній арені та істотно впливають на зміну домінуючого характеру міжпартійної конкуренції. Отже, йдеться лише про ті соціальні зміни, які мають визначальний вплив на політичні зміни.

Однак, коли відбувається стабілізація цих змін, то, звичайно, наступає значна інерція і відпірність системи щодо соціальних впливів. Крім того, політична система може вибирати самостійно ті соціальні проблеми, яким вона надає політичного характеру. Особлива роль у цьому процесі належить партійній еліті. Соціальні поділи, концептуалізовані в категоріях групи, стають предметом політологічного аналізу, однак, лише як частина загальної проблеми соціально-політичних змін.

Досить часто в політологічних дослідженнях вживається і термін “політичний поділ”. Це вже суто політологічна категорія, яка застосовується при аналізі різноманітних політичних проблем, що впливають на структуру політичної конкуренції та спосіб здійснення політики. Звичайно, характер і тривалість домінуючих політичних поділів визначає поведінка політичних еліт, зокрема партійної еліти. Прихильники такого політологічного підходу підкреслюють сильні автономні і творчі властивості політичної сфери в межах соціального оточення. Однак, здатність вибіркової політизації соціальної сфери має свої межі і політична система не може розвиватися абсолютно автономно поза логікою тих змін, які відбуваються в суспільстві. Г. Сйоблом пов’язує це поняття з процесом політизації чи лініями поділу, які є джерелом конфліктів та політичної конкуренції. Поділ існує на основі прийнятої системи цінностей і переконань, що спричиняє появу різних поглядів. Д. Істон зауважує, що дані поняття стосуються як системи цінностей та переконань, так і діяльності соціальних груп, а сам факт їхнього існування і є причиною політичного змагання. Г. Алмонд і С. Верба вважають існування соціально-політичних груп фундаментальною основою ліберальної демократії. “Відсутність у суспільстві структурованого поділу, вважають учені, зумовлює складність розуміння того як справді може функціонувати демократична політика. Якщо демократія заснована на виборі з-поміж існуючих альтернатив, то цей вибір повинен чогось стосуватися. Якби не було поділів, а суспільство не творило б опозиційних політичних груп, то ми б вважали, що політика не має жодного значення для спільноти і політичне змагання еліт не має суттєвого значення”.

Застосування категорії конфлікту до розуміння суті поняття “соціополітичний поділ” при аналізі соціальної структури призводить до спрощеного вживання таких понять, як “політичний поділ” чи “соціальний поділ”. Суть проблеми полягає в тому, що знаходиться вона десь посередині між двома основними способами ухвалення рішень, які зас-тосовуються в соціології політики: з одного боку, способом, який визнає, що соціальна стратифікація не впливає на політичні інститути та політичну поведінку, а з іншого – способом, що трактує політичну діяльність як явище відносно автономне, таке що впливає на структуру і характер соціальних змін. Категорія “соціополітичний поділ” є чимось на зразок синтезу обох способів, явищем, яке поєднує соціальну структуру з політико-інституційним укладом. У політологічному аналізі важливо оперувати аргументами обох сторін. Поєднання цих двох підходів – досить складна проблема, тому дуже часто всі, хто нею займається схильні до спрощення самої концепції – зведення цього поняття лише до понять “соціального поділу” або “політичного конфлікту”.

С. Бартоліні та П. Маєр вживають термін “соціополітичний поділ”, який розуміють як явище, що поєднує соціальну структуру суспільства з існуючим у ньому політичним устроєм. Обидва автори розрізняють три взаємопов’язані рівні цього явища – емпіричний, нормативний та організаційний.

^ Емпіричний рівень визначає соціальний (груповий) спосіб розгляду соціополітичного поділу. Йдеться про такий соціальний поділ, який ділить людей залежно від їхніх со-ціодемографічних характеристик (освіти, фаху, релігії, етнічної приналежності). Користуючись цими змінними, ми можемо виділити в межах суспільства окремі соціальні групи, які визначають його структуру. У такий спосіб соціальна база існуючого конфлікту визначається за допомогою поняття соціальної групи. Однак, сама соціальна група не ін-ституціоналізує ще самого соціополітичного поділу. Може при цьому з’ясуватися, що визначена соціальна група не формулює конкретних і настільки відокремлених інтересів, щоб на її основі дійти висновку про появу специфічного типу ідентичності. Така соціальна еклектика не може існувати в сфері політики і в зв’язку з цим не може бути предметом розгляду політології. Факт визнання емпіричного рівня за істотний елемент поняття соціополітичного поділу вимагає виокремлення з цієї категорії усіх тих конфліктів, які стосуються лише сфери політики і не мають основи в груповій структурі суспільства (наприклад, проблеми роззброєння, навколишнього середовища). Для них характерна нестабільність, викликана кон’юнктурним підходом до даного типу конфліктів зі сторони політичних партій, які формують тимчасові й нетривкі виборчі коаліції.

^ Нормативний рівень. Певна група для того, щоб стати учасником соціального поділу, повинна стати свідомою своєї ідентичності, більше того, повинна бути готовою до діяльності, спрямованої на її збереження. Та групова ідентичність – це сума цінностей, переконань, способів поведінки чи навіть упереджень, які домінують у свідомості членів даної групи. Частиною процесу формування групової ідентичності є явище формування певних інтересів, реалізація яких вважається засадничою основою діяльності групи. Якщо ці інтереси набувають політичного характеру, а їхня реалізація пов’язана з владою, то соціальна група входить у сферу політичної конкуренції, а її суб’єктивна позиція набуває нової якості. Якщо соціальна група виступає монополістом на політичному ринку, тоді ми не будемо мати справи з соціополітичними поділами. Соціополітичний поділ означає, що повинно існувати щонайменше дві сторони конфлікту, діяльність кожної з яких створює реальну загрозу в боротьбі за розподіл політичної влади.

Певні соціальні групи, які мають власну ідентичність, можуть бути і не зацікавленими в політизації своїх групових інтересів. Не обов’язково це зумовлено їх монополістичним становищем, а швидше їхнім переконанням, що реалізація конкретних інтересів не вимагає їхнього втручання в публічний процес боротьби за владу, коли очікування членів групи мають відмінний від політичного (культурний, релігійний, фаховий) вимір. Наприклад, у скандинавських державах сформувалося глибоке суспільне переконання, що релігія є справою приватною і її не треба привносити в політику. Внаслідок цього в таких державах відсутні релігійні соціополітичні поділи. На процес політизації визначених питань може також помітно впливати стан потенційної загрози для соціальної групи.

^ Організаційний рівень. Обидва автори переконані, що процес оформлення певного соціополітичного поділу завершується організаційним оформленням. У такий спосіб він набуває інституційного вираження, а групові інтереси однієї зі сторін конфлікту набувають структурного характеру. Найістотнішим моментом у цьому процесі стає усвідомлення елітою групи того, що процес реалізації групових інтересів може відбуватися лише через контроль нею парламентсько-урядової сфери, де всі основні конфліктні інтереси суспільства оформляються у вигляді державної політики.

Оскільки сучасна політика трактується як наслідок соціальних процесів, які виражаються в структуризації політичної конкуренції, що має виразні ознаки партійної полі-тики, то в кінцевому підсумку саме поява цього типу організації означає завершення процесу виникнення соціополітичних поділів.

С. Бартоліні і П. Маєр вважають, що термін “соціополітичний поділ” повинен засвідчувати існування поділів у межах політичної спільноти, які містять в собі та об’єднують усі три згадані вище рівні. Послуговуючись їхніми дослідженнями можна визначити, що соціополітичний поділ – “це стабільний уклад поляризації політичної спільноти, в межах якого визначені соціальні групи здійснюють підтримку конкретних напрямів політики, а також політичних партій, які є їх представниками, тоді коли інші соціальні групи підтримують опозиційні політичні напрями і відповідні їм політичні партії”.

Отже, саме політичні партії виступають найбільш дієвим чинником політизації певних соціальних інтересів. Це не означає, що інші політичні організації (наприклад, групи інтересів) не можуть представляти визначеного соціополітичного поділу, однак саме вони, звичайно, виступають інституціями, що політично оформляють соціальний конфлікт. Якщо навіть інституційним вираженням соціополітичного поділу виступають позапартійні організації то, звичайно, вони не мають належного політичного представництва.

Можна припустити існування достатньо простої формули: що лише ті соціополітичні поділи та проблемні питання мають визначальний характер, які поділяють істотні політичні партії в межах конкурентної партійної системи.

Еволюція соціополітичного поділу, його зміна чи трансформація можуть бути наслідком зміни структури суспільства, зміни характеру групової ідентичності чи зміни його організаційної структури. Може мати місце і збіг усіх цих трьох причин. Однак, зміна соціополітичного поділу загалом не повинна означати його ерозії чи заміни іншим. Тра-диційний соціополітичний поділ може бути способом існування політичної конкуренції, хоча його сучасний зміст суттєво відрізняється від початкового (наприклад, економічна сторона поділу ліві-праві). М. Франклін, Т. Маке і Х. Вален писали, що “соціополітичні поділи мають тенденцію до існування навіть тоді, коли об’єктивні умови, які спричинили їхнє виникнення, давно змінилися, а нові покоління соціалізуються в межах вже існуючих форм партійної лояльності, щільно пов’язаної з вже існуючими конкретними поділами”.

9. 3. 2. Соціально-політичні поділи на виборчій арені. Багато політологів вживають поняття поділів, розуміючи під ним будь-яку політичну проблему, яка викликає зацікавлення електорату і впливає на характер його голосування. Досить часто йдеться про ті проблеми, які з’являються лише в одних або в кількох виборах, а потім зникають. Деякі далі повторюються з певною частотою якщо виявляється, що соціальні очікування не задоволені. Тому можна погодитися, що однією з визначальних ознак соціополітичного поділу є його вплив на виборчу поведінку.

Прихильники чи противники конкретної політичної проблеми формують виборчі коаліції, які й реєструюють факт їхньої істотності у виборчому змаганні. Такою є, наприклад, проблема приєднання до Ради Європи в скандинавських країнах. Вона поляризує електорат і, очевидно, має вплив на індивідуальну поведінку виборців. В Ірландії ставлення до проблеми Ольстера з 80-х років є важливим у поляризації настроїв виборців. У Німеччині та Франції зростає частота загострення проблем, пов’язаних з громадською безпекою, а в Голландії – з громадянськими правами та свободами. Однак, усі ці проблеми становлять елемент ширшого ідеологічного змагання – протистояння між лівими та правими політичними цінностями. Вони самі не визначають нового соціополітичного поділу, але становлять матеріальний елемент вже існуючого.

Очевидно, що вживання в цих випадках терміна “соціополітичний поділ” не є обґрунтованим. Швидше за все тут йдеться про характеристику проблемних питань, які мають кон’юнктурний вплив на процес розподілу виборчої підтримки. Підтверджує це кілька ознак, які характеризують зв’язок виборчої поведінки з політичними партіями.

По-перше, ці питання досить часто мають перехідний характер і, як звичайно, не створюють стабільних форм поляризації електорату, а надто політичних партій.

По-друге, наслідком перехідного домінування конкретної проблеми є факт виникнення тимчасових виборчих коаліцій, які мають понадгруповий характер. Це означає, що конкретний сегмент електорату, який виступає як сторона конфлікту можна охарактеризувати за допомогою соціодемографічних характеристик (наприклад, віку, фаху, місця проживання).

По-третє, конкретне питання може складати матеріальну сторону домінуючого лівого чи правого напряму і водночас можуть з’являтися виборчі коаліції, що підтримують існуючі соціополітичні поділи.

По-четверте, багато нових проблем виникають з появою нових партій, які часто виявляються організаціями не спроможними стабілізувати свої позиції на арені парламент-ського змагання. Не є вони істотними політичними партіями. Привнесення цих питань на виборчий ринок ще не означає, що вони стануть предметом парламентсько-урядової полеміки. Досить часто це залежить від стабільних угруповань, які перехоплюють ці нові проблеми і в такий спосіб розширюють свою програмну ідентичність, водночас збагачуючи проблематику політичної конкуренції.

9. 3. 3. Формування соціально-політичних поділів. Процеси демократизації в державах Західної Європи найповніше аналізували С. Ліпсет та С. Роккан. Цікавили їх переважно такі проблеми, як формування в певному регіоні системи соціально-політичних поділів, характер зв’язків між соціально-політичними поділами і політичними партіями та партійними системами. Проведені дослідження переконали їх у тому, що спосіб політичної та виборчої поведінки детермінований соціально-структурними чинниками. У цьому процесі важливими є істотні політичні партії, які структурують характер масової виборчої поведінки.

Обидва автори трактують факт появи соціополітичних поділів як наслідок двох революцій (соціальних зламів), які визначили темп і характер процесів модернізації і демо-кратизації Західної Європи – національної та індустріальної. Кожна з них створила відмінний тип поділів. Вони також відзначають два виміри цих поділів: територіальний та функціональний.

Національна революція спричинилася до оформлення і поглиблення територіального конфлікту між національно орієнтованою культурою, представленою політичною елітою, і державною бюрократією та регіональними меншинами (етнічними, мовними чи релігійними), які відчували небезпеку в цих доцентрових тенденціях (конфлікт центр-периферія). Цей конфлікт був типовим для фази формування національних держав. Однак, з появою загального виборчого права ця суто територіальна опозиція поступово втрачає своє домінування.

Територіальний конфлікт неодноразово виявлявся в державотворчих процесах. У екстремальних ситуаціях він набував форм війни, переселень, чисток тощо. Розв’язання цього конфлікту веде до національної та територіальної консолідації і до формування таких політичних структур, які об’єднували регіональні середовища та уніфікували полі-тичний процес. Розширення сфери управління державою, розвиток бюрократії та міжрегіональних зв’язків – чинники, що вплинули на появу нових форм ідентичності, які виходили за межі локальних структур. Неодноразово, однак, цей тип конфлікту ставав причиною розпаду територіальних структур (наприклад, мобілізація фермерів та селян у Норвегії та Швеції унеможливила існування унії між цими державами). Опір Великобританії призвів до війни в Ірландії і внаслідок цього до появи там республіки. У Бельгії та Іспанії територіально-культурний конфлікт не становив загрози для процесів формування націй, однак, не розв’язаний до кінця, він проявився значно пізніше у формі проблеми басків та каталонців в Іспанії та валлонців і фламандців у Бельгії.

Національна революція спричинила конфлікт між державою та церквою. Цей тип конфлікту стосувався, насамперед, проблеми контролю над системою освіти. У протестантських державах церква досить швидко стала агентом держави і загалом не протистояла процесу секуляризації освіти. По-іншому виглядала ця проблема в католицьких державах. Впровадження тут обов’язкової освіти під контролем держави зумовило супротив церкви, що призвело до появи партій соціального протесту, щільно пов’язаних з церковною організацією. Процерковні рухи мали на меті ізолювати вірних церкви від зовнішніх впливів. З’являються підтримувані церквою партії, профспілки, спортивні товариства, видавництва, газети та радіостанції. Процес цей отримав назву інституційної сегментації, а Голландія та Бельгія стали його найяскравішими прикладами. В Голландії з’явилися так звані вертикальні структури, які охоплювали своїм впливом закриті соціальні групи, а також інституції та товариства, основною метою яких було забезпечення лояльності частини суспільства щодо церкви.

Конфесійна різноманітність призвела до виникнення окремих субкультур, які мали недопустити комунікацію між їх окремими представниками. У Голландії до 60-х років існувало три окремі субкультури – протестантська, католицька та світська (національно-ліберальна). У Бельгії виникає така ж католицька структура.

Індустріальна революція теж зумовила виникнення двох конфліктів: конфлікту між інтересами фермерів та міською буржуазією та конфлікту між робітниками та працедавцями. Ці поділи змусили суспільні групи визначитись зі своєю ідентичністю.

^ Конфлікт між містом і селом мав більш спокійний перебіг у Великобританії, ніж у континентальній Європі. У Великобританії спочатку він був представлений суперечкою між консервативною партією, яка виступала на підтримку аграріїв і ліберальною партією, яка презентувала інтереси міських бюргерів. Обидві сторони конфлікту проте дуже швидко досягли компромісу, в результаті чого відбулася консолідація національної еліти. Водночас спостерігається виразна класова поляризація електорату. У континентальній Європі цей тип поділу відігравав помітну роль довший час. У Бельгії, Голландії чи Франції він не набрав характеру міжпартійного конфлікту, в той час, як у скандинавських країнах набув ознак міжпартійного змагання. Крім виразних ознак територіального конфлікту, з’являються елементи економічної опозиції. Фермери, як сегмент економічного ринку, відчувають небезпеку зі сторони промислових структур. З’являється чимало аграрних груп інтересів, а також селянські партії. Незважаючи на програмне декларування того, що є вони ані соціалістичними, ані буржуазними партіями, вони більше схилялися до співпраці з несоціалістичними партіями. Однак, навіть тоді, коли в скандинавських країнах почали домінувати робітничі партії, аграрні партії не були готовими до по-розуміння з буржуазними партіями, які виражали інтереси бізнесу. За винятком скандинавських держав, цей тип конфлікту не знайшов партійного оформлення. Інтереси фер-мерів були репрезентовані окремими групами інтересів або ввійшли до програм інших партій. Аграрні партії з’являються переважно там, де сильна культурна опозиція фермерських регіонів спричинилася до поглиблення і загострення вже існуючих економічних конфліктів.

У сучасній фазі індустріалізації в державах Західної Європи почали з’являтися організації робітничого класу. Центральною ареною політичної боротьби став ринок найманої праці, а домінуючим типом конфлікту – конфлікт між інтересами приватних власників та інтересами найманих робітників.

Для С. Ліпсета і С. Роккана засадничою основою, яка свідчить про характер взаємних зв’язків між організаціями, що представляють інтереси робітничого класу і стабільними елітами, була відкритість конкретного суспільства. У Європі ХІХ-ХХ ст. існували соціальні бар’єри, однак, різниця між державами в трактовці політичною елітою соціальних потреб робітничого класу була достатньо суттєвою. Це значною мірою впливає на розвиток політичних партій та профспілок.

О. Кірчхеймер аналізує цю проблему в категоріях політичної інтеграції, під якою розуміє здатність політичної системи до залучення в політичний процес тих соціальних груп, які знаходилися поза його межами. Йдеться тут не лише про процес політизації (участь у виборах), а й про здатність держави залучати до його участі в політичному житті всіх своїх громадян. У Великобританії та скандинавських країнах ставлення еліти до робітничого руху було дуже прагматичним і відкритим, тут ніколи проти робітничого руху не практикувалися репресії та заборони. В Німеччині, Австрії, Франції та Італії цей конфлікт зумовив глибокі політичні поділи. Внаслідок репресивної діяльності держави щодо робітничого руху, партії та профспілки не були зацікавленими в інтеграції своїх членів в існуючу політичну систему. Вони творили власну соціальну підсистему, ізолюючи своїх прихильників від решти суспільства (з’являються сильно інтегровані структури, які отримали назву “soziale ghettoparteien”). Політичні партії, що є представниками інтересів робітничого класу, стають у такий спосіб антисистемними. Однак, після Другої світової війни спостерігається послаблення цього типу конфлікту і пов’язаної з ним ідеологічної напруги. Робітничі партії почали брати участь у процесі державного управління. В ряді держав вони беруть на себе відповідальність за державну політику, здобувши перемогу на загальних виборах.

9. 3. 4. Типи соціально-політичних поділів. На підставі висновків багатьох західноєвропейських політологів можна окреслити чотири основні соціально-політичні поділи, які становлять основні лінії політичних конфліктів. Оцінка їхньої важливості є, в певному сенсі, результатом суб’єктивної оцінки дослідника. Однак, таким об’єктивним чинником, який дає підстави говорити про важливість того чи іншого соціально-політичного поділу може виступати факт існування істотних політичних партій, які є виразниками інтересів сторін конфлікту. Якщо партія активно бере участь в урядових переговорах, має вплив на зміст державної політики і виступає як організаційне вираження конкретного соціально-політичного поділу то можна визнати даний поділ за політично важливий.

^ Соціоекономічний (класовий) поділ. Цей тип соціально-політичного поділу наявний в усіх демократичних політичних системах і найповніше відображається в структурі партійних систем. Вираженням такого типу поділу є конкуренція між партіями (блоками) лівиці та правиці. Однак, останнім часом з’явилося чимало досліджень, які свідчать про зменшення впливу цього типу конфлікту на характер політичного змагання.

Послаблення впливу цього типу конфлікту може бути наслідком зменшення політичної ваги самого робітничого класу як бази підтримки лівих партій. Цей тип аргументів ґрунтується на факті демографічного зменшення чисельності робітничого класу, зайнятого у великій промисловості. Є це кількісною зміною, яка зумовлює якісні зміни в політичній сфері. Дж. Лане і Е. Ерссон, аналізуючи ці проблеми, послуговуються терміном “вимір індустріалізації”, який показує відсоток зайнятих у промисловості відносно всьо-го працездатного населення. Вони стверджують, що в державах Західної Європи взаємна залежність між суспільним добробутом і ступенем індустріалізації слабне – зростання національного доходу щораз менше залежить від кількості зайнятих у сфері виробництва, більше – від нового середнього класу, зайнятого в сфері послуг.

У 90-х роках у 16 державах Західної Європи в промисловому секторі було зайнято приблизно 31 % працездатного населення ( в 60-х роках - близько 42 %), тоді як у сфері послуг – близько 60 %. У сучасних державах Західної Європи мають місце відмінності в темпах і розмірах змін традиційної індустріальної структури суспільства. У Швейцарії, Бельгії, Великобританії та Голландії процес зменшення робітничого класу, зайнятого в великій промисловості, характеризується найвищою динамікою. В період 1960-1990 рр. промисловий сектор зменшився відповідно на 19,4, 19, 18,3 та 16 %. У Швеції, Норвегії та Данії процес цей був доволі помірним (становив близько 10%). У Фінляндії та Австрії темп зменшення зайнятих у промисловому секторі був найнижчим (0,9 та 3,5 %). У трьох скандинавських державах одночасно зареєстровано найвищий приріст працівників зай-нятих у сфері послуг (у Швеції – на 25,2 %, Норвегії – на 23 %, Данії – на 22,1 %). Серед усіх країн Західної Європи лише в Греції та Португалії у сфері послуг було задіяно менше 50 % працездатного населення (відповідно 46,2 та 44,2 %).

Другий тип аргументів підтверджує послаблення ролі робітничого класу як політично важливої соціальної групи. Йдеться вже про якісні зміни, найчастіше мова йде про обуржуазнення робітничого класу, про стирання соціальних бар’єрів між класами. Внаслідок зростання життєвого рівня і прийняття робітничим класом стилю життя середнього класу стирається різниця між робітничим і новим середнім класом. Наступає ерозія ідентичності робітничого класу. Це впливає на результати виборчої поведінки цієї соціальної групи.

Зменшення значення класового поділу одночасно пов’язане зі зміною характеру й змісту політичної конкуренції. З’являються або нові політичні питання (наприклад, екологія), або традиційні конфлікти набувають нового змісту (наприклад, держава добробуту чи прагнення порядку та справедливості), що привертає увагу різних сегментів суспільства. Наслідком цього є послаблення традиційних суспільних зв’язків, які спиралися на фахову основу, залежали від рівня доходу чи соціального статусу. Поява все нових проблем (наприклад екологія) і їхня поступова політизація може привести до того, що громадянин, беручи участь у виборах, перестає керуватися почуттям групової приналежності чи ідеологічними цінностями. Більшість досліджень, які стосуються виборчої поведінки, стверджують, що громадяни при голосуванні щораз частіше на перший план висувають конкретні політичні питання та особу лідера.

Почуття приналежності до певної спільноти (наприклад, робітничого класу) може загалом залишатися стабільним, однак на політичній арені воно не набуває ідеологічного вираження. У подальшому воно може проявлятися в інших площинах поведінки (наприклад, у профспілковій боротьбі). Це може означати, що послаблюється ідеологічний та політичний зв’язок спільноти (суспільної групи) з певними політичними партіями.

Аргумент про послаблення цього поділу часто пов’язаний зі зміною ролі та функцій політичних партій (особливо лівих). С. Ліпсет у 60-х роках стверджував, що подібність лівої та правої ідеології на практиці означає розвиток нової ідеології консервативного соціалізму. Водночас A. Піззорно відзначав стирання програмних відмінностей між політичними партіями. Ідеологічну конвергенцію він трактує як явище циклічне. Після Першої світової війни спостерігалася тенденція до відокремлення партійних програм. Нові партії, соціалістичні та католицькі, намагалися в такий спосіб доводити свою ідентичність відносно вже стабільних політичних партій (консерваторів та лібералів). Однак, коли вони опинилися в орбіті влади, то почуття відокремленості почало їм заважати. Необхідність співпраці з іншими партіями і боротьба за голоси виборців змусили їх до зменшення акцентів щодо відмінностей. Для A. Піззорно визначальним аргументом цього процесу є їхня довготривала співпраця і відносна стабільність конфігурації партійної системи. Поява нових партій може означати тенденцію до пошуку нової ідентичності через підк-реслення програмних відмінностей зі стабільними партіями. Циклічність означає, що з часом партійна система стабілізується і знову пануватиме процес конвергенції. O. Kірчхеймер пов’язує процес уподібнення партій з появою в 60-х роках нової партійної моделі – партій виборців (catc-hall party).

Очевидним наслідком прагнення соціалістичних партій до здобуття влади була необхідність зміни попередніх, надто ортодоксальних умов, які унеможливлювали їм повне використання політичних засобів, які надавала демократична держава.

Перебування в опозиції відсувало ці партії від головної арени політичного змагання викликаючи в громадян сумніви щодо їхніх правдивих політичних намірів. Економічна кон’юнктура 50-60-х років дала можливість політичним елітам соціалістичних партій зрозуміти, що виконання лише функцій опозиції не допоможе їм скористатися повоєнною стабілізацією і соціальною легітимацією політичної системи.

Представлених три рівні, в межах яких аналізується процес ослаблення класового поділу, між собою взаємно пов’язані. Спостерігається трансформація соціальної бази в напрямі стирання класової різниці. Ідеологічні та групові форми ідентичності втрачають свою силу та привабливість, а політичні партії стають виборчими агенціями. Однак, далі спостерігається існування виборчого змагання на осі ліві-праві. Економічні проблеми 70-80-х років спричинили поглиблення соціальних відмінностей, що призвело до зростання зацікавленості дослідників цим типом поділу. Якщо навіть зростання економіки робить можливим справедливий розподіл національного доходу між різними групами та класами, їхні економічні очікування все ж залишаються суб’єктивними. С. Ліпсет підкреслює, що доки певна група людей отримує більшу винагороду за інших та має вищий соціальний статус, доти люди відчуватимуть себе обділеними та скривдженими.

При цьому, однак, треба пам’ятати, що добробут і його розподіл значною мірою зумовлені політичними факторами. Цей факт може спричинити відмінності в економічній орієнтації правих та лівих партій, однак, у певних межах. Сьогодні будь-яка економічна політика повинна узгоджуватися з ідеєю держави добробуту, функцією охорони держави за одночасного дотримання встановлених ринком правил гри. Залежно від того, яка партія (чи партійна коаліція) здійснює владу, зміщуються акценти. Англійський неолібералізм не відкидає повністю опікунських та соціальних функцій держави, однак намагається акцентувати на залежності між можливістю їхнього виконання та рівнем економічного розвитку держави. Таку ж політику спостерігаємо в Норвегії чи в Швеції. У Австрії правляча соціал-демократична партія на перший план висуває лозунг повної зайнятості населення, однак не може не рахуватися з тим фактом, що це пов’язано із більшою гос-подарською інтеграцією держави в Європейський Союз.

Після Першої світової війни в Західній Європі сформувався так званий соціал-демократичний консенсус. Західні суспільства прийняли той факт, що держава повинна взяти на себе відповідальність за добробут та економічну безпеку громадян. Внаслідок цього в політиці багатьох держав почали домінувати опікунські (велферівські) стратегії.

Виборчий успіх політичних партій значною мірою був пов’язаний із прийняттям соціал-демократичної орієнтації. Християнські партії швидко теж стали частиною цього суспільного консенсусу. Подібно до соціал-демократів, вони відкинули антикапіталістичну пропаганду й запровадили помірковану форму державного втручання в межах концепції соціально орієнтованої ринкової економіки. Консервативні партії теж схилилися до прагматичних стратегій (зберігаючи ідеологічне несприйняття державної експансії) і трактували державу добробуту, втручання держави як аргументи, які забезпечували перемогу на виборах. Більше того, беручи на себе відповідальність за державне управління, вони намагалися реалізовувати політику, близьку за своїм змістом до соціал-демократичного консенсусу. Таке уподібнення політичних партій мало цілком практичне пояснення.

Однак, з 70-х років консервативні партії та християнські демократи почали поступово повертатися до ліберальних основ політики. Соціал-демократи теж змушені були підійти до реалізації економічної політики за рецептами Кейнса. Було це зумовлено економічними кризами 70-80-х років, коли виявилося, що можливості втручання держави в ринкові відносини досить обмежені. Не лише консервативні партії прийняли економічні засади неолібералізму. Програмні зміни в соціал-демократичній стратегії відбулися в тому ж напрямі. Отже, в 90-х роках соціал-демократичний консенсус поступився місцем неоліберальному. В межах першого – політичні партії стояли переважно на позиціях лівого центру, в межах другого – змістилися на позиції правого центру. Однак ні в першому, ні в другому випадках не були в чистому вигляді реалізовані ані соціал-демократичні, ані неоліберальні програми.

Як з’ясувалося, відповідальність за державну політику, між іншим, означає і відповідальність за її економіку. Жодна з правлячих партій не може дозволити собі керівництво державою, базуючись лише на класових (групових) інтересах, не може застосовувати антагоністичні ідеології. Не виключає це однак їх особливого, безпосереднього чи опосередкованого зв’язку (наприклад, через профспілки) з однією з великих соціальних груп, хоча б з огляду на виборчу стратегію. Визначає це відповідні, згадувані раніше, акценти в реалізації державної політики, а особливо її економічної частини. У цьому випадку користуються досить загальним виміром ліві-праві. Він має на меті певне впорядкування досить складних взаємин реальної політики. Насправді ж зв’язки між політичними партіями є значно складнішими, ніж запропонована двомірна шкала. Однак, саме в такий спосіб можна зорієнтуватися в певних загальних підходах політичних партій, які реалізуються на арені політичного змагання. Щоправда питання про розміщення політичного угруповання на ліво-правій шкалі є досить неоднозначним, проте саме соціал-економічна програма партії досить чітко його визначає. Отже, цей тип конкуренції ліві-праві, який спирається насамперед на соціально-економічні проблеми актуальний у всіх державах Західної Європи і визначає головну вісь поділу на виборчій арені. Винятком тут була хіба що Ірландія, де до 70-х років домінували інші соціально-політичні поділи.

^ Релігійний поділ. Організаційним вираженням цього типу поділу є конкуренція політичних партій, які представляють релігійну та світську субкультури. Це означає, що предметом конкуренції стають моральні проблеми, а також проблеми місця і ролі церкви та релігії в житті суспільства. Цього поділу немає у всіх державах Західної Європи, хоча в деяких з них він набув соціополітичного характеру з важливим значенням.

Сьогодні вважають, що релігійні поділи, подібно до соціально-економічних, втрачають свою політичну значущість. Найчастіше, у зв’язку з цим, вживається аргумент про зменшення чисельності людей, які є практикуючими віруючими. Однак питання, наскільки цей аргумент поважний, досить дискусійне.

У Європі сьогодні окреслилися досить виразні лінії поділу, які стосуються релігійної структури. Північна її частина є протестантською, а південна – католицькою. Головна лінія поділу простягається між Роттердамом на півночі і Венецією на півдні. На південь та захід від неї розмістилися католицькі держави (Франція, Іспанія, Бельгія, Італія, Австрія), а на північ і схід – протестантські (скандинавські держави, північна Голландія, північна Німеччина та Великобританія). У другій групі виняток становить католицька Ірландія. Регіон, що знаходиться між цими двома сферами характеризується змішаною релігійною структурою (Голландія, Німеччина, Швейцарія).

Релігійні конфлікти та релігійні проблеми є суттєвими для 14 держав Західної Європи. Однак, лише в п’яти з них – Австрії, Бельгії, Голландії, Німеччині та Італії – цей тип поділу вважають політично важливим. У цих державах існували чи існують сильні християнські партії, які водночас виступали єдиними представниками консервативної ідеології. В інших державах цей тип поділу має помірковане чи слабке значення, навіть якщо там й існують релігійні партії. З таким типом конфлікту маємо справу в скандинавських державах. У Франції та Іспанії, навпаки, дослідження мотивації виборчої поведінки на ухвалення рішень реєструють значний вплив релігійності, однак християнських партій там немає. Там виборці-католики пов’язані, насамперед, з консервативними (голлістськими) партіями. У Ірландії 70-х років виникла досить специфічна політична організація, яка пов’язала ліберальних католиків, протестантів та світських громадян, які перебувають в опозиції до католицьких фундаменталістів, у партію Солдат свободи.

Оцінюючи політичну значущість релігійних поділів багато політологів застосовують два критерії: індекс релігійної фрагментації (від 0 до 1, чим ближче до 0, тим однорідніша релігійна структура суспільства); рівень релігійної свідомості, який визначається частотою участі громадян в релігійних обрядах.

Подібні дослідження провадили Дж. Лане і С. Ерссон (1987), М. Франклін, Т. Маккі, Х. Вален (1992).

Перша група держав характеризується дуже низьким рівнем індексу релігійної фрагментації (між 0 та 0,10) та низьким чи помірно низьким (або середнім) ступенем участі в релігійних обрядах. Крім чотирьох скандинавських держав до цього типу держав належить Іспанія. Індекс фрагментації для Швеції та Іспанії становить 0, для Норвегії – 0,02, Данії – 0,06, Фінляндії – 0,08. В Данії маємо справу з винятково низьким рівнем участі в релігійних обрядах (всього 5 % респондентів задекларувало участь раз на тиждень). В інших державах, за винятком Іспанії, відсоток цей дещо вищий, хоча і належить до помірковано низького типу (від 5 до 12 %). Іспанія в цій групі має найвищий індекс, де аж 35 % респондентів задекларували щотижневу участь у релігійних обрядах.

Друга група держав характеризується помірковано низьким рівнем релігійної фрагментації (від 0,11 до 0,20) і, як звичайно, помірковано високим рівнем релігійної участі. До цього типу держав належать Греція, Ірландія, Португалія (індекс 0,12), Італія (0,17), Бельгія (0,19), Австрія (0,20). Рівень відвідування церкви коливається від 20 % у Португалії до 49 % у Бельгії. Виняток становить Ірландія, де аж 90 % респондентів відповіли, що вони щотижня відвідують церкву. Це загалом найвищий рівень релігійної свідомості в Західній Європі.

Найвищий рівень релігійної фрагментації у Франції (0,30), Великобританії (0,52), Німеччині (0,54), Швейцарії (0,62) та Голландії (0,65). У цій групі держав зафіксовано значно нижчий рівень релігійної свідомості ніж у другій. На одному полюсі тут знаходиться Великобританія (13 % респондентів задекларувало регулярне відвідування церкви), а на іншому – Голландія (42 %). Ці держави належать до країн з помірковано низьким та середнім рівнями релігійної свідомості.

^ Культурно-етнічний поділ. Вираженням цього типу поділу є участь у політичній конкуренції партій, які представляють інтереси національних меншин (субкультур). Проявляється він лише в гетерогенних суспільствах, де етнічна проблема набуває політичного характеру.

Багато дослідників вважають, що процес модернізації спричинив остаточне вилучення з політичного змагання традиційних територіальних (етнічних чи мовних) конфліктів. Однак у 70-х роках в Європі знову спостерігається їхня активізація. В чому слід шукати джерела їхнього виникнення?

Етнічні поділи можна трактувати як потенційне джерело політичної нестабільності. Сьогодні все частіше говорять про етнонаціоналізм як продовження націоналістичних тенденцій у повоєнній Європі. З’ясування цієї проблеми теж вимагає розуміння економічних реалій сучасної Західної Європи. Йдеться про загальний рівень і темпи процесів модернізації. Якщо цей процес достатньо рівномірний у межах держави, шанси на появу етнонаціоналізму невисокі. Однак, якщо етнічні (регіональні) групи відчувають себе в небезпеці, а місцеві ресурси, які контролюються з центру не приносять очікуваної локальної користі, шанси політизації етнічних конфліктів зростають. Наприклад, у Шотландії однією з причин виникнення етнічного конфлікту стала проблема використання шотландських нафтових родовищ офіційним Лондоном.

Дж. Лане і С. Ерссон сформулювали індекс мовно-етнічної фрагментації. Спирається він на оцінку правдивості припущення, що дві випадково вибрані особи в певній міс-цевості належать до різних мовно-етнічних груп. Значення його визначається в межах від 0 до 1. Якщо це значення наближається до 1, то суспільство більш мовно-етнічно різ-норідне. Швейцарія та Бельгія тут мають найвищий рівень фрагментації (0,50 і 0,55). Іспанія та Великобританія теж мають достатньо високий рівень фрагментації (0,44 та 0,32). Португалія ж, навпаки, є найбільш гомогенною державою Західної Європи (0,01).

У Бельгії існує дві етнічні групи: франкомовні валлонці та фламандці, які розмовляють голландською мовою. В 60-х роках між ними відбувся конфлікт, який теж мав економічну природу. Фламандці менш чисельна група, однак економічно більш динамічна. Валлонці відчували політичну та економічну недооцінку з боку центрального уряду, що і зумовило їхнє прагнення до автономії. Як наслідок, виникло три суто етнічні партії – фламандська, валлонська та Демократичний фронт франкофонів у Брюсселі. У 1968-1978 рр. християнсько-демократична, соціалістична і ліберальна партії Бельгії розпалися на автономні фламандські та валлонські організації.

Соціологічні дослідження, проведені в Бельгії, свідчать, що лише 41 % мешканців ідентифікує себе з бельгійським народом, 67,5 % фламандців – зі своєю етнічною групою.

У Швейцарії 65 % населення послуговуються німецькою мовою, 18% – французькою і 10 % – італійською. Мовна відмінність не знайшла відображення в процесі формування окремих політичних партій на рівні федерації (лише в окремих кантонах). Мовні лінії поділу не перетинаються з релігійними, формування стабільних більшостей, заснованих на цих двох критеріях, практично неможливе. Політична система як цілісність є стабільною, навіть у випадку проникнення цих двох ліній поділу. При цьому неодноразово підкреслюється, що почуття мовної відокремленості є, насамперед, частиною свідо-мості громадянина, а не джерелом політичних конфліктів з іншими соціальними групами. У Швейцарії важко трактувати мовні поділи як політично важливі. Дослідження ні-мецькомовного населення показало, що 53 % ідентифікує себе зі швейцарським народом, а 31 % – з окремими кантонами. Лише 16 % зголосилося до етнічної лояльності.

В Іспанії, крім домінуючої кастілійської групи, існує також каталонська та баскська меншини. Після 1974 р. в процесі демократизації тут загострилися міжетнічні проблеми, а баски та каталонці почали вимагати для себе ширшої автономії. У виборах 1979 р. регіональні партії здобули 10 % голосів. У виборах 1986 р. каталонська партія здобула 1 млн голосів (5 %) і 18 мандатів. У землі басків у 70-х роках спостерігається радикалізація електорату із сильними відцентровими тенденціями – поміркована Національна партія басків втратила частину свого електорату, який перейшов до баскських радикалів. У країні басків у національних виборах регіональні партії, звичайно, здобувають більше голосів ніж загальнонаціональні (1979 р. – 51 % голосів, а 1982 р. – 54,4 %). У Каталонії та Галіції, звичайно, загальнонаціональні партії отримують більшість. Деякі регіони Іспанії (наприклад, Каталонія) показують значний ступінь національної ідентичності, а в інших регіонах етнічна ідентичність якщо і не домінує, то є досить високою – в Галіції 53 %, в країні басків 47 %.

Варто при цьому звернути увагу на те, що починаючи з 70-х років зростає рівень політичної ваги малих етнічних партій. Початково це було пов’язано з втратою кабінетом Ф. Гонзалеса абсолютної більшості в парламенті, що спонукало соціалістів до формування широкої парламентської коаліції з каталонцями. У подібній ситуації перебував і консервативний уряд Дж. Азнара, який з самого початку мав статус уряду меншості.

^ Поділ центр-периферія. Культурно-етнічні поділи можна віднести до категорії територіальних конфліктів. Однак, не кожний конфлікт типу центр-периферія породжений етнічними відмінностями. У цьому випадку економічні проблеми теж виступають своєрідним каталізатором конфлікту. Є це загалом територіальним конфліктом, в якому дуже щільно переплетені функціональні проблеми (їх можна назвати ще економічними проблемами з територіальною формою організації). Цей тип конфлікту може набувати культурно-етнічного характеру тоді, коли представником цих територіально зорганізованих економічних інтересів стає певна етнічна група. В Іспанії та Великобританії маємо справу з поєднанням культурно-етнічного конфлікту з територіальним.

Організаційним вираженням цього типу поділу є змагання між політичними партіями – представниками регіональних інтересів і партіями – прихильниками централізованої державної організації. Регіоналізм перших у цьому випадку не пов’язаний з етнічними чи мовними відмінностями.

Зазвичай конфлікт центр-периферія не справляє домінуючого впливу на характер політичного змагання. У скандинавських державах цей тип конфлікту набув характеру конфлікту між містом та селом і зумовив зростання політичної активності аграрних партій. Однак, процес індустріалізації спричинив зменшення впливу сільського електорату. Це призвело до зміни політики аграрних партій, їхньої боротьби за вплив на міський електорат. Дискусія стосовно приєднання скандинавських держав до Європейського Союзу спричинила активізацію цього типу конфлікту.

На зламі 80-90-х роках в Італії теж виникає конфлікт такого типу, представлений Лігою Півночі. Ця організація висунула лозунг федералізації Італії. У кінцевому підсумку їй вдалося ввійти до складу уряду С. Берлусконі, що безперечно свідчить про активізацію цього типу конфлікту в Італії. Метою угруповання стала боротьба за автономію промислової півночі Італії в межах федерації угруповань і зменшення впливу центру, який був щільно пов’язаний з менш розвиненою південною частиною Італії. Парламентські вибори 1996 р. підтвердили факт існування значних впливів сепаратистів на півночі (партія здобула тут близько 16 % виборчих голосів). Однак сьогодні щодо перспектив конфлікту важко складати прогнози, оскільки щораз більше він виштовхується за межі ос-новної осі соціополітичного поділу (ліві-праві).

У Німеччині на політичній арені тривалий час теж відбувається територіальний конфлікт. Спочатку він мав форму протистояння між багатими південними та бідними пів-нічними землями, не набуваючи характеру загальнонаціонального, але проявлявся на рівні міжземельних стосунків. Після об’єднання Німеччини цей конфлікт набув нового характеру – протистояння між старими західними землями і новими східними. Репрезентантом цього типу конфлікту на політичній арені стала неокомуністична Партія демократичного соціалізму (ПДС) – організація, що мала значну підтримку переважно в східних землях.

На завершення представимо зіставлення соціально-політичних поділів у 16 державах Західної Європи, визначаючи одночасно ступінь їхньої важливості. При цьому політично важливі поділи позначимо буквою В, помірні – П, поділи малого політичного значення – М. Додатково позначимо ступінь політичної конкуренції, застосовуючи при цьому таку класифікацію: 1 – важливий поділ; 0,5 – помірний поділ; 0,25 – поділ малого значення.

^ Соціополітичні поділи в Західній Європі (1980-1994)


Держава

Соціально-політичні поділи

Ступінь конкуренції

Соціоеко-номічний

Релігій-ний

Культур-но-етнічний

Центр-пери-ферія

Австрія

В

В

М




2,25

Бельгія

В

В

В




3,0

Великобританія

В







М

1,25

Голландія

В

В







2,0

Греція

В










1,0

Данія

В

М




М

1,5

Ірландія

П

П







1,0

Іспанія

В

П

П

П

2,5

Італія

В

В




П

2,5

Німеччина

В

В




М

2,25

Норвегія

В

М




М

2,5

Португалія

В

П







1,5

Фінляндія

В

М

М

М

1,75

Франція

В

М







1,25

Швейцарія

В

П

П

М

2,25

Швеція

В

М




М

1,5

Як видно з цієї таблиці в більшості держав Західної Європи домінує один соціально-політичний поділ, переважно соціоекономічний. Часто крім нього виступає ще ряд соціально-політичних поділів, але менш важливих. Для семи держав ступінь конкуренції набуває дво- чи триступеневого характеру. Цей останній випадок має місце лише в Бельгії, де крім соціоекономічного поділу існують достатньо важливі культурно-етнічні та релігійні поділи.

^ 9. 4. Основи типології партійних систем

Важливою проблемою теорії політичних партій є проблема класифікації партійних систем. Типологія партійних систем набуває сенсу з часу виникнення сучасних політичних партій з розвиненою організаційною будовою і масовим членством. Виходячи з цього, всі існуючі класифікації можна поділити на дві великі групи – засновані на кількісному критерії та засновані на якісних критеріях. Жодна з цих класифікацій не може охоплювати всіх важливих аспектів партійної системи і жодна з них не може замінити одна одну. Вони не виключають одна одної, але з користю можуть взаємодоповнюватися. Ро-зглядаючи класифікацію партійних систем польський учений В. Закревський вказує на необхідність розмежування давніх (елітарних) партійних систем від сучасних (масових) партійних систем.

9. 4. 1. Типологія на основі кількісного критерію. Є це найпростішою і найпоширенішою класифікацією партійних систем. Однак, основою для класифікації не може бути абсолютна (загальна) кількість політичних партій, які функціонують у певній державі. Засадничою умовою обрахунку партій є їхня потенційна здатність здобуття та співучасті в здійсненні влади чи потенціал керівництва. Лише з урахуванням цього можемо підходити до класифікації існуючих типів партійних систем на основі кількісного критерію.

За такого підходу найочевидніший поділ на одно-, дво- та багатопартійні системи. Маємо величезну кількість різноманітних варіантів багатопартійної системи, що викли-кають спроби додаткової їх класифікації. Прикладом цього може бути запропонована М. Дюверже категорія домінуючої партії. Ще далі в класифікації багатопартійності просунувся Дж. Сарторі.

Така класифікація партійних систем отримала поширення в теорії партійних систем і сьогодні вважається базовою. Однак, деякі дослідники теорії партійних систем виступають проти надмірного дроблення категорії “багатопартійна система”. Але якраз у тому і полягає завдання класифікації, щоб виділити істотні відмінності, які існують між партійними системами в межах одного типу. Важливо показати їх усіх у розмаїтті та багатстві. Що ж стосується загального поділу багатопартійної системи, то можна зустріти: розпорошену багатопартійність; двоблокову багатопартійність (система малої коаліції); сис-тему кооперації партій (великої коаліції); систему домінуючої партії.

Інша категорія дослідників виступає проти розгляду однопартійної політичної системи, справедливо відзначаючи суперечливість цього терміна. Однак, без врахування цього типу картина існуючих типів партійних систем буде далеко неповною. Тим паче, що вони становлять значну частку партійних систем світу і, як показали дослідження, не є такими простими і однозначними якими видаються на перший погляд.

9. 4. 2. Типологія на основі якісних критеріїв. Найзагальніший поділ партійних систем – поділ їх на конкурентні системи і такі, що обмежують чи не допускають конкуренції. Партійна конкуренція є надзвичайно важливим чинником партійної системи, який впливає на характер реалізації партією її функцій, на взаємини між політичними партіями. Дуже часто конкурентна система ідентифікується з демократією, а неконкурентна – з відсутністю демократії. Найчастіше прикладами неконкурентної партійної системи можуть бути однопартійні держави. З певними застереженнями це стосується й африканської однопартійності. Тому в межах неконкурентного типу партійних систем виокремлюють однопартійні системи недемократичного типу (фашистські, комуністичні) та неконкурентні системи постколоніальних держав.

Система конкуренції партій заснована на праві створення та діяльності політичних партій і проявляється в конкурентних виборах та конкурентному керівництві.

Що стосується конкурентності виборів, то це означає, що партії змагаються між собою за голоси виборців. Залежно від умов і характеру політичної системи, ця боротьба набуває ознак боротьби всіх проти всіх або двох-трьох блоків між собою. Необхідна умова існування конкуренції – наявність хоча б двох угруповань, що змагаються між собою за владу. Там, де їх немає, там немає конкурентної партійної системи.

Конкурентність в межах функції керівництва полягає в тому, що якщо одна партія чи партійна коаліція здійснює керівництво, то інша чи всі решта партій перебувають в опозиції, яка може існувати в певних зінституалізованих формах (як, наприклад, у Великобританії, Канаді), а може і поза формальними інституціями. Важливо, щоб існувала реальна політична сила, яка здійснювала б функцію опозиції. Обов’язковою умовою існування опозиційної політичної сили є її справжнє прагнення стати правлячою партією. Система ця отримала назву системи альтернативного правління, або ротації партій при владі. Цю тенденцію можна проілюструвати на прикладі парламентської системи Бельгії.

Факт існування цієї системи вимагає від політичних партій дотримання певних правил, певного консенсусу у взаєминах між собою. Це передбачає насамперед те, що незважаючи на гостру взаємну критику і боротьбу, партії повинні зберігати свободу існування і діяльності своїх конкурентів, бути готовими до добровільного передання влади у випадку програшу на виборах. Правляча партія створює умови для діяльності політичної опозиції, а остання шанує закон і не вдається до нелегальних антизаконних методів діяльності. Лише тоді, коли всі учасники змагання дотримуються встановлених правил, система конкурентності може без перешкод існувати тривалий час. Прикладом тут можуть слугувати стосунки, які складаються між двома партіями-конкурентами у Великобританії.

Існують різні форми, що обмежують конкурентність. Найяскравіший приклад – заборона діяльності політичних партій (як це було у фашистській Німеччині чи в комуніс-тичному СРСР). Другим прикладом обмеження конкурентності є недопущення партій до участі у виборах або така маніпуляція виборчими процедурами, яка фактично зводить нанівець усі їхні виборчі зусилля. Третім прикладом є тривале виключення партії з процесу керівництва, незважаючи на те, що вона представлена в парламенті. У більшості випадків обмеження стосуються комуністичних, фашистських та інших радикальних партій. Однією з таких норм є також дозвіл на участь у розподілі депутатських мандатів. У ньому беруть участь партії, що подолали певний виборчий бар’єр – норма, яка спрямована проти малих політичних партій. Навпаки, там, де приміром, комуністична партія мала значні впливи, застосовувалася мажоритарна виборча система простої більшості. Наприклад, застосування цієї виборчої системи на виборах у Франції 1958 р. дало комуністам усього 10 мандатів, в той час, як за пропорційної системи вони б мали 88. Загалом згадані приклади хоча і обмежують ступінь конкурентності партійної системи, не ліквідовують її повністю.

Іншим способом обмеження конкурентності партійної системи вважають ізоляцію політичної партії в парламенті, недопущення її до процесу керівництва. Найчастіше зас-тосовується це щодо комуністів. У Франції в період IV Республіки згідно з регламентом, при голосуванні за прем’єра голоси комуністів не враховувалися, обраним вважався той кандидат, який набирав більшість некомуністичних голосів. Така практика звичайна для більшості держав (хіба за винятком Фінляндії), де партійна конкуренція обмежується па-ртіями, лояльними до існуючого ладу. Можемо загалом визначити, що конкурентність партій тим повніша, чим менше засадничих поділів є між партіями певної системи. Певний мінімум політичної та ідеологічної гомогенності є основою партійної конкурентності. Там, де цієї гомогенності немає, де різниця між партіями глибока та гостра, там конкурентність підлягає обмеженню або ліквідується взагалі. Р. Дал при цьому зазначає, що явище конкурентності політичних партій та опозиції є недавнім сучасним винаходом і стосується небагатьох держав. Із 113 держав – членів ООН 1964 р. лише 30 протягом останніх 10 років мали політичну систему, де легально існувала опозиція.

Дж. Ла Паломбара та М. Вайнер запровадили в науковий обіг ще два якісні критерії поділу партійних систем. Перший – це поділ систем на гегемонічні та змінні, другий – поділ на ідеологічні та прагматичні системи.

Гегемоністська система – це така система, в якій одна партія здійснює державне керівництво протягом тривалого часу. До таких систем вони зачисляють США, де були пе-ріоди, коли республіканці перебували при владі до 20 років, Індію, Норвегію, Японію під час правління лібералів, а також Італію, де всі післявоєнні урядові коаліції формувалися навколо християнських демократів.

Змінна партійна система навпаки характеризується частою і регулярною зміною партій при владі. Ця система була типовою для IV Республіки у Франції та Великобританії.

Поділ на ідеологічні та прагматичні системи пов’язаний з поняттям ідеологічної та прагматичної партії. До ідеологічної належить така система, в якій конкуренція між партіями заснована на ідеологічних суперечностях, які і є основою міжпартійного змагання. Прагматична система – це така, в якій політичні партії змагаються між собою за допомогою неідеологічних аргументів. Для Дж. Ла Паломбари та М. Вейнера прикладом такого типу системи є партійна система США.


1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   35



Схожі:




База даних захищена авторським правом ©lib.exdat.com
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації