Поиск по базе сайта:
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів icon

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів




НазваНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Сторінка13/35
Дата конвертації22.05.2013
Розмір6.68 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   35

^ 4. 9. Місце в системі влади

Наступним важливим елементом (індикатором) сучасної політичної партії є її боротьба за дотримання і реалізацію (самостійно чи в коаліції з іншими партіями) державної влади. Саме ця ознака відрізняє політичні партії від груп тиску. Останні намагаються лише впливати на владу, але не збираються її здобувати та реалізовувати. Цілями політич-ної партії є керівництво суспільством через відповідно організовані для цього суспільні групи та відповідним чином організовані механізми діяльності державного апарату. Цим і визначається місце та роль партій у політичній системі суспільства.

Важливою проблемою є та чи інша організація, що намагається здобути політичну владу, може кваліфікуватися як політична партія, незалежно від методів, якими вона при цьому послуговується.

Сучасне розуміння партії – це розуміння її як організації, яка бореться за владу парламентськими методами. Ця думка спирається на те, що партії найтісніше пов’язані з де-мократичним політичним устроєм. Виникали вони одночасно з демократизацією державного устрою XIX і XX cт. і змістом їхньої діяльності є організація цілого суспільства для участі в політичному житті. Партії є гарантами демократично організованого політичного процесу. Без них масова демократія не могла б існувати. Звідси випливає положе-ння про те, що на політичних партіях лежить обов’язок легальної, відкритої, публічної діяльності за допомогою конституційних демократичних методів. У Німеччині, наприклад, закон про політичні партії визнає за політичні партії тільки ті організації, які систе-матично беруть участь у парламентських виборах. У демократичному укладі саме такою повинна бути роль політичних партій, однак на практиці є й інші приклади.

Зокрема, в політичній практиці існують нелегальні змовницькі партії. Такі партії, звичайно, нечисленні, не мають масового членства чи формалізованої організаційної ст-руктури. Найчастіше така партія розраховує на прихід до влади не через парламентські процедури, а внаслідок перевороту, заколоту, революції, тощо. Існує також група партій, які за чинними правовими нормами є нелегітимними, але вони достатньо масові та організовані. Стосується це багатьох комуністичних та колоніальних партій, які закликають виборців не брати участі у виборах. Крім того, існує ряд партій, які діють в умовах заборони на їхню діяльність (скажімо, в межах диктаторських режимів). У виборчих категоріях не можна визначити і фашистські партії, які втратили свою здатність до боротьби за владу виборчими методами. Всі ці організації треба визнати за політичні партії, оскільки вони містять основні елементи, характерні для політичної партії. Водночас методи і форми їхньої боротьби за владу і її реалізація не впливають на визнання певної організації як партії в класичному розумінні цього терміна.

Природу і ступінь участі партії в загальнонаціональній політиці відображає поняття урядовий статус. Фіксація урядового статусу партій здійснюється в ході аналізу їх елек-торальної могутності і політичного значення. Керуючись тезою про те, що партії передусім намагаються збільшити кількість поданих за них голосів, і враховуючи специфіку президентської системи правління, американські вчені вимірюють вплив партій кількістю голосів, отриманих на виборах, і контролем над виконавчою владою. Для європейсь-ких учених, які дотримуються думки про те, що партії насамперед борються за посади і живуть в умовах парламентської системи, на перший план виходять відсоткові показники місць у парламентах і участь в урядах, тобто розподіл міністерських портфелів. Як зазначають Я. Бадж і Г. Кеман, оцінки, які дає теорія, що виходить із прагнення партій до здобуття посад, стосуються головно формування урядових коаліцій саме тому, що тут застосовуваність цієї теорії найочевидніша і найширша. K. Cтром ще однозначніше пише про те, що поняття стратегічна взаємодія, яке має принципове значення для теорії коаліцій, просто непридатне для двопартійної системи.


4. 9. 1. Правлячі та опозиційні партії. Вивчаючи історію будь-якої країни з конкурентною партійною системою, ми виокремлюємо в ній партії чотирьох типів. Найбільш важливими є ті, що беруть на себе роль керівницва діяльністю уряду (правлячі партії). Інші відіграють роль головної опозиції. На противагу їм є партії, які ніколи не формували уряд, але завжди мали певну кількість представлених у ньому членів (доповнювальні партії). Кількість представлених такою партією в уряді членів могло змінюватись, але їхній статус завжди залишався статусом слабших членів правлячої коаліції. Нарешті, є й такі партії, що роблять ставку на кандидатів, для того щоб вибрати хоча б одного представника. Звичайно, такий досвід може призвести до розпуску партій, але деякі з них виживають десятиліттями, не досягаючи найменшого виборчого успіху.

У цьому випадку нас цікавить передусім різниця між партіями, що беруть участь у керівництві державою, і тими, що не беруть в ньому участі. Правляча партія повинна за-безпечити державних лідерів і прийняття владних рішень. Тобто правляча партія змушена займатися щоденними справами, узгоджуючи їх з урядом, і водночас відповідати за кризи, якщо вони виникають. Рішення з щоденних і непередбачених питань приймаються на урядових або на партійних нарадах. Якою складною не була б структура позапарламентської партії або партійне членство, вони переважно перешкоджають діяльності парламентської структури, коли партія приходить до влади. Вимоги, поставлені перед урядом для продуктивного і швидкого управління, вимагають, щоб правляча партія керувала, не чекаючи на активізацію позапарламентської партійної структури. Крім того, політичні директиви, незважаючи на їхній зміст і принципи, тепер розглядаються партією по-новому. Оскільки ситуація змінюється, що цілком природно, правляча партія набуває прагматичного характеру. Законодавці турбуються тим, як спрацьовують політичні доктрини, як зберегти підтримку виборців тощо.

Партії, які не входять в уряд, не повинні турбуватись щоденними потребами або вирішувати нові проблеми. В результаті вони можуть у позапарламентській організації ко-нтролювати офіційні заяви членів законодавчого органу. Наприклад, у Британській лейбористській партії позаурядова структура завжди була важливою, тобто вибрані члени повинні були керуватися у своїй парламентській діяльності директивами не з парламенту, а з Національного виконавчого комітету. Проте, коли Лейбористська партія прийшла до влади після Другої світової війни, цю модель було рішуче змінено, оскільки парламентська структура отримала владу. Поразка і довгий період з 1951 до 1964 рр. без влади знову збільшив вплив позапарламентської структури, але досвід парламенту був сам по собі критичним для наступної діяльності партії.

Важливість різниці між правлячими і опозиційними партіями не повинна применшувати значення відмінностей, які базуються на специфічних системах управління. Ось кілька прикладів: у деяких федеральних системах, особливо в Канаді, партії, що ніколи не мали статусу опозиції, керували і зараз керують провінціями. Організація виконавчої влади в ФРН зменшує шанси головної опозиційної партії формувати уряд. У багатопартійній системі, незважаючи на кількість головних партій, другорядні партії можуть здобувати урядовий досвід у коаліціях. І, зрештою, може бути кілька головних партій, як у Франції, але ні про одну не можна сказати, що вона є головною опозиційною партією.

4. 9. 2. Урядовий статус. Поняття урядового статусу значно частіше використовується як незалежна змінна при вивченні впливу партій на політику уряду в умовах партійного правління. Спалах дослідницької активності у цьому напрямі припадає на кінець 70-х років. У цей період урядовий статус партії, звичайно, розглядався разом з її ідеологічними установками. К. Хьюїтт на матеріалі 25 індустріальних країн Заходу виявив кореляції між парламентським представництвом соціалістичних партій і обсягами витрат на соціальні потреби. Як показало дослідження Д. Гіббса, яке стосувалося 12 дер-жав, чим довше соціалістичні партії брали участь в урядах з 1960 по 1969 рр., тим нижчі рівні безробіття і вищі рівні інфляції спостерігались у відповідних країнах. Здійснений Д. Камероном аналіз державних витрат у 18 країнах продемонстрував, що “панування лівих партій в уряді є достатньою умовою відносно більш активної ролі держави”. У двох статтях Е. Кауерта оцінюється правління соціалістичних партій семи країн. Вчений зауважує, що ліві уряди більш охоче, ніж праві, реагують на зміни економічних умов, вдаю-чись при цьому до більш різноманітного інструментарію”.

За редакцією Ф. Каслса вийшов у світ збірник наукових праць про вплив партій на політичну лінію в демократичних країнах. Використовуючи різноманітні показники участі лівих і правих партій у парламентах і урядах для аналізу урядових витрат у 18 країнах, вчений дійшов висновку, що “найкращий з таких показників звичайно дає змогу пояснити від 20 до 50% відмінностей в обсязі витрат”. Інші праці, опубліковані у збірнику, свідчать про слабшу роль партій. Дослідження М. Шмідта, присвячене макроекономічній політиці – податкам, безробіттю та інфляції, змушує засумніватися в значенні па-ртійного контролю. Вчений схиляється до пошуку пояснень у позапарламентській політиці. У інших статтях висловлюється сумнів щодо ролі лівих партій у процесі перерозподілу доходів, якщо ті представники профспілок, що беруть участь у відповідних переговорах, не поділяють цілей партії, переглядається і роль самих профспілок. Отже, пізніші дослідження не підтверджують попереднього висновку про зв’язок між урядовим статусом лівих партій і урядовим курсом. Неоднозначні результати цих досліджень обговорюються в наукових роботах.

Я. Бадж і Г. Кеман зробили внесок у розробку проблеми партійного впливу на політику, розглядаючи окремо випадки однопартійного і коаліційного уряду. Вчені теоретично послідовно формулюють систему з чотирьох головних і декількох додаткових припущень на яких вибудовують висновки про урядову політику. Наприклад:

“(iv) Кожна з партій, що приймає участь в уряді, буде проводити в життя якусь пріоритетну для неї політичну лінію: наприклад, уряди за участю аграрної партії будуть зді-йснювати більш сприятливу політику для фермерів та сільського населення, ніж уряди де аграрна партія не представлена;

(v) здатність партії проводити більш вигідну для неї політику в певній сфері визначається її контролем над відповідним міністерством”.

Я. Бадж і Г. Кеман перевірили свою теорію на матеріалі 20-ти країн Заходу і виявили, що вона не суперечить досвіду післявоєнного розвитку. Здійснений вченими аналіз коаліційних урядів дав підстави сформулювати висновок, що “партії здійснюють сильний і навіть вирішальний вплив на процес прийняття урядових рішень”. Тим самим була знову підтверджена емпірична достовірність позиції, згідно з якою “партії мають значення”. І все ж реальними одиницями аналізу для Я. Баджа і Г. Кемана залишались уряди, а не партії.

Вивчення впливу окремих партій на політику потребує підвищеної уваги до їхніх передвиборчих маніфестів і платформ, оскільки лише таким чином можна порівняти обі-цянки партій з політикою, яку вони насправді реалізують.

4. 9. 3. Партійні програми та урядова діяльність. Від політичних партій очікують, щоб їхні дії відповідали їхнім обіцянкам. Саме правлячі партії оцінюють насамперед з погляду того, наскільки збігаються їхні передвиборчі обіцянки та урядові дії.

У міжнаціональному дослідницькому проекті здійснюваному під керівництвом Р. Хофферберта “Програматика політичних партій” було поставлене питання про відповідність обіцянок партій їхнім передвиборчим програмам, обіцянок коаліційних урядів урядовій заяві та політичній діяльності уряду.

База даних про передвиборчі обіцянки партій та урядів складалася з результатів кількісного аналізу передвиборчих програм 140 партій 19 демократичних країн у період від 1944-1945 рр. до початку 80-х років. Міжнародна група дослідників консорціуму “European Consortium for Political Research” (ECRP) проаналізувала 1000 передвиборчих програм. Крім того, в 11 країнах було вивчено близько 250 урядових заяв. Кожне положення цих політичних документів було закодоване відповідно до правил класифікаційної схеми, що охоплювала 54 категорії. Віднайдені у такий спосіб показники політичної програматики були віднесені до індикаторів урядової діяльності. Урядова діяльність оцінювалася за витратами урядів (відповідно до функціональних категорій витрат у відсотковому відношенні до загального обсягу федерального бюджету). У цій розвідці наводяться результати, отримані у США та Федеративній Республіці Німеччини. Це саме ті країни, які у межах загального проекту найінтенсивніше досліджувалися.

Як засвідчує досвід, з часом навіть важливі передвиборчі обіцянки можуть стати жертвами комплексних обставин та розвитку подій, коли, наприклад, не мають необхідних ресурсів для їхнього втілення або виникає зовсім нова ситуація. Крім того, після проведення будь-яких виборів можуть статися непередбачені події вагомого значення, що змінюють вихідне відношення між політичною програмою та політичною діяльністю

Однак, судячи з отриманих результатів, передвиборчі програми партій становлять важливу сполучну ланку в тому ланцюзі, який пов’язує бажання та запити громадян з ді-яльністю уряду. Подібний факт важко підтвердити емпіричними даними. Почасти цьому може слугувати аналіз часток різних категорій витрат у федеральному бюджеті, що може використовуватися як індикатор урядової діяльності. При застосуванні подібних приблизних оцінок не можна виходити з того, що між політичною програмою та урядовою діяльністю виявляються щільні (статичні) зв’язки. Але саме так воно є насправді. Можна, загалом, продемонструвати, що обіцянки, видані партіями напередодні виборів, у певних випадках правильно передбачають політику, яка проводиться після виборів.

Центральне теоретичне питання ставиться так: якою мірою різні результати можуть пояснюватися інституційними умовами різних країн? Аналіз проведеного дослідження показує, що можливості політичних партій для здійснення передвиборчих обіцянок на практиці визначаються специфічними інституційними межами.

Дальший розвиток теорії передання інтересів політичними партіями міг би відбуватися у такому напрямі. Досі припускали, що через партійні функції можна зіставити між собою рішення на виборах та формування політики. Партії узагальнюють альтернативні пропозиції щодо розв’язання політичних проблем. Як правило, партії намагаються фор-мулювати свою передвиборчу програму у такий спосіб, щоб не виникало суперечливих позицій. Це означає, що партії змушені висвітлювати комплексні питання у спрощеній формі, вдаючись до абстрактних принципів. Мистецтво політики полягає у висвітленні простої структури спірних політичних питань для того, щоб громадяни пізнали реальні проблеми, а шляхи прийняття рішень були чітко зафіксовані. Редукування проблем на кілька конфліктних масштабів, поєднання різних пропозицій з загальними та поширеними символами визначення позицій, таких, як ліва, права, ліберальна, консервативна тощо, полегшує громадянам зіставлення власних запитів у політиці з відповідними пропозиціями та ухвалення на виборах раціонального рішення. За таких умов досить легко визначається воля виборців, яка знаходить своє відображення в ухваленому рішенні.

Подібна ясність результатів виборів не передбачає того, що громадянин інформований про кожний окремий пункт передвиборчої програми. Результати виборів засвідчують, якою мірою політика відповідної структури знаходить підтримку виборців. Усі процеси можуть ускладнюватися або полегшуватися через інституційні умови.

Інститути, які формують політичний процес після виборів, беруть участь у розробці можливостей, що ними користуються партії як агенти передання інтересів. Тут теж вважається, що інституційна система, яка скорочує та структурує розмаїття політичних альтернатив, збільшує ймовірність реалізації передвиборчих обіцянок, які знайшли підтримку більшості громадян.

Як попереджають Р. Хоффеберт і Г.-Д. Клінгеманн, “порівняльні дослідження політики, які переважно використовують грубі показники партійного контролю, явно потребують уточнення і корекції”, “протиставлення зобов’язань однієї групи колективних авторів (лівих чи правих партій) іншій і спроби виявити з такого протиставлення політичні наслідки” вкрай слабо відображають моделі партійного впливу.

^ 4. 10. Інституалізація

4. 10. 1. Суть та види інституалізації політичних партій. Важливим елементом політичних партій є ступінь їхньої інституалізації. Під інституалізацією розуміють про-цес, за допомогою якого партії зміцнюються, набувають значущості та суспільної ваги. Поняття “інституалізація” складається з двох аспектів – соціологічного та правового. Зупинимося окремо на їх характеристиці.

Й. Мені вважає, що соціологічне розуміння інституалізації партій включає їх об’єктивну і суб’єктивну інституалізацію, тобто появу об’єктивних елементів (виникнення партії як сильної інституції), а також суб’єктивних (соціальне визнання партії, її легітимності). Як показав М. Уелфлінг, інституалізація є не лише процес, але й якість чи стан. Як певна властивість, інституалізація може бути визначена як ступінь матеріалізації партії в суспільній свідомості, внаслідок чого вона існує незалежно від власних лідерів, регулярно залучаючись у значні моделі поведінки. Інституалізація партії – це переоформлення об’єднань, більшою чи меншою мірою структуризованих, в організації з чіткою метою – здобуття та утримання державної влади.

У Сполучених Штатах Америки дві основні партії досягли, по-суті, однакового рівня інституалізації, але в інших країнах рівні інституалізації партій досить різноманітні. Наприклад, у середині 60-х років Р. Скотт помітив, що у Латинській Америці “на місцевому рівні реальні механізми політичних партій практично відсутні, а там, де вони є, рідко безпосередньо пов’язані з загальнонаціональними організаціями. Замість того, перед кожними виборами місцеві нотаблі створюють свої власні організації вступаючи в союз із лідерами так званих загальнонаціональних партій з міркувань політичної чи матеріаль-ної вигоди”. Л. Пай дійшов подібних висновків на підставі діяльності партій, Південно-Східної Азії, а здійснений М. Уелфлінгом скурпульозний аналіз ситуації в африканських державах показав, що навіть там рівні інституалізації партій суттєво відрізняються між собою. Недавні дослідження проведені Р. Діксом в Латинській Америці, також продемо-нстрували, що партії та партійні системи цього регіону “до початку 90-х років виявились інституціоналізованішими, ніж вони були під час попереднього піднесення латиноамери-канської демократії 60-х років”.

Існують різноманітні способи визначення рівня інституалізації партій. Інколи в якості індикаторів застосовуються тривалість існування політичної партії, а також кількість розколів та об’єднань, які їй вдалося пережити. Використовується також складна шкала, яка враховує декілька параметрів – вік партії, електоральну стабільність, стабільність представництва в законодавчих органах і зміну керівництва. Частіше, однак, застосовуються простіші індикатори – такі як мінімальна підтримка виборців і мінімальна тривалість існування. К. Янда визначає інституалізацію за допомогою трьох змінних: віку партії; рівня деперсоналізації її організації та гостроти конфліктів в лоні її еліти; виборчої та парламентської стабільності. Він вважає, що чим вищий рівень інституалізації політичної партії, тим меншими є зміни в її характері.

Р. Роуз і Т. Макі, наприклад, стверджують, що “ми можемо говорити про інституалізацію партії в тому випадку, якщо вона брала участь більш ніж у трьох загальнонаціональних виборах. Якщо партія не змогла цього досягти, її не можна вважати сформованою. Вона є ефемерною”. Проаналізувавши за цим критерієм партії 19 демократичних країн від перших демократичних виборів до 1983 р., дослідники виявили, що з 369 партій, які брали участь у виборах і отримали хоча б один відсоток голосів, менше половини досягли інституалізації.

Рівень інституалізації партії залежить від її віку, а також від віку самої держави і демократичних інституцій, що в ній функціонують. К. Джанда розглянув рівень інституалізації політичних партій за трьома параметрами: вік партії, деперсоналізація та організаційна диференціація. Він дослідив близько 158 політичних партій 50-ти країн, показавши цим всю різноманітність політичних партій світу. Як видно з його праці, ступінь інституалізації партії залежить, передусім, від віку країни в якій вона існує. Тому не дивно, що най інституалізованішими партіями є Демократична партія США (заснована 1828 р.), Консервативна партія Британії (заснована 1832р.). Наприклад, політичні партії Франції інституалізувалися буквально недавно (на початку ХХ ст.), оскільки нестабільність політичних інститутів у Франції затримувала або просто перешкоджала утворенню певних груп, навіть якщо вони чітко вимальовувались ще з ХІХ ст.

Довга інституалізація деяких партій західної демократії містить негативний елемент і в наші дні: новим політичним партіям важко зайняти своє місце на політичній арені. Лише деякі з них можуть отримати парламентські місця, і ще менша кількість може їх втримати. Скажімо, в США третя партія виключається з політичної гри, в європейських країнах їх теж не визнають. Деякі з нових політичних партій мали успіх на парламентських виборах, наприклад, “клени” в Німеччині чи Радикальна партія в Італії, проте і їм не вдалося подолати домінацію старих зінституалізованих партій.

Можна визнати, що стабільні політичні партії стараються контролювати перебіг політичної конкуренції, панувати на виборчому ринку, що на практиці означає здійснення спроб його монополізації і, в міру можливості, закриття. Породжує це негативне ставлення до процесу інституалізації нових політичних партій. Мають вони проблеми з пошуком власного місця в межах існуючого спектру політичної конкуренції, найчастіше означає це труднощі не стільки виходу на парламентсько-урядовий рівень, скільки тривале перебування на ньому. Поява нових політично істотних партій, пов’язана досить часто з трансформацією партійної системи і правил політичної гри чи інших якісних змін, появою нових соціополітичних поділів у контексті кількісних змін у структурі суспільства.

Оцінка рівня інституалізації партії пов’язана також з явищем її деперсоналізації. Ефективність функціонування партії в часі залежить від існування її в свідомості електорату як партії з певною самоідентичністю, як окремої та автономної організаційної структури, яка існує незалежно від особи засновника чи лідера. Політичні провідники повинні рано чи пізно відійти, а партія залишається. Ім’я та особистість лідера може становити сильний аргумент у виборчій конкуренції, притягати значний відсоток голосів. Партія, однак, повинна володіти справно функціонуючою організаційною структурою, а також мати чітко окреслені й соціально легітимні (через її членів) основи, які стосуються наступності на рівні керівної еліти (і це незважаючи на те, наскільки політично цінною є особа лідера). Французька голлістська партія виникла 1958 р. і мала харизматичний характер, що компенсувало нестачу її власної ідентичності. Її основною метою було служіння генералові де Голлю і пропаганда його ідей. Партію становили, фактично, вільні групи політиків, сцементовані особою творця V Республіки. Процес інституалізації партії розпочався тільки з 1967 р. (з’їзд у Ліллі), до чого спричинилися суттєві зміни у її ло-ні (прихід нових політиків історичних голлістів, які продовжували залишатися під враженням голлізму, а не особи генерала). Одночасно з новою назвою – Об’єднання в підт-римку Республіки – наступили зміни й організаційного характеру, в тому числі зміцнення центрального апарату партії, створення розгалуженої територіальної структури. І лише Ж. Шираку вдалося зробити з партії могутню політичну машину. Подібною була доля малої німецької християнсько-демократичної партії. Лише закінчення ери К. Аденауера (засновника партії) означало початок процесу інституалізації партії, який завершився після приходу до влади 1973 р. Г. Коля. Під час правління К. Аденауера ХДС практично не мала позапарламентських організацій і бюрократичного апарату, а була конгломератом автономних організацій, яких об’єднував факт здійснення влади та особа К. Аденауера. Доки партія (чи будь-яка інша асоціація) переживає “кризу лідера”, доти її успіх в очах членів партії, а отже, й інституалізація викликатимуть великі сумніви.

Розглядаючи інституалізацію як залежну змінну Р. Роуз і Т. Макі виділили чотири фактори, за наявності яких шанси новостворених партій на успішну інституалізацію зростають: 1) виникнення одночасно з проведенням перших вільних виборів; 2) наявність пропорційної виборчої системи; 3) опора на організовану соціальну групу; 4) початковий успіх на виборах.

З умовами виникнення партій пов’язують перспективи їхньої інституалізації й інші вчені. А. Панеб’янко виділяє такі три найважливіші фактори інституалізації: 1) чи виникла партія з “центру”, з тим, щоб згодом проникнути на “периферію”, чи навпаки виросла з місцевих організацій які далі об’єдналися в загальнонаціональну організацію (вчений називає ці варіанти проникненням і дифузією); 2) чи була партія з самого початку підтримана якимось іншим, вже існуючим інститутом, чи вона розвивалася спираючись лише на власні сили (зовнішня і внутрішня легітимація); 3) чи стояв біля витоків партії харизматичний лідер. На думку А. Панеб’янко, проникнення, внутрішня легітимація і відсутність харизматичного лідера сприяють успішній інституалізації партії.

Інституалізація політичної партії залежить від того, чи добре вона організована як інструмент політичної підтримки і перемоги на виборах. У діяльності західних партій існує структура “ad hoc”, спеціально створена для політичних партій. Проте певна категорія політичних партій має специфічні організаційні характеристики – наміри поваги (вербування активістів, вибір кандидатів під час виборів) та методи поваги. Політичні партії є різними – це може бути група з спільними інтересами або політичний клуб. Вони можуть “позичати” або “зберігати” деякі ознаки організації. Загалом партії можуть ви-жити, якщо вони мають строгу організацію, а їхня структура повністю визначена у меті та засобах як по вертикалі, так і по горизонталі. Партії зі слабою організацією приречені. Партія “людей з вулиці” в Італії та “партія біженців” у Німеччині були просто партіями прояву протесту, які зникли досягнувши своєї мети. Політичні партії стали невід’ємною частиною західної демократії, проте їхнє існування не завжди є інституційно зафіксованим.

Останнім чинником, який впливає на процес інституалізації політичної партії, є поява виборчої стабільності та парламентського представництва партії. Так партії, що до-сягли значного рівня інституалізації менш схильні до змін. М. Уелфлінг висловив теоретичне положення, відповідно до якого високий рівень інституалізації всіх партій системи зменшує соціальні конфлікти й сприяє соціальній стабільності. Р. Дікс розглядає інституалізацію партійних систем як важливу складову процесу переходу до демократії в Латинській Америці.

А. Панеб’янко трактує процес інституалізації як якісний стрибок у розвитку партії. Інституалізація є фактично процесом, через який організація інкорпорує цінності та цілі її засновників. Вона стає інституцією, яка втрачає характер осередку, що слугує лише для реалізації певних цілей і є метою самою в собі. Інституалізація, в інтерпретації італійського вченого, розглядається як результат дуже щільно пов’язаних між собою процесів: 1) появи і стабілізації в межах партійної еліти інтересів, які визнають подальше існування організації за основну і автономну цінність; 2) виникнення різнорідних форм лояльності до партії. А. Панеб’янко вважає, що ці два процеси об’єднує факт створення внутрішньопартійної системи політичних заохочень. У першому випадку може йти мова, на-приклад, про отримання престижних посад для деяких членів партії. Означає це, що процес рекрутування еліт повинен відбуватися в межах самої організації і відбуватися разом з процесом приготування майбутніх лідерів до здійснення відповідних функцій. Отже, в середовищі еліти виникає структура організаційних інтересів. Подібні політичні заохоче-ння, але вже в більш загальному вигляді, треба створити для членів партії та її симпатиків. Використовуючи програмні чи ідеологічні гасла, вона може прищепити їм почуття групової приналежності і колективної ідентичності, які є такими істотними при формуванні стабільного електорату. Організаційна лояльність членів і симпатиків партії, спільні організаційні інтереси формують в результаті тривалість існування партії, є чимось на зразок її інстинкту самозбереження.

А. Панеб’янко, як і К. Янда, вважає, що зміни є тим глибшими, чим слабший процес інституалізації. Пропонує він, однак, інший спосіб концептуалізації даної категорії, за якого вона виступає як незалежна змінна. Переважно в цій якості інституалізація і цікавить А. Панеб’янко, який пропонує розрізняти партії за досягнутими рівнями інституалізації. З погляду вченого, аналіз інституалізації дає змогу передбачити не лише виникнення внутрішньопартійних груп, а й такий характер розвитку партій. Він впроваджує два виміри оцінки процесу інституалізації – рівень автономії партії стосовно політичного оточення і рівень системності.

Рівень автономії партії стосується контролю засобів, необхідних для функціонування партії як організації. Можуть вони залишатися цілком під контролем самої партії як організації або ж інших зовнішніх організацій. Автономія є низькою, коли ці засоби керовані і контрольовані зовнішньою організацією, такою, наприклад, як профспілки чи групи інтересу, які спонсорують повсякденну діяльність політичних партій, а особливо їхні виборчі кампанії. Автономія є високою, коли партія безпосередньо контролює процес розподілу цінностей з політичним оточенням. Йдеться тут про спосіб добування фінансових ресурсів і про підтримку на виборах визначених соціальних груп. Володіючи достатнім організаційним та фінансовим потенціалом, партія в стані проіснувати, незважаючи на неприхильне політичне оточення. Переорієнтація мети і засобів дає змогу відновити втрачені позиції. Легше цього досягнути тоді, коли існує розумна незалежність внутрішньопартійного процесу прийняття рішень від впливів зовнішніх організацій. Якщо в процесі добування партією необхідних політичних засобів (виборчої підтримки) з’являються ланки посередництва і їх належить трактувати як рівноправних партнерів у переговорах, тоді маємо справу з обмеженням її автономії відносно політичного середовища. Лейбористські партії у Великобританії чи в Норвегії є узалежненими від фінансових засобів, які надавалися профспілковими організаціями, а загалом приєднання робіт-ничого середовища до соціал-демократичних партій було б неможливим без посередництва цих останніх. Партійна організація, яка має малу автономію мінімальною мірою кон-тролює політичне середовище, в котрому діє. В результаті вона повинна скоріше сама адаптуватися до нього (пасивна адаптація), а не намагатися його переробити. Значна ав-тономія, навпаки, означає здатність до активної адаптації чи ініціювання процесів, що відбуваються на політичній арені. Партійну автономію стосовно політичного середовища належить трактувати як процес. На одному полюсі може знаходитись ідеальний тип, який характеризується повною автономією чи повною інституалізацією; на другому – можемо помістити партії, що мають дуже малу автономію стосовно політичного середовища, узалежнені фінансово від груп інтересу. Є вони швидше контрольованими через організації “спонсорів” партії, а в процесі внутрішньопартійних переговорів всі партнери мають близьке значення, групи інтересів мають часто вплив на формування виборчих списків. У цьому випадку спостерігаємо низький рівень інституалізації. Між цими двома ідеальними варіантами знаходиться багато інших проміжних.

Рівень системності партії належить до рівня внутрішньої організаційної згуртованості політичної партії. Системність є низькою коли загальні ланки внутрішньої структури, організовані в межах її субгрупи, посідають значну автономію, особливо коли йдеться про свободу використання політичних засобів чи масштаб впливу на внутрішньопартійний процес ухвалення рішень. Системність є високою, коли існує централізований контроль над політичними засобами, які залишаються в підпорядкуванні партії. Це гарантує значний ступінь взаємної залежності між всезагальними ланками структури партії. Чим вищий її рівень, тим вища концентрація процесу прийняття рішень в руках “центру”. Можна прийняти, що низький рівень інституалізації партій означає, що маємо справу з добре організованими внутрішніми групами. У випадку мінімального рівня інституалізації політичної партії з’являються в її лавах досконало організовані, цілі автономні фрак-ції (ознака, що характеризує організаційну еволюцію більшості християнсько-демократичних партій). В результаті наступає розширення процесу прийняття рішень, який хара-ктеризується гострою конкуренцією груп лідерів. Ці два випадки інституалізації пов’язані між собою. Низький рівень системності зумовлює малу автономію партії стосовно по-літичного середовища і навпаки.

Отже, оцінка рівня інституалізації конкретної партії може бути результатом, принаймні, п’яти чинників:

1. Ступінь розвитку центральної позапарламентської організації (бюрократичного апарату партії). Високо зінституціалізована партія володіє розбудованим центральним бюрократичним апаратом, який контролює локальні об’єднання. Є це організацією збюрократизованою і централізованою. Консервативна партія Великобританії, соціал-демократи Австрії та Швеції є організаціями більш зінституалізованими в цих державах, ніж інші партії і тому вони традиційно володіють потужним центральним бюрократичним апаратом.

2. Ступінь гомогенності організаційних структур того самого ієрархічного рівня. У інституалізованих партіях усі регіональні об’єднання в масштабах всієї держави організовані в однаковий спосіб. Статус партії регулює масштаби та форми активності територіальних одиниць, творячи єдиний уклад взаємних зв’язків як на горизонтальному, так і на вертикальному рівнях. Кожне з регіональних об’єднань (того самого рівня) виконує ті ж ролі стосовно “центру”, використовуючи визначені ланки структури територіального поділу як бази політичної активності. В Голландії, наприклад, всі зареєстровані партії мають триступеневу організаційну структуру: місцеві організації, які відіграють особливу роль при доборі кандидатів на загальних виборах, середня ланка, чи провінційні організації, відповідальні насамперед за підготовку і керівництво виборчою компанією, національна організація чи виконком – конгрес партії, відповідальні за вироблення загальнонаціональної політики партії.

3. Спосіб фінансування партії. Зінституалізовані організації регулярно отримують фінансові засоби з різних джерел. Та множина джерел фінансових надходжень партії є гарантією обмеження зовнішніх впливів.

4. Зв’язок партії з дочірніми організаціями. Високо зінституалізовані партії підпорядковують собі зовнішні організації (наприклад, профспілки). В слабо зінституалізованих партіях зовнішні організації або не відіграють значної політичної ролі або їх взагалі не має. Може, однак, скластися ситуація, коли сама партія (наприклад, Лейбористська партія Великобританії) є узалежненою від організації інтересу (профспілок).

5. Існування закритої чи відкритої моделі партії. За закритої моделі партії автономія її стосовно політичного середовища збільшується, а водночас зростає і масштаб інституалізації. А за відкритої моделі автономія партії зменшується, і відповідно зменшується рівень її інституалізації.


4. 10. 2. Історична еволюція законодавства про політичні партії. З правового погляду інституалізація партії означає визнання її конституційних функцій у межах існуючої політичної системи. Може це знайти своє відображення в конституційних, законодавчих та актах виконавчої влади. Загалом правове регулювання діяльності політичних партій існує досить недавно і тому ще недостатньо розвинене. У сучасному світі переважає часткова й епізодична правова регламентація проблем партійного життя і бере вона свій початок лише з ХХ ст. Регламентація діяльності політичних партій за допомогою правових норм отримала в науці назву правової інституалізації партій.

Аж до кінця ХІХ ст. право не реагувало на існування і діяльність політичних партій, за винятком загальних законів, які стосувалися права на об’єднання, а також кримінальних положень, які переслідували змовницьку діяльність проти держави. Отже, першою сферою правового регулювання виступили партії, діяльність яких визнавалась як антидержавна. На початку ХІХ ст. такі норми знаходимо в правових актах англосаксонських держав, а вже згодом з’являються вони і в інших європейських державах (Франції, Німеччині, Австрії). Найяскравішим їх вираженням було антисоціалістичне законодавство епохи Бісмарка в Німеччині.

Крім цих репресивних положень, діяльність політичних партій залишалася поза увагою законодавства. Пояснювалось це індивідуалістським характером тодішньої держави та права – регламентували вони діяльність громадян та інших інституцій. Решта ж, що існували поза тим, належали до сфери соціології, а не права. Було це сферою реалізації приватної ініціативи громадян, в яку тодішнє право не втручалося (за винятком, карних законів). Такий підхід домінував ще до початку ХХ ст. у більшості країн.

Однак, згодом ситуація змінюється. Спочатку предметом правової регламентації стають партійні фракції в парламентах. Характер їхньої діяльності регулюється регламентами парламентів, виборчими законами. Рідко трапляються спроби правового регулювання інших видів діяльності політичних партій. Регламентація діяльності політичних партій у парламенті полягала у допущенні існування парламентських груп, що об’єднували депутатів зі спільними політичними поглядами. Тим самим вони визнавалися в правовий спосіб. За депутатськими групами також визнавалося право участі у формуванні керівних органів парламенту, подання депутатських звернень тощо. Однак парламентські фракції трактуються в нормах права відокремлено, поза зв’язком між депутатською фракцією і відповідною політичною організацією. Винятком може бути хіба що чехословацьке законодавство 1920 р., яке містило норму, за якою втрата парламентарем членства в партії вела до втрати ним депутатського мандату. У більшості ж правових актів депутат парламенту трактується як представник цілого народу, а не політичної партії.

У виборчому законодавстві з’являються норми про право партій формувати список кандидатів, хоча існує вона поруч з нормою про подібне право і для груп виборців.

У США правовій регламентації підлягають не лише виборчі права політичної партії, але також і внутрішньопартійна організація. Є це реакцією на величезну корупцію, яка мала місце в американських політичних партіях і домінування злочинних угруповань у процесі висунення кандидатів. Законодавство встановлювало правові норми, які мали забезпечувати демократію при виборі кандидатів на попередніх виборах (праймеріз).

Специфічне правове регулювання діяльності політичних партій запроваджують фашистські режими. Встановлюють вони правовий режим однопартійності і надають правлячій партії ряд державних функцій.

Новий етап правової регламентації діяльності партій розпочинається після Другої світової війни. Він характеризується загальним визнанням домінуючої ролі політичних партій і прийняттям концепції багатопартійної держави. Багато післявоєнних, демократичних конституцій надають політичним партіям конституційний статус. Основний закон Німеччини, Конституція Італії та V Республіка у Франції, іспанська Конституція 1978 р., португальська Конституція 1976 р., грецька Конституція 1975 р. вміщують статті про політичні партії.

Конституція Італії першою надала політичним партіям конституційний статус. Стаття 49 говорить, що “всі громадяни мають право вільно об’єднуватись у партії за допомогою демократичних методів для захисту своїх інтересів”. Це достатньо невиразне формулювання було наслідком компромісу між різними політичними силами, які, проте, не втрачали спільного бачення демократії. Було воно спрямоване проти зростання впливу комуністичної партії. У 1958 р. Комуністична партія Франції стала об’єктом звинувачень у порушенні демократичних принципів, записаних в Конституції. Стаття 21 Основного закону Німеччини теж констатує, що політичні партії “мають відповідні демократичні принципи”.

Найчастіше предметом правового регулювання є виборча діяльність політичних партій. Рідкісними є випадки існування спеціальних законів про політичні партії чи щось на зразок права про політичні партії, як це має місце в Німеччині та Туреччині. Тому при аналізі сучасного партійного життя слід виходити швидше з практики, ніж з правових положень, що її регламентують.


4. 10. 3. Правова інституалізація політичних партій. Політичні партії в нормах права. Виникнення політичних партій часто пов’язане з цілим рядом формальних вимог, які залежать від прийнятої в державі концепції легалізації діяльності політичних партій. Характер політичного режиму суттєво визначає і характер ставлення до існуючих в його межах політичних партій. Ставлення до політичних партій (у тім числі в нормах права) є іншим у демократичних правових державах, ніж в авторитарних.

У сучасних державах ліберальної демократії існує виразна тенденція до конституційного визначення ролі та місця політичних партій у суспільстві. Прикладами тут можуть слугувати конституції Франції, Іспанії, Німеччини, Італії, Польщі. Найчастіше в конституціях регламентується мета створення політичних партій. Найобмеженішим поняття партії було в конституції V Республіки у Франції. Згідно зі ст. 4 конституції ФРН 1958 р., “партії і політичні угруповання сприяють волевиявленню виборців. Вони вільно засновуються і проводять свою діяльність. Вони мають поважати принципи національного суверенітету та демократії”. У ст. 6 конституції Іспанії 1978 р. наголошується, що “політичні партії виражають політичний плюралізм, приймаючи участь у формуванні і вираженні волі народу і є засадничим інструментом політичної участі”. У ст. 49 конституції Італії 1947 р. зазначається: “Всі громадяни мають право вільного об’єднання в політичні партії з метою впливу демократичними методами на формування політики народом”. Подібна норма є і в конституції Польщі 1997 р. (ст. 11).

Іншою важливою конституційною умовою є положення про те, що партії не можуть виражати волю більшості населення. Ст. 49 конституції Італії не відносить партії до “per se”. (“Всі громадяни мають право об’єднуватись…”). Основний закон Німеччини декларує, що партії бундестагу не мають політичної монополії.

Загалом у конституціях містяться лише загальні норми, які гарантують свободу створення та діяльності політичних партій. Інші ж аспекти діяльності політичних партій регулюються переважно спеціальними законами про політичні партії або про громадські об’єднання, а також іншими нормативними актами (наприклад, австрійський закон від 2.07.1975 р. про виборчу кампанію політичних партій).

Загалом правова регламентація діяльності політичних партій є явищем досить новим і ще не достатньо розвиненим. Хоча виразним є бажання законодавців до регулювання цієї сфери. Про це свідчать прийняті останнім часом у багатьох держав окремі закони про політичні партії (1969 р. такі закони прийняті у Фінляндії та Німеччині, 1978 р. в Іспанії, 1990 р. в Болгарії, 1997 р. в Польщі).

^ Свобода створення партії та її обмеження. Делегалізація політичних партій. Базовою свободою сучасних демократій є право на створення політичних партій. У конституціях Німеччини, Італії, Франції, Іспанії, Португалії це право чітко сформульоване окремою статтею. Ст. 21 конституції ФРН декларує “право на вільне створення партії”, ст.6 конституції Іспанії проголошує, що “їх створення і діяльність є вільними в рамках Конституції і законів”, ст. 47 конституції Португалії констатує, що “свобода об’єднань включає в себе право на створення і приналежність до політичних партій і угруповань”, а ст. 49 конституції Італії гарантує, що “всі громадяни мають право вільного об’єднання в партії”. В інших конституціях це право випливає із загальної норми про свободу об’єднань. Це означає, що створення політичної партії не може залежати від попередньої згоди будь-якого державного органу і якщо право держави і вимагає певної реєстрації партії, то має це суто інформаційний характер.

Ці норми не вимагають жодних умов при створенні партії, не містять визначення поняття партії. Лише участь партії в певних політичних діях, таких, наприклад, як вибори була певним чином обумовлена. Саме поняття існування свободи створення політичних партій є правовою основою багатопартійної політичної системи, навіть якщо про неї і ніде в правових актах не йдеться.

Щодо прийнятої в державі процедури легалізації політичних партій то загалом розрізняють три її різновиди: дозвільна система; адміністративна система; реєстраційна сис-тема.

Дозвільна система полягає в тому, що відповідний державний орган видає дозвіл на діяльність партії, якщо вона відповідає приписам закону, що регулює діяльність політич-них партій. Відповідне рішення цей орган приймає самостійно. Відмова в отриманні такого дозволу є остаточною і не підлягає оскарженню. Така система не практикується в демократичних правових державах (хіба лише у виняткових випадках, наприклад під час війни).

Адміністративна система має місце в ситуації, коли відповідні державні органи здійснюють адміністративний контроль за діяльністю політичних партій. Діяльність полі-тичних партій у такому випадку є достатньо регламентованою, що ускладнює можливість повноцінного виконання своїх функцій.

Реєстраційна система полягає у визнанні повної свободи виникнення і діяльності політичних партій, які після виконання певних формальностей реєструються і в такий спосіб визнаються державою. Відмова у реєстрації може мати місце лише у випадках, передбачених законом і може бути оскаржена в судовому порядку. Остаточне рішення приймає Верховний або Конституційний суд.

У більшості демократичних країн прийнятою є реєстраційна система легалізації партій. Формальні вимоги, яких слід дотримуватися при реєстрації партій є досить різно-манітними. Переважно полягають вони у поданні інформації стосовно назви партії, адреси її керівних органів, прізвищ та адрес осіб, які входять до керівних органів партії, а також статуту партії і списку осіб, які підтримують створення партії (в різних державах їхня кількість є різною, наприклад у Польщі – 1000 підписів, в Фінляндії – 5000).

У конституціях деяких країн виписані негативні положення щодо діяльності політичних партій, тобто міститься перелік дій, які не можуть реалізовуватися партіями, або за які вони будуть переслідуватися державою. До таких дій законодавець відносить дії, які створюють загрозу існуючому конституційному ладу, територіальній цілісності, пропаганду війни та насильства, розпалювання етнічної, расової, релігійної ненависті, дії, які порушують конституційні права громадян. Переслідується також використання партіями у своїх програмах закликів до встановлення тоталітарного, фашистського чи комуністичного режиму або формування ними підпільних структур. Такі норми містяться в консти-туціях Хорватії, Польщі, України.

У деяких випадках обмеження є більш-менш умовними (наприклад, у ст. 4 конституції Франції 1958 р. декларується, що партії повинні “поважати принципи незалежності та демократії”). У Франції держава має стійкі “республіканські традиції” щодо політичних партій, які є ворогами “республіканської форми правління”. Ці заборони діють сто-совно утворень, які “є джерелом дезінтеграції (національної) території” і “республіканської форми правління”. Ці заборони санкціоновані не лише законом 1901 р., а й новим законом від 10 січня 1936 р., виданим у час боротьби проти ультраправих груп. Ці закони спричинилися до розвалу багатьох політичних угруповань – асоціацій, рухів та різного роду партій. На їхній основі уряди забороняли діяльність крайніх правих чи крайніх лівих, обмежували діяльність національних, місцевих рухів по всій Франції.

Щодо Німеччини, то в ст. 21 Основного закону закріплено положення щодо заборони екстремістських партій: “ті партії, які, згідно зі своїми гаслами та взаєминами членів, намагаються підірвати основи вільного і демократичного порядку, повалити чи поставити під сумнів існування ФРН, є антиконституційними”. Федеральний конституційний суд є уповноваженим щодо вирішення питання неконституційності політичних партій. Федеральний уряд Німеччини двічі забороняв політичні партії: 19 листопада 1951 р. монархічно-соціалістичну партію, а 22 листопада того ж року – комуністичну партію. Щодо першої, то вирок був виконаний досить швидко (23 жовтня 1952 р.), однак щодо компартії вирок затримувався як процедурними баталіями, так і незгодою частини членів суду. Вирок був остаточно виголошений 17 серпня 1956 р. в документі на 300 сторінках.

З часом, коли існування компартії більше не розцінювали як загрозу державі, в жовтні 1961р. було створено нову комуністичну партію. Для того, щоб не порушувати рішення Конституційного суду, партія отримала назву “Deutsche Kommunistische Partei” (“Німецька комуністична партія”). Статут партії теж був складений таким чином, щоб не по-рушувати вироку суду 1956 р. Крайні праві також відродились наприкінці 50-х рр. Однак жодна з цих партій не мала успіху на виборах. Вибух расизму і бандитизму підняв знову питання про заборону діяльності політичних організацій. У 1992 р. одна з ультраправих груп – Національний фронт – була заборонена.

Європейські політичні системи тією чи іншою мірою стимулюють боротьбу політичних партій за свою демократичність, а також відкидають партії, які не “вписуються” в існуючу політичну систему.

Чинне законодавство може забороняти певного характеру збори, вимагати дозволу на розвішення плакатів тощо. Часто кримінальні кодекси встановлюють сувору відповідальність за так звані політичні злочини – спробу повалення існуючого ладу. На основі цієї норми можна здійснювати кримінальне переслідування певного роду політичної діяльності. У деяких країнах існують також обмеження, що дають можливість розпускати політичну партію, забороняти її діяльність. Набувають вони найрізноманітніших форм і мають різне обґрунтування в різних країнах. Найчастіше ця норма виписана в законах про об’єднання громадян. Зазначається у них, що діє в державі заборона на створення та діяльність об’єднань, які суперечать закону і становляють загрозу для держави, або які закликають громадян до непокори чи застосовують силу для досягнення своїх політичних цілей. На такій основі у Франції 1936 р. розпущено ряд фашистських організацій, 1939 р. визнано нелегальною діяльність Французької комуністичної партії. Ця норма найчастіше сьогодні використовується для заборони діяльності фашистських та комуністичних політичних партій у Латинській Америці та деяких державах Азії. Однак, загалом випадки існування правових норм, що дозволяють делегалізацію діяльності політичної партії є рідкісними. У Європі єдиним таким документом був закон Чехословацької республіки від 25.10.1933 р. Тільки право фашистських держав містило норми, що давали можливість розпускати політичні партії.

Після Другої світової війни ця норма з’являється значно частіше, в тому числі і в конституціях. У своїй основі зумовлено це історичним досвідом існування фашистських партій і спрямоване на захист держави від різного роду недемократичних організацій (фашистських, неофашистських, терористичних, расистських, екстремістських). Приписи, що дають змогу розпускати антидемократичні організації з’являються в конституціях Італії, Німеччини, Туреччини (з 1960 р.)

Запит про розпуск партії вносить федеральний уряд, але вирок виносить Конституційний суд. Рішення про делегалізацію є остаточним і веде до розпуску партії, конфіска-ції її майна. Одночасно члени парламенту від певної політичної організації втрачають свої депутатські мандати. Забороняється також створення організацій з іншою назвою, але для того, щоб продовжувати діяльність забороненої партії.

У законодавстві Туреччини зазначається, що політична партія, яка не керується у своїй діяльності принципами демократії, буде назавжди заборонена. Літом 1971 р. Конс-титуційний суд Туреччини заборонив діяльність Курдської робітничої партії.

На практиці можуть існувати ще багато інших форм, що обмежують свободу створення та діяльності політичних партій.

У 1960 р. декретом президента Сукарно в Індонезії впроваджено офіційний контроль за діяльністю політичних партій. Партії зобов’язувалися представити президентові статути, списки членів, списки споріднених організацій, дані про фінанси партії. І лише після відповідної перевірки він видавав право на офіційну діяльність політичної партії, він також зберігав за собою право звернутися про заборону діяльності політичної партії до Верховного суду.

У 1965 р. військовий режим Гастело Бранко в Бразилії заборонив та розпустив усі політичні партії і дозволив існування тільки тих партій, ініціатива створення яких вихо-дила від парламентарів. Право на створення політичного блоку мали 120 депутатів і 20 сенаторів бразильського конгресу, які протягом 45 днів з дня виходу закону виступлять з даною ініціативою. Виходячи з кількості бразильського парламенту, в державі утворилося два політичні блоки – правлячий та опозиційний.

У 1950 р. США прийняли закон Mак Карті, спрямований на обмеження діяльності комуністичної партії. Він зобов’язував комуністичні організації реєструватися. Це ж стосувалося лідерів та членів партії. Закон забороняв членам цих організацій обіймати державні та інші важливі посади. Однак, до офіційної заборони діяльності Комуністичної партії США не дійшло.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   35



Схожі:




База даних захищена авторським правом ©lib.exdat.com
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації