Поиск по базе сайта:
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів icon

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів




НазваНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Сторінка18/35
Дата конвертації22.05.2013
Розмір6.68 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   35

5. 2. 5. Виборча функція. Виборча функція партії становить певну сукупність різноманітних форм діяльності політичної партії, яка не знає перерв, але здійснюється з різ-ною інтенсивністю.


Виборча функція партії відіграє надзвичайно важливу роль у системі влади кожної демократичної держави. У межах цієї функції відбувається селекція політичної еліти, яка згодом буде мобілізована на управління державою. Нічого дивного, що навколо цієї сторони діяльності політичних партій постійно точиться дуже гостра політична боротьба і що ця функція політичної партії має винятково важливе значення.

Така функція складається з двох частин: добору кандидатів та формування виборчої програми. Цих складових не можна повністю відокремлювати ані протиставляти одна одній. Вибори завжди пов’язані з добором кандидатів на державні посади, а не лише вибором програм. Одночасно кожен кандидат становить якусь програму чи політичний напрям. Крім цього, в процесі виборчої кампанії відбувається структуризація голосів виборців.

^ Добір кандидатів. Більшість політичних партій розпочинають свою виборчу діяльність з добору кандидатів. Слід зазначити, що спочатку у сфері добору кандидатів партії були одними з багатьох організацій, які займалися цією діяльністю, поряд із групами інтересів, виборчими комітетами, підприємницькими чи профспілковими організаціями. Однак, з часом вони почали домінувати у цьому процесі.

Суттєвою проблемою є питання про те, хто в межах політичної партії має право висувати кандидатів у депутати на виборах. Спочатку провідну роль у цьому відігравали самі парламентарі, парламентська фракція, а також місцеві виборчі комітети. Офіційне партійне рішення з цього приводу ухвалювало об’єднання парламентарів та партійних керівників (так званий кокус у США та віп у Англії) чи група місцевої знаті (нотаблі), яка визначала, хто має кандидувати у їхньому виборчому окрузі.

Загалом можна зазначити, що чим більше політична партія набуває ознак виборчої партії, тим менш стабільною в ній є процедура номінації кандидатів і тим більше різного роду неформальних закулісних процедур з’являється на етапі добору партією кандидатів. Навпаки ж, у масових партіях виступає чітка тенденція до врегулювання цієї процедури часто статутними нормами і рідше за допомогою правових норм.

Загалом можна виокремити чотири типи процесу добору кандидатів: 1) неврегульований, спонтанний; 2) добір місцевими організаціями; 3) добір центральними органами; 4) добір членами партії. Однак така класифікація є, без сумніву, чисто теоретичною, а в житті не існує “чистих” типів процесу добору кандидатів.

Перший тип добору кандидатів має місце тоді, коли відсутні будь-які приписи стосовно його проведення. Відбувається він тоді як наслідок неформальних закулісних до-мовленостей між керівниками політичної партії, в результаті чого висунення кандидата здійснюється якоюсь групою діячів чи зацікавленою особою. Інколи пізніше має місце заява вищих органів партії, що надає висуванцям певного бренду, а часом і цього немає – вистачає відсутності офіційного протесту чи контркандидата. Приклади такого типу добору кандидатів можемо відшукати в партіях французьких радикалів, буржуазних пра-вих партіях.

Так, 1969 р. рішення про своє висунення в президенти Франції Жорж Помпіду повідомив особисто на прес-конференції. Згодом його кандидатуру підтримало правління со-ціалістичної партії Франції і рекомендувало парламентській фракції затвердити цю кандидатуру. Зрозуміло, що за даним типом добору важко судити про форму участі членів партії в цьому процесі: все вирішує партійна еліта, при чому в спосіб, який ніяк не врегульований.

Другий тип добору кандидатів є поширенішим і вважається демократичнішим. При ньому право висунення належить місцевим організаціям партії, які достатньо близькі партійним масам і краще знають регіональну специфіку і регіональні інтереси. Акт номінації кандидатів відбувається під безпосереднім контролем членів партії, а кандидати стають відповідальними перед політичними партіями. Найчастіше право номінації кандидатів мають ті партійні органи, діяльність яких охоплює чи відповідає території відповідного виборчого округу. Такий тип висунення кандидатів знаходимо в християнсько-демократичній партії Німеччини, соціалістичній та голлістській партії Франції, в британських та інших партіях. Надалі ця процедура відбувається в умовах консультацій з центральними партійними органами, які часто мають право відхиляти запропоновану кандидатуру. Центральні органи партії, як правило, беруть активну участь у цьому процесі, але формальне висунення кандидата повинно відбуватися з ініціативи місцевих партійних організацій.

Третій тип добору протилежний попередньому і засвідчує панування централізму в партії. Визначення кандидатів здійснюється центральними органами партії. Демократичні політичні партії намагаються уникати настільки недемократичної процедури висунення кандидатів. Загалом вона характерна для фашистських партій, заснованих на засадах вождизму, а також партій з сильною авторитарною тенденцією. Так, у французькій голлістській партії кандидати, висунуті місцевими партійними організаціями, повинні прой-ти затвердження центральними органами.

Вплив центральних партійних органів не є таким потужним, коли йдеться про непевні мажоритарні округи, але дуже сильним при формуванні списку кандидатів від полі-тичної партії. Це ж стосується процедури висунення кандидатів від партій до уряду чи на інші публічні посади.

Четвертий тип – добір кандидатів членами партії – на практиці трапляється дуже рідко, хоча й вважається найдемократичнішим. Добір кандидатів може набувати двох фо-рм – безпосереднього вибору, як у партіях США, і опосередкованого вибору, який здійснюється спеціально для цього створеними партійними органами.

Безпосередній добір кандидатів широко застосовується лише в США і стосується в першу чергу виборів президента. Він отримав назву правиборів (праймеріз) і полягає у висуненні кандидата у президенти публічним, організованим державою голосуванням прихильників даної партії.

Залежно від правових приписів, висунення кандидатів відбувається або групою виборців, або партійним керівництвом, або самовисуненням. У такий спосіб процес добору кандидатур є багатоступеневим: спочатку відбувається висунення кандидатів, пізніше їхня номінація на правиборах, і лише потім – офіційні вибори.

Спочатку в США практикувалася процедура добору кандидатів на спеціальних партійних з’їздах, однак вона відкривала надзвичайні можливості для зловживань. Щоб уникнути цього, з початку ХХ ст. в політичному житті США починає застосовуватися практика правиборів. Однак і зараз через систему пропаганди та агітації вплив партійних машин на цю процедуру є визначальним.

У системі опосередкованих виборів – через партійні з’їзди чи конференції – вплив рядових членів партії є більшим. Делегати таких з’їздів не мають імперативних мандатів і можуть голосувати за того з кандидатів, який їм більше імпонує. У Європі така система добору кандидатів трапляється надзвичайно рідко. Норвезька виборча норма 1920 р. приписувала політичним партіям висувати кандидатів на загальних зборах чи конференціях. Висунення через плебісцити всіх членів партії практикувалося в бельгійській християнсько-демократичній партії після Другої світової війни.

Значний вплив на процес висунення і добору кандидатів має виборча система. Звичайна пропорційна система дає можливість виборцям обирати ту чи іншу політичну партію, голосуючи за сформований політичною партією список, і не маючи можливості змінити його. У виборчій пропорційній системі з преференціями виборці можуть визначати місце кандидатів у партійному списку. У тих країнах, де застосовується мажоритарна виборча система з великими виборчими округами, вплив центральних органів незначний, більшого значення набуває особа популярного в даній місцевості кандидата. У британській виборчій традиції значення має не стільки особа кандидата, скільки його партійна приналежність: для виборця важливо, кого підтримує близька йому політична партія.

Говорячи про добір та висунення партійних кандидатів, не можемо залишити поза увагою проблему впливу на цей процес груп інтересів. Звичайно, вони намагаються вплинути на процес добору кандидатів, що дає їм у майбутньому можливість лобіювання своїх інтересів. Нерідко ці групи пропонують підтримати власних кандидатів або тих з числа партійного керівництва, які мають з ними щільніші зв’язки. Вони користуються значними фінансовими ресурсами. Партійне керівництво часто готове прийняти таких кандидатів (вирішуючи в такий спосіб питання фінансування своїх виборчих кампаній) або підтримку цих груп інтересів на виборах (наприклад, профспілок, селян тощо).

Загалом же, на добір кандидатів переважно впливає партійна еліта.

^ Формування виборчої програми. Формування виборчої програми чи виборчої платформи завжди було невід’ємною складовою виборчого процесу. Кожний кандидат, що виступає перед виборцями, представляє їм своє розуміння ситуації і політичні плани.

Сформований 1834 р. виборчий маніфест Консервативної партії Великобританії (Tamsworth Manifestо) започаткував у світовій практиці офіційне звернення партії до виборців напередодні виборів. Документ мав пропагандистський характер і був засобом ідеологічного впливу на маси, способом консолідації їх навколо програми майбутньої діяльності партії.

Можна виокремити дві процедури формування виборчих платформ. Перша, характерна для класичних партій-комітетів, залишає право опрацювання передвиборчої платформи окремим кандидатам. Партія загалом або не має своєї окремої програми, або її програма обмежується окремими передвиборчими гаслами. Це надає кандидатам значної свободи в трактуванні власної програми. Така ситуація відповідає типу партії слабо зорганізованої і об’єднаної навколо окремих популярних кандидатів. Така система характерна для американських партій (тут лише перед президентськими виборами партія формально затверджує виборчу програму). У реальності над своєю виборчою програмою більшою мірою працює сам кандидат і його виборчий штаб.

Другий тип цієї процедури – це формування виборчої програми партійним керівництвом і надання цьому процесу загальнопартійного характеру, який виконує, до того ж, ще й мобілізаційну функцію. На кандидатів від партії після прийняття цієї програми покладається обов’язок її пропагувати та інтерпретувати, не змінюючи її суті. Такий тип формування виборчої програми переважає у сучасних європейських партіях.

Там, де парламентські вибори ведуть ще й до виборів глави уряду, особлива роль у формуванні програми належить лідеру політичної партії. Така особлива роль партійного лідера зумовлена значним розвитком за останній час засобів масової інформації і перетворенням партійного лідера в символ партії. Це надає виборчому процесу певного надпартійного характеру.

Голосування за партію та її кандидатів автоматично означає підтримку їхньої виборчої програми. У такий спосіб через загальні вибори відбувається вираження формальної волі населення щодо подальшого розвитку суспільства. Власне у цьому і полягає одна з важливих функцій політичних партій – формулювання та вираження волі суверенного народу. Це є особливою соціальною функцією політичних партій, яка відрізняє їх від решти соціальних організацій.

^ Структуризація голосів виборців. Основним завданням партії в демократичних режимах є здобуття голосів виборців. Звичайно політичні партії застосовують різні виборчі стратегії, що значною мірою залежать від рівня їхніх політичних прагнень (аспірації). Кожна партія повинна виробити певну виборчу стратегію, спрямовану на збільшення кількості голосів, отриманих в ході виборчої кампанії. Така стратегія є свого роду товаром, який пропонується на виборчому ринку, програмна пропозиція, представлена масовому виборцю, перетворюється у пункт індивідуального виборчого рішення.

Виборча стратегія – це спосіб використання через тих, хто приймає рішення, для власних партійних цілей існуючих соціальних та політичних умов. Виборча стратегія спирається на визначену ідеологічну і програмну концепцію партії. Мобілізаційна діяльність партії має на меті слугувати насамперед створенню колективної самоідентифікації, пункту бачення та орієнтації членів чи симпатиків партії, що в кінцевому підсумку веде до структуризації виборців. На характер виборчої стратегії впливають не лише політичні прагнення, а й конкретні умови, в яких їм доводиться працювати. Може вона набувати характеру наступальної стратегії, коли партія намагається розширити масштаби своїх вп-ливів і здобути підтримку виборців серед нових сегментів електорату. Оборонна стратегія націлена на збереження існуючого статус-кво і захист попереднього становища, коли йдеться про відсоток контрольованого електорату.

Принципово впливати на зміст виборчої стратегії може характер виборчого ринку, особливо такі його параметри, як ступінь організованості, відкритість, а також домінуючий стиль політичної конкуренції.

5. 2. 6. Функція зв’язку. Важливим аспектом діяльності політичних партій є забезпечення політичним лідерам серйозного каналу впливу на інших людей. Це важливий фактор політики ХХ ст. Тими інституціями, які зв’язують лідерів із достатньо великою групою звичайних громадян, є політичні партії. З усіх організацій лише політичні партії роблять це постійно. У зв’язку з цим, вони мають можливість достатньо широко пропагувати думку політичних лідерів у масах. Це справді створює чудовий канал комунікації, який дає можливість контролювати діяльність як лідерів, так і громадян. Саме це робить партію універсальним механізмом сучасної політики.

Як форма контролю над лідерами партія важлива у всіх видах держав. Лідери партії володіють багатьма видами заохочення – призначенням на різні партійні посади, підтри-мкою при висуненні у вигідні округи тощо. Лідери використовують ці стимули залежно від поведінки людей на виборах, при голосуванні. Сем Рейбен, який довго був лідером Демократичної партії в Палаті представників Конгресу США, застерігав нових членів: “Підеш вперед – залишишся один”. Це є принципом успіху в парламентській кар’єрі – дотримуватися чинних правил. У Британській Палаті представників партійні організації дотримуються такої дисципліни при голосуванні, що діяльність окремих парламентарів стає несуттєвою. Цей канал контролю є достатньо ефективним у Західній Європі та в інших частинах світу, де існують парламентські методи реалізації політики.

Згідно з К. Лоусоном, “політична партія є організацією яка трактує як сенс свого існування створення цілої низки центрів, які творять ланцюг зв’язків, які йдуть від виборців через кандидатів і виборчий процес до державних службовців. Цей “ланцюг зв’язків” може набувати визначених форм залежно від того який тип партійної лояльності домінує серед виборчих мас і які очікування він формує перед політичними партіями”.

У цьому “ланцюгу зв’язків” партія виступає як:

а) ланка участі, за посередництвом якої громадяни можуть брати участь у процесі творення політики, в тому числі сформованої на парламентсько-урядовому рівні. Зв’язок громадянина з партією може ґрунтуватись на вимозі, що очікує він від неї насамперед у ролі ефективного каналу, який робить можливим його участь у процесі прийняття рішень. Йдеться про можливість політичної відповідальності партійних репрезентантів, які виконують публічні функції у внутрішньопартійній діяльності. Вплив членів та симпатиків партії на зміст виборчої програми, а також на процес висунення та підтримку кандидатів можна визнати за вступну і кінцеву фази наступного – здійснення політичної відповідальності партійних депутатів, які будуть обрані у державні структури;

б) ланка виборча. Факт участі партії в даній ролі можна трактувати як аспект процесу участі громадян у політиці, хоча, без сумніву, участь у виборах і акт голосування – це прояви “мінімального рівня” участі. У такому випадку політична партія стає не лише виразником постулату створення демократії участі, а швидше гарантує стабілізацію виборчої демократії. Центральну роль у процесі формування виборчої ідентичності партії, відіграє партійна еліта. Її нинішні представники на різних рівнях внутрішньопартійної ак-тивності, звичайно приймають рішення про перебіг процесу висунення кандидатів на відповідні посади і контролюють пізніше їхню діяльність, а також представників державного апарату. Представники державного апарату оцінюють чи їхня діяльність відповідає лінії партії. Хоча і партія може мати сильну підтримку в суспільних структурах, однак саме еліти приймають рішення і контролюють весь виборчий процес;

в) ланка клієнтелістична. Партія завжди природно намагається відділити частину суспільства і перетворити її у свою стабільну клієнтелу, не схильну до інших сторонніх впливів. Формуються зв’язки, які можна назвати виборчим клієнтелізмом. Виборець може використати свій голос як інструмент тиску на партію (її представників) в напрямі от-римання певної користі для себе, а тоді виникає механізм взаємної залежності і контролю суб’єктів цього політичного зв’язку (патрон-клієнт). Цей тип зв’язку формує на боці виборця визначені сподівання відповідно до його преференційних рішень, вираженням чого стає його політичний акт підтримки конкретної партії та її програми. З’являється при цьому своєрідний солідарний зв’язок, заснований на факті очікування взаємних вигод. Справа оформляється на національному рівні, а політичні обіцянки набувають абстрактного, програмного характеру. Народжується тоді клієнтелізм глобального масштабу. Початком його виникнення може стати певна соціальна група, яка очікує конкретних сатисфакцій в час, коли колективний патрон, чи то політична партія, посідає політичну від-повідальність за функціонування державного апарату. Цей глобальний вимір клієнтелізму є очевидним в самій концепції соціополітичних поділів, які сприймаються як виборчий союз з конкретною суспільною групою. Натомість за лояльність до партії в час голосування соціальна група та її представники очікують, що партія реалізує обіцянки, викладені нею у виборчій програмі.

Представлені типи зв’язків – це ідеальні моделі і на практиці жодна з партій не обмежується використанням лише одного з них. Звичайно, випрацьовується структура ланок, яка є комбінацією двох чи трьох типів зв’язків. Демократичні партії, пов’язані з представницькою системою виступають, насамперед, як ланки виборчі, однак застосовують і використовують багато інших рішень і механізмів, характерних для двох інших типів (партисіпітарного та клієнтелістичного).

Але ця функція проявляється і в державах з непарламентськими методами правління. В однопартійних системах партії також виступають механізмом, за допомогою якого державний апарат здійснює контроль над своїми лідерами. Особливо пильний контроль встановлює партія за діяльністю армії, де обійняти вищі військові посади можуть лише члени партії. Партії також можуть використовуватися як важливий канал для контролю над масами. Це більш властиво авторитарним режимам, де застосовуються форми безпо-середнього контролю за поведінкою людей. Особливою проблемою авторитарного режиму є контроль за інтелектуальною діяльністю, яка, як достатньо самостійна, може становити серйозну небезпеку правлячій еліті. Тому такою необхідною є присутність партійних представників на керівних посадах у письменницьких організаціях, наукових та на-вчальних закладах, творчих спілках, засобах масової інформації. Держава повинна здійснювати постійний контроль за тим, що громадяни думають та говорять. Це було звичною практикою комуністичних держав, військових диктатур, фашистських режимів.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   35



Схожі:




База даних захищена авторським правом ©lib.exdat.com
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації