Поиск по базе сайта:
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів icon

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів




НазваНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Сторінка10/35
Дата конвертації22.05.2013
Розмір6.68 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   35
^

4. ЕЛЕМЕНТИ (ІНДИКАТОРИ) ПОЛІТИЧНОЇ ПАРТІЇ


З цього розділу Ви дізнаєтеся:

- про те, з яких елементів складаються політичні партії;

- про способи організації партій;

- про фактори участі та стимули партійної діяльності;

- про те, що робить партію незалежною і демократичною;

- про місце партій у політичному спектрі та в системі влади;

- про соціальну базу політичних партій;

- про партійні програми та партійне лідерство;

- про партійну стратегію і тактику;

- про інституалізацію та легітимацію партій.

^ Основні поняття

елементи (індикатори) політичної партії, організаційна структура, формальна організаційна структура партії, клієнтела, тривалість існування партій, організаційна інкапсуляція, цент-ралізація влади, закрита (відкрита) модель партії, організаційна політика, американські (європейські) політичні партії, демократична партія, внутріпартійна демократія, залізний закон олігархії, залученість, членство в партії, коефіцієнт членства, стимули партійної діяльності, раціонально-ефективна модель партії, партійно-демократична модель, криволінійна невідповідність, узгодженість, згуртованість, фракційність, автономія, пряме (непряме) членство в партії, домінуюча коаліція, проблемна орієнтація партій, структурні (неструктурні) соціальні проблеми, ліво-права шкала політичних цінностей, проблемно-орієнтовані (структурні) партії, теорія “нової політики”, політичний спектр, класовість, класові партії, соціально-економічні розколи, соціальна єдність партії, теорія “замороження” партійної системи, соціальна база партії, партійна програма, стратегія і тактика, центр (фокус) звернення партій, рівень прагнень (аспірації) партій, партії принципу, партії виборчого успіху, електоральний успіх партій, електоральна і політична ефективність партій, місце в системі влади, правлячі та опозиційні партії, урядовий ста-тус партії, інституалізація політичних партій, правова інституалізація політичних партій, легітимація політичних партій.


* * *

Критерієм, що визначає приналежність тих чи інших політичних груп до політичних партій є роль, яку вони відіграють у загальному укладі політичних стосунків і ознаки цього угруповання. Важливим аргументом у формуванні визначення політичної партії є той факт, що більшість сучасних визначень політичних партій містять певні спільні для них ознаки. Головними відмінними ознаками сучасних політичних партій у відношенні до інших політичних та масових організацій можна вважати такі: наявність формаль-ної організаційної структури, програми спільної діяльності, яка відображає певні часові параметри та зумовлює єдність світоглядних та ідеологічних установок її членів, особливий функціональний статус, зокрема бажання здійснювати прямий вплив на політичне життя, важлива роль у підготовці виборчої кампанії кандидатів, здійснення виборів, формування і відстоювання громадської думки, специфічне становище в державі, зокрема зв’язок з елементами державного механізму, участь у формуванні та функціонуванні урядових та представницьких формувань, загальнополітичний характер діяльності, тобто бажання брати активну участь у всіх сферах соціально-політичного життя і використання для цього численних політичних засобів, особливий правовий режим, зокрема зовнішня правова форма вираження, специфіка конституційно-правового становища партій і загально-нормативна регламентація їхньої діяльності, зв’язок з основними правами і свободами громадян, вираження партією певних соціально-класових інтересів. Перелічені вище ознаки, виражають так би мовити “алгоритм партій” і виступають принциповою основою для визначення партії як особливої конкретної організаційної форми суспільно-політичних угруповань.

Отже серед учених, які досліджують політичні партії, існує хіба лише різниця в оцінці важливості окремих ознак політичних партій. Між тим, усі основні сучасні визначення політичних партій побудовані на тих самих елементах (індикаторах), таких як: 1) організація; 2) ідеологія чи програма; 3) мета існування чи функція партії в політичній сис-темі; 4) репрезентація інтересів певної соціальної групи. К. Джанда на підставі своїх досліджень констатує, що найважливіші елементи партій визначаються за допомогою таких понять: організаційної складності, інституалізації, проблемної орієнтації, соціальної підтримки, залученості, стратегії та тактики, урядового статусу. На характеристиці даних елементів (індикаторів) політичної партії зупинимося детальніше у цьому розділі.

^ 4. 1. Організованість

Цей елемент визначення політичної партії слід виокремити особливо, бо саме він відрізняє політичну партію від тих утворень, що історично їй передували і не були пов’язані з формальною організацією. Власне цей критерій визначає основну різницю між сучасними політичними партіями та протопартіями.

Аж до другої половини XIX ст. угруповання, що діяли на політичній сцені, були найчастіше вільними угрупованнями політиків, позбавленими формальної організації, а відтак тривалості і спадкоємності. Такі організації не мали постійного членства і були швидше групами однодумців, які підтримували особисті зв’язки між собою. Ніколи не творили вони сталої організаційної структури. Були це групи, пов’язані навіть не програмою, а спільним прагненням здобути (або вплинути) на владу. Часто вони старалися законспірувати свою діяльність; діяли як певні кліки при королівських дворах чи предста-вницьких органах. У XVIII ст. до них найчастіше застосовують термін fakcja. Про партію мова заходить лише тоді, коли організаційна структура набуває в житті партії щораз більшого значення. М. Дюверже вважає організацію найважливішим елементом поняття політичної партії і розрізняє політичні партії за їх організаційною будовою.

Порівнюючи сучасну політичну партію з політичними клубами, треба відзначити дві ознаки:

- наявність формальної організаційної структури;

- ширша і розвинутіша членська база.

Наявність цих двох характеристик зумовила появу феномену “тривалості існування партії в часі.” Під наявністю формальної організаційної структури розуміється факт іс-нування в цій групі встановленого на основі приписів статуту мінімального поділу праці і розподіл ролей у організації. Сюди ж належать місце і роль первинних партійних організацій і партійного керівництва різного рівня, процедура прийняття партійних рішень. Не можна стверджувати факт існування політичної партії, доки у відповідній групі немає формально встановлених правил її діяльності. Якими б вільними не були політичні партії (як, наприклад, американські партії, французькі радикали) всі вони мають певний статут, певні керівні органи, визначені формально права та обов’язки членів партії.

Другою характерною ознакою партії є широка членська база. Приналежність до партії не може спиратися виключно на особисті стосунки між лідером партії та групою активістів (так звана клієнтела). Клієнтелами були групи підтримки якогось магната в XVII ст., які залежали від нього економічно і разом зі своїми родинами та слугами становили його “партію”. Приналежність до партії є інституалізованою, що означає наявність формальних організаційних зв’язків між членами партії. Члени партії можуть особисто і не знати один одного, що і створює необхідність мінімальної формальної організа-ційної структури, яка робить можливою комунікацію поміж членами партії.

Саме наявність цих двох ознак дає підстави говорити про тривалість існування в часі партій, чим вони і відрізняються від протопартій. Не маючи формальної організації, становлячи групи нотаблів чи виборчі комітети ці угруповання були позбавлені тривалості існування. Отже, від усіх цих угруповань політична партія відрізняється тим, що маючи формальну організаційну структуру, сталу назву, вона має здатність до тривалого існування в часі незалежно від кількості її членів.

Партія є також добровільною організацією. Це означає, що вступ до неї, як і вихід з неї є результатом вільного вибору громадянина. Нікого не можна примушувати до вступу в партію і нікому не можна заборонити з неї вийти. Такого характеру примус перетворював би партію вже в організацію державну, а не громадську, що зрештою і було за тоталітарних режимів.

Вивчення партій як організацій розпочали М. Острогорський і Р. Міхельс. Вони відчували, що партії не поглиблювали самоуправління і тому їх дослідження партійної організації мали на меті продемонструвати антидемократичний характер таких тенденцій у партіях. Проте предметний склад їхніх досліджень дає деталізовану картину організації партій у Великобританії і США, а також структуру соціал-демократичних європейських партій. Обидва автори досліджували фактичну, а не формальну структуру політичних партій. Пізніше Ш. Шнайдер спробував дати реалістичний організаційний аналіз партій США. На відміну від М. Острогорського і Р. Міхельса, він розпочав із припущення, що внутрішній демократичний контроль над партіями був необхідний для вироблення демократії загалом.

У 1951 р. М. Дюверже опублікував перший том своєї книги, в якому розглядав партійну структуру, її організаційну типологію, поділ на загальні головні одиниці, відношення між ними і вищими ланками партійного керівництва. М. Дюверже спробував зіставити різні характеристики політичних партій з їхніми організаційними елементами.

Внутрішня структура влади партій є предметом дослідження Маккензі про британські партії. Головною його тезою є те, що структура влади в британських партіях адапту-ється до функцій цих партій в урядовій структурі Великобританії. Всі перелічені автори концентрують свою увагу на масовій партії, хоч половину своєї праці Маккензі приділяє головній кадровій партії – Британській консервативній партії. Всіх згаданих авторів цікавить (нормативно або емпірично) місце особи у прийнятті партією рішень.

Численні видання з теорії організацій і видання про політичні партії практично ніяк не пов’язані між собою. Саме тому, що спеціалісти з політичного аналізу партій приділяють мало уваги добре розробленій у літературі теорії організацій, їх власні теоретичні конструкції мають несистематизований характер, а достовірні індикатори рівня партійної організації так і не розроблені. Творчий підхід до проблеми пошуку індикаторів, які дозволяли б визначити параметри партійної організації, проявився в дослідженнях Дж. Гібсона та М. Коттера.

До тих небагатьох учених, які розробляли концептуальні способи вимірювання організованості партій належить Е. Уелхофер. Він запровадив поняття “організаційної ін-капсуляції” як “здатності підрозділів партій максимально широко охоплювати повсякденну активність її членів”. Застосовуючи об’єктивні показники членства в партії і розвит-ку місцевих організацій, учений виміряв рівні інкапсуляції в соціалістичних (лейбористських) партіях Аргентини, Великобританії, Норвегії та Швеції. Е. Уелхофер вивчав також вплив організаційних характеристик на електоральний успіх партії. На жаль, учений оперував в основному лише одним критерієм організованості. А. Панеб’янко розробив глибші концептуальні показники партійної організованості, охоплюючи поняття домінуючої коаліції, інституалізації та організаційної складності, однак не запропонував чіткої методики об’єктивного визначення цих показників.

Значна частина емпіричних порівняльних досліджень з проблем партійної організації покликані до життя роботами М. Дюверже, який запровадив такі поняття, як пряма чи непряма структура, базові елементи, організаційна артикуляція і централізація влади. Я.-Е. Лейн і С. Ерссон дещо модифікували ці поняття і застосували їх до вивчення європейських партій. Осмислення тез М. Дюверже з допомогою теорії організацій дало змогу К. Джанді окреслити два головних аспекти організаційної структури – організованість і централізацію влади. Поняття “організованість” близьке за своїм змістом до “організаційної артикуляції” М. Дюверже, і відображає складність структурної диференціації партії. З допомогою поняття “централізація влади”, як і у М. Дюверже, виділяються носії влади і її розподіл. Вимірювання, проведені на матеріалі більш ніж 100 партій, дало змогу визначити, що на емпіричному рівні зв’язок між цими двома аспектами не простежується.

За незначними винятками, в літературі присвяченій партіям, не приділялося значної уваги проблемі концептуалізації партійної організації. Ще частіше ігнорувалася проблема вимірювання. Особливо це стосується таких показників, як організованість і влада. Наприклад, Дж. Сарторі вживав поняття організації без додаткових уточнень, просто поділяючи партії на організовані, неорганізовані і середні партії. К. Лоусон виділяв шість типів організацій, виходячи з центру зосередження влади і залученості активістів в діяльність партії. А. К. фон Бойме просто був розчарований запутаністю організаційних відносин всередині європейських партій і підсумовував, що “краще, на що ми можемо роз-раховувати, – це розробка типології, заснованої на простій подібності випадків між собою”.

В емпіричній теорії партій досить слабо також розроблені поняття, які описують організаційну структуру партій, хоча і тут винятком є М. Дюверже. У його працях змінні, які мають відношення до організації, виступають у двох якостях – як незалежні і як залежні. Для М. Дюверже централізація влади була причиною консолідації партії і наслідком лівої ідеологічної орієнтації. Крім того, М. Дюверже виводив організаційні характеристики партій з умов їхнього виникнення (зародилися вони всередині парламенту чи поза ним, сформувались на ранньому чи пізньому етапі політичного розвитку країни). Деякі вчені – М. Вейнер, Дж. Ла Паломбара, Дж. Ходгкін – використовували умови виникнення для пояснення структури партій країн Третього світу і Європи, тоді як Т. Келбле, розкриваючи джерела децентралізованої структури партії зелених у Німеччині, посилається і на ідеологію, і на умови виникнення. Як незалежна змінна централізація розглядалася лише небагатьма дослідниками, зокрема, Р. Далтоном, який поряд з опитуванням європейських виборців використовував і найпростіші форми вимірювання ступеня централізації партій. Це дало змогу показати, що чим вищий рівень централізації партії, тим адекватніше виборці сприймають її позиції.

Cкладність партійної організації і рівень централізації влади, крім усього іншого, зумовлюються середовищем, в якому діє партія. Проведене К. Джандою спільно з Р. Ха-рмелем дослідження 95 партій у 28 демократичних та квазідемократичних країнах виявило тенденцію до подібності організаційних структур партій, які діють в одній країні. 44% відмінностей в організаційній складності партій, як виявилося, піддаються поясненню за допомогою факторів середовища (модернізація, чисельність населення, виборча система, обмеження виборчого права, тривалість демократичного розвитку країни, відсутність партій конкурентів). 35% відмінностей за умови централізації партій пояснювалися за допомогою таких факторів, як розміри країни, федералізм і особливості взаємин між виконавчою та законодавчою владою.

С. Елдерсвельд, М. Епстейн, У. Кіф та інші описували обидві головні партії США як украй децентралізовані. Кількісні порівняльні дослідження, проведені К. Джандою, підтвердили справедливість цього положення: “Рівень централізації американських партій явно нижчий ніж у Європі, – зазначає вчений, – і вони безперечно належать до числа найменш централізованих у світі. Жодна з європейських партій, яка потрапила у дослідження не має нижчого показника централізації влади, ніж партії США. Більше того, в за-гальносвітовому масштабі нижче американських партій за цим показником виявились лише бланкісти і колорадці в Уругваї, які, як вважають деякі вчені, є швидше коаліціями чи групами партій, і Партія соціальної дії Чаду, яка припинила своє існування 1962 р”.

Однак те ж саме дослідження показало, що партії США далеко не позбавлені організаційної складності: з часу проведення дослідження багато вчених дійшли висновку, що на загальнонаціональному рівні американські партії стають більш професійними, активними і певною мірою – централізованішими, але за світовими стандартами республі-канці та демократи США все ще залишаються украй децентралізованими.

Розглядаючи природу американських партій, У. Кіф зауважив, що “партії – меншою мірою продукт власних зусиль, ніж середовища”. Зрозуміло, що конституційна система США, а особливо – президентська система і федералізм, внесли свій вклад у виникнення порівняно децентралізованих партій. Але як республіканці, так і демократи зазнали відповідної еволюції, адаптуючись до навколишнього середовища. Немалу допомогу майбутнім дослідженням організаційної еволюції партій надасть довідник змін, які відбулися з 1960 по 1990 р. в середовищі політичних партій, виданий за редакцією Р. Катца і П. Меєра. У довіднику, який став результатом міжнаціонального дослідження вчених у 12 країнах Заходу, містяться в хронологічному порядку відомості про чисельність партій, джерела фінансування, розміри партійного апарату тощо, а також детальна інформація про зміни в статутах партій і про динаміку їхніх взаємин з іншими громадськими ор-ганізаціями.

4. 1. 1. Способи організації партій. Суть політичної партії реалізується в ході її діяльності. Метою кожної партії є створення певної організаційної структури, її тривале іс-нування. Спосіб організації партії, її організаційні параметри можуть мати, і звичайно мають, вплив на те, як вона себе поводить на виборчій і парламентсько-урядовій арені. Створення визначеної організаційної структури, а також налагодження відповідних взаємин поміж основними її елементами веде до зменшення зовнішнього ризику і до збіль-шення її конкурентності на політичному ринку.

Що ж стосується організаційної структури партій, то тут слід наголосити на наступних моментах: по-перше, її організація повинна якнайадекватніше відображати структуру потенційного електорату, а також тих сегментів суспільства, які партія намагається залучити на свій бік у процесі виборчої кампанії; по-друге, організація повинна гарантувати ухвалення рішень, і то в розумному часовому відрізку. Неодноразово виборчий ринок вимагає прийняття складного рішення і швидка реакція на зміни, що відбуваються, дає змогу підготувати оптимальну стратегію прийняття зважених рішень. Гра вартує цього, особливо з огляду на зростання у західноєвропейських демократіях кількості виборців, що приймають рішення в останній фазі виборчої кампанії (ті, що вагаються) чи на відсоток так званих змінних виборців; по-третє, внутріпартійний процес прийняття рішень повинен зробити можливим швидке прийняття однозначного відповідального рішення, яке стане вираженням і підтвердженням існуючого в партії консенсусу з приводу засадничих положень, які хвилюють електорат. Наявність суперечливих думок і переконань як спосіб досягнення консенсусу є нормальним, однак вони не повинні перерости у відверту боротьбу фракцій, яка стане відомою загалу, предметом спекуляцій у мас-медіа: по-четверте, зміни в партійній організації повинні відбуватися в контексті змін, які відбуваються в оточенні партії. З одного боку, не завжди вигідним є сліпе наслідування стратегії: “поразка на виборах є матір’ю змін”. Такий вичікувальний стиль діяльності може виявитися дуже небезпечним, зважаючи на динамічний відкритий характер виборців, де щораз частіше домінує стратегія нападу і конфронтації. З іншого боку, часті організаційні зміни можуть створити щось на зразок загрозливого стану серед членів, активістів і симпатиків партії. До того ж, організаційні зміни можуть призвести до порушення внутрішнього балансу сил, що відбувається автоматично разом з опозицією певної фракції чи групи лідерів.

Організаційно сильна партія намагається виразно визначити власні межі: де вона починається і де закінчується (закрита модель). Групи чи об’єднання, які формально знаходяться поза партією, не можуть відігравати провідної ролі в їхніх межах. Прикладом закритої моделі може бути Консервативна партія Великобританії. Якщо межі не є чітко окресленими, а еліта, яка формально знаходиться поза її структурою, організаційно ста-новить фактично частину домінуючої коаліції (наприклад, у Лейбористській партії Великобританії роль профспілкових лідерів не є формально визнаною, хоча їх значної ролі в процесі прийняття рішень ніхто не піддає сумніву), то маємо справу з відкритою моделлю партії.

За організаційною будовою політичні партії поділяються на дві категорії. Перша має вільну структуру, орієнтацію на виборчу активність, переважання партійних урядових лідерів. Друга, навпаки, має розвинену структуру, масове членство, постійну партійну діяльність, спрямовану на залучення нових членів, організаційних лідерів (функціонерів), які змагаються за владу з партійними урядовими лідерами (політиками). М. Дюверже називає першу – кадровою, а другу – масовою партією. З. Ньюманн, наголошуючи на ступені залучення особи, називає першу – партією представництва, а другу – партією інтеграції.

За методикою М. Дюверже, організаційну структуру партії визначає природа головних організаційних одиниць, тип партійного членства, їх залученість, природа лідерства і участь у виробленні організаційної політики.

Звичайним місцем знаходження головної організаційної одиниці кадрової партії є виборча одиниця – виборчий округ або дільниця. У масовій партії основною одиницею переважно є місцева партійна організація. Це може бути місце праці або головне формування партійної міліції. Член кадрової партії є переважно видатним політичним діячем, фінансовим прихильником або виборчим менеджером. Член масової партії часто має ідеологічне зобов’язання згідно з партійною доктриною. Залучення члена кадрової партії визначається його організаторською чи виборчою роллю, в той час як прихильник звичайної партії бере участь тільки під час виборів і то не завжди. У масовій партії щоденне життя члена партії часто пов’язане з партією. Його соціальна діяльність пов’язана з до-поміжними організаціями партії, такими як жіночі, юнацькі або спортивні групи. Важливі національні лідери кадрової партії є урядовими лідерами, чиновники у виборчій організації переважно займають підпорядковану позицію. У масових партіях вони є координаційною силою між урядовими та організаційними лідерами. Цією силою виступають постійні секретарі. Організаційна політика в кадровій партії переважно визначається урядовими лідерами, професійними експертами, чиновниками і деякими діячами-аматорами. У масовій партії перші дві групи є також дуже важливі, але місце чиновника-аматора займає частина членів, що сплачують внески.

Політичні партії США незвичні за своєю організаційною структурою партії, оскільки є більш вільні та неформальні. Насправді людям у США часто дуже важко відповісти, чи є вони членами політичної партії і якої саме. Політологам самим часто дуже важкo визначити, яку групу людей вони мають на увазі коли говорять Республіканська партія. Кого вони мають на увазі? Можливо, політиків, обраних до конгресу США від республі-канської партії? Можливо, працівників офісу партії, чи тих, хто працює в процесі виборчої кампанії? Можливо, тих, хто реєструється як республіканець (навіть якщо регулярно голосує за демократів)? Можливо тих, хто симпатизує республіканцям? Формальної організації, яка визначає, хто належить до партії в США, не існує, кожен вправі самостійно визначати своє місце.

У інших державах партії мають іншу структуру. Якщо хтось побажає стати членом партії, він звертається за членством, бере на себе відповідні зобов’язання перед організа-цією, платить членські внески і з отриманням членського квитка вважається формально завербованим у партію. Добре розвинена, точно визначена організаційна структура партії відіграє важливу роль у політичному житті.

Консервативна партія Великобританії може розглядатись як типовий приклад організаційної структури європейських партій. Партія складається з кількох частин. Ключову позицію в ній займає лідер партії, який обирається всіма членами парламенту від Консервативної партії. Якщо Консервативна партія при владі – він стає прем’єр-міністром Великобританії, якщо ні – лідером опозиції. У кожному випадку він проводить політику партії в парламенті.

Інші частини партії існують як структури, допоміжні до лідера та парламентської фракції. Понад 3 млн членів, що платять членські внески, організовані в місцеві організації партії. Вони визначають політику партії на місцевому рівні, в тому числі найважливіше питання – хто буде кандидатом партії в певному окрузі, але вони мають незначний вплив на загальнонаціональну політику партії. Вони лише делегують своїх представників на щорічну партійну конференцію, яка не має жодного впливу на владу. Рішення дебатуються на конференції, за ними приймаються резолюції, але вони мають рекомендаційний, а не зобов’язувальний характер. Партійні лідери повинні прислухатися до прийнятих резолюцій та дебатів, оскільки вони виражають настрої партійних мас.

Національна асоціація не обирається, а складається з більш ніж 3 тис. осіб – членів парламенту, перспективних кандидатів, партійних функціонерів, представників місцевих організацій та інших. Вона збирається щорічно й обирає 150 осіб у Виконавчий комітет, який засідає кілька разів на рік. Виконавчий комітет визначає напрями політики партії, вирішує окремі організаційні питання тощо, але, однак, той факт, що вони збираються не надто часто, вказує на те, що вони вирішують не найважливіші проблеми.

Центральний партійний офіс є великою і добре фінансованою бюрократичною структурою, яка наймає регіональних та місцевих агентів, проводить дослідження політики і веде пропагандистську роботу. Центральний офіс безпосередньо контролюється лідером партії, який сам призначає на ключові посади в ньому людей.

Отже, Консервативна партія Великобританії має комплекс структур, над якими домінують члени Палати представників разом з їхнім лідером. Інші частини структури є важливими для парламентарів як групи підтримки, які об’єднуються в місцеві асоціації і не мають вагомого впливу на політику партії на національному рівні. Головним джерелом фінансування партії є партійні внески її членів.

Більшість політичних партій, за винятком США, мають організаційну структуру, більш-менш подібну до цієї. Вони мають різний ступінь влади (наприклад, Лейбористська партія Великобританії отримує більш реальну владу від щорічної конференції, ніж Консервативна партія) або більш суворий контроль. В комуністичних партіях місцеві організації виконують політику партії точніше, що дає змогу їхнім лідерам проводити свою політику ефективніше, фашистські партії спираються в своїй діяльності на військові (напіввійськові) формування, строго ієрархізовані та дисципліновані.


4. 1. 2. Що робить партію демократичною? Лідери та прихильники політичних партій відіграють важливу роль в успішному переході до демократії. Але політичні партії повинні самі бути демократичними для того, щоб сприяти її становленню. Якщо партії не мають демократичного досвіду та поваги до цінностей демократії, то вони не матимуть їх, коли переможуть на виборах і почнуть керувати державою. Становлення демократії в державі неможливе без демократичного устрою політичних партій. Політичні партії, правлячі чи опозиційні, якщо вони справді прагнуть становлення демократичного устрою у своїй державі, зобов’язані підтримувати та захищати демократичні цінності та права людини насамперед у своїх організаціях.

Загалом жодна політична партія не заявить, що вона не демократична. Демократія стала такою привабливою ідеєю, що навіть військові та диктаторські режими бажають заявити про свою відданість демократичним принципам. Але демократія в політичній партії не процвітатиме лише в результаті заяв про неї. Побудова демократичних інститутів та розвиток демократичної практики є безперервним динамічним процесом. В кожній країні шлях до демократії формується низкою політичних та історичних факторів.

Насправді внутрішня партійна демократія може бути скомпрометована такими факторами, як обмежені структури менеджменту та зв’язку, незмінюваність керівництва, крайні погляди членів партії. Іноді ці фактори створюють ситуацію, в якій групка людей домінує у справах партії, незважаючи на волю більшості її членів. Така ситуація усуває залучення всіх до партійної діяльності та можливість членів формувати напрями та пріоритети цієї діяльності.

Демократичні структури грунтуються на принципі прийняття рішень більшістю та на захисті прав меншості. Певна річ, що ці різні погляди повинні орієнтуватися на спіль-ну політичну мету партії та на її ідеологічні засади.

Віра партії в демократичні принципи має відображатись не тільки в статуті, а й у взаєминах між лідерами та членами партії. Це значить, що партія повинна бути відданою практиці демократичної поведінки. Демократичною вважається партія, яка:

- дозволяє своїм членам вільно висловлювати погляди;

- сприяє членству жінок;

- підтримує залучення до роботи всіх членів;

- є терпимою до різних ідей;

- дотримується узгоджених правил та процедур прийняття рішень;

- робить лідерів підзвітними членам партії та її прихильникам.

Демократія передбачає також гласність, а отже, й можливість бачити весь процес прийняття рішень. Однак, здійснення цього принципу партії дається нелегко, оскільки демонстрація перед громадськістю внутріпартійних розбіжностей у поглядах суперечить принципу єдності, до якої прагне кожна партія. А єдність потрібна особливо тоді, коли необхідно спільними зусиллями поставити на місце політичного противника. Тому більшість партій свято вірять у витончене поєднання гласного самовираження та негласного формування громадської думки. У такий спосіб вони сподіваються задовільнити як вимогу гласності, так і вимогу закритості. Багато хто з політиків взагалі проти того, щоб “прати свою партійно-політичну білизну” на очах громадськості й водночас політичних противників.

У Федеративній Республіці Німеччині партійні структури християнських демократів спробували залучити громадськість до участі у висуненні кандидатів в депутати під час виборів до парламенту. Спроба ця, однак, закінчилася жалюгідною поразкою, й відтоді не було намірів її повторити. Зелені також змушені були значно обмежити свої далекосяжні наміри – залучити широкий загал до участі в процесі прийняття власних рішень.

Демократичний устрій неможливий без контролю за здійсненням влади. У демократичних партіях це забезпечується федеральною структурою керівних органів. На всіх рівнях – від громади, району, федеральної землі аж до федерації – загальні збори й зібрання делегатів дбають про те, щоб голови владних структур відповідних рівнів могли спиратися на мандат, виданий їм демократичним шляхом. Кожна партія сама вирішує, як їй залучати до участі у владній структурі об’єднані в ній групи. Наприклад, німецькі соціал-демократи, встановивши так звану жіночу квоту, зобов’язалися поступово віддавати до 50 % усіх партійних посад і мандатів жінкам, тоді як інші відхиляють такі положення.

“Спочатку фундамент” – девіз, який повинні реалізовувати партійні лідери, якщо вони хочуть будувати успішну та демократичну партію. Значна частина часу, уваги та грошей партії повинні спрямовуватися на місцевий рівень. Взагалі, сила й стабільність загальнонаціональної політичної партії та успіх її кандидатів в боротьбі за виборні посади всіх рівнів залежать від кількості активних, енергійних членів партії та прихильників на місцевому рівні. База політичної партії місцевого рівня, як корені дерева, повинна бути міцною, якщо партія хоче рости та досягати успіху. Партійні лідери можуть розуміти важливість розбудови партії на місцевому рівні, але на практиці вони діють неузгоджено та не працюють віддано на демократичний процес. Як наслідок, часто маємо партію, яка неконкурентноспроможна й не здатна прийняти на себе контроль над урядом.

Партійні лідери та організатори не повинні забувати про надзвичайну важливість окремих членів організації. Без членів партії лідери, незалежно від їх красномовства чи розуму, приречені займати околиці демократичного політичного життя країни. Більше того, партійні лідери не мають права забувати, що члени партії є і завжди повинні бути головною силою у визначенні курсу партії, якщо вона прагне бути справді демократичною.

Партійні структури або організації повинні мати можливість самі ухвалювати рішення без домінуючого впливу вищого рівня. Проблема реалізації внутріпартійної демократії полягає переважно у тому, що наявна внутрішня організація партій не досить розвинена. Крім того, політична воля національних керівних кадрів партій надто слабка для того, щоб сприяти формуванню внутріпартійної волі або просто схвалювати його, особливо у тих випадках, коли йдеться про інтереси, особи, кандидатури та посади. Цим можуть зачіпатися важливі стратегічні й тактичні інтереси керівництва. Для нижчих партійних структур з такої манери поведінки виникає дистанція до власної партії, бо за подібного зменшення самостійності не можуть з’явитися ані ентузіазм, ані мотивація, ані консенсус.

Не можна не враховувати й питання про те, чи насправді члени партії бажають брати ширшу участь у прийнятті партійних рішень. Не можна заперечувати, що врешті-решт й усередині партій рішення ухвалюються меншістю. Але за часів, коли суспільства розвиваються і політичні системи формуються відповідно до демократичних ідей, політичні партії роблять правильно, серйозно ставлячись до принципу внутрішньопартійної демократії. Це важливо ще й для того, щоб гальмувати процес залишення партій їхніми членами. Потрібно залучати до партійних лав нових членів, зокрема молодих людей. Партії повинні відчинити свої двері для найширших верств, пропонуючи переконливі концепції гласності, терпимості, спільної участі в партійній діяльності та солідарної відповідальності. Ці потреби зумовлюють цілком практичні наслідки.

Внутрішньопартійна демократія відкидає принцип вождизму, вимагає внутрішнього порядку формування волі в організаційному апараті. Статут та програма партій повинні спиратися на нього. Утворення та діяльність партійних органів, визначення прав та обов’язків членів, правила щодо висунення кандидатів на політичні посади й питання фінансування – всі ці завдання й функції повинні бути врегульовані внутрішнім демократичним устроєм.

Власне партійна юрисдикція сприяє демократичному устрою партії. Усі політичні партії розробляють й ухвалюють положення, за допомогою яких можна врегулювати внутрішні проблеми. Йдеться, насамперед, про проблеми, які не можна владнати політичними методами. Мають на увазі такі речі, як нерегулярна сплата членських внесків або ж висловлювання члена партії, що ображають честь іншого, чи нерегулярна участь у прийнятті внутрішньопартійних рішень.

З огляду на все це надзвичайно важко скласти відповідний ступінь градації політичних партій залежно від їх внутрішньопартійної демократії. Наприклад, в американських партіях існують інституції, які свідчать про їх внутрішній демократизм, але водночас існують і такі, що сприяють підвищенню керівної еліти. Через це жодна американська па-ртія не може вважатися взірцем демократизму внутрішньопартійної організації.

За винятком фашистських партій, не можемо виявити безпосереднього зв’язку між демократизмом внутрішньої організації партії та іншими її ознаками. В дуже загальному вигляді можемо хіба що констатувати, що значно сильнішою є тенденція до демократизації внутрішнього життя в лівих партіях, ніж у правих, у робітничих партіях, ніж у кон-сервативних. У лівих партіях існує, звичайно, більша тотожність позицій між елітою та членськими масами, ніж у буржуазних партіях.

Ліві партії завжди відзначалися прагненням до політичної та соціальної демократії і боролися проти абсолютистських, диктаторських, реакційних тенденцій. Тому вони і у власній внутрішній організації тяжіють до демократичних структур. Праві ж партії, консервативні, звичайно, виступають з лозунгами порядку та авторитету, нерідко захищають монархію чи інші форми сильної індивідуальної влади, тому їхня внутрішня структура відповідає даній ідеології.

Водночас особливу позицію займають деякі партії постколоніальних держав. Вони часто спираються на виразне домінування – інколи навіть затверджене партійним статутом – керівника, який одночасно є і главою держави. Однак, не слід однозначно утотожнювати це з антидемократичною тенденцією, оскільки в цих державах особа керівника була виразом демократичного керівника. Цей керівник був звичайно ініціатором національно-визвольного руху, народним героєм, що поєднувалося з давно існуючими тут (особливо в Тропічній Африці) традиціями вождизму, що надавало йому рис харизматичного лідера.

4. 1. 3. Внутрішньопартійна демократія. Аналіз проблем внутрішньопартійної демократії здавна належить до головних проблем дослідження діяльності політичних партій. Фундамент наукових досліджень з питань внутрішньопартійної демократії становить відомий “залізний закон олігархії” Роберта Міхельса. У різних наукових розвідках по-різному визначається рівень дослідження, досягнутий після дискусії щодо підтвердження або спростування тези про протиріччя між організаційною структурою партії і внутрішньопартійною демократією. Так, К. Зонтгаймер вважає, що “привід партійної олігархії є скоріше витвором ідеологічно стурбованих людей, ніж відображенням дійсності”. Ф. Шюттемаєр констатує, що “сучасна інвентаризація партій має відмінити дослідження Міхельса”. М. Гревен, навпаки, дотримується думки, що емпірична частина розвідки Міхельса “знаходить підтвердження до недавнього часу майже у всіх працях з внутрішньопартійної демократії і аж до найдрібніших деталей”. Попри величезну кількість нагромаджених емпіричних даних, остаточної відповіді на дану проблему немає і сьогодні. Цей факт пояснюється тим, що емпіричні результати потрібно оцінювати за однією з можливих концепцій внутрішньопартійної демократії. Нормативні ж розбіжності цих концепцій та загальні теоретичні моделі демократії, що лежать в їхній основі, засвідчують використання явно різних масштабів оцінок внутрішньопартійної демократії.

У межах партійної моделі, що ґрунтується на економічній теорії демократії, внутрішньопартійна демократія замінюється міжпартійною демократією. Широка участь членів партії у внутрішній партійній політиці та при рекрутуванні кадрів розглядається як порушення функції (дисфункція), тому що для цього треба виділяти відповідні засоби; вона обмежує свободу дії партійного керівництва й зменшує ефективність та гнучкість партійної організації, спрямованих на досягнення головної мети – максимальне помноження голосів під час виборів. Оптимальне використання шансів на виборах вимагає ефективного застосування засобів, а цього найкраще можна досягти шляхом централізації влади та зосередження повноважень щодо прийняття рішень у руках партійного ке-рівництва, орієнтованого на виборців. У такий спосіб може бути досягнуто формування внутрішньопартійного волевиявлення згори донизу.

Якщо виходити з моделі демократії, спрямованої на задоволення потреби в забезпеченні існування та працездатності політичної системи, то перспектива, орієнтована на всю систему, дає інший масштаб оцінки формування внутрішньопартійного волевиявлення. Організаційну модель політичних партій, що відповідають цьому поглядові, становить репрезентативне, відкрите, відповідальне, плюралістичне та узаконене на виборах панування еліти всередині партії. Подібна концепція внутрішньопартійної демократії базується на постулаті, що “структура партій може бути лише репрезентативною” (В. Ген-ніс), а також на принципі внутрішньопартійної конкуренції еліти. Ця концепція у своїй екстремальній формі залишає мало місця для участі членів партії у внутрішньопартійній політиці: “Рішення політичної ваги приймаються лише лідерами партії. Переважна більшість не залучається й не буде залучатися. Плебісцитний модус впливу членів партії на подібні рішення не передбачений” (Г. Фрідріх, В. Цегетмайєр). Тому головне значення для цієї концепції має не участь простих членів партії у процесі формування політики, а участь у доборі кадрів: “Треба по-демократичному узаконити партійне керівництво, не більше, але й не менше” (Г-Й. фон Меркац). В цьому процесі, тобто “в легітимації партійних лідерів знизу вгору, що постійно повторюється та знову відбувається шляхом добровільного визнання як їхнього керівного становища, так і їхнього конкретного керівництва”, полягає демократичний момент. Вирішальним фактором є не постійний потік формування ідейної та політичної волі знизу вгору, а вибори, контроль, усунення та заміна внутрішньопартійних представників. Однак контроль еліти партійною базою, на-приклад, імперативний мандат, однозначно відхиляється, бо обмеження повноважень відповідальної еліти, яка походить з партійних структур, у вільній дії та прийнятті рішень не відповідає потребам політичної системи.

У межах демократичної моделі, яка орієнтується на потребу в легітимації, внутрішньопартійна демократія здійснюється лише завдяки необмеженій участі партійної бази у процесах формування внутрішньопартійної політики. Виходячи з оцінки партій як “головних легітимованих одиниць дії у масовій демократії” (В. Рудціо), які виступають організаційним інструментом вираження і безпосередньої волі громадян, в основу цієї концепції покладено модель формування внутріпартійного волевияву знизу вгору, яка чітко орієнтована на партійну базу. Відповідно до цієї концепції, участь не обмежується простою “участю в організаційних справах”, а означає “участь у прийнятті рішень”, тобто реальну участь у прийнятті обов’язкових внутріпартійних рішень на будь-якому рівні організації.

Подібний процес формування волі всередині партії безперервно спрямовується знизу вгору. Він зможе виконати свою суспільну функцію лише у тому разі, якщо буде мож-ливим “структурувати дискусії та процеси прийняття рішень, тобто демократизувати формування волі у такий спосіб, щоб імпульси до дискусій перетворювалися на рішення, а рішення призвели до відчутних змін у політиці уряду” (Г. Петер, Н. Шправке). Отже, ця концепція нерозривно пов’язана з сильною тенденцією до імперативного мандату, адже через нього можна наблизитися до ідеалу суверенної партійної бази. Щодо способу та вимірів бажаного зв’язку представників з волею партійної бази існують, однак, різні думки. Чим щільніший зв’язок встановлюється, тобто чим менше свободи дії надається партійним представникам стосовно представлених осіб, тим більше нормативний показник участі у рекрутуванні кадрів змінюється на користь участі у розробці політики.

Якщо врешті-решт представники партії потраплять у повну залежність від вказівок партійної бази і через це стануть лише виконавцями її волі, то участь членів партії у доборі представників партії матиме лише несуттєве значення.

Різні моделі пропонують не тільки різні критерії оцінки емпіричних результатів; водночас вони впливають на підхід до аналізу проблеми олігархії. Якщо виходити з необхідної функціональної внутрішньої диференціації партійних організацій і, отже, з утворення внутрішньої еліти, то інтерес зосереджується на внутрішній структурі керівних груп, з одного боку, й на питанні про масштаб їхнього дійсного контролю та управління діяльністю “простих” членів партії, з іншого. На підставі подібного інтересу, спрямовуючи пізнання, виявляється несумісною з реальністю теза про процес формування внутрішньопартійного волевиявлення, що здійснюється під центральним керівництвом та контролюється гомогенною партійною олігархією в односторонньому порядку згори вниз. Цю тезу слід замінити на плюралістичну модель стратархії з кількома центрами влади та структурами взаємної залежності.

Коли, навпаки, виходити з внутрішньопартійної демократичної моделі, орієнтованої виключно на партійну базу, то будь-яка реальна структура влади всередині партій, відповідно до норми самовизначення партійної бази, виявиться по суті недемократичною. При цьому аналіз спрямований здебільшого на модель поділу бази та керівництва, де поняття “керівництво” та “олігархія” стають синонімами, а в центрі уваги перебуває тенденція до відокремлення та відчуження партійних еліт від бази.

Загалом для оцінки стану внутрішньопартійної демократії дослідники використовують такі критерії, як участь членів партії у роботі всередині партії, участь членів партії у виробленні політичного курсу, участь членів партії у доборі кадрів та висуванні кандидатів на виборні посади. Хоча самі ці критерії трактуються вченими далеко не однозначно, загальновизнаної методики їх визначення теж не існує.

У багатьох європейських державах питання внутрішньопартійного життя є предметом правової регламентації. Конституція Німеччини відносно політичних партій стверджує таке: “Їх внутрішній устрій повинен відповідати демократичним принципам”. Цікаво, що тут також передбачені правила побудови внутрішнього організаційного простору партій. Вказівка на внутрішню структуру партій підкреслює їхнє значення для держави, що відрізняє їх від інших типів організацій (творчих об’єднань, спілок, тощо). Порушення демократичних засад в організаційній структурі партії може мати наслідком нечинність відповідного партійного статуту. Воно не є достатньою причиною для заборони партій, але є його важливою передумовою.

Під внутрішнім устроєм партії розуміють організацію процесів формування внутрішньопартійної волі. Важко, однак, визначити “демократичні принципи”. Основний Закон досить нечітко формулює пункт щодо організації формування внутрішньопартійної волі. До того часу, як Закон про партії набув чинності, основоположне значення для конкретизації даної статті мали ухвали Федерального конституційного суду. Вимога Основного Закону Німеччини щодо дотримання демократичних принципів у внутрішньому устрої партій була конкретизована у Законі про партії від 24 липня 1967 р. У розділах 2 та 3 цей закон містить чимало вимог стосовно правил, обов’язкових для організаційної структури партій, які в кінцевому підсумку визначають її демократичний устрій.

^ 4. 2. Залученість

В основному розділі своєї книги М. Дюверже приділяє значну увагу поняттям членства в партії, ступеню участі в партійних справах і природі цієї участі. Окремо ці теми продовжували привертати увагу багатьох дослідників, однак спроби їх інтеграції завершилися лише частковим успіхом. К. Джанда вважає їх складовими однієї проблеми, яку він називав залученістю. Це поняття можна визначити так – глибина психологічної ідентичності з партією і бажання сприяти досягненню її цілей шляхом участі в партійній роботі. Тобто йдеться не лише про звичайну ідентифікацію з партією, а про участь у партійних справах, яка вимагає певного ступеня активності (іншими словами не достатньо лише голосувати за партію). У порівняльній політології рівні залученості вимірювали за допомогою декількох типів змінних: строгості вимог до членів партії, участі рядових членів партії в її діяльності, наявності матеріальних та цільових стимулів такої участі. Дослідження показали, що всі ці змінні пов’язані між собою і можуть бути зведені воєдино на шкалі залученості.

4. 2. 1. Членство в партії. В американському розумінні поняття партійного членства є практично безпідставним, але воно важливе для з’ясування проблеми залученості. Як зауважив М. Дюверже, підпис у відомості про прийом у партію водночас символізує і зміцнює відданість партії. Для М. Дюверже поняття “людини з партійним квитком” відображало його уявлення про сучасну масову (як правило, ліву) партію. Вчений запровадив поняття “коефіцієнт членства” – як відношення кількості членів партії до кількості тих, хто за неї голосує. П. Меркл провів порівняльний аналіз членів партії, її виборців та лідерів, а С. Бартоліні проаналізував дані про чисельність партій і коефіцієнт членства протягом тривалого часу. С. Бартоліні висунув низку гіпотез (наприклад, про те, що чле-нство в партії більш стабільне, ніж голосування за неї), перевірив їх на матеріалі соціалістичних партій деяких європейських країн і дійшов висновку, що ступінь відповідності цих гіпотез істинному стану речей був вищим до війни, ніж у повоєнний період. Він також стверджує, що М. Дюверже базував свої висновки на застарілих даних і перебільшував як сучасну роль, так і перспективи масових партій. На противагу С. Бартоліні, який песимістично оцінював майбутнє політичних партій у сучасному світі, П. Селле і Л. Сваасанд у своєму дослідженні, яке проводили через десять років, виявили, що “загальні дані чисельності західноєвропейських партій не підтверджують тенденцію до зменшення”.

І все ж Р. Катц підрахував відношення чисельності партій до чисельності виборців і виявив таку тенденцію в 20 з 29 партій з 1945 по 1984 р.

Оскільки рядові члени партії відіграють стримувальну роль стосовно лідерів, Р. Катц, доходить висновку, що формальне членство втратило свою привабливість і для перших і для других. А це, на думку дослідника, змушує замислитися над тим, чи продовжують партії бути каналами зв’язку між елітою та масами. До скептичної відповіді на це запитання схиляється і К. Лоусон. Однак проведене Р. Долтоном дослідження 742 кандидатів, які представляли політичні партії на виборах в Європейський парламент 1979 р., дало підстави для висновку про відповідність між політичними установками лідерів і ря-дових членів партії (які були опитані того ж року). Загалом, Р. Долтон виявив, що “існує високий ступінь узгодженості між поглядами європейської спільноти і еліт”, притому, як вважає вчений, це значною мірою пояснюється саме “активним взаємозв’язком між виборцями і партіями”.


4. 2. 2. Вступ у партію та вихід з неї. Положення щодо вступу в партію або виходу з неї є важливими в теорії політичних партій, оскільки безпосередньо стосуються пи-тання можливостей участі в політичній діяльності.

З приводу виходу з партії важливо зазначити, що член партії може будь-коли вийти з неї. У політичних партіях встановлення певних термінів для попередження про вихід, як це робиться у спілках, неприпустимі. Вихід з партії може відбутися в будь-який час і без попередження шляхом подання односторонньої заяви (в тому числі усного повідомлення) члена партії. У науковій літературі головні пункти цих положень не викликають суперечок, на відміну від положень, які стосуються вступу.

Згідно із загальним правилом, заборона чи обмеження на вступ до партії неприпустимі. Це стосується і всіляких тимчасових заборон щодо прийому в партію. Однак в юридичній літературі обговорюються значення та припустимість заборони на відмову у вступі до партії. При цьому наводяться аргументи, що заборона на відмову у вступі до партії є порушенням принципу свободи партій. Відзначається, що це позбавляє права партії боронитися від проникнення до своїх лав антиконституційних угруповань чи окремих небажаних для неї елементів.

Якби заява про вступ до партії дійсно відхилялася, то претендент мав би змогу створити власну партію. В цьому плані внаслідок негативного рішення партії ніхто не відчув би утиску своїх демократичних прав. З іншого боку, заборона на вступ є надмірним засобом створення власної партії. Створення нової партії пов’язане зі значно більшими зусиллями та витратами, ніж членство у вже існуючій партії. Крім того, кожна нова партія приречена бути малозначущою, оскільки на практиці лише кільком партіям вдається здійснювати політичний вплив. Через те, що кожна з існуючих великих політичних партій становить самостійний політичний напрям, кожна з них утримує своєрідну монополію. За такої монополії свобода партій, подібно до цивільно-правової свободи укладання договорів, має підлягати обмеженню. Тому партії, в принципі, зобов’язані приймати всіх претендентів. Відмова має бути обґрунтованою в кожному окремому випадку. Це положення достатньо суперечливе, бо відповідно до нього виключення членів партії відбувається лише за певних обставин, а претендентам на вступ до партії можна відмовити з будь-яких причин.

Про обов’язок обґрунтовувати відмову претенденту на вступ до партії та про її відповідність закону партіям нагадують дедалі частіше. Однак, панує думка про те, що сво-бода партій допускає як відмову без підстав, так і заборону таких причин для відмови, які розрізняють претендентів за статтю, расою або класовою приналежністю.

4. 2. 3. Стимули партійної діяльності. Питання стимулів, які приваблюють партійних активістів (чи, говорячи словами М. Дюверже, про природу участі) вивчене достатньо добре. Першими до аналізу цієї проблематики вдалися П. Кларк та Дж. Уільсон, які провели різницю між матеріальними (економічними), цільовими (власне політичними) і солідарними (соціальними) стимулами. Стимулами участі у партійній діяльності є прагнення до досягнення особистої вигоди, до втілення в життя партійної програми чи до спілкування з однодумцями. Ранні емпіричні дослідження, особливо в США, мали на меті встановити, які з названих факторів переважають. Дж. Уільсон висловив думку, що ак-тивісти професійних партійних організацій (тобто організацій, які контролюють політичне життя даної місцевості) керуються переважно матеріальними стимулами, тоді як участь у непрофесійних організаціях має, як правило, цільову мотивацію. Однак, проведене Дж. Брюсом, Дж. Кларком і Дж. Кесселем дослідження лідерів Республіканської і Демо-кратичної партій США на рівні округу, які брали активну участь у президентській кампанії 1988 р. показало, що в обидвох партіях домінувала цільова орієнтація “істинно ві-руючих”.

У. Райт розвинув запропоновані Дж. Уільсоном відмінності, сформувавши концепцію раціонально-ефективної і партійно-демократичної моделей політичних партій. Аме-риканські партії швидше раціонально-ефективні – головна їхня турбота полягає в тому, щоб отримувати голоси і вигравати вибори. Навпаки, традиційні європейські соціалістичні партії “значною мірою орієнтовані на специфічну політику, ідеологізовані і стурбовані визначенням політичної лінії”. У. Райт вважає, що в багатьох конкретних партіях представлені дві ці моделі в тій чи іншій пропорції. Звідси його теза про те, що “розвитку дослідницької теорії і практики заважає сліпа відданість одній із моделей за принципом “або-або”.

У останні роки дискусія про стимули участі в партійній діяльності відродила інтерес до різниці між лідерами і рядовими членами партій, покладеної колись в основу “за-лізного закону олігархії”. Теорія Р. Міхельса в доступній формі пояснювала, яким чином лідери встановлюють особисту владу за рахунок інтересів своїх прихильників. Цей підхід знову з’явився в теорії раціонального вибору в інтерпретації Дж. Шлезінджера, згідно з якою лідери прагнуть здобути посади, які можна отримати лише за рахунок перемоги на виборах, в той час як партійні активісти здобувають “вигоди”, які не обов’язково пов’язані з такою перемогою. З погляду Дж. Шлезінджера, який бачить у лідерах людей, які прагнуть здобути посади, У. Райт абсолютно неправий – існують “не різні види партій, а однакові партії, суперечності між якими зумовлені конфліктуючими прагненнями до посад та вигод”. А ці прагнення нерівномірно розподіляються між лідерами та активістами.

Дж. Мей запропонував термін “криволінійна невідповідність” для позначення ситуації, за якої уявлення вищого керівництва і рядових членів партії про її цілі збігаються, тоді як керівники середньої ланки дотримуються інших поглядів. Зроблений Г. Кітшельтом аналіз “криволінійної невідповідності між політичними стимулами виборців, активістів і лідерів партій” показав, що така невідповідність спостерігається головно в двопартійних системах, причому “криволінійність як мікрополітична характеристика партійної організації” найменше проявляється у континентальній Європі.

Найскладнішим, для вивчення проблеми стимулів, залишається поставлене Дж. Шлезінджером питання про те, чи стимули є індивідуальними чи груповими. На думку Дж. Шлезінджера, Е. Даунс помиляється розглядаючи у відповідності до свого визначення партії як команди, націлені на отримання посад через участь у виборах, і дані амбіції притаманні команді загалом, а не окремим її членам. З погляду вченого, такий підхід не дає змоги правильно зрозуміти партійну організацію. Поняття партійної стратегії виявилося в центрі дослідження У. Райта власне внаслідок того, що увага вченого змістилася від мотиваційних стимулів окремих активістів до цілей партій загалом.

4. 2. 4. Визначальні фактори участі (партисіпації). Міркування про готовність до участі пов’язуються з питанням про визначальні фактори участі членів партії у внут-рішньопартійному житті. У даному контексті можна розрізняти три групи факторів впливу – ресурси, схильності та доцільності.

Ресурси охоплюють як соціальну структуру, так і ресурси індивіда, набуті внаслідок процесів соціалізації. Якщо провести аналіз праць, що вивчають питання про те, які змінні величини зі сфери ресурсів розглядаються як потенційні фактори, що визначають рішення взяти участь у партійній діяльності, то можна навести класичні соціально-структурні величини, як-от: стать, вік та озброєність соціально-економічними ресурсами (освіта, професія, прибутки), а також родинну політичну соціалізацію та участь у спілках та товариствах. Схильності утворюються різними структурами мотивів індивідів. Теорети-чні методи класифікації мотивів, що спонукають членів партії до членства у своїй партії, описані у працях класиків соціальної науки в царині політології, здебільшого орієнтова-ної на психологію, в межах дослідження партійних організацій та теорії соціології з питань організації. На базі теоретичних міркувань можна розробити схему класифікації, яка вирізняє експресивні та інструментальні мотиви прихильності, причому перші охоплюють емоційні та нормативні мотиви, а останні поділяються на політичні та матеріальні мотиви.

Дослідники партій довго нехтували емпіричним аналізом індивідуальних визначників внутрішньопартійної участі. Нові емпіричні дослідження дають змогу дійти виснов-ку, що їхнє підгрунтя утворюють передусім мотиви з соціально-структурної сфери (озброєність соціально-економічними ресурсами) та сфери соціалізації (соціальна партисіпація). Залежність участі у внутрішньопартійному житті від певних індивідуальних визначників пояснює проблему загального врівноваження двох явищ: розширення участі мас та скорочення олігархії. Складність полягає у тому, що розширення участі у процесі внутрішньопартійного формування волі призводить до збільшення прірви між активними та пасивними соціальними групами. Це означає, що рішення про розширену участь призводить до суперечливості постулату про рівні можливості участі. Позначена поняттям доцільності група визначальних факторів враховує той факт, що індивідуальну політичну участь не можна розглядати ізольовано від того контексту, до якого вона включена. Тому участь охоплює фактори як зі сфери партійної організації, тобто групового контексту, до якого включений член партії, так і з оточення організації. У сфері партійної організації маються на увазі специфічні партійні системи стимулювання, а в оточенні організації – соціально-політичні умови на різних рівнях специфічної політичної системи, в межах якої здійснюється індивідуальна участь у внутріпартійному житті.

Тут напрошується доцільна структуризація партійної організації, тобто розмаїття можливих специфічних стимулів партії, аналогічно до наведених вище розрядів мотивів зобов’язань. Подібна аналогічність, однак, має сенс лише за наявності специфічних стимулів, які стосуються лише одного розряду мотивів та підлягають, таким чином, поділу на емоційний, нормативний, політичний та матеріальний стимули.

Емоційними стимулами участі є винагороди в межах процесів взаємодії, сприяння соціально-інтеграційним груповим взаєминам та заходам до налагодження емоційного зв’язку членів партії з керівниками, які мають певну ауру.

Нормативні стимули спрямовані на систему норм та цінностей як фактори встановлення партійних зв’язків та внутрішньопартійної мобілізації членів партії до активної участі.

Системи ідейно-політичних цілей, запозичені (залежно від партії) у більш значущих цінностей утворюють базу для третьої категорії стимулів – політичних.

Матеріальні стимули у політичних партіях полягають передусім у можливості підтримання професійних контактів та у здійсненні професійної кар’єри у політичній та по-заполітичній сферах.

У спектрі партійно-організаційних стимулів проблема розширення участі та скорочення олігархії виступає в іншому світлі, коли наведені категорії стимулів виробляють-ся, управляються та контролюються партійним керівництвом, підвищують владу керівництва й можуть використовуватися з метою маніпуляції, в тому числі для генерування позірної участі.

Дотепер бракує емпіричних досліджень, які б систематично аналізували весь спектр специфічних стимулів партійної організації, вивчали б їхній вплив на внутрішньопартійну участь членів партії та намагалися б на цій підставі дати оцінку співвідношення специфічних стимулів участі та внутрішньопартійної демократії.

Вирішальне значення для стимулів, що впливають на участь членів партії з різними мотивами, має спосіб диференціювання внутріорганізаційних підсистем, тобто територіальних та функціональних підрозділів партій та утворення фракцій всередині партій. Що ж до територіальних розмірів організаційно-структурного диференціювання, то тут особливо впадають у вічі три ознаки: існування, ступінь та вимір автономії місцевих підрозділів партійних організацій. Коли завдяки повсюдній присутності політичних партій існує можливість діяльності “на місцях”, для членів партії це означає, що витрати на ресурси, необхідні для більшої участі, стають меншими, а участь пропонується у ширшому обсязі. Досить високий рівень автономії територіальних підрозділів стосовно центрального керівництва партії зміцнює можливості ідейно-політичної діяльності партійних організацій і з цієї причини може розглядатися як стимул для участі членів партії у роботі цих партійних організацій, хоча вона й містить можливу загрозу загальній організаційній інтеграції партії.

Розмір місцевої партійної організації – це та ознака територіальних масштабів організаційно-структурного диференціювання, якій, з огляду на можливий зв’язок з внутрішньопартійною участю членів партії, досі приділялася найбільша увага. Деякі емпірично-аналітичні праці спромоглися показати, що між участю у внутрішньопартійному житті та розміром місцевої партійної організації існує негативний зв’язок, тобто кількість активних членів партії та інтенсивність їхньої індивідуальної діяльності знижується в міру збільшення розмірів місцевого партійного підрозділу. Найбільш повно це теоретичне положення обґрунтував М. Ольсон.

Територіальним і ще більшою мірою функціональним моментом внутрішньопартійного структурного диференціювання можуть зачіпатися специфічні сектори оточення та соціальні групи. Через це функціональне диференціювання партійної організації може правити за внутріпартійну структуру стимулів для членів партії, які у своїй діяльності ототожнюють себе з інтересами та цілями цих сегментів оточення та соціальних груп.

Засобом внутрішньоорганізаційного диференціювання найчастіше є внутрішньопартійний фракціоналізм. Прибічники внутрішньопартійної організаційної моделі, яка ставить “участь окремої людини вище від конкуренції політичних груп, що протистоять, всередині партії”, дотримуються такої думки: “Хто прагне демократизації всієї організації, той повинен прагнути й утворення фракцій, якщо визнання у демократичних структурах не має перетворитися на суто зовнішнє представництво”.

Наскільки реальні форми внутрішньопартійної конкуренції груп різної спрямованості насправді правлять за фактори, що стимулюють членів партії до участі у внутрішньопартійному житті, – питання спірне. Емпіричні дослідження цієї проблеми дають різні результати.

Поряд з внутрішньопартійними системами стимулювання участі до даної структури належать також і фактори партійного оточення, існування або зміни яких опосередковано чи безпосередньо впливають на процеси участі у внутрішньопартійному житті. Соціально-економічна сфера охоплює структури й процеси, що, зокрема, впливають на соціально-структурний склад партій (система освіти та ринку робочої сили), соціально-культурна сфера охоплює зміни суспільних структур та загальні процеси зміни цінностей.

До структури мотивів участі у політико-інституційній сфері належать, зокрема, законні умови, тобто внутрішньопартійний устрій та його здійснення відповідно до статуту партії; а також фінансування партій, виборча система та способи партійної конкуренції.

Суттєві недоліки та проблеми наведених результатів дослідження внутрішньопартійної демократії полягають у тому, що в багатьох сферах замало або взагалі немає жодних нових емпіричних досліджень. Бракує, зокрема, праць які виходять за межі первинних досліджень діяльності місцевих або регіональних організацій окремих партій. Цей недолік можна пояснити не лише численними труднощами доступу до даних, а й поворотом дослідницького інтересу в бік аналізу функціональної кризи сформованих партій та їхнього зіткнення з партіями нового типу.

1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   35



Схожі:




База даних захищена авторським правом ©lib.exdat.com
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації