Поиск по базе сайта:
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів icon

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів




НазваНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Сторінка14/35
Дата конвертації22.05.2013
Розмір6.68 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   35

Правове регулювання організаційної будови партій. Тривалий час питання внутрішньої організації та діяльності політичних партій не були предметом правового регулювання. Вважалося, що якщо створення партії є законним, а діяльність політичної партії є справою вільних ініціатив громадян, то право не може і не повинно втручатися в цю діяльність. Самі політичні партії теж виступали проти правового регулювання їхньої діяльності, захищаючи свою внутрішню свободу та автономію. У міжвоєнний період утвердилося переконання, що правова регламентація внутрішньої діяльності політичних партій має антидемократичний характер і є загрозою демократії та свободи.


Досвід фашизму, який довів, якою небезпечною для демократії може бути лояльність до фашистської партії, заперечив ці тези. Звідси виразна тенденція в багатьох держа-вах, особливо тих, що постраждали від фашизму, до правового забезпечення демократичності внутрішньопартійного життя.

З’являються окремі правові акти, які регулюють діяльність і організацію політичних партій. Уперше такі нормативні акти з’являються у Франції. У Німеччині вони з’явилися лише 1967 р., 1956 р. – в Аргентині, 1965 р. – в Туреччині. В Італії далі проектів таких законів справа не пішла. У Німеччині боротьба за цей закон тривала майже 10 років (з 1949 р.). В інших державах таких правових актів не існує. Пов’язано це також з теоретичною складністю написання такого закону.

У законі Німеччини партія трактується як організація-посередник між державою і громадянами. Закон також визначає критерії, яким вона повинна відповідати – повинна бути тривало існуючою організацією, яка постійно бере участь у виборах. Якщо організація протягом шести років не бере участі у виборах, вона втрачає характер політичної організації.

Закон визнає всі партії рівними з однаковими правами участі у виборчій кампанії, користування засобами масової інформації, а також, пропорційно до набраних на парла-ментських виборах голосів, фінансової підтримки з боку держави. У законі зазначається, що партія повинна дотримуватися приписів конституції та законів і творити демократичну організаційну структуру.

Закон вимагає від партій регулярного проведення партійних з’їздів (не рідше одного разу на два роки), виборності керівних органів партії, встановлює процедуру розпуску місцевих організацій та виключення з партії. Законом гарантується можливість судового оскарження рішень вищих керівних органів партії. Визначаються умови, за яких політична партія може бути розпущена.

У США такого розвинутого законодавства, яке стосується внутрішньої організації партій не існує. Існують правові акти, які регламентують лише порядок виборчого процесу, що здійснюється політичними партіями.

Найдалі в правовому регулюванні діяльності політичних партій пішли фашистські держави.

^ Правове регулювання фінансової діяльності партій. Основний закон Німеччини вимагає, щоб партії звітували перед громадськістю про джерела своїх коштів. Щороку пре-зидент німецького бундестагу публікує звіти партій, в яких має бути підтверджена кожна окрема пожертва на їхні потреби, починаючи від 20 000 німецьких марок і вище.

До того ж законодавець виходить з того, що партії в конкурентній боротьбі за виборців повинні мати рівні шанси. Тому вони одержують додаткові субсидії (т. зв. від-шкодування витрат, пов’язаних з передвиборчою боротьбою), розмір яких залежить від набраної кількості голосів. Це має на меті дати змогу навіть бідним партіям витримувати конкуренцію з боку великих і сильних у фінансовому відношенні партій. Окрім того, сувора звітність про доходи має на меті запобігти тому, щоб вони не потрапили в залежність від окремих осіб, фірм чи груп, які підтримують ці партії своїми пожертвами.

Потрібно, однак, зауважити, що фінансування державою витрат, пов’язаних з виборами, в багатьох викликає заперечення. Багато громадян вважають, що активна участь у діяльності будь-якої партії або активна підтримка однієї з них є особистою справою, яка не повинна фінансуватися за рахунок інших платників податків. На їхній погляд, партії та громадяни, які їх активно підтримують, повинні самі віднайти кошти, необхідні для проведення передвиборчих кампаній. З іншого боку, громадяни, що роблять цим організаціям грошові пожертви, мають зовсім незначні податкові пільги. Бо за партіями, на відміну від добродійних чи спортивних організацій, не визнається так звана суспільна корисність. Це призвело до того, що партії дедалі частіше намагалися шукати інших, незаконних шляхів фінансування. Так, приміром, членські внески у християн-демократів відповідають річній частці відшкодування витрат, пов’язаних з передвиборчою боротьбою. У невеликих партіях, наприклад зелених, сума цих відшкодованих витрат більш ніж удвічі перевищує суму їхніх доходів від членських внесків.


^ Правове регулювання виборчої функції партій.

Висування кандидатів. У сучасній демократії головна роль у процесі висунення кандидатів належить політичним партіям. Цим правом володіють також і самі виборці (від кількох осіб, як у Великобританії, до кількасот, так як у скандинавських державах). Переважно процес висунення кандидатів пов’язаний з грошовою заставою, яка не відшкодовується в разі, якщо кандидат не здобуде відповідної кількості голосів на свою користь. У деяких нормативних актах право висунення кандидатів пов’язується з чисельністю політичної партії. Чим демократичнішою є держава, тим нижчою є норма чисельності для політичної партії. В країнах Латинської Америки організації повинні налічувати не менше ніж 10 тис. членів, щоб отримати право висування кандидатів. Прикладами найповнішого регулювання діяльності партій у процесі висування кандидатів є США та Німеччина.

Закон Німеччини встановлює, що висунення кандидатів до федерального парламенту (бундестагу) може здійснюватися лише політичними партіями. Розподіл місць у парламенті відбувається лише між тими політичними партіями, які пройшли 5 % виборчий бар’єр (у Швеції – 4 %). У такий спосіб законодавець суттєво впливає на формування партійної системи держави, фактично дискримінуючи малі політичні партії.

Правові норми, що стосуються процесу висунення кандидатів у США містяться в конституції та законах штатів. Федеральні закони тут є нечисленними. Закони штатів ви-значають перелік організацій, які мають право висувати кандидатів (через механізм збирання підписів за кандидата) – це повинні бути тривало існуючі організації, що мають свій статут. Законодавство регулює порядок висунення кандидатів (правибори), а характер голосування визначає конвенція делегатів. У деяких штатах практикується процедура проведення т. зв. закритих правиборів, тобто вибори кандидатів здійснюють лише ті, хто попередньо задекларував себе як член даної партії (у відкритих правиборах можуть брати участь всі громадяни за бажанням). У тих штатах, де існує процедура проведення закритих правиборів, законодавець вимагає від їхніх учасників визначитися з партійною приналежністю, яка не може бути змінена протягом певного часу, дає змогу їм голосувати на партійних конвенціях лише за свого кандидата. Ця норма досить часто критикується з точки зору порушення принципу таємниці голосування. Американське законодавство про правибори є унікальним і ніде більше в світі не має подібних аналогів

^ Фінансування виборів. Крім регулювання процесу висунення кандидатів, законодавство також регламентує порядок фінансування виборчої кампанії. Законодавство деяких держав (США, Великобританії) встановлює обмеження коштів виборів визначаючи максимальні суми, які можуть бути пожертвувані одним жертводавцем і величину виборчого фонду. Законодавство США від 1933 р. (закон Хатха) встановлює, що жодний загальнонаціональний виборчий комітет не може витратити на виборчу кампанію більше, ніж 3 млн доларів, а пожертви від громадян не можуть перевищувати 5 тис. доларів.

У Німеччині та Швеції виборча кампанія ведеться за кошти державного бюджету, оскільки вважається, що в цій частині партії виконують важливу суспільну функцію, гарантовану конституцією. Видаються кошти партіям пропорційно кількості голосів, отриманих ними на попередніх виборах. Ці кошти можуть отримати лише ті партії, які здобули встановлений мінімум голосів на попередніх виборах.

У Швеції за кошти державного бюджету оплачуються видатки на агітаційні матеріали. В 1964 р. державне фінансування отримали молодіжні організації партій (крім ко-муністів), в 1965 р. – канцелярії парламентських фракцій, а з грудня 1965 р. відбуваються постійні виплати на діяльність політичних партій (спочатку на утримання збиткових партійних видань). Кошти ці виділялися парламентським партіям, а також і тим, що набрали 2 % голосів виборців. Сума субвенцій є пропорційною кількості депутатських мандатів партії. У 1969 р. подібні закони були прийняті в Фінляндії, а у 1970 р. – в Норвегії.

У законодавствах Німеччини та Туреччини існує норма, яка зобов’язує політичні партії складати щорічні публічні звіти про свою фінансову діяльність.

^ Виборча кампанія. Третім важливим елементом виборчого процесу, який становить предмет правового регулювання, є сама виборча кампанія. У Франції держава бере на себе оплату кожній партії кількох друкованих афіш та певної кількості брошур. У більшості держав законодавчо закріплено право рівного доступу політичних партій до радіо та телебачення пропорційно до результатів попередніх виборів, у США існує норма про рівний розподіл теле- і радіоефіру. Доступ безпартійних кандидатів до засобів масової інформації, звичайно, правовими актами не регулюється.

1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   35




Схожі:




База даних захищена авторським правом ©lib.exdat.com
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації