Поиск по базе сайта:
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів icon

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів




НазваНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Сторінка28/35
Дата конвертації22.05.2013
Розмір6.68 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   35

Централізовані та децентралізовані партії. У загальному вигляді централізація партії означає зосередження влади в руках загальнонаціональних керівних органів за одночасного зменшення самостійності низових територіальних організацій. Децентралізація, навпаки, означає провідну роль низових організацій при ухваленні політичних рішень. Такий тип партії трапляється лише в партіях-комітетах у ХІХ ст.


Як приклад децентралізованого типу політичної партії М. Дюверже подає французьку соціалістичну партію, в якій основним органом прийняття політичних рішень зі значною автономією була департаментська федерація. Прикладом централізованої партії для нього була британська Консервативна партія.

Для більшості соціал-демократичних та буржуазних партій типовою є середня організація – між централізованою і децентралізованою. Прикладом організації такого типу може бути Італійська християнсько-демократична партія.

Особливим зразком децентралізації є федеративна структура партії, яка найчастіше характерна для федеративних держав. Загальнонаціональна партія складається з місцевих організацій, які мають високий ступінь самостійності. Центральне керівництво партії складається з представників місцевих організацій, які представлені пропорційно до чисельності організації. Таку організаційну структуру має Християнсько-демократичний союз у Німеччині, обидві американські партії, швейцарські партії та Австрійська лейбо-ристська партія.

Особливу форму децентралізації презентує Австрійська народна партія, яка об’єднує окремі організації – селянську, урядовців та промисловців, позиції яких представлені в центральних органах партії. Подібну будову має Революційно-інституційна партія Мексики, католицька партія Бельгії. Такий тип організаційної структури М. Дюверже називав соціальною децентралізацією, а партії такого типу – посередніми.

М. Дюверже також відзначає можливість так званої ідеологічної децентралізації, яка допускає існування ідейно-програмних відмінностей і відповідних фракцій та платформ всередині партії. Загалом кожна партія намагається бути ідеологічно однорідною, однак лише комуністичні партії вороже ставляться до ідеологічних розбіжностей всередині партії. Інші ж партії досить толерантні до цієї тенденції. У статуті італійської християнсько-демократичної партії є норма, за якою третина місць у центральних органах партії повинна належати організованій меншості. Фракційність допускається і в організаційній структурі ліберально-демократичної партії Японії.

Особливим прикладом такої фракційності може бути наявність таємних союзів всередині партії. Наприклад, Союз братів у Національній партії ПАР, а також Національна ліга (згодом Охорона) у польських ендеків.

Серйозну централізацію мають комуністичні партії, діяльність яких базується на принципах так званого демократичного централізму, та фашистські партії, діяльність яких заснована на військовій дисципліні.

^ Партії демократичного та недемократичного типу керівництва. Кожна з описаних раніше організаційних структур може бути демократичною та недемократичною. Це значною мірою залежить від характеру зв’язків між членами партії та її керівництвом. Демократичні партії – це такі, в яких керівництво обирається і контролюється партійними масами. Недемократична структура партії – це така, за якої керівництво є незалежним від партійних мас і засноване на принципах вождизму. Прикладом цього є фашистські партії. Донедавна процедура обрання лідера Консервативної партії Великобританії чи американських партій невеликою групою впливових партійних діячів також була недемократичною. Однак, останнім часом суттєво зросла роль у цьому процесі як парламентської фракції, так і партійного з’їзду.


^ Партії одноосібного та колегіального типу керівництва. До першого типу належать фашистські партії на чолі з фюрером, комуністичні, на чолі з вождем. До другого типу належать партії, найвищим партійним органом яких є з’їзд, що обирає керівний орган – комітет. Цей тип керівництва трапляється найчастіше, причому незалежно від ідеологічного напряму партії. Колегіальне керівництво не виключає факту існування інституту лідера партії (лідер, перший секретар), але він загалом є лише провідником колегіального органу, обраним і відповідальним перед ним. Однак на практиці можливі різно-манітні комбінації цих двох типів партійного керівництва.

Наприклад, перша голлістська партія у Франції (Об’єднання в підтримку Республіки), згідно з статутом, керувалася її головою – генералом де Голлем. Голова партії призначав генерального секретаря партії і її виконавчий комітет. Це становило одноосібну тенденцію в керівництві партії. Oднак формально голова партії обирався щорічним з’їз-дом, який, згідно зі статутом партії, був найвищим партійним органом. Він же затверджував програму діяльності партії.

Подібний стиль керівництва спостерігаємо і в британській консервативній партії та американських партіях. Лідер Консервативної партії Великобританії та президент США є необмеженими керівниками партій. Вони визначають її політику, ухвалююють рішення, і немає жодного формального механізму, який би цьому перешкоджав. При лідері партії існують й інші органи, які вважаються також керівними – парламентська фракція, щорічна конференція. Лідер партії не є її вождем, він не має влади над партією, а лише керує нею. У американських політичних партіях лідер є президентом або лідером парламентської опозиції.

Немає окремих статутних приписів, які б давали змогу змінити лідера партії, але на практиці сильна внутрішньопартійна опозиція може змусити лідера відмовитися від своєї посади.

Насправді, на практиці немає одноосібного чи колегіального керівництва. Навіть у фашистських партіях лідер прислухається до думки свого найближчого оточення. Вод-ночас відомі приклади одноосібного керівництва в колегіальних партіях, наприклад, К. Аденауер у ХДС Німеччини. Визначну роль відіграють керівники партій в японських партіях, австралійській ліберальній партії.

^ Партії парламентського та позапарламентського типу керівництва. Другим можливим поділом партій згідно з критерієм типу керівництва є різниця між партіями парла-ментського та позапарламентського керівництва.

Якщо дослівно трактувати цей критерій стосовно існуючих політичних партій, то, очевидно, що до партій парламентського керівництва ми зачислили б невелику кількість партій – Великобританію та держави Британської Співдружності (Австралія, Нова Зеландія). Лише в цих партіях – в статуті чи на основі традицій – бачимо виразну перевагу парламентської фракції у керівництві партією. У інших партіях керівництво партією, право ухвалювати рішення мають окремі (від парламентської фракції) органи, тому їх треба зачисляти до партій з позапарламентським керівництвом. Однак, такий поділ був би надто спрощеним з огляду хоча б на те, що у позапарламентському керівництві партією є також парламентарі. Подібна ситуація типова для всіх великих політичних партій, які мають своє парламентське представництво.

Істотне те, чи в керівництві партією парламентарі відіграють домінуючу роль, якою була політична кар’єра партійних керівників. З одного боку, парламентар – кандидат у міністри, а з іншого – місцевий партійний функціонер, який займався організацією щоденного партійного життя – репрезентують два окремі типи партійного керівництва. Пе-рший – тип гнучкого, схильного до компромісів політика, другий – тип принципового, безкомпромісного революціонера. Хоча, звичайно, це не завжди так. Різниця між цими двома типами існує і, поза сумнівом, відіграє певну роль у політичному житті.

Коли політична організація є сильною, тоді парламентська діяльність вважається допоміжною формою реалізації політичних цілей партії, тоді парламентарі підпорядковані партійним функціонерам. Навпаки, партії, в яких переважає парламентське правління, є виборчими партіями, а партійна організація тоді виконує лише виборчі функції і слугує парламентській фракції. Ці дві відмінні концепції партії та її функцій суттєво впливають на формування стилю партійного керівництва.

Потреби та умови виборчої кампанії, а потім парламентської діяльності схиляють до більшої гнучкості та компромісів. Партія, яка не бере участі в урядовій діяльності, приречена на занепад – виборці відвернуться від неї. Умовою існування такої партії є праця в уряді, і це, своєю чергою, впливає на стиль партійного керівництва. Прикладом тут може бути перша голлістська партія – Об’єднання в підтримку Республіки – яка, незважаючи на значну популярність, не брала участі у формуванні уряду і скоро зазнала краху.

Навпаки, партія, яка має позапарламентські цілі, репрезентує соціальні інтереси, має сильну підтримку в розвиненій організації, не так сильно залежить від успіху на виборах. Вона не зобов’язана за всяку ціну дбати про успіх на виборах і участь в уряді. Положення партії досить часто залежить саме від її принциповості стосовно інтересів тієї соціальної верстви, яку вона репрезентує. Прикладом тут можуть слугувати комуністичні партії, особливо італійська та французька, сила і життєвість яких не залежать від результатів виборів.

^ Партії безпосереднього та опосередкованого членства. Існує також поділ політичних партій залежно від інституту партійного членства – на партії безпосереднього (інди-відуального) і опосередкованого (колективного) членства. Більшість сучасних політичних партій – це партії безпосереднього членства, коли члени партії належать до однієї з її первинних організацій. Існує також багато партій і з опосередкованим типом членства – наприклад, британська лейбористська партія, лейбористська партія Норвегії, бельгійська католицька партія. Членами партій тут є симпатики та колективні члени (профспілки, релігійні, громадські організації).

Принцип опосередкованого членства реалізується двома шляхами: 1) якщо хтось з членів профспілки, яка була колективним членом політичної партії, не хотів належати до партії, він повинен був написати про це заяву, і з нього не стягувалися партійні внески (contracting out); 2) кожний член профспілки повинен був написати індивідуальну заяву про вступ у партію (contracting in), і тільки тоді він ставав членом партії. Коли 1927 р. за-конодавчо була запроваджена друга система визначення членства (contracting in), чисельність Лейбористської партії скоротилася на третину, а коли 1946 р. знову відновили попередню систему обліку членів, її чисельність досягла попереднього рівня.

Однак, в цілому ряді партій практикується як індивідуальне, так і колективне членство. Так, у партії британських лейбористів, яку підтримують британські тред-юніони, налічується близько 800 тис. індивідуальних членів. Проблема ж полягає у тому, яка саме частина членів партії – індивідуальні чи колективні члени – визначають її політику.

Спочатку в партіях зовнішнього походження партійне керівництво рекрутувалося з числа керівників колективних членів (наприклад, профспілок). Однак, з часом ця практика змінюється на користь фахових партійних функціонерів.

Британська лейбористська партія і Норвезька партія праці допускають як колективне, так і індивідуальне членство, тоді як бельгійська християнсько-соціальна партія є лише федерацією колективних членів (католицьких профспілок, селянських католицьких профспілок, міських католицьких організацій) так само, як і Австрійська народна партія, яка складалася з профспілки селян, профспілки урядовців і об’єднання промисловців.

7. 4. 5. Класифікація партій на підставі класового критерію

Робітничі, селянські, дрібнобуржуазні, буржуазні партії. Марксистська наука відзначає важливість класового підходу до типології політичних партій, а також акцентує увагу на місці та ролі політичних партій у політичній системі. Під класовістю розуміють соціальний склад членів партії чи виборців, які за неї голосують.

Відповідно до першого критерію, політичні партії можна поділити на робітничі, селянські, дрібнобуржуазні і партії великої буржуазії. Потрібно окремо говорити про пере-важання тієї чи іншої соціальної верстви, оскільки не існує соціально однорідних партій. Можна також дискутувати про те, до якої із зазначених груп слід зачислити партії країн, що розвиваються, з нерозвиненою соціальною структурою. Водночас у багатьох високорозвинених країнах можна знайти такі політичні партії, які не мають виразної переваги якоїсь однієї соціальної верстви. Такою є, наприклад, Демократична партія США, Соціал-демократична партія Німеччини, які складаються як з представників середнього класу, так і з робітників. Саме таким партіям надають перевагу розчаровані прихильники консервативних та ліберальних партій.

У результаті, згідно класового критерію, політичні партії можна поділити на п’ять категорій: 1) робітничі; 2) селянські; 3) дрібнобуржуазні; 4) партії великої буржуазії; 5) народно-дрібнобуржуазні.

При такій класифікації до робітничих партій зачисляють комуністичні та більшість соціал-демократичних партій. Більшість християнсько-демократичних партій в Європі належать до категорії дрібнобуржузних партій. Партії великої буржуазії існували лише в ХІХ ст.

^ Революційні, реформістські, консервативні, реакційні партії. Іншим важливим елементом класової класифікації політичних партій є їхній поділ у відповідності до характеру діяльності партій. З цього погляду політичні партії можна поділити на революційні, реформістські, консервативні та реакційні. Під революційними розуміють партії, що прагнуть негайної і докорінної зміни існуючого устрою шляхом революції. Реформістські партії виступають за поступові, еволюційні зміни, запровадження їх шляхом реформ. Під консервативними партіями слід розуміти партії, які обстоюють існуючий суспільно-політичний лад, незалежно від того, на ґрунті якої ідеології вони стоять. Під реакційними партіями розуміються такі, які борються за відновлення попереднього суспільно-політичного устрою.

До революційних партій зачисляють комуністичні партії та інші радикальні ліві угруповання. До 1917 р. до цієї категорії належали також більшість соціалістичних та соціал-демократичних партій. До консервативних партій належить більшість християнсько-демократичних партій, консервативні, ліберальні та американські партії. Фашистські партії належать до групи реакційних партій. Категорії ці не мають жодного ідеологічного забарвлення, а стосуються лише ставлення політичних партій до існуючого суспільно-політичного устрою та їхніх функцій стосовно певного ладу.

У літературі деколи можна натрапити на дещо іншу класифікацію політичних партій за класовим критерієм: робітничі партії – революційні і реформістські; дрібнобуржу-азні – революційні, реформістські, консервативні; великої буржуазії – консервативні, реакційні.


7. 4. 6. Класифікація партій за їхнім ставленням до політичної системи

Антисистемні та просистемні партії. У системах ліберальної демократії партії, які розташовуються в центрі (чи поблизу нього), чи ті, які простягаються від лівоцентризму до правоцентризму, переважно просистемні. Вони не пропонують радикальної політики і не є носіями радикальної ідеології. В основу ідеології цих партій покладено помірковані погляди, не виступають дані партії проти існуючої політичної системи. До просистемних партій можна віднести також партії лівих і правих, які з виборчих чи коаліційних поглядів не є відкритими для впливу центристських ідеологій. Оцінити підтримку партіями демократичних цінностей важко, їхні наміри не завжди прозорі. Певна просистемна діяльність може мати тактичний характер (наприклад, атмосфера загальної підтри-мки парламентської системи в Іспанії, де підтримка демократії була настільки вагомою, що проголошувати відкрито будь-які антисистемні гасла було б нерозумно). Про те, що партії є про- чи антисистемними, свідчить не лише аналіз програм чи факт участі в урядовій або парламентській коаліції. Важливим є ставлення до них інших політичних партій та соціальних груп.

Аналізуючи суть цього феномену, Дж. Сарторі запропонував два розуміння поняття антисистемності: вузьке та широке. Вузьке розуміння антисистемності охоплює багато принципів та поглядів, які виключають окремі елементи чи тотальне неприйняття системи, їхньою спільною ознакою, на думку Дж.Сарторі є делегітимізуючий вплив на систему. Антисистемна партія є такою, що намагається розхитати законність існуючого режиму. Очікуваним сценарієм є криза законності, яка повинна спричинити заміну однієї політичної системи іншою, яку члени угруповання вважають кращою та ефективнішою. Маємо в такому випадку справу з появою ідеологічної опозиції існуючому політичному порядку та радикальний розрив тривалості суспільного розвитку.

Дж. Сарторі дотримується різниці між ідеологічною опозицією та протестом. Цей другий феномен пов’язаний швидше з широким розумінням антисистемності. Протестні угруповання (на відміну від антисистемних) прагнуть не радикальної зміни характеру політичної системи, а лише існуючих дотепер основ політичної гри. Це не є ідеологічною опозицією політичній системі як такій. Це суперечка довкола певних “операційних” засад, механізмів чи інституцій, які служать реалізації політичної концепції у конкретних соціальних умовах. Угруповання цього типу називаються партіями протесту.

Якщо істотних антисистемних партій (у вузькому розумінні) немає, то процес еволюції партійних систем, починаючи з 70-х років, підтверджує факт існування партій протесту. До цієї категорії можемо зачислити, наприклад, Прогресивну партію в Данії (антикорпораційні та антивельферистичні стратегії), Національний фронт у Франції (сильна антиемігрантська позиція), націоналістично-ліберальна Австрійська партія Свободи чи Ліга півночі в Італії (сепаратистські). Партії протесту зазвичай володіють значним мобілізаційним потенціалом, але ставлення до них як до угруповань антиконсенсусних (чи тих, що прагнуть заміни існуючого соціального консенсусу) ускладнюють їм пошук коаліційних партнерів.

У чому ж полягає відмінність антисистемної партії від партії протесту? Партія може приховувати свої правдиві цілі, а програмний еклектизм додатково ускладнює можливість вироблення думки щодо їхніх політичних нахилів. Здається, що обидві групи партій відрізняються місцем, яке вони займають у просторі політичного змагання. Критерій делегітимізації дозволяє не лише відрізняти обидві групи партій, але є насамперед дієвим методом протиставлення антисистемних угруповань просистемним, а до цієї першої категорії належать партії протесту.

7. 4. 7. Класифікація партій на основі ідеологічного критерію

Ідеологічні та прагматичні партії. Досить часто політичні партії класифікують на основі ідеологічного критерію (доктринальних чи програмних відмінностей). “Більшість досліджень політичних партій пов’язана з аналізом їхніх доктрин. Така орієнтація випливає з ліберального уявлення про партію, в якому вона розглядається як ідеологічне об’єднання”, – зазначав М. Дюверже. З цього погляду треба говорити про відмінності між партіями залежно від того, яка ідеологія покладена в основу їхніх програмних документів і політичної діяльності. Чітка класифікація політичних партій на основі ідеологічного критерію є достатньо складною, оскільки учені використовують різні підходи до типології. Німецький соціолог К. Бейме на підставі цього критерію виокремлює партії ліберальні, радикальні, консервативні, селянські, соціал-демократичні, соціалістичні, комуністичні, регіональні, етнічні, крайні праві та екологічні. Однак, як зрештою пізніше зауважив сам автор цієї класифікації, чотири останні критерії важко віднести до числа класичних ідеологічних критеріїв. Дж. Штейнер розрізняє комуністичні, соціалістичні, ліберальні, консервативні, християнсько-демократичні, неофашистські, зелених і регіональні партії. Р. Хербут класифікує партії на соціалістичні, комуністичні, соціалістичні ліві партії, релігійні, аграрні, ліберальні, консервативні, ультраправі, екологічні. М. Соболевський розрізняє партії комуністичні, соціалістичні, християнсько-демократичні, ліберальні, консервативні та фашистські. А. Ямруз зауважує, що в сучасних демократичних державах на практиці застосовується лише три доктринальні стереотипи – консервативний, ліберальний і соціал-демократичний. Посилається він при цьому на те, що саме ці партії спромоглися об’єднатися у міжнародні організації.

Даний поділ менш суттєвий для класової характеристики політичних партій, але тут теж можна виявити певну залежність. Найчастіше робітничі партії – це комуністичні та соціал-демократичні, буржуазні – консервативні, ліберальні, дрібнобуржуазні – християнсько-демократичні, лейбористські, злюмпенізовані – націоналістичні та фашистські.

Рівень ідеологічності політичних партій також може бути різним. Зазвичай, високий рівень ідеологічності властивий тоталітарним партіям і меншою мірою демократичним. Останнім часом ідеологічна ідентичність втрачає своє значення в діяльності політичних партій. Все частіше ідеологією сучасних партій виступає прагматизм чи популізм. У своїй політичній діяльності вони більшою мірою спираються на політичну практику, ніж на ідеологічні доктрини, які є в них досить загальними. Тому за цим критерієм партії прийнято поділяти на ідеологічні (партії сильної артикуляції) та прагматичні (партії слабкої артикуляції).

Запитання і завдання

1. Яке співвідношення між типологією та класифікацією партій? Їхнє значення для теорії партій.

2. Суть типології партій М. Вебера.

3. Типологія партій З. Нейманна.

4. Типологія партій М. Дюверже. Її значення в розвитку теорії партій.

5. О. Кірчхеймер і Ж. Шарло про новий тип партій.

6. Що таке тип партії? Які основні типи партій Ви знаєте?

7. Дайте порівняльну характеристику кадровим, масовим і виборчим партіям.

8. Які головні характеристики національно-визвольних партій?

9. Які головні характеристики транзитних партій?

10. Дайте характеристику основним різновидам партій.

11. Назвіть головні напрями трансформації політичних партій.

12. Які фактори зумовлюють трансформацію політичних партій?

13 Як класифікують партії за їхньою величиною? Що розуміти під величиною партії?

14. Які існують підходи до визначення поняття “мала партія”?

15. Як поділяються малі партії?

16. Як класифікуються партії за рівнем репрезентативності?

17. Що робить партію репрезентативною?

18. Класифікація партій за їхнім походженням.

19. Класифікація партій на підставі організаційного критерію.

20. Класифікація партій за класовим критерієм.

21. Класифікація партій на основі їхнього ставлення до політичної системи.

22. Яка різниця між антисистемними і протестними партіями?

23. Класифікація партій за їхнім ідеологічним критерієм.

Реферати та повідомлення

1. Особливості організації та діяльності політичних партій США.

2. Політичні партії Великобританії як приклади партій європейського типу.

3. Національно-визвольні партії та їх внесок у визвольну боротьбу проти системи колоніалізму.

4. Трансформація сучасних партій у країнах Східної Європи.

Література

Білоус А. Політико-правові системи: світ і Україна.- К., 1997.

Білоус А. Політичні об’єднання України.- К., 1993.

Бодуен Ж. Вступ до політології.- К., 1995.

Бурлацкий Ф., Галкин А. Социология. Политология. Международные отношения.- М., 1974.

Буржуазные партии и политическая борьба в странах Востока / Отв. ред. В. Ли.- М., 1987.

Даудерштадт М., Герріте А., Маркус Д. Драматичний перехід: соціал-демократія у Східній та Центральній Європі.- К., 2000.

Джанда К. Сравнение политических партий: исследования и теория // Современная сравнительная политология: Хрестоматия.- М., 1997.

Дубина А. Что такое популизм? // Политика и время, 1992, № 3.

Желев Ж. Фашизм. Документальне дослідження німецького, італійського та іспанського фашизму // Філософська та соціологічна думка, 1991, № 1.

Зараменский И. Опьянение свободой. Опыт социально-политического анализа многопартийности // Диалог, 1990, № 15.

Злобин В. И. Какая партия нужна пролетариату? (Из истории создания пролетарской партии в России) // Вестник Московского университета. Сер.12. Соц.-полит. исслед., 1990, № 6.

Ковальчук В. Теоретико-методологічні засади вивчення політичних партій // Студії політологічного центру “Генеза”, 1995, № 2.

Косарев А. П. Демократические партии в политической системе социализма.- Казань, 1987.

Лоуэлл А. Правительства и политические партии в государствах Западной Европы.- М., 1905.

Марченко М. Н., Фарукшин М. Х. Буржуазные политические партии: социально-философский анализ.- М., 1987.

Михельс Р. Социология политических партий в условиях демократии // Диалог, 1990, № 3, 5, 7, 9, 11, 13, 15, 18.

Мощелков Е. Н. Трансформация общественных структур в СССР и странах Восточной Европы как обьект научного анализа // Вестник Московского Университета. Сер. 12. Соц.-полит. исслед., 1990, № 5.

Оксак О. Відповідальність проти популізму: виборці, партії та уряд у демократичному суспільстві // Нова політика, 2000, № 1.

Политические сдвиги в странах Запада (кон. 70-х-80-е гг.) / Отв. ред. С. Перегудов.- М., 1989.

Политические партии и демократия в постсоветской России / Под ред. Б. Орлова.- М., 1998.

Політичні партії України / За ред. В. М. Якушика.- К., 1996.

Прозоров Ю. Б. Партии в переходных обществах (латиноамериканский опыт) // Полис, 1994, № 4.

Рассен Б. Практика и теория большевизма.- М., 1991.

Рябов С. Партія політична // Політолог. читання, 1994, № 3.

Типология политических партий и партийных систем (обзор) // Политические системы буржуазных государств. Реф. сб.- М., 1980.

Тихомиров В. И. Партия апартеида: социально-политическая революция националистической партии ЮАР.- М., 1987.

Федосеев А. А. Политика как объект социологического исследования: Критика методологических основ современной буржуазной политологии.- Л., 1974.

Федосеев А. А. Современная американская буржуазная политология: Истоки, традиции, новации.- Л., 1989.

Холмская М. Р. О многопартийности в странах СНД // Государство и право, 1992, № 9.

Шевцова Л. Ф. Союзнические партии в политической системе стран социализма.- М., 1978.

Якушик В. М. Проблеми теорії типологізації суспільного розвитку й держави // Політологічні читання, 1992, № 3.

Ярошенко В. Партии интересов // Новый мир, 1990, № 2.


8. Ідеології політичних партій


З цього розділу Ви дізнаєтеся:

  • про роль ідеології в житті політичних партій;

  • про ідеологію радикальних політичних об’єднань;

  • про ідеологію центристських політичних партій;

  • про ідеологію ліво-лібертіальних політичних об’єднань;

  • про сім’ї політичних партій.



Основні поняття

ідеологія, кінець ідеології, суспільно-політичні доктрини, радикалізм, традиціоналізм, фашизм, расизм, апартеїд, марксизм-ленінізм, економічний детермінізм, єврокомунізм, троцькізм, маоїзм, неомарксизм, нові ліві, теїзм, фундаменталізм, ісламізм, лібералізм, консерватизм, неоконсерватизм, лібертаризм, рейганізм, тетчеризм, християнська демократія, християнські принципи, соціал-демократія, демократичний соціалізм, ліберальний соціалізм, держава благоденства, лівий лібертаризм, екологізм (енвіроументалізм), зелений рух, фемінізм, рух суфражисток, сексизм, емансипація жінок, неофемінізм, соціальне партнерство статей, пацифізм, постіндустріалізм, антиглобалізм, сім’я політичних партій.


^ 8. 1. Ідеологія та її роль у житті політичних партій

Ідеологія (від грецької – ідея, форма, вид, уявлення та логос – слово, поняття, вчен-ня) – система поглядів та ідей, в яких виражене відношення до існуючої дійсності. Термін “ідеологія” запровадив французький вчений та філософ, автор праці “Елементи ідеології”(1796) Антуан де Трасі.

Ідеологічні уявлення, боротьба між ними – це достатньо давнє явище. У XVII ст. з’являються провідні політико-ідеологічні течії, частина з яких відчутно впливає на політичне життя і сьогодні. Прикладом цього може бути традиціоналізм, який виник у XVII ст. й існує сьогодні у вигляді класичного консерватизму.

У XVIII ст. з’являються початкові форми найбільш впливової ідеології сучасності – лібералізму, а в XIX ст. спектр політичних ідеологій поповнюється соціалістичною, анархістською, соціал-демократичною, марксистською, фашистською та іншими видами ідеологій. Процес формування політичних ідеологій триває і сьогодні, оскільки кожна політична подія, явище економічного, культурного життя можуть зумовити виникнення нової, стійкої чи тимчасової, ідеологічної течії.

Ідеологія може, і частіше всього є, інституційно оформлена у відповідних політичних (а також неполітичних) угрупованнях, союзах, об’єднаннях, партіях, які відстоюють її положення в політичному житті. Ідеологія та політика, як специфічні явища соціального життя людини, надзвичайно тісно пов’язані між собою. За своєю суттю політика є ідеологічною, оскільки характеризується прагненням управляти, контролювати і направляти заради певної ідеї ті чи інші соціальні сили та процеси.

Щоправда в сучасних демократичних державах провідним політичним стилем є не відданість певній ідеології, а швидше прагматизм. Демократичні політики не поспішають пов’язувати свої політичні позиції з певними ідеологічними принципами – їх більше приваблює можливість управління існуючими державами, ніж спроби їхньої докорінної зміни. Мало хто з сучасних політичних та державних діячів були б задоволені, якби їх назвали радикалами (наприклад, фашистами чи комуністами), а тому притримуються безпечнішого (у виборчому сенсі) політично нейтрального центру. У такій системі, як у США, цінності, на які орієнтується кожна з партій, настільки мало відрізняються між собою, що ідеологія відходить на другий план. Такі тенденції в науці отримали назву “кінця ідеології”.

У 1958 р. Д. Белл виступив з тезою про зменшення значення політичної боротьби як класового протистояння та формування загальнонародних партій. Однак поява в 70-х роках ідеологій нових лівих та нових правих призвели до її заперечення. Отже, поняття “ідеологія” залишається важливим елементом політичного життя, продовжує змінюватися та наповнюватися новим змістом. Слід розрізняти дещо зверхнє ставлення до ідеологій (типове для більшості практичних політиків) з відсутністю будь-яких ідей. Ключовим фактором тут є інтерпретація даного поняття.

У 1986 р. відомий дослідник політичних ідеологій К. Мак-Клін виділив 27 різних визначень поняття “ідеологія”. Загалом їх усіх можна об’єднати в кілька окремих напрямів. Школа К. Поппера трактує ідеологію як політичну думку, типову для тоталітарних рухів. Учений вважав, що будь-яка ідеологія – це всеохоплююча й закрита система поглядів. Така система не тільки спрямована на всі політичні, соціальні й моральні аспекти життя під своїм кутом зору, але її практично неможливо розвінчати, тому що завжди зна-ходяться пояснення (з погляду цієї ідеології) на будь-які очевидні відхилення від того, що було обіцяно чи передбачено нею раніше.

Наприклад, для марксистів революція завжди неминуча, але коли вона не здійснюється, то це через те, що революцію зрадили її вожді, були неправильно потрактовані об’єктивні соціальні умови або капіталізм знайшов новий вихід із кризи. Отже, школа К. Поппера протиставляє ідеологію науковому мисленню, що оперує гіпотезами, які можуть бути доведені. Науковий підхід до соціальних питань полягає в розробці пояснення того, як діють ті чи інші фактори і в його перевірці, а не у створенні великої всеохоплюючої теорії, яка намагається дати відповіді на всі запитання. Правильність наукових гіпотез може бути доведена будь-якими двома особами доброї волі в світлі наявних доказів і буде змінюватися в світлі нових доказів.

Але для ухвалення політичних рішень люди повинні також використовувати судження про цінності, які мають особливе значення для них і не базуються лише на доказах. Тому політичні нововведення базуються на консенсусі щодо цінностей і правильному поясненні причин та наслідків. Отже, соціальні зміни мають відбуватися шляхом поступового соціального проектування, а не шляхом побудови якоїсь загальної утопії на основі бездоказових принципів.

Часто поняття “ідеологія” вживається в значно ширшому розумінні – більш-менш цілісної системи політичних принципів, відмінної від іншої подібної системи. З цього погляду лібералізм, соціалізм і консерватизм трактуються як політичні ідеології. Марксисти вживають це поняття для позначення основних ідей суспільства, які вони розглядають як такі, що відображають його систему виробництва. Наприклад, з цього погляду, лібералізм вважається ідеологією капіталістичної епохи, а комунізм ідеологією безкласового суспільства.

На важливій ролі ідеології у формуванні сучасних політичних партій наголошував у своєму дослідженні М. Дюверже. Це було підтверджено і рядом емпіричних порівняльних досліджень. Політичні ідеології, які відображають ставлення сучасних політичних об’єднань до існуючих соціально-політичних поділів, продовжують залишатися важливими індикаторами місця політичних партій на ліво-правій шкалі політичних цінностей. При цьому, однак, не можна не помічати, що в сучасній системі суспільно-політичних цінностей зароджується новий тип соціально-політичних поділів (матеріалізм – постматеріалізм), який формулює новий тип протистояння, а відтак і нових акторів політичної сцени (так звані партії “нової політики”). Не вписуються вони загалом у традиційну (ліво-праву) конфігурацію сучасної політичної системи, але поки що не можуть ні змінити її, ні суттєво вплинути на неї. Традиційне ідеологічне протистояння, яке оформилося на початку минулого століття, з певними модифікаціями продовжує домінувати і сьогодні в політичному житті. А тому говорити про “кінець ідеології” передчасно.

На відміну від філософії та політичної теорії, які займаються вивченням суспільно-політичних явищ, політична ідеологія пов’язана, насамперед, з політичною поведінкою та діяльністю. Вона спонукає людей до політичних дій і є основою цієї діяльності.

Політична ідеологія розглядає такі основні проблеми:

  • місце та роль громадянина в суспільстві;

  • природу національного інтересу;

  • відношення між громадянином і суспільною групою;

  • характеристику політичної влади, її джерел та обмежень;

  • визначення та оцінку суб’єктів політичної діяльності;

  • сутність держави та її функції;

  • цілі та механізми функціонування економічної підсистеми суспільства в сукупності з питаннями соціальної політики.

Нормативні судження з кожної з цих та деяких інших проблем і складають зміст сучасних політичних ідеологій. Тому ідеологія є системою цінностей, в яких визначені корінні інтереси нації, класу, групи, їхні позиції стосовно інших людей, класів, держав, історико-суспільного розвитку, інших ідеологій.

Як органічна складова політичної суб’єктності тієї чи іншої спільноти або групи інтересів, ідеологія втілюється у відповідних суспільно-політичних доктринах, які становлять ідейну основу платформ політичних партій і суспільно-політичних рухів. Функціональна роль суспільно-політичних доктрин полягає, насамперед у тому, що вони прагнуть перетворити ідеологію на інструмент політики, вони визначають політичний курс, стратегію і тактику, мету та способи її досягнення.

Вдаючись до класифікації політичних партій на основі ідеологічного критерію, треба також пам’ятати, що кожна політична партія має свою особисту історію та орієнтацію, а тому будь-яка загальна класифікація є достатньо умовною. Специфіка групових інтересів і соціального контексту, в якому вони мають реалізовуватися, обумовлюють орієнтацію ідеології на якусь одну центральну ідею, яка відіграє у кожній ідеології системотворчу роль. Загалом, на основі ставлення до певної системи цінностей, виділяють три типи політичних ідеологій:

  1. Ідеології, які захищають і вдосконалюють існуючу економічну, соціальну, духовну та політичну підсистеми. Такі ідеології називають консервативними ідеологіями.

  2. Ідеології, які заперечують існуючу економічну, соціальну, духовну та політичну підсистеми й вимагають їхньої радикальної зміни. Їх називають радикальними або революційними.

  3. Між цими двома групами звичайно існує досить широкий спектр політичних ідеологій, які різною мірою поєднують у собі ознаки перших двох груп. Їх називають реформістськими.

Кожна з цих трьох типів ідеологій використовує різні тактики для досягнення своєї мети, хоча загалом всі вони базуються на переконаннях, організації та примусі.

Окрім того, учені класифікують політичні ідеології залежно від особливостей системи цінностей, які сповідують їхні прихильники. За цією класифікацією розрізняють: лібералізм, консерватизм, соціалізм, анархізм, націоналізм, расизм, соціал-демократизм, комунізм, анархо-синдикалізм, корпоративізм, сталінізм, фашизм, націонал-соціалізм, єврокомунізм, маоїзм, голізм тощо. Досить часто для спрощення виділяють ліву, праву та центристську ідеології.

За змістом і спрямованістю своїх головних ідей та цінностей ідеології бувають прогресивні й реакційні, демократичні й тоталітарні, релігійні й світські, за методами їхнього обґрунтування – раціональні й ірраціональні, за об’єктом впливу та методами поширення – універсальні та партикулярні.

М. Лавер і В. Хант, вивчаючи на основі ідеологічного критерію конфігурацію партійних систем країн Західної Європи, виділили три їх моделі:

1) модель Бенілюксу. До цієї моделі крім Бельгії, Голландії і Люксембургу відносять також Австрію та Німеччину. У цих партійних системах конкуренція відбувається між трьома сім’ями політичних партій – соціал-демократами, лібералами та християнськими демократами;

2) середземноморську модель. До цієї моделі належать Греція, Португалія, Іспанія, Франція, Італія та Ірландія. Для неї характерні біполярна конкуренція між соціал-демократичними і консервативними партіями. Порівняно з попередньою моделлю позиції лібералів тут є слабкими;

3) скандинавську модель. Має місце тут серйозна фрагментація та поляризація політичних партій. Конкуренція теж має біполярний, але двоблоковий характер. Блок лівих партій змагається за владу з правоцентристським. На відміну від попередньої моделі, ліберали та аграрії, беруть активну участь у формуванні коаліційних урядів.

^ 8. 2. Ідеологія радикальних політичних об’єднань

Поняття “радикал” – достатньо невиразний політичний термін. Радикалами в політиці у свій час були переважно ультра-демократи, пізніше цей термін вживався до крайніх лівих. Проте сьогодні все частіше радикалізм став вимірюватися в інших категоріях. Радикалами називають ісламських фундаменталістів, радикальних феміністок, діячів Грінпісу і навіть англійських консерваторів – прихильників політики М. Тетчер. Зрозуміло, що їхні принципи дуже різняться між собою. Однак об’єднує всіх тенденція до негайного вирішення проблем за допомогою їх власного досить обмеженого арсеналу засобів. Вся складність існуючих соціальних проблем зводиться радикалами або до Корану, або до патріархального домінування економічної кризи чи ринку, расового, класового чи статевого панування чи ще чогось. Ми розглянемо ці радикальні підходи на кількох прикладах, які найчастіше сьогодні зустрічаються в політичному житті.

8. 2. 1. Традиціоналізм. Традиціоналізм вважають однією з найдавніших ідеологічних течій сучасної політичної думки. Виникає він у XVII ст. і пов’язаний з творчістю таких мислителів як Ж. Боссюе (1627-1704) і Р. Фільмер (1610-1688). Головна ідея традиціоналізму – збереження монархічного ладу, а головні аргументи – посилання на Біблію. Найбільш повно ідеї традиціоналізму викладені у праці Ж. Боссюе “Політика, виведена із Святого Письма”. З часів Французької революції традиціоналізм у європейській політичній думці вважають праворадикальною політичною течією.

У європейських країнах епохи середньовіччя влада звичайно належала королю чи імператору, який був коронований Папою або уповноваженими на це єпископами. Це було сформульовано в політичній і теологічній доктрині двох мечів – цивільної (світської) і церковної влади, які підтримували одна одну і рахувалися із сферами взаємовпливу. Існував такий поділ влади, при якому церква керувала відносинами сім’ї та власності, збирала власні податки, а король мав вплив на призначення духовенства. Крім того, королі-вська адміністрація значною мірою складалася зі священнослужителів, а те, що церковна влада могла відлучити від церкви часом було грізнішою зброєю, ніж королівські армії. Тільки після виникнення сучасного поняття державного суверенітету (впровадженого Ж. Боденом в його праці “Республіка” 1576 р.) і особливо після того як протестантські королі (починаючи з Генріха VIII) у своїх державах підкорили християнську церкву світській владі, було розвинено більш радикальну ідею божественної влади короля (цезаризм, роялізм).

У той час, як парламент все частіше проголошував в Англії XVII ст. ідею загальнонародної держави, королів з династії Стюартів все більше приваблювала ідея, коли країна може мати лише одного монарха і влада його від Бога. У тих країнах, де були утворені республіки, відновлення монархічної влади стало візитною карткою антидемократичних та ультраконсервативних сил. У інших країнах, де зберігалася монархія, промонархічна позиція могла поєднуватися з більш поміркованою (як, приміром, у Німеччині XIX ст., де Бісмарк утворив політичне поєднання соціал-реформізму, націоналізму і монархізму).

Сьогодні цей напрям слабо розвинений у політичному житті й там, де існує монархія, є він швидше даниною історичній традиції, ніж політичною доктриною. Як не дивно, сучасний монархізм асоціюється з демократичними формами здійснення влади. Наприклад, Британська монархія, де питання про необхідність її існування стає час від часу питанням гострих політичних дебатів. Сьогодні серйозних політичних об’єднань, заснованих на ідеології монархізму, в політичному житті майже немає (1951 р. у Німеччині була заборонена діяльність праворадикальної монархічно-соціалістичної партії, а в Болгарії на парламентських виборах 2002 р. перемогу отримала національно-монархічна партія, очолювана нащадком королівської династії). Сьогодні традиціоналізм апелює до таких фундаментальних цінностей, як повага до авторитетів, суспільної ієрархії, дисципліни, моралі, обов’язків індивіда перед суспільством. Він закликає повернутися до традиційних основ суспільства: сім’ї, релігії, громади. У XVIII ст. традиціоналізм трансформується у класичний консерватизм.

8. 2. 2. Фашизм. Ідеологією, яка вважається найрадикальнішою правою ідеологією ХХ ст., виступає ідеологія нацизму чи фашизму (від лат. fasio - пучок, зв’язка). Ця суспільно-політична течія найбільш віддалена від демократичного центру оскільки відкрито заперечує ідею демократії і пріоритет загальнолюдських цінностей. Історичними різновидами фашизму були італійський етатиський (еtat-держава) фашизм, німецький гітлерівський націонал-соціалізм (нацизм), іспанський фалангізм. Гітлерівська соціал-національна партія мала певні популістські риси, як видно з самої її назви, і фюрер вважався виразником справжніх інтересів німецького народу, представляючи їх повніше від будь-якого демократичного процесу. Капіталізм вони бачили як позбавлення євреями невід’ємних прав німецького народу. Держава вважалася втіленням загального блага і, безперечно, відповідала за економіку, систему освіти, соціальне та культурне життя. Фашизм проповідував ідею сильної, навіть безжалісної, влади, яка буде позбавлена “недоліків” ліберальної демократії. Найбільше фашисти наголошували на мобілізації німецького народу за допомогою сучасних технологій масового впливу (мітинги, факельні походи, партійні конгреси тощо). Фашисти заборонили страйки й інші форми захисту трудящими своїх інтересів. Створені ними профспілки стали формою контролю над робочою силою. Відбувається мілітаризація всіх сторін суспільного життя. Військові загони (скуадре в Італії, штурмовики та загони СС в Німеччині) повністю беруть під свій контроль суспільство. Насильство стає звичною практикою фашистського режиму.

Бажання виправити несправедливість, яку фашисти бачили в підписанні 1919 р. Версальського мирного договору і сильні націоналістичні почуття (які поділяли багато німців) вилилися в зловісну доктрину панівної арійської раси, яка становила спільність людей, об’єднаних однією кров’ю. Звідси брала свій початок ідея збереження чистоти крові та раси. Нації при цьому поділялися на нищі та вищі. Вища раса повинна була поширитися на схід і очиститися від інородних елементів, таких як цигани та євреї, а також зни-щити фізично чи розумово недосконалих представників власної раси. Спроба втілити цю доктрину в життя принесла загибель мільйонів людей у всьому світі.

Доктрина расової переваги визначала агресивність зовнішньої політики фашизму, яка була спрямована на створення Середземноморської імперії в Муссоліні й тисячолітнього Третього рейху в Гітлера.

Основною працею, в якій були сформовані ідеї соціал-нацизму стала книга А. Гітлера “Mein Kampf” (“Моя Боротьба”). Погляди А. Гітлера загалом не відзначаються особливою оригінальністю і базуються на інтерпретації поглядів більш ранніх німецьких філософів. Зокрема, Г. Гегелю належить ідея сильної держави, її ролі у визначенні культури і впливі на діалектику історії, яка виправдовує війну сильнішої держави проти слабшої. А. Шопенгауер ставив бажання вище розуму, Ф. Ніцше вірив у можливість створення надлюдини, раси вищих людських істот. У поєднанні з ретельно відібраними науковими відкриттями про природній добір та природу поділу людства на раси, ці погляди лягли в основу ідеології соціал-нацизму, що знаходила значний відгук у політично нестабільних умовах Веймарської Німеччини.

На відміну від німецького, італійських фашизм, хоча й використовував ті ж причини соціального та політичного невдоволення, а також аналогічні методи здобуття влади – масові мітинги і вуличні сутички – набагато менше наголошувалося на расизмі. На противагу нацизму, притягальна сила вождя тут поєднувалася зі спробами створити корпоративну структуру представництва, в якій брали участь церква, армія, асоціації роботодавців і навіть робітничі синдикати. Незважаючи на певні відмінності, загалом для них були характерні чимало спільних ознак, що і дає підстави для об’єднання їх в одну ідеологію. Такими спільними ознаками є:

  • культ сильної державної влади, на противагу слабосилому лібералізму;

  • ідея вищості державних інтересів над інтересами особи;

  • вождизм – сліпа віра в лідера (фюрера, дуче);

  • нація і держава як найвища цінність і мета;

  • нетерпимість до інакомислення;

  • відверта ставка на силові методи досягнення мети (люди діла, а не слова);

  • агресивні форми поведінки;

  • провокування суспільної напруженості та здійснення підривних акцій.

Після поразки А. Гітлера у Другій світовій війні відкрита пропаганда фашистських чи нацистських ідей стала непопулярною і забороненою. Однак, расистські й крайньо націоналістичні настрої залишаються ознакою ультраправого напряму й існують і сьогодні у вигляді так званого неонацистського руху (ескадрони смерті в Латинській Америці, Італійський соціальний рух, Республіканська та Націонал-демократична партія в Німеч-чині). Останніми, хто використовував близьку до фашистської символіку (свастика з трьома елементами), були представники Південно-Африканського руху “Брудербонд”, який захищав режим апартеїду. Південно-Африканський режим апартеїду можна вважати останньою сучасною фашистською державою з ідеологією, що базувалася на расизмі. Подібним був і сербський режим С. Мілошевича в колишній Югославії.

До сучасних різновидів фашизму належать: неонацизм, який ґрунтується на традиційній ідеології гітлерівського соціал-націоналізму; націонал-лібералізм, який терпиміше ставиться до індивідуалізму і автономії особи; неофашизм, де переважають ідеї патріотизму, народного ґрунту, природної держави з безжалісним урядом; комунофашизм, що висуває ідеї досягнення рівності та справедливості через насильницьке знищення демократії на підставі авторитету провідних класів або націй.

8. 2. 3. Марксизм-ленінізм. Прямою протилежністю фашизму вважають послідовників вчення Карла Маркса. Очевидним є те, що марксисти відрізняються радикальністю своїх переконань. І К. Маркс і Ф. Енгельс займали колективістську й спрямовану на конфлікт політичну позицію. Треба зазначити, що марксизм-ленінізм – це не тільки теорія історії, але й політична програма дій. Як каже сам К. Маркс: “філософи тільки трактують світ, а завдання полягає в тому, щоб його змінити”.

У своїх теоретичних працях К. Маркс та Ф. Енгельс “перевернули діалектику Гегеля догори ногами”, визначивши капіталізм як один з кількох щаблів історії, який став гальмом суспільного розвитку і повинен поступитися місцем вищим етапам суспільного розвитку – соціалізму і комунізму. Рушійною силою суспільного прогресу вони вважають класову боротьбу, а пролетаріат – провідною верствою суспільства. Свою історичну місію – “могильника капіталізму”, пролетаріат виконає за допомогою свого бойового авангарду - комуністичної партії через встановлення диктатури пролетаріату. К. Маркс і Ф. Енгельс пропагували ідею поширення пролетарської революції в ряді країн і вірили у можливість створення так званих Сполучених Штатів Європи. Основним лозунгом міжнародної організації трудящих був лозунг “Пролетарі всіх країн, єднайтеся!”

У своїй фундаментальній праці “Капітал” К. Маркс критикує економічну теорію капіталізму як таку, яка заснована на експропріації власниками результатів найманої праці робітників (додаткової вартості). У зв’язку з цим, марксистами обстоюється гасло “експропріації експропріаторів”.

Вони приймають ідею логіки історії Г. Гегеля, але ідеологія, в їхньому розумінні, є відображенням матеріальних засобів виробництва, що лежать в її основі, а не абстрактно виявляє себе в ході історичного процесу (так званий економічний детермінізм). За словами Ф. Енгельса “вся попередня історія, за винятком її перших, примітивних щаблів, була історією класової боротьби, ці ворогуючі класи – завжди наслідок способів виробництва та обміну, тобто економічних умов їх часу. Економічна структура суспільства завжди ви-значає той базис, відштовхуючись від якого ми можемо дати певне пояснення всієї надбудови юридичних і політичних інституцій, а також релігійних, філософських та інших ідей даного історичного періоду”.

Класова боротьба перестане бути рушійною силою історії тільки в майбутньому комуністичному суспільстві, коли будуть ліквідовані класи, що і є основним завданням комуністів.

Велика частина творчої спадщини марксизму була присвячена пропаганді міжнародного комуністичного руху, для якого К. Маркс і Ф. Енгельс написали програмний документ під назвою “Маніфест комуністичної партії”.

У ХХ ст. найбільш послідовними прихильниками К. Маркса і Ф. Енгельса були лідери Радянської Росії. Теоретичну розробку теорії марксизму в ХХ ст. взяв на себе Володимир Ілліч Ленін (Ульянов), а після його смерті Йосиф Сталін (Джугашвілі), які очолювали російську комуністичну партію, а також радянську державу.

К. Маркс та Ф. Енгельс передбачали соціалістичну революцію в найрозвиненіших капіталістичних країнах, де пролетаріат був найчисельнішим і найорганізованішим, яка повинна була відбутися за допомогою масових акцій організованих профспілками та демократичними організаціями. В. Ленін пристосував цю теорію до потреб змовницької революційної організації. Визнання представницької демократії означало б для більшовиків втрату влади (оскільки їх підтримувала лише невелика група робітників).

Для узаконення своєї монополії на владу, строгої ієрархії всередині партії були розроблені доктрини “диктатури пролетаріату” та “демократичного централізму”. В. Ленін звів марксистське розуміння диктатури пролетаріату до організованої гвардії пригноблених з метою знищення гнобителів і сформував принципи революційної партії “нового типу”. Справжньої демократії, на його думку, можна було досягнути лише шляхом ліквідації експлуататорської меншості. Всередині партії домінуюча позиція партійного керівництва мотивувалась їх більшим знанням “наукової” доктрини й існуванням контрреволюційних елементів, що проникали в партію. Все це закладало ідейні основи масових репресій і так званих “чисток партії”, які набрали особливо широкого масштабу і жорстокості в період правління Й. Сталіна.

Очевидний успіх радянського режиму в побудові сильної індустріалізованої держави (з відсталої селянської Росії), яка спромоглася перемогти фашистську Німеччину, став поштовхом (в багатьох випадках за допомогою радянської армії) до відтворення радянського режиму в багатьох східно-європейських країнах, Китаї, на Далекому Сході, Азії, Кубі. Культ особи, який поступово сформувався в Радянському Союзі навколо “вождя народів” Й. Сталіна в багатьох країнах був відтворений відносно місцевих лідерів. Більшість з них заявляли, що створили власні, ідеологічно довершені, варіанти марксизму (китайський, в’єтнамський, кубинський тощо).

Як зазначав відомий американський письменник Д. Оруел, поняття якими орудували в країнах з тоталітарним марксистсько-ленінським режимом, ставали все більш відірваними від життя. Так, диктатуру називали демократією, дуже різку майнову нерівність – рівністю, репресії щодо національних рухів (як в Угорщині, Чехословаччині, Польщі) – інтернаціоналізмом. Для цих, так званих революційних режимів, насправді був характерний бюрократичний консерватизм, про який все частіше відгукувалися як про неефективний і лицемірний.

Позитивна роль у боротьбі з фашизмом, успіхи в економіці й заходи соціального характеру, а також безпосередня фінансова підтримка призвели до того, що в період між двома світовими війнами і в післявоєнний період європейські соціалісти почали ототожнювати себе з комуністами. Основні соціалістичні рухи в таких країнах як Франція та Італія залишилися в союзі з Москвою і продовжували вважати себе комуністами навіть в часи “холодної війни”. Однак все частіше західні марксисти починають займати власні позиції, відмінні від ортодоксії марксизму-ленінізму і віддалятися від радянського режиму (ця політика отримала назву політики єврокомунізму). Зокрема, відбулася переоцінка ідеї безумовного економічного детермінізму в історії і найбільш виразно в Італії А. Грамші (1969 р.) наголосив на гуманістичних рисах ранніх творів К. Маркса, підкресливши важливу роль ідеології у функціонуванні сучасної держави.

Радикальніший відхід від сталінізму характерний для марксистських груп, що діяли під впливом Льва Троцького (троцькізм). У роки революції він був одним з найближчих соратників В. Леніна і займав посаду начальника штабу Червоної армії. Троцькізм проповідував ідею перманентної революції (стратегічною метою якої була перемога світової соціалістичної революції), мілітаризації економіки, одержавлення профспілок, концепцію героїчної особисті. Характерною особливістю троцькізму є фанатична віра у необхі-дність збройної боротьби з ворогами, бажання вирішувати всі проблеми силою. Після того як Й. Сталін вислав його з Радянського Союзу Л. Троцький оголосив, що керівництво компартії ревізувало основні положення марксизму і створило в СРСР новий клас експлуататорів – партійних апаратчиків. Філософською основою троцькізму був діалектичний та історичний матеріалізм, який Л. Троцький та його однодумці трактували досить оригінально. Після вбивства Л. Троцького ідеологія троцькізму продовжує поширюватися, зокрема в країнах Третього світу. Китайським різновидом троцькізму в 50-х роках стала ідеологія маоїзму.

З 20-х років у суспільно-політичній думці має місце явище, яке отримало назву неомарксизму. Під ним розуміють сукупність філософських течій, які тією чи іншою мірою спираються на філософське вчення К. Маркса й інтерпретують його в дусі інших ідейних традицій – неогегельянства, філософії життя, екзистенціалізму, неофрейдизму, структуралізму. В основу всіх цих підходів покладено методологічний принцип протиставлення західного і східного марксизму.

Засновниками цього напряму вважають Д. Лукача і К. Кроша, які при вивченні філософської спадщини К. Маркса розрізняють ранньогегельянський і пізній період його діяльності. У 30-40-х роках ця концепція розвивається в рамках так званої Франкфуртської школи. Її теоретики М. Хоркмаєр і Т. Адорно намагалися довести, що пролетаріат не здатний виконати своєї історичної місії – визволення людини – оскільки об’єктивно не міг вийти за межі тотального середовища, яке його оточувало. У 50-60-х роках з’являються такі форми неомарксизму як фрейдо-марксизм (Е. Фромм, Г. Маркузе), екзистенційний марксизм (М. Мерло-Понті, Ж.-П. Сартр), феноменологічний марксизм (Е. Пачі, П. Піччоне). Всі вони намагаються виявити потенціал визволення людини, який на їхню думку захований в глибинних пластах людської індивідуальності. Свобода людини, на їхню думку, знаходить свій вияв у постійному запереченні об’єктивної дійсності, бунт і перманентне протистояння є єдиними формами існування свободи. Таке трактування марксизму дуже імпонувало лівоекстремістському рухові “нові ліві”, який найповніше себе виявив під час молодіжної революції у Франції 1968 р., а також у діяльності таких лівоекстремістських угруповань, як “Фракція Червоної армії” в Німеччині, “Червоні бригади” в Італії, “Сантендеро луміносо” в Перу, полпотівці в Камбоджі. В цілому ж неомарксизм швидше слід вважати певною тенденцією, що має поширення серед академічної ліволіберальної інтелігенції, яка не мала серйозного впливу на реальну політику.

8. 2. 4. Радикальний теїзм. Радикальне тлумачення Біблії щодо того, що бідні будуть мати землю і протестантський наголос на свободі совісті здійснили відчутний вплив на ліве крило англійської політичної традиції. Джон Бол, священик, який ще 1381 р. очолював селянське повстання, був одним з народних ватажків, який трактував Біблію радикальніше за ортодоксальну церкву. Дигери і левеллери в часи громадянської війни поста-вили під сумнів не тільки загальновизнану церкву, а й існуючу систему власності та політичного представництва. У Новому світі в таких колоніях, як Масачусетс і Коннектікут, у ХVII ст. кількість членів християнської общини була майже такою ж, як кількість мешканців. Аналогічна ситуація виникла і в таких європейських містах, як Женева часів Кальвіна. Політичні процеси були невіддільними від тлумачення Біблії. Пізніше в історії Америки лідер мормонів Браєм Янг вивів своїх людей за межі США, де вони могли спо-відувати свою релігію (включаючи полігамію) згідно Янгового трактування книги Мормонів. Отже, зрозуміло, що християнський фундаменталізм може бути впливовою політичною силою, якою він залишається до сьогоднішнього дня в США та деяких інших країнах.

Фундаменталізм – це точне, скрупульозне наслідування Біблії, Корану чи Талмуда. Це, звичайно, суто теологічна доктрина, а не віра в політичне верховенство церкви. Деякі фундаменталісти наполягають на суворому розмежуванні світських і релігійних проблем, але там, де їх більшість, таке розмежування переважно втратило практичне значення. Тим не менше, найдинамічнішим політико-релігійним рухом кінця ХХ ст. став не християнський, а ісламський фундаменталізм (ісламізм). Він спирається на те, що іслам – це не просто релігія, а цілісна соціально-політична система. Особливого поширення ісламізм набув після перемоги ісламської революції в Ірані 1979 р.

Суть проблеми полягає в тому, що іслам займає все вагоміше місце в житті країн Півдня. Іслам приваблює населення цих держав як релігія, яка дозволяє полігамію і, на відміну від християнства, не асоціюється з колишньою колоніальною владою. Тому в таких районах як південна Нігерія, де раніше домінували племінні релігії, іслам поширюється значно швидше ніж християнство, тоді як в країнах, які були історично мусульманськими, наприклад Єгипет, повернення до ісламу пов’язане з неприйняттям колоніальної спадщини. Отже зараз, в країнах Півдня, іслам виступає основною альтернативою капіталізму та демократії. Іслам – не лише релігія, але й певні соціальні й культурні традиції, відмінні від традицій християнської Європи. Століття теологічних та мистецьких досягнень мають притягальну силу.

На Заході існує тенденція ототожнювати іслам з нетерпимістю, фанатизмом, тероризмом тощо. Таке ставлення сформувалося історично ще з часів європейсько-ісламського конфлікту періоду хрестових походів. Насправді для такого узагальнення існує не достатньо підстав. Ісламська доктрина толерантна стосовно євреїв та християн, вона відстоює ідею соціальної і політичної єдності всіх віруючих.

Про політичну ідею ісламу можна судити з того, як прагматичні політики, на зразок Саддама Хусейна в Іраку, звертаються до неї як до генеруючої політичної підтримки. Аятола Хомейні в Ірані дуже успішно розвінчав шаха як знаряддя в руках американського сатани за дозвіл вживання алкоголю, кока-коли, міні-спідниць і засудження полігамії. Він говорить про ісламський уряд як про уряд “пригноблених на землі”, апелюючи до Корану.

Хоч Коран і має деякі позитивні заповіді щодо економіки – аморальність процентів, обов’язок жертвувати бідним – їх виявилося важко ввести в сучасний економічний контекст. З Корану зрозуміло, що умматом (ісламською общиною) повинні керувати люди, які притримуються приписів Корану, що община повинна бути об’єднана, а її правителі мають прислухатись до голосу громади, проте нічого не сказано про конкретні політичні та релігійні інституції.

Дві головні ісламські традиції – шиїти і суніти давно розійшлися на ґрунті правонаступництва політичної влади (халіфату). Шиїти більшої ваги надають релігійній науці й Іранська конституція відводить їм більше місця, ніж іншим течіям ісламу. Взаємини між розвиненими традиціями Корану і сучасною державою є предметом гострих дискусій в ісламських країнах.

Отже, загалом іслам показав себе ефективним засобом боротьби з західними впливами, але менш ефективним в побудові альтернативної моделі (економічної та політичної) та в політичному об’єднанні віруючих.

Там, де іслам стає державною ідеологією (Іран, Ірак), мають місце випадки порушення загальнодемократичних норм, прав людини і запровадження авторитарного правління. Деякі з учених навіть схильні ототожнювати ісламізм з фашизмом. Це обґрунтовується наявністю таких спільних рис:

- поєднання релігійного фундаменталізму з націоналізмом;

- антикомунізм і антикапіталізм;

- нетерпимість і політичний тероризм;

- утвердження переваги колективного над індивідуальним;

- заперечення свободи людини й інших ліберальних цінностей;

- особлива влада еліти та диктаторські методи правління;

- фанатизм і агресивність.

Однак, досвід Туреччини є яскравим прикладом успішного пристосування норм ісламу до демократичного правління і світської держави. Зростання фундаменталізму веде до серйозного протистояння між населенням на ґрунті міжконфесійних (Ліван, Судан, Ірландія) та внутріконфесійних суперечок (рух “Талібан” в Афганістані, рух “братів-мусульман” в Єгипті).

У багатьох сучасних державах мають місце спроби організації мусульманських політичних партій, однак, вони нечисленні і маловпливові, користуються переважно підтримкою вихідців з мусульманських держав.


1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   35



Схожі:




База даних захищена авторським правом ©lib.exdat.com
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації