Поиск по базе сайта:
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів icon

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів




НазваНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Сторінка26/35
Дата конвертації22.05.2013
Розмір6.68 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   35

Фашистська партія. Фашистські партії є різновидом масових партій, які у своїй діяльності спираються переважно на військову структуру. Є вони партіями політичної інтеграції – намагаються керувати всіма сферами суспільного життя, а також вимагають від своїх членів тотального підпорядкування ідеї, організовані по-військовому, з військовою дисципліною та ієрархією. Члени фашистських угруповань носили військову уніформу з відповідними відзнаками рангу її власника. Військові паради, факельні походи, марші були невід’ємними атрибутами партійного життя. У політичній боротьбі робилась ставка на силу. Відповідно до ідеології фашизму, партія є вибраною елітою, її члени повинні відрізнятися особливими рисами – расовою чистотою, відданістю фюреру, традиціям. Тому деякі автори називають її “партія вірних” або “партія-закон”.


Соціальну основу фашистської партії становили здекласовані елементи, люмпен-пролетаріат, демобілізовані і безробітні – комбатанти Першої світової війни. Водночас фашистські партії отримали суттєву фінансову підтримку від великої буржуазії якій імпонував їхній антикомунізм. Плебейське чи дрібноміщанське походження більшості фа-шистських лідерів відрізняє їх від виборчих партій.

Навколо партії створюється ряд спеціальних організацій – жіночі, молодіжні, спортивні, дитячі.

Отже, для фашистських партій характерними були такі ознаки як військова організація, вождизм, сувора дисципліна та ієрархія, тотальне підпорядкування ідеї. Типовими прикладами фашистських партій була гітлерівська націонал-соціалістична робітнича партія, фашистські партії Італії та Іспанії.

Однак, варто додати, що після приходу до влади партії фашистського типу часто відіграють роль, аналогічну ролі комуністичних партій у контролі над масами і керівництві суспільним життям. Після перемоги фашистських партій діяльність інших партій забороняється, вони стають монопартіями зливаючись з державою. І фашистська, і комуністична партії виступають різновидами тоталітарних партій.


7. 3. Джерела та напрями трансформації партій

Аналізуючи причини, що зумовлюють зміни у структурі політичних партій, слід трактувати їх передусім як результат впливу суспільного оточення. Зміни у політичному середовищі спричиняють зміни структури та функцій політичних партій.

М. Вебер називав масовий тип партій “дітьми демократії”, продуктом загального виборчого права і необхідності залучення та організації мас на виборах. Розвиток масових партій був істотним, принаймні з двох позицій.

По-перше, сучасна політична демократія виникла як наслідок організації партій масової мобілізації. М. Дюверже пов’язує їхнє виникнення з процесом розширення демок-ратичних прав організацій. Запровадження загального виборчого права зумовило заміну моделі кадрової партії масовою партією, організованою на основі розвиненої територіальної структури. Ця якісна трансформація відбувається насамперед з лівими партіями (соціалістичними, а пізніше комуністичними). Лідери великих суспільних груп, що репрезентують, зазвичай, ліві програми, сформували політичні партії поза парламентом як інструмент, що давав змогу мобілізувати та зорганізувати прихильників, спочатку на ос-нові вимоги щодо можливості їхньої участі у виборах, а згодом з метою організації цієї форми політичної участі як більш ефективної в сенсі досягнення поставлених цілей. Це змусило політичну еліту, організовану в межах парламенту, яка репрезентувала праву політичну програму, відкорегувати попередню стратегію ведення виборчої кампанії в напрямі адаптації її до процесу розширенння виборчого права. Тому загалом процес реорганізації правих партій відбувався в напрямі адаптації моделі масової партії і її більшої відкритості стосовно масового виборця.

По-друге, результатом організаційних можливостей партії нового типу був поступовий процес стабілізації масового електорату. Певні його сегменти (наприклад, робітничий клас чи релігійний електорат) залишилися виокремленими, відшуковуючи власну політичну ідентичність. У такий спосіб масові партії стали інструментом структуризації політичних, а надто виборчих інтересів. В результаті ми мали справу з формуванням тривалої партійної лояльності, а наслідком існування масових політичних партій стало формування ситуаційного вибору у стабільну партійну ідентичність.

Масові партії, маючи значну суспільну підтримку, опанували виборчий ринок, стабілізували партійну систему. Дж. Сарторі стверджував, що “критичним чинником, який змінює природу партійної системи і спричиняє структурну її консолідацію, стала поява масової партії”.

Отже, у фазі консолідації західноєвропейських демократичних політичних режимів панівним типом політичної організації стають масові партії, які приходять на зміну кадровим.

У 60-х роках відомий дослідник еволюції партійних систем Західної Європи О. Кірчхеймер сформулював тезу про появу партії нового типу – виборчої. Масові партії, згідно з його теорією, були лише першим етапом організаційної еволюції на шляху створення виборчих агенств, близьких до американських партій. Він передбачав, що процес поступової “електоралізації” політичних партій, особливо соціал-демократичних і християнсько-демократичних, змусить інші об’єднання до прийняття подібної політичної стратегії, оскільки в такий спосіб вони зможуть продовжити своє існування на виборчому ринку, який ставав щораз більш відкритим та конкурентним.

Спробуємо викласти основні положення самої концепції, а також взяти до уваги фактичні зміни, зареєстровані в окремих політичних партіях, виразниках цієї нової стратегії політичного суперництва.

Основним пунктом їхньої виборчої підтримки є вже не лише і виключно конкретна суспільна група, а так званий народний електорат. Виборча підтримка тепер скеровувалася до ширшого кола суспільства, а результатом має бути успіх на виборах та відповідальність за державну політику. Партії нового типу намагаються “згладити” групову само-ідентичність. Існування традиційних виборчих союзів стає неефективним, зважаючи на процес переоформлення соціальної структури постіндустріального суспільства та нові правила політичної гри. Зменшення робітничого класу, виникнення нового середнього класу, не зорганізованого політично і відкритого як для лівих, так і правих впливів, “які-сна” зміна системи суспільних вартостей чи “європеїзація” національних політичних систем це лише деякі з чинників, що вплинули на ідеологічний характер політичних партій та їхню парламентсько-урядову діяльність. Ключем до політичного успіху та утримання конкурентноспроможності стає здобуття голосів “нового середнього класу”, який у Західній Європі становить близько 67 % активного населення і позбавлений виразної партійної орієнтації. Кожна з усталених політичних партій намагається реалізовувати змішану виборчу стратегію, яка уможливлює водночас як підтримку традиційних соціальних груп, так і здобуття нового електорату, особливо представників нового середнього класу.

Партії ці меншою мірою зацікавлені в реалізації експресивної функції. Принципова їхня мета – прагнення до здобуття влади – не змінилася, однак змінилися інструменти, якими вони користуються. Колективна стратегія ідеологічної поляризації, спрямована на підкреслення групової самобутності, не забезпечує вже політичного успіху. Це особливо відчули ліві та релігійні партії (у результаті занепаду робітничого класу та процесу секуляризації суспільства). Виборчі стратегії повинні набути більш наступального характеру, оскільки йдеться про нові голоси виборців, традиційна група підтримки вже не гарантує успіху на виборах.

Сучасні політичні партії втратили здатність структуризації електорату. Адресатом їх виборчого змагання є не представник визначеної соціальної групи, який крім того є ще й членом партії, що орієнтований на відповідні цінності, а добре поінформований і підготовлений виборець. Цей перший надавав підтримку, визнаючи відповідну ідеологію, підтверджуючи на виборах факт приналежності до визначеного політичного спектру, другий починає вибирати, керуючись визначеними програмними питаннями, які йому близькі. Партії втратили здатність ефективного заглиблення в суспільство і контроль над визначеними соціальними групами. Зв’язок партії з виборцем спирається значною мірою на схему програмної ідентифікації і щораз частіше підставою для індивідуальних партійних преференцій виступають конкретні політичні проблеми, визначені у виборчій програмі партії. Можна дійти, принаймні, двох висновків, які випливають з факту оформлен-ня нової схеми партійної лояльності. По-перше, виборці стали схильними до частішої зміни підтримки партій, що однак не означає радикальної зміни ідеологічної орієнтації, їхня підтримка партії може виявитись нетривалою і випадковою. По-друге, партії, адаптуючись до нового політичного середовища, спричинилися до відкриття виборчого ринку, почали змагатися в його межах, використовуючи зіндивідуалізовані наступальні стратегії, перестали бути представниками лише визначених сегментів електорату. Відкриття виборчого ринку зробило партії більш сприятливими до кон’юнктурних змін у рамках електорату, роблячи виборчу кампанію ареною фактичної конфронтації пропозицій з очікуваннями виборців. Це і було ключем до політичного успіху.

У виборчих партіях щораз меншу роль відіграє членство. Існування розвинених локальних структур і місцевих активістів гарантувало партії доступ у найвіддаленіші кутки країни. Інститут партійного членства був дуже ефективним способом перенесення партійного впливу на локальний рівень. У час електронних ЗМІ таким чином розбудований апарат партії є непридатним, а, крім того, може обмежувати свободу діяльності політичних еліт. Членські внески перестали бути основним джерелом фінансування політичних партій. Партійні еліти знаходять сильну підтримку в групах інтересів (часто не пов’язаних з партією формальними зв’язками), що допомагає у фінансуванні виборчої кампанії й водночас є способом утримання близьких стосунків з конкретними групами електорату.

У сучасних партіях спостерігаємо часткове повернення до кадрової моделі партії. Це насамперед означає, що центральну роль у них відіграють спеціалізовані групи політиків та професійні керівники або експерти з конкретних проблем. Професіоналізація партій є природним наслідком їхнього виходу в сферу високої технології, оскільки сучасна політика й процедури управління складним державним апаратом вимагають спеціальної підготовки. Партія як організація, що об’єднує професіоналів, починає діяти на певній дистанції від її членів та виборців. Можна вважати, що більшість електорату погодилося з цим явищем, очікуючи від партії лише професіоналізму в управлінні державою.

Поряд з професіоналізацією діяльності виникає явище зміцнення організаційних засад керівництва групи лідерів (персоналізація влади). Партія щораз частіше використовує особистість лідера як важливий елемент у виборчій кампанії. Наприклад, Християнські демократи Німеччини використовували позиції канцлера К. Аденауера, консервати-вна партія Великобританії у 70-х роках об’єдналась навколо М. Тетчер.

Принциповою метою діяльності партії стає доступ до різнорідних приватних інтересів. Групи інтересів, становлячи досконалу організаційну машину і безпосередньо кон-тролюючи визначені сегменти суспільства, стають для партії істотним джерелом добування голосів виборців. Результатом цього є зростання залежності виборчої партії від груп інтересу.

С. Волінетц намагався заперечити теорію О. Кірчхеймера. Він вважає, що якщо відбувається поступове виштовхування через виборчі організації партій, які не здатні були адаптуватись до нових правил політичної гри, то фрагментація партійних систем повинна зменшитись. Виборча партія, як досконалий інструмент політичної конкуренції, повинна забирати голоси виборців від інших партій. Однак лише в ФРН, Франції та Австрії С. Волінетц спостерігав падіння виборчої фрагментації, що могло б означати, що з’явилися справді виборчі партії, які стабілізували міжпартійну конкуренцію за рахунок інших. У багатьох інших державах або з’явилися нові партії (зростання фрагментації), змінюючи характер попереднього змагання (наприклад, у Данії, Голландії чи Бельгії), або традиційні класові партії домінували загалом, спираючись на зміни попередньої організаційної формули (наприклад, у Швейцарії). Чи тоді пропозиція О. Кірчхеймера позбавлена ознак універсальності? Чи, можливо, сценарій виборчих партій можна застосовувати лише для вибраних держав Західної Європи?

Правильність поглядів О. Кірчхеймера стосовно змін, що наступають як у межах самої моделі партії так і в її політичному оточенні не викликає сумнівів. Його оптимізм од-нак щодо того, що майбутнє належить новому типу виборчих партій і лише такого характеру еволюція може забезпечити партії стабільне місце у політичній системі, був передчасним. Досліджував він, насамперед, партії Німеччини, Великобританії, Італії та Франції, виключаючи з розгляду так звані малі демократії (Голландія чи Бельгія), а також ска-ндинавські держави. Якщо прийняти, що стратегії виборчих партій є наслідком падіння лояльності виборців стосовно масових партій, то не зрозуміло, чому власне ці демократії не були включені для порівняльного аналізу. У скандинавських державах цей феномен повинен тоді набувати найвиразніших форм

Дж. Сміт, приймаючи положення О. Кірчхеймера, вважає, однак, що його сценарій трансформації моделей партії йде надто далеко. Існуючі у державах Західної Європи так звані народні партії, на його думку, є практичною версією виборчої моделі. Є вони масовими, еластичними та поміркованими політичними партіями, які займають лівоцентристську чи правоцентристську позиції на осі ліві-праві (наприклад, СДПН чи ХДС). Здобуваючи, звичайно, 30 % чи більше голосів виборців, спираються вони на більш тривку базу підтримки, але використовують виборчу технологію, характерну для виборчих партій. Ключем до їхньої перемоги є виборці, які ще не визначилися, часто позапартійні і зацікавлені конкретними практичними проблемами. Партія постійно повинна боротися за відновлення і зміцнення своєї бази підтримки. Якщо це їй не вдається, вона зазнає на виборах поразки. Народні партії поєднують у собі ознаки організаційної моделі масової та ви-борчої партії. Є це виразним симптомом того, що прогноз О. Кірчхеймера про те, що сучасні політичні партії будуть розвиватися в напрямі виборчої моделі не знайшов на прак-тиці цілковитого підтвердження.

Видається, однак, що категорія масової чи виборчої партії є певними ідеальними типами, і очевидно тяжко було б назвати конкретну партію, яка б повністю відповідала цьому типу. Найчастіше на практиці трапляється комбінація ознак обидвох типів партій. Може це бути результатом хоча б специфічної організаційної історії партії.

Ознаки, що характеризують сучасні виборчі партії повинні розглядатися, насамперед, у зв’язку із загальними тенденціями, які виокремлювалися в західноєвропейській політиці, починаючи з кінця 60-х років, і мали, без сумніву, вагомий вплив на еволюцію політичних партій. Конкретні політичні партії можуть, навпаки, відрізнятись між собою, коли йдеться про ступінь участі у трансформаційних процесах. Готують вони політичну стратегію беручи до уваги контекст у якому їм доводиться змагатися (контекст суспільний та інституційний), і згідно з цим можуть обережно вибирати аспект масовості чи аспект електоралізму. Умови політичної конкуренції можуть змусити конкретну партію до швидкої трансформації виборчої а також парламентсько-урядової самоідентичності, і це впливає на функціонування цілої партійної системи. Однак, звичайно, партії дуже неохоче вдаються до змін організаційного плану і тому багато структурних ознак, типових для моделі масової партії, залишаються. Проблеми “масовості”, “виборності” чи “професіоналізації” партії можна розглядати не лише в контексті загальних сфер активності партій як інституцій, в яких конфігурація та присутність традиційних і модерністських ознак може бути відмінною, а в значно ширшому суспільно-історичному контексті.

У 70-х роках у партійних системах було помітним явище, яке отримало назву “розмерзання” партійних систем і було пов’язане з дестабілізацією масових партій, а також з дестабілізацією виборчих коаліцій (слабшає зв’язок між соціальними групами та політичними партіями). У багатьох партійних системах (наприклад, датській, голландській чи бельгійській) зміна попередньої системи та ерозія виборчої поведінки були, між іншим, результатом появи нової категорії партій – т. зв. малих партій.

Розпад традиційних соціальних систем змінив характер політичної конкуренції. Вона стає відкритішою, сильні партії повинні конкурувати за голоси виборців не лише між собою, але також і з малими партіями. Зміна соціальної структури спричинила те, що малі партії певною мірою набули коаліційного потенціалу чи потенціалу політичного шантажу, якими вони раніше не володіли. Партія Центру та ліберальна партія “Демократи’70” в Голландії, після певних успіхів на виборах, не перейшли бар’єру репрезентації (“Демократи’70” зникла 1983 р.). Дещо кращим є становище радикальних лівих партій, але й вони ніколи не можуть бути певними стосовно подолання бар’єру репрезентації (наприклад, комуністи 1946 р. здобули 10,6 % голосів, а 1986 р. – лише 0,6 %, що значно нижче бар’єру репрезентації).

Також щодо малих партій концепція істотності партії Дж. Сарторі повинна бути розв’язана у ширшому політичному контексті, в межах не лише партійної, а й політичної системи загалом та обов’язкових для неї основ політичної гри.

А. Панеб’янко вважає, що трансформація партійної моделі означає процес деінституалізації чи зменшення автономії нових партій стосовно політичного середовища. Одні називають це кризою, інші твердять про несприятливе соціальне оточення, деградування позицій партій у політичній боротьбі.

Епоха масових партій завершилася, і це незаперечний факт. Домінують сьогодні виборчі партії. Однак, чи варто це явище розглядати в категоріях політичного регресу. Від традиційного способу мислення треба відійти. П. Маєр вважає, що “партія яка діє в стилі виборчої може бути фактичною нормою, в той час коли більш закрита та солідарна масова партія може бути явищем перехідним”. Такий напрям думок також представляє А. Піццорно, стверджуючи, “якщо та гіпотеза є правдивою (якщо партії масової інтеграції з’являються в результаті глибоких соціальних змін, в результаті тиску нових типів інтересів, що входять у рамки політичної системи), то масові партії є перехідним феноменом. З’являються вони для гарантії контролю процесу входження нових соціальних груп у рамки політичної системи і стають непотрібними, коли це входження, як і контроль, стають зреалізованими”. Отже можна припустити, що масові партії були типовими для політичного плюралізму, але лише для його першої “креаційної” фази, коли ці нові колективні актори були допущені до процесу здійснення політичної влади в межах представницької політичної системи.

Стабілізація політичної системи несе з собою послаблення політичних партій як інституту. Постає, однак, запитання чи та еволюція моделі партії є лише фазою переходу від організації масової до виборчої, чи є це симптомом кризи партій.


^

7. 4. Класифікація політичних партій

7. 4. 1. Класифікація партій за їхньою величиною

Великі та малі партії. Найпростішою класифікацією, яка досить часто застосовується для характеристики політичних партій, є їхній поділ на великі та малі. Рівень виборчої підтримки чи кількість контрольованих партією мандатів у парламенті, служать основою для такої класифікації. Вплив великих партій (на виборах чи у парламенті) на систему взаємних міжпартійних стосунків є іншим, ніж малих. Отже, наступає диференціація ролей, які виконують окремі партії. Можна одразу ж визнати, що великі партії становлять важливий елемент як виборчої, так і парламентських партійних систем. Проблема виникає тоді, коли мова заходить про так звані малі партії. Вони можуть брати участь у виборах, становити частину виборчої партійної системи, однак – з різних причин – не мають можливості увійти до складу парламенту, чи, як це називає М. Педерсен, перейти поріг репрезентації.

Виділяють дві групи малих партій: ті, які становлять тільки елемент виборчої партійної системи, і ті, які є співтворцями цієї системи. Політичне значення останніх, без сумніву, є більшим, ніж перших, якщо вони можуть стати елементом конфігурації сил, що визначають зміст та напрям політики держави. Однак, у межах цієї системи не всі малі партії мають однакову вагу. Йдеться про визначення об’єктивної межі, яка не лише визначає “розмір” партії, але додатково вказує на роль, яку вона відіграє у конкретній партійній, а часом навіть і у політичній системі. З’являється додатковий поріг, який партія повинна переступити у своєму організаційному розвитку, щоб брати участь у процесі конкуренції на найвищому рівні.


У 60-х роках досить часто вважали, що т. зв. малі партії є перехідним феноменом, який не має суттєвого політичного значення. Однак, у 70-х роках, коли стабільні перед тим партійні системи почали зазнавати трансформації (розмерзання), в літературі щораз більше почали приділяти уваги новоствореним малим партіям. Дає це підстави твердити про певний мобілізаційний потенціал малих партій, які привертають до себе увагу частини електорату і виражають його інтереси поза загальноприйнятою системою політичної конкуренції. Г. Герзог намагається оцінити значення малих партій у ширшому контексті, заявляючи, що відсутність коаліційного потенціалу чи потенціалу шантажу (що безпосередньо стосується основ функціонування партійної системи) загалом не позбавляє їх впливу на політичну систему. Вони можуть мати мобілізаційний потенціал, який можна спостерігати у двох площинах. По-перше, малі партії беруть участь не стільки у політичному, скільки в загальносоціальному процесі переговорів з приводу норм і засад політичної гри. Вони пропонують нові ідеї чи програмні питання, які можуть одержати підтримку частини суспільства, привертаючи увагу засобів масової інформації. Як результат, зростає зацікавленість конктретною політичною партією та її виборчою платформою, наслідком чого може стати здобуття нею місць у парламенті. Деякі автори трактують малі партії як інструменти, що допомагають визначати риси та масштаби політичної культури правлячої еліти. Нова виборча пропозиція, яка одержує підтримку певних соціальних груп, автоматично стає дуже цікавою для сильних партій, які часто адаптують їх до своїх політичних програм. У такий спосіб матеріальна підтримка партійної конкуренції розширюється і не лише в традиційній системі ліві-праві. Часто ініціаторами цих перестановок стають малі партії, які дестабілізують систему, щоб у такий спосіб стабілізувати її на вищому рівні. Отже, з погляду стабільних партій, нові угруповання набувають істотних переваг, хоча б лише у виборчій та соціальній площинах. По-друге, малі партії, функціонуючи поза формальною системою політичної конкуренції, діють як її своєрідний клапан, дуже чутливо реагуючи на настрої соціального протесту чи незадоволення. Тому стан істотності визначається, насамперед, виборцями. Частина електорату зовсім не повинна ідентифікуватись з однією із стабільних партій і, в результаті, втікати від політики у приватну сферу чи користуватись нестандатними проявами політичної поведінки. Партії протесту, потрапляючи зі своєю програмою власне до цих соціальних груп, соціалізують їх спочатку у межі партії, а з часом – у межі і самої політичної системи. У результаті виборча база системи розширюється, оскільки сегменти суспільства, що ігнорувалися стабільними партіями, знаходять дорогу через малі партії до процесу ухвалення політичних рішень.

Які партії потрібно, однак, називати малими? Які критерії при цьому треба застосовувати (кількісні чи якісні)? Врешті, найістотнішою проблемою є проблема, як належить трактувати нові категорії партій на тлі аналізу національних партійних систем та в порівняльному аналізі? У політичній літературі міститься кілька визначень малих партій.

С. Маїр пропонує кількісний підхід до визначення малих партій. Він є прихильником тези, що термін “мала партія” є функцією її величини. Говорячи про величину партії, він керується, насамперед, критерієм виборчої підтримки партії. Малими він називає ті партії, які отримують від 1 до 15 % голосів виборців та беруть участь щонайменше у трьох (не обов’язково поспіль) виборчих кампаніях. Таким чином партії визначаються як великі чи малі на підставі оцінки їхніх виборчих досягнень.

Дж. Сарторі вважає, що процес визначення порогу істотності малих партій, повинен спиратися на оцінку: 1) місця, яке вона займає у системі міжпартійної конкуренції; 2) ролі, яку вона відіграє у процесі управління (формування кабінетів) чи творення опозиції; 3) впливу на зміну основ, що визначають стратегію діяльності партійної системи.

Визначення категорії малих партій – це процес, який базується на тезі, що сам термін “мала” передбачає наявність існування партії великої (чи більшої). Дж. Сміт, пропонуючи цю відносну гіпотезу, відкидає можливість поверхневого визначення критеріїв, які визначають межі даного поняття. Мала партія може бути визнана за таку у контексті певної партійної системи, але може мати зовсім інші властивості в іншій системі партійного змагання. У його інтерпретації наголос робиться на ролі малих партій у структурно різних типах партійних систем.

Однак, певна оцінка значення малих партій може бути результатом виразного окреслення типу партії, з якою маємо справу у конкретному випадку. Дж. Сміт вирізняє три категорії малих партій: маргінальні, партії-петлі, відірвані партії.
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   35



Схожі:




База даних захищена авторським правом ©lib.exdat.com
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації