Поиск по базе сайта:
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів icon

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів




НазваНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Сторінка3/35
Дата конвертації22.05.2013
Розмір6.68 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   35
^

1. 3. Партії і політична система суспільства




1. 3. 1. Партії – основні суб’єкти політичної діяльності. Існування політичних партій, що змагаються за владу в межах закону, який забезпечує їм рівні можливості, є однією з основних характеристик демократичних політичних систем. На перший погляд здається, що цей ключовий момент сучасних демократій пов’язаний з процесом, що сформував ліберальну демократію, навіть якщо розвиток політичних організацій та інституцій плюралістичної демократії не завжди був гармонійним.

На підтвердження цього існує багато прикладів політичних груп, які бралися за зброю у боротьбі за владу: сутички між політичними клубами під час Великої Французької революції, протистояння між якобінцями та жерондистами. Наприкінці ХVIII ст. у Великобританії політичні партії поступово набувають сучасних форм. Ряд філософів захищали принцип організованих партій: “Партія – група людей, об’єднаних для підтримки на-ціональних інтересів спільними зусиллями, на підставі певних принципів, з якими усі члени організації погоджуються” (Буркс). Проте ця ідея не знайшла підтримки, оскільки передбачалося, що партійні фракції запровадять поділ по відношенню до монархії та здійснення влади. Дебати були відновлені у Франції під час Реставрації.

Незважаючи на англоманію, яку сповідувала частина політичної еліти, Франція досить пізно прийняла справжню партійну систему. Сповнений контрастів еволюційний розвиток цих двох країн засвідчує, що поява політичних партій не завжди є звичним наслідком розширення загального виборчого права. Політична партія як засіб здобуття та здійснення влади, по суті, пов’язана з історичним переломним моментом західних демократій, як, приміром, це було у Великобританії. Але вирішальним фактором стало те, що демократична система більш-менш сформована у Великобританії поширилася по всьому світу. Виникло переконання, що політичні партії – найдосконаліше знаряддя політичної боротьби. Це припущення було підтверджене марксистськими та особливо ленінським роботами, а також революцією 1917 р., яка перетворила комуністичну партію на знаряддя здобуття влади робітничим класом, а пізніше – управління нею. Після цього дебати змінили тему. Питання полягало вже не в доцільності існування політичних партій, а в тому, чи політична система має бути однопартійною чи багатопартійною. Отже, відтоді існування політичних партій ставало певною мірою конституційним елементом політичної системи. В розвинених країнах уже сформовані партії, а також ті, що лише створюються, нерідко мають лише формальну схожість із законом, покликаним надихати їх при одно- чи багатопартійній системі. Це значно ускладнює можливість порівняння їх, хоча деякі цікаві спроби зробив Кеннет Джанда у 70-ті роки.

Обмежуючись партіями європейських демократій, потрібно пам’ятати, що політичні системи походять з комбінацій ряду факторів. Деякі з них можуть не існувати або бути більш чи менш важливими в тій чи іншій країні. Серед цих факторів можна виокремити важливість історичних поділів (під час революцій, громадянських чи релігійних воєн), вплив міжнародних подій (таких як Велика Французька революція, революція 1917 р. в Росії), тип політичної системи (президентська чи парламентська), тип виборчої системи та здатність партій запобігати виникненню нових конкурентів. Усі ці фактори взаємодіють між собою, визначаючи характер генези та тип структури партій.

Партії є частиною суспільства, тому на їхню організаційну структуру і функціонування суттєво впливає соціальне оточення.

Такий підхід не є новим, навпаки він має давню традицію у політичній науці. Сорок років тому, досліджуючи природу і функції партій, Б. Меріам зазначав: “Те, що здається широкою владою партійного лідера, при доскіпливішому аналізі стало видимою частиною більшого процесу, якого ми раніше не помічали, оскільки він крився під поверхнею. Глибоко в соціальних та економічних інтересах суспільства, в його соціальній і політич-ній психології, лежать звички, тенденції і сили, які і зумовлюють діяльність партії”.

Д. Істон зосереджується на політичній системі та її відношенні до широкого оточення через вхідні і вихідні дані. Він бачить вхідними даними у політичній системі вимоги і підтримку, а вихідними – рішення і дії. Для нього центральною одиницею моделі є політична система, а не політичні партії. Але запропоновану ним модель можна використати і тоді, коли в центрі будуть знаходитися партії. Роблячи так, ми не применшуємо зна-чення політичної системи, наша мета – привернути увагу важливого місця партій як частини більш складної системи.

Політичні партії діють у певному політичному просторі. В нашому аналізі ми зупинимося лише на тих ознаках середовища, які нам дають загальне уявлення про діяльність політичних систем.

Для початку треба мати загальне уявлення про цілу соціальну систему, в якій знаходяться партії. Розглядаючи природу і розподіл людських і матеріальних ресурсів суспільства можна виділити певні підсистеми і їх елементи, оскільки вони впливають на партійну систему.

Соціальна структура розвивалася у такий спосіб, що з’явилися два вирішальних виміри, які були дуже важливими для політичних партій: регіонально-етнічні та регіонально-економічні. Етнічність сприймається, щоб визначити предків, які мали спільні культуру, походження, мову, релігію. Регіонально-економічна характеристика наголошує на регіональних розколах, зумовлених різницею в економічних ресурсах і розвитку. Вплив економіки на політичні партії здійснюється через цінності, які пов’язані з нею; через діяльність організованих груп інтересу. Релігія не так щільно пов’язана з політичною системою, як економіка. Але історично склалося так, що вона суттєво впливала на політичний розвиток, а в деяких державах, з певних особливих причин, продовжує бути важливою політичною силою. Як і у випадку економіки, інституції та організації, пов’язані з релігією, здійснюють вплив на партії через організовані групи інтересу або діяльність еліти.

Складовими середовища, які найочевидніше впливають на політичні партії є й інші елементи політичної системи, насамперед характер політичного режиму, форма державного устрою та форма правління, структура парламенту та тип виборчої системи. Демократичні політичні режими формують сприятливі умови для розвитку і діяльності політичних партій, тоді як авторитарні і тоталітарні – ускладнюють чи унеможливлюють їхню діяльність. Парламентське правління спирається на партійну систему, тоді як президентське – функціонує достатньо автономно від неї. У федеративних державах з двопалатним парламентом реалізація партійного правління складніша, ніж в унітарних державах з однопалатним парламентом. І, нарешті, пропорційна виборча система сприяє утворенню багатопартійності, а мажоритарна – ускладнює.

Так само як соціально-політичне оточення впливає на виникнення та діяльність політичних партій, партії також здійснюють активний зворотній вплив на політичну систему.

Поряд із громадськими організаціями, групами інтересів, суспільними рухами та іншими формами громадської активності й державними органами, вони є важливою інституційною підсистемою політичної системи.

Взаємини між політичними партіями, партіями і державою, партіями і громадянами та іншими елементами політичної системи становлять важливу частину її нормативної підсистеми. Це широке коло взаємин регулюється як відповідними законами, так і різного роду регламентами (наприклад, статутами партій), прийнятими в суспільстві правилами поведінки та традиціями. Останні є важливою складовою політичної культури суспі-льства.

У межах комунікативної підсистеми важливого значення набувають стосунки, які налагоджуються між самими політичними партіями, між партіями і державою, між партіями і громадськістю. Вони є важливими каналами зв’язку в суспільстві.

Різноманітність функцій, які виконують політичні партії, робить їх невід’ємною складовою функціональної підсистеми.


1. 3. 2. Роль партій у житті суспільства. Для будь-кого роль партій у житті суспільства є цілком очевидною. Для багатьох роль партій у сучасній конкурентній політиці подібна до ролі корпорацій у сучасній конкурентній економіці.

Що таке політична партія, з якою ми стикаємося у політичному житті сучасної демократії? Більшість учених, експертів, професійних політиків, розглядаючи феномен політичних партій, погоджуються з такими положеннями: 1) партії – це організації; 2) партії займаються забезпеченням діяльності урядових лідерів; 3) партії займаються забезпеченням громадської політики; 4) партії найбільш політично активні під час виборів; 5) партії відіграють тривалу в часі роль у політичному житті.

Зрозуміти демократичну політику без організації політичних партій неможливо. Їхня діяльність глибоко проникає в політичне життя суспільства. Вони є своєрідним механізмом урегулювання політичних конфліктів, визначають характер і напрям політичного процесу, забезпечують зв’язок суспільства і держави.

Партії – не обов’язкове явище кожної держави, але все ж у більшості країн вони є створені. Звичайно, їхній вплив та важливість різна. В деяких випадках партії сильні, добре організовані та мають своїх представників в уряді; інколи вони слабкі та згодом зовсім зникають з політичної арени.

Значення політичних партій в житті держави змінюється протягом історії. В останні роки воно помітно зростає.

Чому ж партії є такими поширеними? Це не можна пояснити лише збільшенням кількості демократичних держав, адже багато авторитарних режимів теж базують свою політику на діяльності політичних партій. Причину треба шукати в особливостях сучасного світу для якого характерні: усвідомлення людьми факту існування конфліктів у суспільстві; потреба уряду бути зв’язаним із суспільством; впевненість, що “єдність – це сила”.

По-перше, партії з’являються тоді, коли члени суспільства усвідомлюють існування конфліктів, які належать до структури суспільства загалом, до аспектів його організації чи до політичних тенденцій, що домінують у цьому суспільстві. Ці проблеми можуть обговорювати на загальному рівні чи замовчувати (за умов однопартійності), але усвідомлення існування суспільних суперечностей є все ж однією з головних причин існування політичних партій. По-друге, партії існують для підтримки зв’язку між урядом певної держави і суспільством. По-третє, для партій основним є переконання, що “єдність – це сила”. Його широко пропагують у сучасному суспільстві. Вважається, що сильна, добре організована партія зможе діяти ефективніше.

Основні функції партій здійснюють на трьох рівнях, а саме: на рівні суспільства загалом; на рівні політичної системи; на рівні буденного життя.

По-перше, на загальному рівні роль партій полягає у врегулюванні конфліктних ситуацій, що виникають. Вони є також основними засобами, за допомогою яких правляча еліта поширює свій вплив і намагається “змусити” народ прийняти її політику і, навпаки, засобом, за допомогою якого суспільство (чи його найактивніша частина) намагається впливати на процес державного управління. Партії – це інституції, які репрезентують народ і мобілізують його.

По-друге, на рівні політичної системи партії – інституціями, які впливають на формування уряду, є ініціаторами виборчої системи (мажоритарної, пропорційної чи змішаної).

І, зрештою, на рівні щоденного політичного життя, партії відіграють основну роль у залученні мас до політики та доборі політичних кадрів, їх підготовці та висуненні на вищі державні посади. Партії – важливий чинник, стабільності політичного режиму.


^ 1. 4. Підходи до визначення політичної партії

На перший погляд поняття політичної партії є надзвичайно простим. Коли ми говоримо “політична партія”, то загалом усі добре розуміємо, про яке суспільне явище йдеться. Це поняття не викликає стільки непорозумінь і дискусій, як деякі інші поняття політичної науки. Це розуміння суті поняття політичної партії загалом полегшує її визначення. Однак, за детальнішого розгляду з’ясовується, що за простою і зрозумілою, на перший погляд, дефініцією насправді криється чимало запитань і суперечностей.

Деякі з них пов’язані з термінологією. Скажімо, не у всіх власних назвах партій ми можемо знайти саме слово “партія”. Часто тут застосовуються дещо інші терміни, такі як “союз” (Союз демократичних сил), “рух” (Народний Рух України), “об’єднання” (Об’єднання в підтримку Республіки), “конгрес” (Індійський національний конгрес) та інші. Є також партії, які у своїх назвах не мають жодних подібних термінів, наприклад, “Великий Ізраїль”, “Вперед Італія!”. Ці назви часто окреслюють політичні та програмні цілі, а іноді мають на меті приховати партійний характер організації. Такі поняття, як “об’єднання”, “рух”, “конгрес”, засвідчують загальнонародний, надпартійний характер угруповання. Однак, даючи характеристику зазначеним об’єднанням як певному соціальному феномену, ми не повинні звертати уваги на їхню власну назву і навіть на їхню програмну декларацію. Зараховуючи те чи інше конкретне угруповання до політичних партій, треба виходити з певних об’єктивних ознак даної організації, які слугують базовими критеріями визначення поняття партії.

Пошук критеріїв, які визначають суть поняття політична партія, треба розпочати з семантичного розуміння слова “партія”. Слово це досить поширене, його можна відшукати в працях багатьох поважних авторів і має цілком конкретний політико-ідеологічний зміст, яким не можна легковажити.

Етимологічно слово “партія” походить від латинського іменника pars, що означає частину більшого, або дієслова partire, що означає ділити. Ще в давнину вживалося воно для визначення певного політичного угруповання. В такому значенні зустрічаємо його в працях Ціцерона, Платона чи Сократа, де говорилося про fakcji, чи partii, на противагу терміну amicitia. Під останньою розумілась спілка приятелів, шляхетне об’єднання, fakcia чи partiа була нешляхетним об’єднанням або об’єднанням навколо якогось роду.

У римських джерелах знаходимо і розуміння поняття “партія” як об’єднання політиків навколо певного лідера (так звана партія Цезаря, Марія, Сулли), або об’єднання людей, які управляють державою (скажімо, сенат), на відміну від решти людей. У Новий час цей термін приходить до європейського вжитку і спочатку означає окремий військовий підрозділ, групу військових.

Вживання слова “партія” має означати, що в групі представлена лише частина соціальної спільноти, яка бореться за владу. Є це спробою відокремлення цієї групи людей від монолітної єдності – без огляду на те, що становить ця цілісність (парламент, правлячий клас чи цілий народ). Тому для партії в загальному вигляді характерна наявність двох критеріїв: 1) якісно відокремленої групи людей відносно інших членів суспільства чи суспільства загалом; 2) внутрішній взаємозв’язок, партнерство, наявність об’єднавчого начала.

Поняття “політична партія” відрізняється за змістом від поняття “партія”. Мова йде про об’єднання людей на певній ідейній основі на відповідних політичних принципах. Політична партія дбає про політичні цілі й використовує для цього політичні засоби. Головним завданням політичної партії, яка об’єднує людей навколо спільних ідейно-політичних принципів, є завоювання та використання політичної влади.

Н. Макіавеллі, Г. Моска, В. Парето, М. Вебер, А. Шумпетер, Дж. Бернхам виводять походження партії з понять “політика”, “політична”. Інші ж автори – Д. Юм, І-К. Блунчлі, А. Зігфрід, Р. Міхельс, М. Дюверже – вважають, що пояснення терміна треба шукати в загальному принципі “партійності”, “партійного об’єднання”.

У зв’язку з цим, проблема походження поняття партія достатньо дискусійна. Звичайно, вузьколінгвістичний підхід далеко недостатній для вичерпного визначення такого складного феномену, яким є політичні партії. Однак саме такий ноуменологічний підхід до визначення поняття в сучасній партійній теорії. Знаходимо його, зокрема, у працях А. Ренні, С. Ньюмена, Дж. Сарторі. Лінгвістичне пояснення цього терміна як частини цілого приводить ряд авторів до сприйняття партії лише в констексті існування багатопартійності, багатопартійної (як мінімум двопартійної) політичної системи, що загалом не відповідає сучасному його розумінню. З цього погляду, єдина партія (монопартія) є такою ж партією, як і партії, що існують в умовах багатопартійності. Вони можуть відрізнятися організаційною будовою, цілями, функціями тощо, однак усі вони належать до одного роду соціальних організацій, оскільки мають спільні засадничі характеристики, що визначають політичну партію. Звичайно, монопартії відрізняються від плюралістичних, але ця конкретно-історична специфіка монопартій не позбавляє їх загальних ознак політичної партії.

Дослідження політичних партій, які відіграють важливу роль у державно-політичній системі сучасних держав, є однією з найактуальніших проблем цілого ряду сучасних суспільних наук – філософії, державознавства, політології, соціології та суспільствознавства. І важко визначити, яка з них домінує у визначенні партій. При визначенні поняття партії доцільно виокремити такі науково-методологічні напрями, з погляду яких поняття партія може інтерпретуватися в різних сферах сучасних гуманітарних наук.

У філософсько-етичному розумінні встановлюють так зване органічне розуміння партії як природної форми об’єднання людей, яке відбувається на основі певних принципів і спрямоване на реалізацію певних цілей.

У соціально-історичному аспекті партії можна розглядати як певний цілком стійкий структурний елемент соціальної системи, як колективну форму організації та інституалізації соціально-класової активності, як фактор формування і вираження громадської думки та ідеологічних установок різних соціальних груп. Для цього використовують категорії науки про суспільство чи зіставлення феномену партії з державою, що приводить до вилучення зі сфери розгляду державно-правових елементів політичних партій.

У політологічному, державознавчому значенні партія визначається як елемент державно-політичної системи, щільно пов’язаної з державними та правовими інститутами.

Поняття партії можна досліджувати також і з погляду правового її визначення. Відповідно, треба розмежовувати загальне державно-правове значення цього поняття і конкретне правове визначення поняття партії в законодавстві – перше набуває змісту в результаті розгляду партії в контексті її взаємодії з усією системою державних, суспільно-політичних і правових інститутів, друге є безпосереднім оформленням статусу партій у законі, формою конкретного нормативного відображення політичної партії як певного соціального явища в праві.

Проблема визначення поняття партії набуває додаткового значення з погляду з’ясування і вирішення тих методологічних проблем, які пов’язані з неоднозначністю трактувань, що використовуються в класичній та сучасній політичній науці.

Як будь-яка політико-правова категорія, поняття “партія” змістовно зумовлене об’єктивними закономірностями процесу історичного розвитку. Сама назва “партія”, яка характеризує відокремлену політичну групу суспільства, з’явилася досить давно, тоді як сама політична партія, в сучасному її розумінні, виникла лише в середині XIX ст. Ця розбіжність між назвою та суттю політичної партії створює ряд труднощів при спробі виз-начення історичної еволюції партій.

У світовій літературі прийнято оперувати терміном “партія” для позначення політичних груп, прототипів майбутніх політичних партій з XVIII і XIX ст., незважаючи на те, що вони не були партіями в сучасному розумінні цього слова. На сучасному етапі політичні партії визнаються як інтегрований, складовий елемент конституційного ладу, їхня діяльність у більшості випадків врегульована в конституційно-правовому порядку. Все це, безперечно, не можна зачислити ні до більш ранніх політичних об’єднань – “протопартій” (відмінність від партій по вертикалі), ні до сучасних, але менш вагомих форм колективної політичної діяльності – “псевдопартій” (угруповань виборців, політичних комітетів сприяння групам тиску – відмінність від політичних партій по горизонталі). Отже, структура та межі парадигми партій, особливості сутнісного трактування цього поняття залежать від історичних основ та обставин його фіксації.

Поняття політичної партії в політичних концепціях пройшло певну історичну еволюцію в контексті суспільно-політичного розвитку. Водночас еволюція визначалася певним розвитком самої політичної науки і, зокрема, станом вивчення партій.

Визначення поняття партії, крім суто теоретичного має і практичний характер. Адже від наявності в тієї чи іншої організації ознак “партії” залежить її відповідний правовий статус, її права та обов’язки в політичній та громадській сферах, особливе функціональне становище в державному механізмі, інші практичні моменти, які відрізняють політичні партії від виборчих союзів, груп тиску, громадських організацій.

Аналітичні труднощі визначення суті поняття “партія” зумовлені специфікою та різноманітністю підходів, які при цьому застосовують. Серед них варто виділити кілька основних.

По-перше, абстрактно-інтуїтивні формулювання на зразок: “партія – це держава в державі”, “посередник” між державою та суспільством, “міст від мас до вождя” тощо. Прихильники такого підходу стверджують, що точне визначення поняття “партія” можливе лише у вкрай абстрактному і узагальненому вигляді. Насправді такі визначення-лозунги мають політико-прагматичний характер, а в теоретичному плані вони швидше заважають, ніж сприяють визначенню суті даного поняття.

По-друге, в межах державно-політичної теорії розроблені чіткіші, загальні визначення, за допомогою яких робились спроби в єдиній формі виділити та врахувати специфічний характер політичних партій як явищ соціального, політичного та державного життя, особливостей їх ролі в державі, функцій, організаційної форми. Цей напрям, який сьогодні достатньо розвинутий, має давню історичну традицію і представлений такими авторами, як Г. Еллінек, Г. Тріпель, М. Вебер, Г. Кельзен, Ф. Гогель, Ж. Бюрдо, З. Нейманн, Л. Епстейн та інші.

К. фон Байме визначає партію як “групу громадян-однодумців, які діють спільно для досягнення спільних політичних цілей”. Н. А. Макдоналд зазначає, що “партія – це група людей, об’єднана навколо певного інтересу, який вони намагаються реалізувати і значення якого узагальнюється в певних ідеях”. Е. Берк визначає партію як групу людей, які об’єднані спільним служінням народу.

Французький політолог Ф. Гогель вважає, що партія – це “угруповання людей, об’єднаних для участі в політичному житті, які мають на меті завоювати повністю чи частково державну владу, щоб у такий спосіб забезпечити панівне становище ідеям та інтере-сам членів угруповання”. Інший відомий представник французької політичної науки Ж. Бюрдо під партією розуміє “будь-яке угруповання людей, які сповідують однакові політичні погляди і докладають усіх зусиль, щоб зробити їх панівними в даному суспільстві, водночас об’єднуючи якомога більшу кількість громадян, і намагаються захопити владу чи хоча б впливати на її рішення”. О. Ренней і У. Кенделл вважають партіями “автономні групи, які висувають кандидатів і ведуть виборчу кампанію з надією на встановлення у майбутньому контролю над складом і політикою уряду”. Подібне визначення політичним партіям дає американський учений Е. Даунс, який вважає, що партія – це “коаліція людей, яка бажає законними способами здійснювати контроль за апаратом влади”. Під коаліцією він розуміє групу людей, які мають певні спільні цілі, під апаратом влади – фізичні, нормативні та інституційні засоби, якими володіє уряд для здійснення своєї специфічної функції – поділу суспільних ресурсів, а під легальними способами – проведені належним чином вибори. Поширення в науковій літературі набуло визначення партії німецького соціолога М. Вебера. Під партією він розуміє “добровільне об’єднання громадян, метою яких є здобуття влади в рамках організації, а активних членів – реалізація матеріальної чи особистої користі, або і першого і другого”. М. Дюверже визначає партію “як об’єднання з певною внутрішньою будовою”.

Нарешті, третій підхід до дефініції політичної партії полягає у спробах дати визначення партії не через її визначальний критерій, а через цілу систему ознак. Саме такий підхід зараз вважається найконструктивнішим. Він об’єднує таких представників партійної теорії – Ж. Ла Паломбару, М. Вайнера, Ф. Сорауфа, М. Дюверже, В. Хенке, К. Хессе, К-Ф. Зайферта, Ж. Шарло, Ф. Борелля та інших. В межах цього напряму можна також додатково типологізувати визначення партій.

Ж. Бюрдо вважає недостатнім загальне визначення політичних партій і пропонує каталог характеристик, без яких, на його думку, неможливе повне і правомірне визначення поняття партії. До них він зачисляє такі: розвинену організаційну структуру, яка охоплює все суспільство по горизонталі та вертикалі; інформаційну та організаційно-пропагандистську діяльність; виховну функцію, реалізація якої робить партію основним “інкубатором” політичного персоналу.

У 1966 р. американські політологи Ж. Ла Паломбара та М. Вайнер спробували дати визначення політичної партії за такими критеріями:

  1. “життєздатна організація, тобто така, середня тривалість політичного життя якої довша за тривалість життя її керівництва;

  2. місцева, добре впорядкована і життєздатна організація, яка підтримує регулярні й різноманітні зв’язки з іншими організаціями країни;

  3. тверде бажання державних та місцевих керівників організації взяти в свої руки і здійснювати владу, а не лише впливати на неї;

  4. прагнення отримати підтримку народу через вибори чи якимось іншим способом”.

Перший критерій – тривалість існування організації. Партія повинна пережити своїх засновників, що відрізняє її від клік, клієнтел, камарилій, які зникають разом зі своїми патронами. В тому випадку, коли партія організовується навколо фігури харизматичного лідера, їй ще доведеться довести можливість свого існування без нього.

Другий критерій – характер організаційної структури, яка повинна складатися як з керівної ланки загальнонаціонального масштабу, так і регіонального – місцевих, локальних партійних організацій. Наявність розгалуженої партійної організації, яка охоплює також місцевий рівень, існування стійких і міцних систематичних зв’язків між загально-національним центром і локальними партійними організаціями, відрізняє політичну партію від парламентської фракції. Партії – це організації, які об’єднують людей у більш-менш формалізовану структуру. Політичні партії повинні бути конкурентноспроможними організаціями, здатними в межах політичного ринку впливати на розподіл політичних цінностей. Тому підставовою їх метою, (характерною для існування будь-яких організацій), є їхнє організаційне існування в оточенні, що динамічно змінюється.

Третій критерій полягає в чітко вираженому свідомому прагненні керівництва організації як на центральному рівні, так і на місцях, до завоювання і здійснення влади (самостійно чи в коаліції). Прагнення до безпосереднього здійснення політичної влади – це ознака, яка відрізняє політичні партії від груп тиску, союзів підприємців, груп інтересів, які намагаються досягти лише впливу на владу. В багатьох державах існує багато різноманітних груп інтересів, які займаються лобізмом, впливом на ухвалення урядом вигідних для них рішень. Групи інтересів відрізняються від політичних партій тим, що вони лише впливають на політику, в той час як політичні партії її визначають через механізми участі у владі.

Четвертий критерій відображає прагнення забезпечити собі масову підтримку на виборах як членів партії, так і електорату. Пошук масової опори, особливо через участь у виборах, відрізняє політичні партії від політичних клубів, які не беруть участі у виборах, а є своєрідними ідейними лабораторіями, що чинять вплив на владу та громадськість головно через формування відповідних політико-філософських та ідеологічних засад. Визначення політичних партій на основі виборчих дефініцій є на сьогодні найчасті-ше вживаним. Дж. Сарторі стверджує, що “партія – це така політична група, яка присутня у виборчому процесі і спроможна висунути через вибори кандидатів на публічні посади”. На думку К. Янда, партія – це організація “яка прагне до здобуття політичного становища своїми легітимними репрезентантами”. Дж. Лане та С. Ерсон визнають політич-ними партіями тільки ті організації, які є у виборчих статистиках. Отже, політична партія – добровільна організація, яка виражає прагнення її членів до здобуття та утримання державної влади шляхом безпосередньої участі у виборах кандидатів, які обіймають становища в законодавчих інститутах або в інститутах виконавчої влади. Поняття політичної партії стає дедалі ближчим до поняття “виборчої партії”, що підкреслює значення цієї сфери в діяльності партії. Однак не можна зводити визначення партії лише до вибор-чої демократії та виборчої активності. Зокрема так звані революційні партії організовані в такий спосіб, що намагаються отримати контроль над владою не через механізм виборів, а застосовуючи силу. Тоталітарні партії, скажімо, нацисти 30-х років, також творять машину недемократичної держави.

Відомий американський теоретик Ф. Сорауф розглядає політичні партії як структури, що складаються з трьох елементів: 1) сама організація, що об’єднує людей для спільної, узгодженої діяльності в досягненні певних цілей. Як будь-який інститут, партійна організація має власне внутрішнє життя – рекрутування нових членів, висунення кандидатур на державні посади, “поділ праці” всередині партії; 2) “державна партія”, тобто члени партії, які організовані в рамках законодавчих, виконавчих і представницьких органів влади, що фактично є продовженням партії в цих органах; 3) “електоральна партія” – всі ті, хто надає партії ту чи іншу підтримку, є її симпатиками, активістами, виборцями. Конкретним співвідношенням цих трьох елементів партії Ф. Сорауф пояснює труднощі як функціонування так і визначення політичних партій. Водночас він подає ряд характерних ознак партій, які відрізняють їх від інших політичних організацій. До них належать такі: ступінь активності партій у період виборчих кампаній, розгалужена організаційна структура і наявність у них значної опори в особі членів та симпатиків партії, переважна орієнтація на використання політичних засобів для досягнення своїх цілей, значна стабільність і тривалість існування організації, послідовність у використанні лозунгів, символів, засобів політичного маркетингу.

Один з відомих американських політологів Д. Ептер характеризує політичні партії як складові елементи політичної системи, підсистему, що організовує діяльність уряду. Основною ознакою політичних партій він вважає формування громадської думки, розробку політичного курсу, який стає рушійним мотивом діяльності уряду і забезпечує розумний баланс між громадською думкою та державною владою. Інша важлива його харак-теристика полягає в тому, що форма політичної партії залежить від низки соціально-політичних характеристик суспільства, від існуючих у ньому соціальних розколів.

Традиційні положення щодо характеристики і формування політичних партій критикував М. Оферле у роботі, яка з’явилася в серії “Цікаво знати” і називається “Політичні партії” (1988). Автор вважає, що ці визначення розглядають як відоме те, що ще вимагає пояснення. На його думку, позначка “політична партія” – це лише можливий варіант більш широкого поняття, яке він називає “політичне підприємство” і яке полягає в “обміні політичних цінностей” на “активну чи пасивну підтримку”.

Стосовно суті поняття “партія” зазначимо, що деякі автори вважають неможливим виокремлення якихось загальних критеріїв для їхньої характеристики за різних суспільних умов. Поняття партії, на їхній погляд, обов’язково передбачає врахування конкретної ситуації в конкретному суспільстві.

Говорячи про теорію політичних партій, не можна обійти увагою і марксистський погляд на цю проблему, в основі якого лежить класовий підхід. Аналізуючи партії як політичні організації класів, марксистсько-ленінська теорія пов’язує їхнє виникнення і діяльність з поділом суспільства на антагоністичні класи і соціальні групи. Вже в “Маніфесті Комуністичної партії” засновники марксизму відзначали, що історія всіх суспільств є історією боротьби класів і що класова боротьба є боротьбою політичною і цим зумовлювалась важливість організації пролетаріату у власну політичну партію. Акцентуючи на класовому характері політичних партій, їх тісному зв’язку з інтересами класів та соціальних груп, В. І. Ленін підкреслював, що “класами керують звичайно і в більшості випадків, по крайній мірі в сучасних цивілізованих країнах, політичні партії”.

Політичні партії, представляючи найактивнішу та найорганізованішу частину класу чи соціальної групи, виражають їхні інтереси, керують ними в класовій боротьбі, спрямовуючи їх зусилля на досягнення політичних цілей. Як носій класових інтересів партія відносно стійке суспільно-політичне утворення, яке володіє специфічними, субстанційними ознаками. Вона також виражає відповідні довгострокові, суттєві зв’язки і відносини в суспільстві та державі.

Основною ознакою політичної партії, з погляду марксизму, є її класова природа і соціально-економічна обумовленість. Саме ця ознака вирішальна для характеристики політичних партій, а всі інші – похідні. В. І. Ленін з цього приводу особливо наголошував, що “марксистська критика партій полягає власне в конкретному аналізі тієї чи іншої класової основи різних буржуазних партій”.

Очевидно, що сучасна партійна теорія не володіє єдиною загальновизнаною методикою визначення предмета свого дослідження. Дослідники цього складного суспільного феномену пропонують цілий набір найрізноманітніших, часто суперечливих підходів до визначення суті, особливостей і призначення політичних партій. Загалом ці підходи можна поділити на дві великі групи, у яких дотримуються вузького чи широкого визначення політичних партій.


1. 4. 1. Вузьке визначення політичної партії. Дж. Шлезінджер зауважував, що де-які вчені “намагаються дати таке визначення партії, щоб ним охопити всі організації, які претендують на цю назву”. Але, як уважає вчений, “якою б корисною не була теорія партій, заснована на такому широкому визначенні, мій власний підхід є менш амбіційним” і може застосовуватися “лише до тих партій, які беруть участь у вільних виборах, особливо якщо з плином часу вони здатні отримати перемогу на виборах”. Як бачимо, Дж. Шлезінджер приймає добре відоме визначення Е. Даунса: партія – це “команда людей, яка намагається контролювати державний апарат шляхом здобуття посад на належним чином організованих виборах”. Багато вчених використовують вузьке визначення партії, виключаючи тим самим деякі з політичних організацій, які вважаються партіями за межами США.

Ця суперечність привернула до себе увагу вже в одному з перших збірників з порівняльної політології – “Сучасних політичних партіях” за редакцією З. Нейманна. У передмові до нього він писав: “Про справжню політичну партію можна говорити лише за умови існування хоча би ще однієї конкуруючої групи”, – і додавав, що “однопартійна система є термінологічною суперечністю”. Тим не менше збірник містив статтю про Комуністичну партію Радянського Союзу. Незважаючи на своє визначення політичних партій, З. Нейманн не вважав за можливе вилучити з їх числа комуністичні партії. А якщо ні, то довелося б відмовитися від значного обсягу важливої для порівняльного аналізу літератури. Більше того, як доводить В. Ренделл, подібне “європоцентричне” визначення вивело б з поля уваги дослідників некомуністичні однопартійні системи в країнах Третього світу. І це тоді, коли, як показано в книзі Т. Пемпеля, “більшість націй-держав сучасності можна віднести до розряду однопартійних”.

Крім того, переважна увага до електоральних функцій партій виводить за рамки аналізу антисистемні партії, які Дж. Сарторі визначив як партії, що підривають легітимність існуючого режиму. Наприклад, в умовах багатопартійної системи комуністичні партії часто беруть участь у виборах лише з тактичних міркувань. Використання положення про електоральну конкуренцію в якості одного з критеріїв визначення політичних партій виключає також релігійні, етнічні та регіональні партії, які діють на узбіччі політичних систем. Наприклад, Р. Макдоналд і М. Руль встановили, що незначна кількість із 125 політичних партій, які діють у країнах Латинської Америки, виконують ролі “встановлені для них загальнотеоретичною політологічною літературою, яка заснована на західноєвропейських та англосаксонських системах, де права парламентів і підпорядкування армій вважаються само собою зрозумілими речами”.


1. 4. 2. Широке визначення політичної партії. Справді, загальна теорія політич-них партій не може бути заснована на вузькому визначенні, яке не застосовується до однопартійних та антисистемних партій. У класичній праці М. Дюверже можна знайти плідне обговорення однопартійних систем, так само як і багатопартійних систем; воєнізовані угруповання учений зіставляє із парламентськими партіями. Обсяг цієї праці був настільки широким, що М. Дюверже не сформував у ній жодного визначення партії. Пізніше вчений визначив партії як організації, які, по-перше, “намагаються захопити владу або брати участь у її здійсненні” і, по-друге, спираються на “підтримку широких верств населення”, на відміну від груп тиску, які “представляють обмежене число громадян з особливими чи приватними інтересами”.

Перша частина цього визначення передбачає, що партії можуть існувати і без участі у виборах. Друга частина є спробою розмежувати партії і групи тиску, тобто вирішити найважливішу для широкого визначення партії проблему.

Значну увагу концептуальним проблемам, які виникають при визначенні політичної партії, приділяв також Дж. Сарторі. Вчений намагався дати “мінімальну дефініцію”, яка б охоплювала лише необхідні ознаки партій. Сформульоване в результаті визначення звучить так: партія – це “політична група, яка має офіційну назву, і здатна шляхом участі у виборах (вільних чи невільних) заміщати державні посади своїми кандидатами”. Виділяючи ту обставину, що вибори не обов’язково повинні бути вільними, Дж. Сарторі поширив своє визначення на партії, що діють в умовах однопартійного режиму. Але і це визначення не залучала до уваги тих партій, які намагалися здобути владу чи вже володіють нею, не беручи участі у виборах.

Ще ширшим є визначення партії як організації, яка має на меті заміщення урядових посад своїми визначеними представниками. Таке визначення пропонує К. Джанда. Цілі всякої організації багатогранні. Щоб відповідати такому визначенню, організації достатньо мати серед своїх цілей досягнення урядових посад своїми представниками. (Під урядом у цьому випадку розуміють будь-яку державну службу, як в Америці, а не кабінет, як у Великобританії). Крім того йдеться власне про визначених представників партії, тобто осіб, які відкрито ідентифікуються з відповідними партіями чи з їх символікою. Якщо група інтересів відкрито висуває кандидатів на виборах, вона стає партією. Як зазначав Л. Епстейн, “наявність пізнаваної назви (незалежно від того, чи вноситься вона у виборчі бюлетені) – ось визначальний елемент визначення”. Зрештою, термін “заміщення” також треба розуміти широко. Сюди входить досягнення посад через участь у виборах (коли дві чи декілька партій змагаються за ці посади), так і пряме адміністративне призначення (коли змагання за владу заборонене правлячою партією) чи насильницьке захоплення влади (коли партія намагається заволодіти владою шляхом знищення існуючої системи). Відповідно партії можуть використовувати змагальницьку, стримувальну чи підривну стратегії в боротьбі за досягнення цілей.

На відміну від дефініції Дж. Сарторі, це визначення можна поширити на захоплення влади більшовиками в Росії та Фіделем Кастро на Кубі, запровадження баасистського режиму в Іраку після військового перевороту 1968 р. і обмеження на вільні вибори, до яких вдавалася Інституційно-революційна партія Мексики. Очевидно, що ці стримувальні та підривні партії відрізняються від змагальницьких і тому потребують інших теоре-тичних підходів. Однак М. Дюверже вдалося показати, що революційні та авторитарні партії можна продуктивно вивчати, зіставляючи їх зі змагальницькими партіями, в дослідженнях К. Джанди маємо продуктивне порівняння партій усіх регіонів світу. Та залишається відкритим питання про те, наскільки між собою перетинаються теоретичні критерії, які застосовують до різних типів партій.

Ключовим у вивченні політичних партій є саме вибір широкого чи вузького їх визначення. Власне від характеру визначення партії залежить, чи обмежується дослідження суто змагальницькими партіями, які діють у демократичних системах, чи набуває більш універсального характеру, охоплюючи однопартійні системи, антисистемні чи підривні партії. Багато дослідників американських партій були б, подібно Дж. Шлезінджеру, цілком задоволені вузьким визначенням, за яким загальна теорія пов’язана лише із змагальницькими партіями. Навіть багато європейських учених схильні до підходу, який зводить сферу вивчення партій до західних демократій. Але фахівці з країн Третього світу потребують більш широкого визначення, яке можна покласти в основу теорій, що розкривають роль партій у відповідних політичних системах. Як визнає навіть Л. Епстейн, який обмежив власне дослідження змагальницькими партіям західних демократій, “немає нічого поганого в тому, щоб притримуватися широкого визначення партій”.


^ 1. 5. Суть поняття “політична партія”

Як видно, однозначного визначення поняття “політична партія” в політичній теорії не має. Той факт, що в цьому контексті йдеться про виборчі об’єднання, спілки, рухи, політичні об’єднання, товариства, акції чи блоки, свідчить про складність визначення цього поняття. Про саму політичну партію можна говорити лише у тому випадку, коли йдеться про організації, які поставили собі за мету здійснювати постійний вплив на формування політичної волі й тому потребують стабільних організаційних структур та по-літичних програм. Характерною ознакою політичної партії є участь у виборах для утримання в своїх руках безпосередньої влади та впливу. Показовою ознакою політичної діяльності та існування політичної партії є участь у формуванні політичної волі, яка здійснюється через людей та структури шляхом ідейного впливу та реалізації влади у різних сферах. Своєї мети партія не може досягти у власних організаційних межах. Члени партії повинні обіймати керівні позиції у політичній системі, щоб вплив, який партія прагне мати, набув реального характеру.

Особливо треба наголосити на історичному досвіді, на підставі якого діють політичні партії. Сучасні партії виникли лише на тлі парламентської системи. Це важливо знати, бо сьогодні у багатьох країнах (наприклад, у Латинській Америці) зменшується роль партій у політичних системах за рахунок міцної президентської структури. Партії, які служать тільки для того, щоб посадити кандидатів на посади, не мають можливості виконати свою репрезентативну функцію. Вони не можуть обійтися без постійної парламентської діяльності, незалежно від того, чи вони підтримують уряд, чи перебувають в опозиції. Вони повинні в будь-який спосіб постійно та впливово брати участь у процесі формування політичної волі. Придатним полем діяльності для цього є парламент. Через це в будь-якому разі треба у межах модернізації та демократизації вимагати проведення реформи політичних систем для того, щоб створити бодай рівновагу між президентсь-кою владою та парламентським контролем або ж навіть забезпечити невелику перевагу парламенту.

Участь у формуванні політичної волі – це головне завдання партій. Що розуміється під ним? Формування політичної волі здійснюється у межах демократичного ладу. Змагання між ідеями призводить до плюралістичного обміну думками. Політика має розв’язувати головні принципові питання співіснування та конфлікти. Розв’язання конфліктів відбувається відповідно до правил прийняття рішень більшістю. Крім того, існують правила досягнення домовленості та взаєморозуміння. Здатність і бажання укладати компроміси – це суттєві елементи культури демократії. Норми та способи утворення компромісів набувають тому великої значущості.

Ті, хто прагне досягти впливу на формування політичної волі, повинні мати, що запропонувати. Саме тому важливими є політичні програми партій. Вони повинні містити концепції та механізми, за допомогою яких партії хочуть поширити на практиці свій політичний вплив. Ті, хто здійснюють політичну владу, потребують орієнтирів для того, щоб через владу перетворити їх на соціальну та політичну дійсність.

Ідеї впорядкування, що пропонуються партією для формування суспільства, економіки та політичної системи, набувають центрального значення. Процес формування політичної волі – це цілий цикл і зворотний зв’язок з народом. Інтереси та вплив виникають у найрізноманітніших точках. Їхня дія зіштовхується з повною та частковою підтримкою та неприйняттям суспільства. З цього динамічного процесу виростає широка мережа зв’язків, політичних комунікацій та рішень. Різні ролі та компетенції всередині партій та поза ними взаємодіють із здатністю інтегрувати інтереси, ідеї та здобути завдяки цьому більшість голосів.

Хоча привілей партій полягає у вирішальному визначенні процесу формування політичної волі і є характерною ознакою демократичного принципу представництва, не можна не враховувати межу цього принципу. Партії мають значний вплив на парламент і уряд. Обидва інститути підпорядковуються партіям і їх формують. Подібний вплив партій на органи правосуддя та управління, навпаки, не припускається. Партійні рішення аж ніяк не означають панування партій над державою, суспільством або окремими частинами суспільства (наприклад, засобами масової інформації). Вибори зобов’язують партії поводитися відповідно до існуючої системи. Для цього вони потребують легітимації. Звичайно, це дражливе питання, яке вимагає постійного обговорення та суспільного контролю.

Отже, політична партія – це сукупність осіб, ідеологічно та організаційно об’єднаних метою завоювання, утримання та використання державної влади, а також для реалізації інтересів тих чи інших суспільних груп.

Партії, це особливі угруповання. По-перше, це політичні угруповання, які впливають на політичні процеси, що відбуваються в суспільстві. На відміну від інших соціальних груп, вони прагнуть завоювати владу чи брати участь у її здійсненні. Партії – це не просто політичні групи, це своєрідні об’єднання, організації. Їм притаманна вертикальна і горизонтальна структура. Партія – це добровільна організація, оскільки ніхто не може змушувати вступати в неї.

Партії, згідно з латинським значенням цього слова, є частиною цілого. А отже, якщо виходити з такого розуміння, вони потребують доповнення іншими частинами, тобто іншими партіями. Тільки тоді вони складуть цілісність. Наявність різних політичних партій відображає той незаперечний факт, що люди є різними від природи, а тому мають різні інтереси. Заперечувати це не лише нелогічно, але й, як доводить історія, аморально. Завжди, коли яка-небудь партія починає претендувати на те, що тільки вона одна має право вирішувати, що саме відповідає інтересам усіх громадян, це неодмінно призводить до фатальних суспільних наслідків. За умов парламентської демократії, партії є носіями плюралізму, розмаїття ідей та думок. Теоретично, демократія можлива без партій, практично – ні. Бо саме партії сконцентровано виражають думки та ідеї народу в такий спосіб, що вони можуть набути політичної дієвості. Партії є необхідним засобом втілення волі народу у його владу.

Причини, що спонукають людей об’єднуватися в партії дуже різні. Це можуть бути певні конкретні завдання, спільні регіональні проблеми або ж ідеології. Наприклад, загроза навколишньому середовищу змусила багатьох людей об’єднатися в партії зелених, що мають виключно екологічну спрямованість. Занепокоєність тим, що життєві потреби власної громади чи регіону можуть бути знехтувані під час прийняття загальнодержавних рішень, також може спричинитися до заснування локальних партій. Є партії, в які об’єднуються певні професійні, вікові групи.

Особливий відбиток на парламентську демократію накладають партії, побудовані на певній ідеології. Існують партії, які виступають за певну форму державного устрою, приміром, республіканці чи монархісти, прихильники централізованої держави чи федералісти. Є такі, що міцно пов’язані з певними релігійними групами, і, нарешті, ті, що намагаються об’єднати всі ці течії в одну народну партію.

Партія відрізняється від інших об’єднань тим, що вона хоче здійснювати політичну владу. Аби досягти цієї мети в умовах парламентської демократії, вона повинна здобути підтримку якомога більшої кількості виборців. При цьому перевагу матиме, безперечно, той, хто чітко розрізнятиме інтереси виборців. Якщо, наприклад, селянська партія захищатиме лише інтереси селян, то й більшість селян голосуватимуть за неї. Для неселян, тобто для більшості населення, така партія, звичайно, навряд чи становитиме якийсь ін-терес. Тому партії завжди намагаються, з одного боку, цілеспрямовано враховувати інтереси виборців, з іншого, – не відлякувати їх своїми односторонніми вимогами.

Важливим елементом парламентської демократії є регульоване збалансування різних інтересів – не лише між партіями, а й у них самих. Тут також необхідно знаходити рівновагу між об’єктивними та особистими інтересами. Така життєва внутріпартійна демократія іноді може суперечити вимозі максимальної закритості. Однак це також свідчить про те, що партії якраз не є самоціллю, а лише засобом досягнення певних цілей.

Підсумовуючи все сказане вище про політичні партії, можна спробувати дати узагальнене визначення політичній партії:

Партія – це специфічна громадська політична організація яка має особливий правовий статус у державі, її національно-автономному чи міждержавному утворенні, є угрупованням людей, добровільно об’єднаних між собою спільністю політичних поглядів, як звичайно, формально зафіксованих у програмних документах, а також, спираючись на певну ідеологію та організацію і представляючи певні ідеологічно оформлені соціальні інтереси, бажає активно брати участь у суспільно-політичному і державному житті, має на меті завоювання і здійснення влади в державі.


Запитання і завдання

1. У чому полягає суть генетичної моделі походження партій?

2. Як формуються партії внутрішнього та зовнішнього походження?

3. Які існують бар’єри розвитку (репрезентативності) партій?

4. У чому суть етимологічного визначення партії?

5. Що розуміли під партією в Стародавньому Римі?

6. Яка різниця між поняттями “партія” та “політична партія”?

7. Які існують визначення партій у різних сферах гуманітарних наук?

8. У чому полягає різниця між поняттями “протопартія”, “псевдопартія” і “партія”?

9. Які існують основні політологічні підходи до визначення поняття партія?

10. Які критерії поняття партії виділяють Ж. Ла Паломбара і М. Вейнер? Дайте їм характеристику.

11. Яку структуру визначення партії пропонує Ф. Сорауф?

12. У чому полягає суть визначення партії як “політичного підприємства”. Хто його автор?

13. У чому різниця між вузьким та широким визначеннями політичної партії?

14. Дайте загальне визначення поняття “політична партія”.

16. Якою є роль політичних партій у житті суспільства?

17. Які інституційні гарантії демократії виділяє Р. Дал?


Реферати та повідомлення

1. Політичний плюралізм – основа формування політичних партій.

2. Громадянське суспільство і політичні партії.

3. Роль політичних партій у перехідних суспільствах.

4. А. Лійпхарт про виникнення політичних партій.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   35



Схожі:




База даних захищена авторським правом ©lib.exdat.com
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації