Поиск по базе сайта:
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів icon

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів




НазваНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Сторінка20/35
Дата конвертації22.05.2013
Розмір6.68 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   35
^

5.3. Функції партій у недемократичних і постколоніальних державах


Під недемократичними системами розуміють такі політичні устрої, в яких ліквідовані основні демократичні права, такі як право на об’єднання або вільні демократичні вибори. Колись до таких режимів зачисляли деспотичні монархії. Сьогодні до їх числа належать фашистські, напівфашистські, військові диктатури. Найбільшу кількість таких держав сьогодні маємо в країнах Латинської Америки.

Існують серед них такі диктатури, за яких діяльність політичних партій заборонена. Влада в цих державах належить адміністративному апарату, військовим та поліції. Однак, у більшості недемократичних режимів діяльність політичних партій у визначених межах допускається.

У цій групі держав виділяють дві ситуації: у першому випадку існує правляча монопартія і не існує інших, легальних чи нелегальних партій, або вони не відіграють жодної ролі в політичному житті; у другому випадку в недемократичному устрої існують легальні чи нелегальні партії, які мають значний суспільний вплив.

Існування легальних опозиційних партій у недемократичних режимах є явищем рідкісним. Зазвичай, недемократичні політичні режими ліквідовують легальну опозицію. У початковий період режиму легальна опозиція може ще існувати (у фашистській Італії 1922-1926 рр., більшовицькій Росії 20-х років). Але згодом вона ліквідовується.

Опозиційні партії, легальні чи нелегальні, в недемократичній системі націлені на повалення існуючого політичного устрою, але оскільки в легальний спосіб зробити цього вони не можуть, то виборча функція для них не є істотною. Легальні партії часто є осередками інтелектуального опору режиму і для суспільства виступають лише символом демократичних можливостей здійснення влади. Дуже часто вони слугують лише прикриттям для нелегальних радикальних організацій руху опору режиму.

Партії ж, які ведуть підпільну боротьбу з існуючим політичним режимом, готуються або до перевороту, або до революції. Звичайно, вони прагнуть не зміни уряду, а зміни всього суспільного устрою. Прикладом такого типу організацій є партія російських більшовиків.

Діяльність монопартії за недемократичного режиму також має специфічні ознаки. Найчастіше вона заміняє державу. Типовим прикладом тут є гітлерівська Німеччина, бі-льшовицька Росія, де діяльність усіх інших партій була заборонена.

Теоретично монопартія може виконувати обидві основні функції політичних партій – виборчу та функцію керівництва. Виборча функція стосується діяльності парламенту, вибори до якого і забезпечує монопартія. Насправді ж парламент у недемократичних режимах нічого не вирішує. Є це, звичайно, також імітацією виборчої функції монопартією. Партія в недемократичних режимах виконує у відповідному сенсі функцію добору еліти оскільки саме через партію відбувається рекрутування на відповідні державні посади. Звичайно, це не єдиний, але досить важливий, канал формування правлячої еліти режиму.

Інші функції в умовах недемократичного режиму монопартія виконує подібно, як і в демократичних режимах. Насамперед вона реалізує функцію керівництва, признача-ючи своїх представників на керівні державні посади. У реалізації цієї функції монопартія випереджає політичні партії в демократичних державах. Монопартія намагається повністю опанувати весь державний апарат, не залишаючи жодних сфер поза своїм впливом (судочинство, армію, науку). Більшість посад у державному апараті, навіть другорядних, залишаються зарезервованими для членів монопартії.

У деяких диктаторських системах, особливо в устроях класичного фашизму (Італія, Німеччина), спостерігаємо ще одну особливість – партійні організації стають одержавленими і виконують державні функції, хоча одночасно і не втрачають свого партійного характеру. Велика фашистська рада в Італії стала найвищим державним органом. Державні функції перебирають на себе військові формування. Так було в Німеччині з СС, яка початково була внутрішньопартійним формуванням, а потім трансформувалася в державну поліцію. Подібне сталося і з політичною поліцією в Італії. Звичайні межі між державним та партійним апаратом стираються, державну владу перебирає на себе монопартія.

У специфічний спосіб тоталітарні партії реалізують і інтеграційну функцію – здійснюючи контроль над всіма сферами життя суспільства і громадянина, включно з його сі-мейним, приватним, інтимним життям. Вони організовують систему, в якій в інтересах справи всі доносять один на одного, навіть на найближчих родичів. Бойовики партії готові до самосуду в ім’я “справедливості”. Зокрема, так звана “ніч довгих ножів” та “кришталева ніч” у Німеччині є тому яскравими прикладами.

Завданням партії стає виховання людини, беззастережно відданої вождеві та владі. Є це специфічним способом реалізації функції інтеграції та мобілізації населення. Партія з інструменту виховання перетворюється на знаряддя деморалізації та страху, інструмент поневолення суспільства.

Певні специфічні функції виконують політичні партії в постколоніальних державах. У першу чергу вони стосуються як мети, так і характеру їхньої діяльності. На відміну від політичних партій розвинених держав, основними функціями партій у постколоніальних країнах є інтеграційна, мобілізаційна. Це не означає, що ці партії не виконують виборчої функції чи функції керівництва, однак після здобуття незалежності та приходу до влади ці функції політичних партій відходять в постколоніальних державах (на відміну від роз-винених демократичних країн) на другий план, що часто пов’язано з фактом переходу цих держав у розряд однопартійних систем. У багатьох державах Африки (Гана, Кенія, Марокко) взагалі довгий час вибори не проводились. Пояснюється це частково і тим, що у багатьох слаборозвинених державах партії не виконували власне політичних функцій і не служили розвику демократії. Дуже часто вони активізували сепаратистські тенденції, етнічні та релігійні конфлікти. До цього потрібно також додати високу безграмотність населення та суто технічні проблеми (складання списків виборців та труднощі комунікації).

У державах, де існує однопартійна система, вибори набувають швидше характеру мобілізації населення на підтримку правлячого режиму, ніж справжньої політичної кон-куренції і добору кандидатів. Тому власне інтеграційна та мобілізаційна функції для цих партій є визначальними.

Під інтеграційною функцією слід розуміти діяльність, спрямовану на ліквідацію існуючих племінних, мовних, релігійних суперечностей. Тут партія виступає головно інст-рументом виховання мас. Партія формує в населення почуття національної єдності, культивує і підтримує його шляхом загальнонаціональної пропаганди та агітації, політичного виховання, різного роду загальнонаціональних акцій.

Що стосується мобілізаційної функції, то вона виконує важливу роль і в модернізації соціальних відносин у цих державах. Руйнуючи старі архаїчні структури, партія виходить на їхнє місце як новий соціальний інститут, що займається опікою над населенням, порушує і намагається вирішувати місцеві проблеми. Здійснює вона важливі акції в галузі освіти, культури, господарського життя. Партійна робота тут ведеться як боротьба з безграмотністю, племінними пережитками, за рівноправність жінок. Наприклад, у Гвінеї партія виступила проти багатоженства і викупу за жінок.


Запитання і завдання

1. Назвіть головні підходи до визначення функцій партій.

2. Які функції партій належать до виражених і які до прихованих?

3. Які з функцій партій мають соціальний, державно-публічний і організаційний характер?

4. Охарактеризуйте функцію формування політичних цілей та завдань. Як поділяються політичні партії за характером реалізації цієї функції?

5. Якими способами реалізується функція артикуляції та інтеграції соціальних інтересів? Чим відрізняються політичні партії від груп інтересів?

6. Партії, як джерела ідентичності. Партійна лояльність.

7. На виконання яких завдань мобілізують населення політичні партії?

8. Яка функція політичних партій вважається головною в демократичних системах? Назвіть етапи її реалізації.

9. Які існують способи добору кандидатів? Які фактори впливають на добір кандидатів?

10. Які існують процедури формування виборчих програм?

11. Що таке структуризація голосів виборців?

12. Політичні партії як “ланцюги зв’язків”. Функція зв’язку.

13. Функція керівництва і особливості її реалізації.

14. У чому полягає роль опозиційної партії в здійсненні керівництва державою?

15. У чому полягають особливості функцій партій у недемократичних системах?

16. Як реалізують свої функції політичні партії в постколоніальних державах?


Реферати та повідомлення


1. Політичні партії в тоталітарних режимах.

2. Політичні партії в постколоніальних державах.

3. Політичні партії в перехідних суспільствах.

Література

Андреев С. С. Политическое управление и политическое руководство // Социально-политические науки, 1992, № 5.

Базів В. Інструмент влади: порівняльний аналіз походження і функціонування політичних партій у тоталітарній та демократичній політичних системах.- Львів, 1999.

Бурлацкий Ф., Галкин А. Социология. Политология. Международные отношения.- М., 1974.

Вятр Е. Социология политических отношений.- М., 1979.

Городецкая И. Е. Великобритания: избиратели, выборы, партии. 1945-1970.- М., 1974.

Гордон Л. Н., Плискевич Н. М. Развилки и ловушки переходного периода // Полис, 1994, № 4.

Даль Р. А. Пути перехода к демократии // Политика, 1991, № 10.

Даниленко В. Н. Политические партии и буржуазное государство.- М., 1984.

Джилас М. Лицо тоталитаризма.- М., 1992.

Евдокимов В. Б. Партии в политической системе буржуазного общества.- Свердловск, 1990.

Желев Ж. Фашизм. Документальне дослідження німецького, італійського та іспанського фашизму // Філософська та соціологічна думка, 1991, № 1.

Злобин В. И. Какая партия нужна пролетариату? (Из истории создания пролетарской партии в России) // Вестник Московского университета. Сер.12. Соц.-полит. исслед., 1990, № 6.

Ковлер А. И. Франция: партии и избиратели.- М., 1984.

Клямкин И. Посткоммунистическая демократия и ее особенности в России // Полис, 1993, №2.

Линц Х. Х. Крушение демократических режимов. Кризис, разрушение и восстановление равновесия // Проблемы Восточной Европы, 1993, № 39-40.

Лоуэлл А. Правительства и политические партии в государствах Западной Европы.- М., 1905.

Орлов А. Г. Политическая система стран Латинской Америки.- М., 1982.

Піча В. М., Стеблич Б. А. Політичні партії у політичній системі суспільства: Навчальний посібник.- Львів, 1994.

Политические партии США в новейшее время / Под. ред. Н. В. Сивачева.- М., 1982.

Прозоров Ю. Б. Партии в переходных обществах (латиноамериканский опыт) // Полис, 1994, № 4.

Рассен Б. Практика и теория большевизма.- М., 1991.

Рябов С. Партія політична // Політол. читання, 1994, № 3.

Сартори Дж. Вертикальная демократия (Меньшинства и элиты. Полиархия в ее нормативном определении) // Полис, 1992, № 4.

Тихомиров В. И. Партия апартеида: социально-политическая революция националистической партии ЮАР.- М., 1987.

Холмская М. Р. О многопартийности в странах СНД // Государство и право, 1992, № 9.

Шапиро И. Введение в типологию либерализма // Полис, 1994, № 3.

Шаповал В. Зарубіжний парламентаризм.- К., 1993.

Шварценберг Р. Ж. Политическая социология: В 3-х ч.- М., 1992.

Шведа Ю. Методологічні застереження Дж. Сарторі щодо аналізу партійних систем // Нова політика, 1998, № 5.

Шведа Ю. Соціологія партійних систем Моріса Дюверже // Нова політика, 1996, № 4-5.

Энтин Л.М. Политические системы развивающихся стран: государство и политические партии в странах Азии и Африки. ­- М., 1978.


6. Партійне керівництво

З цього розділу Ви дізнаєтеся:

  • про суть, моделі, принципи та типи партійного керівництва;

  • про фактори, які визначають характер партійного керівництва;

  • про “соціологічний закон Дюверже”;

  • про партійні коаліції і їх типи, теорію коаліцій;

  • про теорію “кризи партійного керівництва”.



Основні поняття

партійне керівництво, соціологічний закон Дюверже, партійна коаліція, виборча коаліція, парламентська коаліція, урядова коаліція, ініціативні партії, доповнюючі партії, теорія коаліцій, мінімально виграшні коаліції, максимально закриті коаліції, партії-обгортки, комплементарні партії, буферні партії, балансуючі партії, партії-крила.

***

За твердженням Р. Катца, центральною функцією партій у демократичній політичній системі є функція керівництва та політичної відповідальності за процес керівництва. Якщо інші функції можуть реалізовуватися й іншими суспільними організаціями, то виключне право на здійснення легітимної державної влади належить лише політичним партіям. Кожна партія, не обмежуючись лише політичним впливом на владу, намагається взяти безпосередню участь у її здійсненні. Ця функція є достатньо складною для аналізу і важливою для розуміння сучасного демократичного політичного процесу через що заслуговує на окремий розгляд.

У конкурентній політичній системі політичні партії відіграють важливу роль у діяльності як уряду, так і опозиції. Ці внутрішньоурядові ролі партій відрізняються в кожній країні. Вони чітко представлені в парламентській системі британського типу, але вони також є і в США та в інших країнах.

У керівництві урядом партії відповідають за організацію законодавчого процесу і втілення урядом виборчої програми партії. У цьому випадку вони повинні координувати свою діяльність з представниками уряду (чи президентською адміністрацією). Партія може здійснювати керівництво сама або в коаліції з іншими. У обох випадках вона займається визначенням діяльності головних урядових структур, внутрішньою і позаурядовою партійною координацією.

Опозиційна діяльність є також функцією керівництва партії у конкурентній політичній системі. За альтернативної двопартійної системи головне завдання другої партії – усунути правлячу партію й посісти її місце.

За багатопартійної системи роль опозиційної партії є скромніша – вона намагається заволодіти частиною урядових посад. У будь-якому випадку менша партія, для того щоб функціонувати взагалі як політична партія, повинна впливати на уряд з перспективою заміни урядових кадрів у майбутньому. Якщо вона не шукає цієї заміни, її роль не відрізняється від ролі групи інтересу.


^ 6. 1. Суть поняття “партійне керівництво”

У науковій літературі загальновизнаним є положення про те, що сучасні політичні системи, які вважаються демократичними, засновані на партійному керівництві. Поняття демократії пов’язане з процесом, який гарантує появу людей, які здійснюють публічні функції завдяки перемозі певної політичної партії на загальних виборах. Можна уявити собі також і вибори непартійні, однак у сучасній практиці необхідною умовою появи демократичного правління є поява конкурентної партійної системи. На підставі цього Р. Катц стверджує, що партійне керівництво є синонімом представницької демократії. Однак треба зазначити, що йдеться про ситуацію, за якої партії виступають справжніми носіями політичної влади.

Загалом принцип партійного керівництва означає, що:

1) в межах політичної системи існує конкурентна партійна система, яка є результатом існування свободи створення і діяльності політичних партій. Ця конкурентна модель системи пов’язана з цінностями ліберальної демократії чи, як вважає Дж. Смітт, є механізмом, що її наповнює;

2) конкурентна партійна система інституює свободу політичного вибору здійснюваного в межах суспільства та право опозиції пропонувати альтернативні рішення;

3) результатом партійної конкуренції є те, що переможець переймає цілковитий контроль над процесом керівництва (часто необхідним є формування партійних коаліцій, хоча традиційний принцип партійного керівництва насамперед акцентує увагу на формуванні однопартійного керівництва);

4) створена в такий спосіб влада має демократичну легітимність. Процес прийняття рішень контролюється політичною партією (чи партіями), яка спирається на волю масового суверена, висловлену ним у виборчій кампанії;

5) державна влада є відповідальною перед суспільством, бо виникла завдяки організованим у політичні партії суспільним групам, які пройшли свою апробацію через участь у загальних виборах;

6) існує група політиків, лояльних до партії і відповідальних перед електоратом, яка займає особливе місце в процесі суспільно-політичних переговорів та прийнятті рішень.

Ці принципи існування партійного керівництва стосуються демократичного оточення партійної системи і мають загальний та системний характер. Більшість політологів, які підтримують принцип партійного керівництва в контексті теорії демократії вважають, що модель партійного керівництва уможливлює існування перед суспільством політично відповідального уряду через те що в ньому беруть участь представники партії, які так само, як і партія, своїм становищем завдячують виборам.

Переносячи цей аналіз на рівень партійної системи, слід визнати необхідність дотримання додаткових умов, які сприяють стабілізації переговорного процесу між політичними партіями як основного чинника у формуванні державної політики. Йдеться про те, щоб:

а) всі політичні рішення затверджувалися партійними політиками, обраними на конкурентних виборах, або іншими особами, відповідальними перед ними. Лояльність до певної партії як актуального суб’єкта державної влади повинна існувати в межах бюрократичного апарату та інших публічних чи псевдо-публічних інститутів;

б) напрям політики держави визначається правлячою партією, якщо вона формує однопартійний уряд, чи групою партій, які беруть участь у формуванні коаліційного уряду;

в) партія (партії) займають найважливіші посади в публічній адміністрації, а підлеглі пройшли процес добору через визначені внутрішньопартійні та міжпартійні процедури.

Отже, традиційна (англосаксонська) концепція партійного керівництва, яка вважає, що лише однопартійні уряди (типу британського) гарантують повну реалізацію ідеї домінування партійного стилю здійснення політики в державі, була повністю відкинута європейською політичною традицією. Тут більша увага акцентується на тому, що робить партія, отримуючи статус правлячої, а не на тому, в який спосіб вона обрана і чи володіє абсолютною більшістю в парламенті.

6. 1. 1. Чинники, що визначають характер партійного керівництва. Дж. Пасквіно відзначає три види політичних інституцій, важливих для появи і стабілізації партійного керівництва – тип виборчої системи, структура парламенту та тип політичного режиму.

^ Тип виборчої системи. Теза про те, що правдиве партійне керівництво може існувати лише у мажоритарній виборчій системі, сформульована М. Дюверже, отримала назву соціологічного закону. Він стверджує, що мажоритарна виборча система породжує двопартійну систему, яка сприяє інституалізації принципу партійного керівництва, а пропорційна система – багатопартійну систему, яка ускладнює його реалізацію.

На думку М. Дюверже, в системах більшості функціонує:

а) механічний ефект виборчого права, який полягає в тому, що всі партії, які беруть участь у виборах, за винятком двох найсильніших, є перманентно підпрезентаційними;

б) психологічний ефект виборчого права, який полягає у тому, що виборці схильні голосувати за найсильніші партії побоюючись втрати своїх голосів.

Однак очевидно, що характер зв’язків між двома типами систем є значно складнішим, ніж про це говорить М. Дюверже. Крім цього більшість політологів звертають особливу увагу на тип партійної системи, коли йдеться про стабільні демократії. В результаті виборча система постає перед нами у демократичному політичному укладі швидше як наслідок, ніж як причина. Мажоритарна виборча система звичайно стабілізує та продовжує існування вже існуючої двопартійної конкуренції, але її не можна розглядати як вик-лючне джерело двопартійності, а відтак і стабілізатора партійного керівництва.

І хоча соціологічний закон М. Дюверже зазнав значної критики, однак очевидно, що загальна тенденція, яку він відзначив, існує. Підтверджують це порівняльні дослідження виборчих і партійних систем країн ліберальної демократії. Наприклад, із 30 країн з мажоритарною виборчою системою 21 країна має двопартійну систему, 2 – систему домінуючої партії, в одній кандидати в парламент номінуються без участі партій і лише в 6 державах існує багатопартійна система. Водночас із 20 держав, які використовують пропорційну виборчу систему, 15 – мають багатопартійну систему, 3 – двопартійну, 2 – систему домінуючої партії. Про характер співвідношення виборчої і партійної систем свідчить наведена нижче таблиця.

^ Виборчі та партійні системи в ліберально-демократичних державах

Держави з мажоритарними виборчими системами

Держави з пропорційними виборчими системами

^ Тип партійної системи

Австралія




Двопартійна




Австрія

Багатопартійна

Багами




Двопартійна

Барбадос




Двопартійна




Бельгія

Багатопартійна

Великобританія




Двопартійна




Данія

Багатопартійна




Голландія

Багатопартійна




Ізраїль

Багатопартійна

Індія




Домінуючої партії




Ірландія

Багатопартійна

Італія




Багатопартійна

Канада




Багатопартійна




Люксембург

Багатопартійна

Малайзія




Багатопартійна




Мальта

Двопартійна




Мексика

Домінуючої партії




Німеччина

Багатопартійна




Норвегія

Багатопартійна

Нова Зеландія




Двопартійна

Сінґапур




Домінуючої партії

США




Двопартійна




Фінляндія

Багатопартійна

Франція




Багатопартійна




Шрі-Ланка

Двопартійна




Швейцарія

Багатопартійна




Швеція

Багатопартійна




Японія

Домінуючої партії

Виборчі системи зумовлюють явище надпрезентації (коли партії отримують більше мандатів, ніж подано за них голосів) і підпрезентації (коли партії отримують менше мандатів, ніж подано за них голосів).

Дж. Сарторі та М. Шугарт поділяють виборчі системи на слабкі та сильні. Обидва автори як основний критерій своєї класифікації застосовували ступінь впливу виборчої системи на виборців. Слабка виборча система не застосовує спеціальних елементів збільшення диспропорції в процесі боротьби за депутатські мандати, сильна ж їх використовує. Мажоритарна виборча система, без сумніву, належить до категорії сильних. Частина з-поміж пропорційних систем теж належить до цієї категорії, особливо ті, які застосовують формулу де Хондта: малі виборчі округи та високий прохідний бар’єр (наприклад, в Іспанії, Греції, Португалії). Виборчі системи, які застосовують формулу Сен-Лаге: великі виборчі округи та низький прохідний бар’єр – належать до категорії слабких виборчих систем. Саме в цьому контексті треба розглядати процес становлення принципу партійного керівництва і його межі. Сильні системи застосовують маніпуляційний вп-лив на виборців, а також на перебіг та характер міжпартійної конкуренції, уможливлюючи стабілізацію сильнішої версії партійного керівництва. По-перше, сильна система обмежує сам вибір, підштовхуючи виборців до усвідомлення необхідності підтримки сильнішої політичної партії з метою виграшу в міжпартійній конкуренції. Таким чином страх перед втратою свого голосу стає основним мотивом, який визначає симпатії виборців. По-друге, не заохочує малі партії до участі у міжпартійній боротьбі, оскільки шанси її потрапити до парламенту мінімальні. По-третє, сильні виборчі системи ускладнюють зміну партійної системи. Слабкі системи не виключають можливості стабілізації партійного керівництва, однак, як правило, виникає слабша його версія.

^ Структура парламенту. Звичайно, процес формування сильного партійного керівництва чи його стабілізація пов’язаний з функціонуванням однопалатних (однокамерних) парламентів. Якщо існує вища (чи друга) палата парламенту, то втрата нею реальних впливів не ускладнює перебігу процесу прийняття рішень і не створює загрози для стабільності партійного керівництва (наприклад, палата лордів у Великобританії). Якщо маємо справу з сильним типом партійного керівництва, то шанси існування реального бікамералізму (двопалатності) зменшуються. Існування організаційно сильних партій, які мають значну підтримку виборців гарантує створення достатньої системи зв’язків між двома палатами і появою партійного керівництва. Буде цей процес, однак, менш ефективним у випадку бікамералізму (процес прийняття рішень затягується, а здатність партії нав’язати своє рішення двом палатам є обмеженою, що можна прослідкувати на прикладі Німеччини).

^ Тип політичного режиму. На думку Дж. Пасквіно, взаємини парламент – виконавча влада “є вирішальними для функціонування будь-якої форми партійного керівництва”. Йдеться про дві проблеми: спосіб формування виконавчої влади та її повноваження. Є вони відмінними у межах президентської та парламентської системи правління. Варта зазначити, що президентська форма правління дуже відрізняється від моделі партійного керівництва. Відрізняється вона виразним домінуванням виконавчих структур над партійними. Загалом можна стверджувати, що президентська форма правління не сприяє і навіть обмежує стабілізацію механізму партійного керівництва через обмеження міжпартійної конкуренції. Прикладами такого типу є політичні системи Франції, Фінляндії та По-ртугалії. У Франції конституція з 1958 р. гарантує президентові багато прав, але істотно його позицію визначають два чинники: існування позаконституційних конвентів та зв’язок між президентською та парламентською більшістю. Це зумовлює формування в країні політики, яку прийнято називати “двірцевою” (court politics). Так звані президентські партії є механізмом допомоги президентові в отриманні підтримки виборців на президентських виборах. Діяльність уряду є джерелом патронату з боку держави, а сам президент володіє майже монархічними правами. Оскільки президентські партії сприяли перемозі президента у Франції (голлістська партія), то сенсом їхнього існування стала саме ця функція. Були це організації, які мали на меті представляти інтереси певних груп еліт і це відсунуло на другий план проблему їхньої програмної ідентичності. Однак, французька система – це лише псевдопрезидентська система. На практиці президент може домінувати так довго, як довго президентська партія матиме більшість у парламенті. Якщо вона втрачає більшість, то система набуває типово парламентських ознак. Вибори 1986р. на короткий час спричинили відділення президентської меншості від парламентської більшості (cohabitation), а вибори 1993 р. перевернули цей уклад і продовжили його (другий етап сohabitation). Так само у Португалії в 1974-1982 рр. важко говорити про існування партійного керівництва через існування тут двох інституцій: правління президента і так званої Революційної ради (військового органу). І лише у першій половині 70-х років почалася консолідація партійної системи і парламентаризація політичного режиму.

Парламентська форма правління пов’язана з існуванням колегіальної відповідальності тих, хто здійснює керівництво (це може застосовуватися через квотум недовіри чи за підтримки уряду парламентською більшістю). Найдосконалішим механізмом реалізації цієї відповідальності є політичні партії.

Треба також пам’ятати, що за даної форми правління прем’єр володіє правом на розпуск парламенту. Сама лише загроза застосування цього права дисциплінує парламентську більшість і є зброєю проти опозиції. У ситуації парламентської кризи партія (лідери) можуть створити в такий спосіб нову більшість через повторні вибори. У парламентських системах уряд та опозиція є виразними показниками громадської думки, висловленої населенням на виборах, а факт існування партійного керівництва є фактом їхньої відповідальності перед виборцями.

Політичні системи, які засновані на парламентській формі правління і мають однопалатний парламент, створений на підставі виборчої системи звичайної більшості, – це найоптимальніший політичний уклад, який гарантує появу та стабільність існування партійного керівництва. Другою крайністю є політична система, яка поєднує президентське правління з двопалатним парламентом, де кожна з палат має приблизно однакові чи подібні повноваження (так званий симетричний бікамералізм), який застосовує пропорційну виборчу систему без прохідного бар’єра. Між тими крайнощами існує чимало проміжних форм.

^ 6. 2. Типи партійного керівництва

Здобуття представництва в парламенті відкриває перед партією можливість безпосередньої участі в ухваленні державних рішень. Отже, найближчою метою партії стає здобуття нею певних визначених публічних посад, а перспективною – забезпечення впливу на зміст державної політики. Політичні партії як державно-політичні осередки пропонують визначену коаліційну стратегію або каталог політичних умов і вимог, які визначають основи міжпартійних стосунків. Стосується це насамперед багатопартійних систем, в яких урядові кабінети мають, звичайно, коаліційний характер. У двопартійних системах, а часами і в багатопартійних (Іспанія, Греція, Швеція, Норвегія чи Данія) формуються однопартійні уряди, що контролюють абсолютну більшість мандатів у парламенті. Однак у більшості держав, де існують багатопартійні системи, партії, які досягли успіху на виборах, обирають стратегію, спрямовану на максималізацію користі у процесі формування коаліційного кабінету. Звичайно, це означає бажання отримати максимальну кількість міністерських посад, а також і посаду глави уряду. Однак, партійні лідери можуть прагнути контролю над конкретними міністерствами як способу реалізації своїх програмних засад, важливих з точки зору зазначеної раніше виборчої стратегії. Тому коаліційна стратегія передбачає спробу винагороди шляхом отримання контролю над певним міністерством. Таким чином у коаліційних переговорах з’являється новий чинник – проблемна мотивація партнерів, які беруть у них участь. У такий спосіб реалізується програмна мета партій. Передбачають вони програмну стратегію, в якій визначені конкретні проблемні питання, розв’язання котрих повинно бути однією з цілей діяльності коаліційного уряду. Очевидно, що розмір і важливість цих завдань стають предметом міжпартійних переговорів. В ідеологічно споріднених партіях політика добору особливих партійних завдань може взагалі не з’явитися або відіграє незначну роль. У цій ситуації програмна стратегія може набути максималістського і наступального характеру. Навпаки, у партійній конфігурації з ідеологічними відмінностями необхідність пошуку програмного консенсусу відкриває шлях до адаптації тих вимог, які є суперечливими, коли йдеться про остаточну форму програми політики коаліційного уряду.

Враховуючи способи формування партіями уряду можна виокремити три типи партійного керівництва: однопартійне, коаліційне, домінуюче.

^ Однопартійне керівництво. Цей тип партійного керівництва здебільшого з’являється в умовах існування біполярної структури партійної конкуренції, де домінують дві великі партії (двопартійність). Класичним прикладом цього типу є Великобританія. Виборці визначають не лише партійний склад парламенту, силу існуючих в ньому фракцій, але опосередковано і склад наступного уряду та його лідера. Правляча партія користується майже необмеженими засобами, які гарантують впровадження її програми в життя. З подібним механізмом можна зустрітися також і в системах, відмінних від класичної двопартійності, хоча і приналежних до категорії систем з біполярною конкуренцією. В Норвегії та Швеції в 70-80-х роках з’явилася система двоблокової конкуренції між соціалістичними та несоціалістичними силами. Партійна система Німеччини та Австрії називається модифікованою двопартійною системою (або дві з половиною партії). Трансформація політичної системи Франції в 70-х роках наблизила її до двоблокової політичної системи. Політичні системи Іспанії, Греції та Італії після 1994 р. також еволюціонізують у напрямі “біполярного конкурентного укладу“ (конкуренція двох партій чи партійних коаліцій), що збільшує можливість формування однопартійного керівництва.

^ Коаліційне керівництво. За даного типу партійного керівництва на виборах жодна з партій (чи домінуюча коаліція) не здобуває парламентської більшості, необхідної для формування однопартійного уряду. Жодна з партій не домінує, бо існує багато політичних сил, які опонують владі. Успіх партії на виборах ще не означає автоматичної її участі в правлячому уряді. Урядові коаліції швидше формуються за підсумками виборів, ніж у ході виборчої кампанії. Керівник уряду також призначається за підсумками виборів. Уряд і його програма визначаються в результаті міжпартійних домовленостей. Типовим прикладом цього типу партійного керівництва є Данія.

^ Домінуюче керівництво. Цей тип партійного керівництва передбачає наявність партії, яка відіграє домінуючу роль в процесі міжпартійних переговорів з приводу формування правлячої коаліції – так званої ініціативної партії. Звичайно, це партія, яка контролює в парламенті найбільшу кількість мандатів. Склад партійної коаліції, політична програма (ліва чи права) можуть змінюватися, однак ініціативна партія залишається основою для наступних міжпартійних переговорів. Без її участі міжпартійні домовленості неможливі, а відтак неможливе і формування уряду. Часто обрання глави уряду є також наслідком міжпартійних домовленостей (часом і внутрішньопартійних, як у випадку з Італією) найчастіше після виборів.

^ 6. 3. Партійні коаліції

У політичному житті партії дуже часто змушені вдаватися до співпраці між собою, формуючи різного роду партійні коаліції. Сам термін “коаліція” означає об’єднання, спілку, блок. Походить він від латинського слова coalescere, що означає “рости разом”. А. Раппапорт вважає, що “коаліція це угода двох чи більше акторів, які прийняли рішення кооперуватися між собою з метою максималізації власної користі”. Партійна коаліція є вибором такої партійної конфігурації, яка, спираючись на існуючі можливості та умо-ви, в найбільш оптимальний спосіб служить реалізації поставленої мети.

Політичні партії, які беруть участь у формуванні партійної коаліції, ризикують в межах міжпартійної конфігурації втратити свою ідентичність, однак переконання, що остаточний результат принесе більше користі, у них переважає. У суспільствах, які характеризуються високим рівнем фрагментаризації, політична еліта може застосовувати стратегії конфронтації або кооперації. Згідно з А. Лійпхартом, коопераційна діяльність характерна переважно для консенсусних демократій.

Найчастіше вживаним поділом партійних коаліцій є поділ на основі кількості їх учасників – на двопартійні і багатопартійні. Залежно від розміру партії, які формують партійну коаліцію, вони поділяються на коаліції великих партій, малих і середніх. Залежно від мети формування коаліції вони поділяються на виборчі (для спільної участі у виборах), тимчасові (для досягнення якихось тимчасових цілей), а найчастіше формують вони парламентські коаліції (для формування і діяльності уряду або опозиції йому).

^ Виборчі коаліції. Формування виборчих коаліцій належить до числа найважливіших виборчих стратегій політичних партій. При формуванні виборчих коаліцій політичні партії виходять з того, що спільно вони досягнуть кращих результатів, ніж окремо. Учасники коаліції прагнуть об’єднанням своїх зусиль і ресурсів досягти такої нової якості, яка б давала їм можливість зібрати більшу кількість голосів виборців, ніж коли вони збирають їх окремо. У зв’язку з цим виборчі коаліції поділяються на: адитивні, субадитивні, суперадитивні.

До адитивних коаліцій належать виборчі, які отримують таку підтримку виборців, яка рівна сумі підтримки кожного окремого учасника коаліції. Коаліції, що отримують меншу підтримку називаються субадитивними, а ті коаліції, які отримуюють більшу сумарну підтримку називаються суперадитивними.

Перший тип коаліцій найчастіше пов’язаний з об’єднанням споріднених партій, які борються на виборах за підтримку одного і того ж виборчого сегмента. Їхнє об’єднання не призводить до втрати ними своєї ідентичності, а тому не відбувається відпливу підтримки до інших політичних угруповань.

Другий тип коаліцій – коли характер коаліції не відповідає очікуванням виборців. Це відбувається переважно тоді, коли в межах коаліції задіяні такі політичні актори, які порушують програмну цілісність та ідентичність об’єднання, що призводить до відпливу від нього різних виборчих сегментів, які не вважають цю коаліцію своєю.

Третій тип коаліції означає, що її учасники зуміли зберегти свій електорат. До того ж додалися голоси тих, хто підтримує сам факт об’єднання політичних сил. Крім того, спрацьовує психологічний ефект, описаний М. Дюверже, – виборці охочіше голосують за сильніших учасників виборчих змагань. Сам факт порозуміння між політичними силами є явищем для суспільства позитивним оскільки засвідчує здатність еліт до гармонізації своїх стосунків заради суспільної користі. З правового погляду політичні партії можуть брати участь у виборах як: партійні коаліції, передвиборчі блоки, окремі партії. У кожному окремому випадку законодавець передбачає інші формальні вимоги до суб’єкта виборчого процесу, що теж може бути певним застереженням для формування виборчих коаліцій.

^ Парламентські коаліції. Коаліції, які створють партії для забезпечення своєї парламентської діяльності називаються парламентськими. На практиці існує кілька типів парламентських коаліцій:

1) коаліція як результат розпорошення партій;

2) коаліція в біполярному укладі партій;

3) коаліція в умовах домінуючої партії, яка виступає у двох виглядах: а) проти домінуючої партії; б) коаліція домінуючої партії.

Більшість учених зазначають, що “золотий вік” багатопартійного парламентаризму вже відійшов і після Другої світової війни ми маємо справу з партійними коаліціями, які формуються в умовах розпорошення політичних сил. Сучасними прикладами коаліцій такого типу виступають партійні коаліції Голландії, Бельгії, Фінляндії, Данії. Партійна коаліція формується тут швидше за підсумками виборів, ніж перед виборами. Жодна з політичних партій не домінує. Електоральний успіх основних партій впливає на її шанси потрапити до складу правлячої коаліції не суттєво. Рішення про це є результатом післявиборчих міжпартійних переговорів.

Коаліція в умовах біполярного укладу політичних сил з’являється за двопартійності. Великобританія є класичним прикладом такого типу. З подібною схемою можна зустрітися і поза двопартійними системами.

Досвід показує, що домінування партії в політичному житті відбуваєтья тоді, коли: 1) партія на кількох парламентських виборах здобуває поспіль більше 40 % депутатських мандатів; 2) більше ніж на 20 % випереджає своїх конкурентів. Трапляються також випадки, коли партія має незначне переважання, але залишається тривалий час правлячою, використовуючи поляризацію партійної системи.

Аналіз конкретних систем цього типу дає підстави для виокремлення трьох різних укладів однопартійного домінування:

1) партія здійснює державне керівництво одноосібно на основі абсолютної переваги в парламенті, а коли це не вдається, то намагається запровадити дострокові вибори. Прикладом домінування такого типу є правління Японської ліберально-демократичної партії, яке триває з 1958 р.;

2) якщо парламентське представництво партії не дає їй можливості одноосібно здійснювати державне керівництво і може призвести до втрати влади, то вона намагається організувати коаліцію зі своїм домінуванням. Прикладом цього типу домінування було домінування соціал-демократів у Швеції та Норвегії;

3) немає абсолютного домінування, а тому партія намагається залучити до державного управління представників опозиційних сил, що дезінтегрує опозицію. Прикладом цього типу домінування є ситуація у Польщі, яка склалася після виборів 1993 р. (домінування Союзу демократичної лівиці).

Прикладом коаліції, спрямованої проти домінуючої партії, може бути досвід формування правих коаліцій проти правління соціал-демократів у Скандинавських країнах. Однак, звичайно, така конфігурація міжпартійного змагання призводить до перетворення її у двоблокову модель.

^ Урядові коаліції. Загалом парламентську демократію можна охарактеризувати як лад, який за своєю суттю полягає у формуванні населенням правлячих команд через механізм виборів. На практиці, однак, лише двопартійна система є найбільш наближеною до парламентської моделі демократії. Обидві великі партії мають можливість виграти на виборах і сформувати уряд або перейти до нього в опозицію. В ситуації, коли державне управління здійснюється через механізм партійних коаліцій, зникає безпосередній зв’язок між виборчим актом і складом правлячих команд. Як показують підрахунки, в третині випадків уряди меншості формують далеко не ті партії, які здобули найбільшу підтримку на виборах. Більше половини урядів формують коаліції більшості та меншості, склад яких за однакових результатів виборів може бути різноманітним. Часто програмні та коаліційні зміни цих партій є зовсім неочікуваними для виборців.

Парламентські коаліції, які мають на меті формування уряду, складаються за таких умов: 1) наявності вільної конкуренції політичних сил, за якої вони намагаються отримати максимальний доступ до влади, але неспроможні здійснювати її самостійно; 2) розпорошення політичних сил, яке виражається у тому, що жодна партія і жодний політичний блок не спроможні отримати абсолютну перевагу; 3) поляризації політичних сил у парламенті на тлі бажання одних партій сформувати блок більшості з метою залучення інших до співучасті у здійсненні влади.

Формування правлячої коаліції вимагає від її учасників дотримання таких умов: а) пошуку основними політичними блоками природних союзників для спільного формування парламентської більшості; б) порозуміння між союзниками стосовно основних напрямів та цілей майбутньої діяльності; в) розподіл посад у коаліційному уряді та узгодження програми його діяльності.

1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   35



Схожі:




База даних захищена авторським правом ©lib.exdat.com
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації